Коли Ісус оздоровив сліпонародженого, то зробив це в атмосфері, дуже подібній до сучасного стану в Церкві. Його батьки знали правду, що їхній син народився сліпим і що Ісус вчинив нечуване чудо – відкрив очі сліпонародженому. За нормальних обставин ця радісна подія наповнювала б їх прагненням поділитися зі всіма цим щастям. Але вони дуже добре відчували, що коли стануть на бік Ісуса, то церковницька система їх зліквідує, тому страх їх цілковито паралізував. Відбувається щось ненормальне – батьки радше б воліли, щоб їхній син не оздоровився, тільки щоб не мусити зазнавати ліквідаційного тиску з боку апостатичної ієрархії. Лише визнати правду означає бути переслідуваним і ліквідованим цією системою. 
Подібно є і сьогодні. Людина дуже добре усвідомлює, що якщо стане на захист Христа і суті віри, то мусить виступити проти всього, що їй з дитинства прищеплювалося як чеснота: респектування авторитету, послух, пошана до ієрархії, т.зв. вірність Церкві і Святому Престолу. Якщо така людина почне бачити взаємозв’язки, то зрозуміє, що коли прийме Христову правду, хоча б в одній речі, то цим стає в опозицію до цілого церковного апостатичного колосу. Але бачить, що на це не має сили. Тим більше, коли є не наверненою і не має живої біблійної і молитовної спільноти, то не має навіть можливості протистояти апостатичному церковному авторитету, який вже незаконно займає уряд. Внутрішнє роздвоєння тримає таку людину у фальшивій підпорядкованості єресі, бо в жодному випадку не сміє виступити проти церковного авторитету. Бачить, що потрапляє у безвихідну ситуацію: якщо прийме правду, то спосіб її церковного життя, від якого залежала її віра, руйнується, а цього нездатна прийняти. Тут відіграє роль і думка оточення. Не хоче перед людьми виступати як та, про яку всі думатимуть, що зрадила віру, якій все життя була вірною.