Шановні колеги. 
Я зазвичай не беру участі в коментуванні публікацій на сайтах. Однак у цьому випадку не міг утриматися - надто вже актуальне для мене, як історика, питання порушив автор статті. Річ у тім, що матеріали з Вікіпедії, які використовував автор, запозичено з книги "Нариси історії Дрогобича" (за редакцією професора Л.Тимошенка). А саме з розділу, автором якого був я. Щоправда, вікіпедійський варіант зроблено доволі кострубато, грубо, без будь-якого стилю. Матеріал викладено, переважно, за принципом "дата-подія", при чому безсистемно, без найменшого зусилля структурувати інформацію про роки нацистської окупації. У ньому багато помилок в датах, іменах людей, територіально-адміністративних фактах. Тож, зважаючи на певну обізнаність в історичних джерелах краєзнавчого характеру окресленого періоду, я дозволю собі висловити декілька зауваг до статті п. Миколи Жука. 
По-перше, я не знаю жодного "націоналістичного історика". Якщо на наукові дослідження історика мають вплив політичні ідеї чи ідеологічні кличі, то це вже не історик. Водночас визнаю вплив на будь-якого історика певних світоглядних, релігійних, національних (прошу не плутати з націоналістичними), культурних та інших засад, бо ж усі - живі люди, а теза про можливість написання винятково об'єктивної історії у сучасних фахівців може викликати хіба що іронічну посмішку.  
По-друге, твердження про відсутність тотальних репресій у 1939-41 рр. (й використання при цьому посилання на визнання цього "факту" якимись істориками) некоректне. Репресії - це нелише катування і вбивства, це ще й депортації та примусове виселення населення. Власне депортації Дрогобичу обійшлися у щонайменше 2 тис. вивезених мешканців, а західним областям, за найбільш виваженими оцінками, - 450-550 тис.  
По-третє, підрахунки кількості жертв НКВС, віднайдених у липні 1941 р. та в результаті розкопок 1990 р. правильні. Але історикам досі невідома загальна кількість убитих радянськими спецорганами протягом 1940-41 рр. в Дрогобичі осіб, та й розкопки ще далеко не завершені. З приводу ж зауваження, що існує якась думка начебто віднайдені у 1990 р. трупи могли бути справою рук гестапівців, прошу вказати автора цієї думки. Це без сарказму. Я справді хочу знати, хто це сказав, на які джерела спирався, а відтак спробую дати належну оцінку цій думці (котра, як на мене, лише на перший погляд є логічним припущенням). 
По-четверте, не слід плутати допоміжну українську поліцію і шуцполіцію. Крім того, в Дрогобицькому гестапо лише на початковому етапі його існування працювало 13 осіб. Не забуваймо, ще й про сіпо (гестапо було частиною сіпо). На початку 1943 р. до гітлерівського репресивного апарату в Дрогобичі належали 72 співробітники сіпо, 146 чоловік української допоміжної поліції, 76 осіб польової жандармері, 124 шуцполіцаї. До репресивних акцій інколи залучали й військових з понад трисотенної залоги міста. Пасаж про виконання поліцаями (українськими) всієї чорної роботи вважаю спробою повісити "усіх собак" на цю структуру. Безумовно, чорна поліція брала участь в антиєврейських акціях. Але у таких акціях брала участь і єврейська поліція. І це теж факт. Відомо, що траплялися випадки, коли єврейським поліцаям доводилося гнати на смерть своїх матерів і сестер під час "жіночої акції" в Дрогобичі. Відзначу також, що до страт у Дрогобичі (повішення чи розстріли на вулиці Ковальській) українську поліцію не залучали. Знущаннями, репресіями, розстрілами особливо прославилася шуцполіція в Дрогобичі.  
По-п'яте, автор, розповідаючи про знищення 640 із 680 схоплених 27 липня 1943 р. євреїв, запитав куди ж поділися решта 40. Надалі припустив їх знищення нацистами. Насправді, більшість з них були врятовані (принаймні тимчасово), оскільки вони виявилися інженерами, кваліфікованими працівниками дрогобицько-бориславських нафтопромислових підприємств. Цілком можливо, що їх пізніше й спіткала сумна доля, але безальтернативно цього стверджувати не можна. 
По-шосте, відповідаючи на питання автора, чому в Дрогобичі належно не вшановують пам'ять жертв нацистського режиму (саме режиму, а не лише гестапо), дозволю собі висловити одну, можливо, крамольну думку. У цьому винна не забудькуватість суспільства, не прагнення протиставити жертв більшовиків жертвам нацистів, зробивши одних більш святими порівняно з іншими, а, як не дивно... радянська традиція вшанування загиблих. Ні, це не спроба всі біди пояснити згубним радянським впливом. Бо й справді у радянську добу, вшановуючи понад 14 тис. жертв нацистів у Дрогобичі, особливо не акцентували на тому, що переважна більшість з них євреї. Ще б пак, у час, коли СРСР підтримував арабські держави у протистоянні з Ізраїлем, проблема голокосту в радянській державі особливо не мусувалася навіть у науково-історичних дослідженнях. Значно зручніше під час вшанування жертв нацистів було згадувати загиблих комуністів (у Дрогобичі такі теж були). Тож з часом у масовій свідомості усталився не зовсім адекватний погляд, начебто більшовики вшановують своїх. Звідси й певне "забуття" у роки незалежності, особливо після віднайдення жахливо покалічених решток біля колишнього обласного управління НКВС на вул. Стрийській. 
Вважаю, що віддавати належну шану слід жертвам і більшовиків, і нацистів. При цьому, не чекати на ініціативу чиновників. 
Інші тези зі статті, особливо про нащадків поліцаїв, коментувати не хочу. Автора ж прошу не подавати історичні факти однобоко, як і не робити з припущень доконаних фактів. У дискусіях на історичну тематику, ба навіть і з питань історичної пам'яті, мабуть, спочатку слово слід надавати історикові (підкреслюю, не політикові, навіть з історичною освітою чи науковим ступенем). І не тому, що він - істина в останній інстанції, а тому, що дещо більше тямить в історії.