Наївно- досі чудесами марить,  
Що будуть годувать народ курми- 
Не будуть одягати в шаровари 
На фоні дурнуватої війни.  
 
Уперше всі на цій землі живемо,  
Та у житті не всі однакі ми: 
Комусь в неділю зранку дзвін белемив,  
У понеділок- інших понесли.  
 
Наївних сподівань раби нікчемні,  
Як і, давно, самих себе раби: 
Провадять дні свої в даремнім щемі 
За все ще, досі сущими, людьми.  
 
Вже, очевидно, і на тому світі,  
Куди, й дочасно, й вчасно, повтекли,  
Втомилось сонце сяяти і гріти,  
Бо всі- лиш прикидалися людьми.  
 
Голодних душ обкрадене будення,  
Мов заживо жерем самих себе,  
Та вірим у вождів брехливі вчення,  
А їх- і не хвилює, й не гребе 
 
Чиясь печаль. На цьому крапку ставлю,  
Нікого більше не хвалю й не славлю!