Я колись мав нагоду спостерігати як одна, мабуть сільська жінка, несміливо ступаючи, обійшла навколо пам’ятника Шевченку, зупинилась і хреститись до нього. Вже не пам’ятаю напевне, чи навколішки ставала. Я ще подумав, що вона хоче від Шевченка тепер, коли його вже стільки нема? Жив собі чоловік, зі складною долею, і гадки не мав, що пам’ятники стоятимуть майже у кожному місті, багатьох селах. У багатьох хатах висітимуть портрети у вишиваних рушниках, мов образи. Менше пам’ятників Франкові, і вони в основному на Галичині. Пам’ятника Л. Українці я не пригадую, коли і де бачив, вона в основному на портретах. Тепер часто на портретах їх зображають разом, з певним вираженням «святості». Як каже автор статті, свого роду нове, штучно створене, язичництво. Але це язичництво замішане також на християнських мотивах, бо власне трійця. Ще трійку талановитих українців єднають їх страждальницькі долі. А це також невід’ємний атрибут християнства. Намагання одних наблизити їх до святих викликає появу чергових «бузин», які зіштовхують їх з цього п’єдесталу. Бо у християнстві немає лише святих і янголів, там всюди присутній також диявол.  
Але повернемося до Івана Франка. Те як його сприймали малого, він яскраво описав у оповіданні «Малий Мирон». До речі сам Франко не дорікав людям, бо прекрасно розумів селян, для них найважливіша школа – школа виживання. Це мати певне ремесло, вести господарку, жити звичним селянським життям. Франко був гнаний і у зрілому віці і на старості, покинутий, доживаючий віку у чужій хатині. Кажуть, навіть кепкували з нього, коли він сидів зануривши ноги у річку, вдаючи, що ловить рибу. Насправді, холодна вода трохи вгамовувала біль в ногах. Але такий «живий» Франко чомусь мало кому потрібен, він є нецікавий. Зате з року в рік, у чергову річницю чути, як лунають ці заклинання: «Іван Франко – тинан…», «Іван Франко – велет думки…». І таких «карликів крикунів» розвелось чимало, які влаштовують ці ритуали для демонізованого Івана Франка. Навіщо це їм, спитаєте? А скільки розвелось «докторів Бессервісерів», які лише те й роблять, що «вивчають», що написав Іван Франко. Такий Франко потрібен їм як нескінченна годівниця. Бо всі вони приходять і кажуть, що їм за те ся належить. Бо вони написали стільки то і стільки «праць» про праці Івана Франка, що вони «розкрили» те то й те то. А за це потрібні оклади, премії, грамоти і нагороди. Як заробляти на імені Франка, продемонстрував нещодавній Франко-фест. І що дивує – це намагання перекласти вину на молодь. А насправді то, винні тут бородаті дядьки, з випученими животами і липкими ручками, які вирішили підзаробити. А дехто їм вторить, мовляв, задарма ж пиво роздавали (нечувана радість для пияків). Насправді, за таке публічне споювання ці «організатори» мали б нести кримінальну відповідальність. Власне такий демонізований Франко потрібен для заробляння грошей, причому кожен це робить по-різному. Так, власне, робить кожна церква, зароблячи на свої святих і божках.