Нич не буду писав: завтра здаю гроші на документи- і шурую до Європи. Прошу паруси надути і метер границі перед мнов не закривати на твердий дріт, як у нас туткайво- в"їзд до ратуші: я буду їхав ровером, а допіру, ще не сплю, а вже ми снитси тота Холяндія. Але ж як цімусово римуєсі з Хохляндійов. Ви там не дуже робіт з Холяндії Хохляндію, бо якщо написано (а чи хтось придумав), що хохли- діти сонця, то я би му в межу заїхав з усьої сили: аби більше не курив отої європейскої шмалі і не пашталакав глупости на цалий сьвіт. Колись до Дрогобичі, як ще були модні перші діяспорникі, котрі привозили сюда, під палітров з"єднані поколінь і, заново, виродженні України, старі лахі- тепер то всьо сі зве гуманітарна поміч- і продавали тоти хустки з веретами на базари під кінотеатром, аби їхні місцеві племінникі й племінниці мали пару копійок на цукиркі, бо свої гроші скупі європейці не давали нікому, навіть родині, - тоти самі, колись повтеклі, патрійоти, гаратали ще, цалими гешелонами, до нас списаних книжок сорок п"єтого року видруку. Я не знаю, нащо то всьо пожовкле пап"єрі нам туткайво було тре, бо в бібльотеках і на книжних лавицьох вно й так стояло разом з партійними з"їздами і портретами невмирущих сущих і вмирущих вже віджилих. Тоти перші заграничні спонзори незалежности вже, напевно, всі повмирали, а їхні родичі десь сі позадівали, альбо си ховают від нації у вимуруваних маєтках інкогніто, бо жаден з них так і не поїхав на заробіткі в ту саму, наприклад, Англію, а доробивси на всій гуманітарній помочи стражденній від посткомунізму Україні і, що важне, - льокально. Бо не у всій країні мали таких вуйків з Честерфілда і цьоток з Монтриалю, хіба десь тамо, трошичка далі по за Львів. Тогди навіть не валюгалоси на вулицьох тілько пияків, котрі вже врано, йно кугути, перший раз денно, тріпнули гребініма, ходєт замаєні попри мнєсні лавки зи сьвіжовигружуваними брудними ящиками, де понамітувано кавалкі захорілих лошуків, бігом поздаваних на бойню- і не мают чим закусити, бо конкуренція страшна і недоступна. Що вони вдосьвіта п"ют і де вни тото берут- най вам повідєт теплі єйці, котрі кури ретельно всю ніч мостили у гніздах, аби було що газдиньом попродати, йно вийшли з рейсу на маршрутци. Але то- страх якийсь: понаставлєли камінних лавиць з якимись мурованими спинниками, повбертали тоти сідла лицьом до стоптаного газону перед гуманітарними лахами із запахом першого вранішного молока- і дивітсі на всєй бруд і срач, що, як в тотій пісні, "зранку до ночи" шелестит-вуркоче. Та ви би вже, за 70 років радєнської влади і 28 літ заново- її самої, вмили тотой тротувар яким шампуньом чи порошком за 13 гривень, а на тотім зиржавілім газоні насіяли яких квітів, аби п"яні, нюхнувши, борше тверезіли. Видите сами, жи люди здавна тамкай си встановили місце на сир і сметану- нащо було різати тоти лавиці, котрі так гешефтно вписувалисі в натюрморт, навіть були на дзелено пофарбовані, аби прикликувати гроші до кишені? ! А шо тепер: вперед лицьом- баби з молоком, взад передом- торговиці з вогирками і цалий базар. То є така відпочинкова зона в центрі міста- для отої "тілігенції", котра вже в шестій годині напиласи п"єних яєць за нашкальовану десєтку?