Яка я щаслива, що хтось ще пам'ятае iм'я мого тата Каца Наума Яковича, я-едина його дочка i щаслива, що його в Дрогобичi ще не забули, бо вiн вiддав всн свое життя людям мого рiдного мiста, iбув гордий, що виривав людей з смертi i тим дiйсно жив i був щасливий. нiколи не забуду ьих моментiв, як вiн повертався збуджений з роботи, з руками по лiкоть жовтими вiд йоду, бо вiртуозно робив пункцii, це аналiз з спинного мозку i казав мамi, також лiкарю :"Ти уявляеш, я вже не сподiвався, а вiн вижив! "i очi блищали i був такий радiсно збуджений, як хлопчик, якого переповнювали першi почуттЯ. найбiльший спадок , який можуть нам залишити батьки , це почуття гордостi за них, яке пiдпирае нас все наще життя корiнням в часи втрат i життевоi несправедливостi, дае почуття опору i гiдностi i не можливостi жити iнакшими  
цiнностями, планку неможливо попустити. тато, я дякую тобi , що ти не словами, а живим прикладом був для мене i для мого сина, твого любимого онука, в iн вирic достойним тебе, сподiваюсь, що ти це бачиш , дякую тобi за все найкраще, що в ньому iменi, сподiваюсь е .