Як Володимир Гнатюк урятував вірші свого батька

Надрукувати
Інтерв’ю
Написав(ла) Анатолій Власюк   
26.08.2011
ВишивкаІван Гнатюк розпочав у новітній Україні відлік лауреатів Шевченківської премії. Йому вручили диплом за номером першим, бо якраз тоді премія з Державної стала Національною. Ми зустрілися з Володимиром Гнатюком після виходу в світ його другої поетичної збірки "Вічність духу". Але сталося так, що розмова точилася здебільшого навколо імені його батька – відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії Івана Гнатюка.

Ми говорили в бориславському будинку біля нижньої церкви в Губичах, де Іван Федорович провів останні роки свого життя. Тут живе дух Поета.

А з Володимиром Гнатюком ми знайомі не одне десятиліття, так що розмова відбувалася без церемоній, на "ти".

- Володю, коли ти написав свій перший вірш?

- Мав десь років чотири. Й досі його пам’ятаю. Вірш доволі смішний, але такий, як є:

Сніг лапатий пада
у садок в зимі.
Снігурі співають
радісні пісні.
Всюди біло,
наче ковдра на землі.
Діти дуже раді,
сніг вже надворі.

- Читати почав ще раніше?

- Я в три роки вже вмів читати. А читав чудернацько. Ото в Люби (сестри – А.В.) лежав буквар, я сидів збоку. Тато каже: "Влодку, чого ти там сидиш?". А я читав. "Може, вмієш читати? – каже. – Вмію. – Ану, прочитай". Я взяв буквар, розвернув, для мене букви були ієрогліфами, бо я собі так боком читав. Але слава Богу, що то в дитинстві, що я ще не завчив ось так збоку розпізнавати букви. Потім перевчився.

- Це дитячий вірш. А коли почав писати по-справжньому, по-дорослому?

- Мабуть, вже після сорока років. Бо раніше взагалі не писав вірші. Щось таке римував, наслідуючи Омара Хаяма.

- Але як таке могло статися? В тебе ж батько був поетом? Ти не хотів бути як батько?

- Ні, я навіть архітектором не хотів бути (Володимир Гнатюк тривалий час працював головним архітектором Борислава – А.В.). Я дуже хотів стати археологом. Я прекрасно знаю історію, розбираюсь у ній. Але тато мені казав, що я не поступлю через нього, адже він був репресованим. Та навіть факультету такого не було – археологічного. Був історичний факультет, а з третього курсу спеціалізація – археологія.

- Ти завжди відчував на собі, що твій тато репресований?

- Звичайно, я це знав з дитинства. Деколи виривалося в мене, як приходили до нас гості: "От москалі прокляті!". Тато до мене: "Влодку, що ти таке кажеш?". А я моментально знаходив, що сказати: "Та то діти говорили". В мене й мама теж була репресована, вони ж на засланні познайомилися.

- А в школі, на побутовому рівні ти це відчував?

- Ні. Я був авторитетом у школі. Ходив у музичну школу, займався танцями в Будинку культури. Від школи виступав мало не з усіх видів спорту. Прекрасно вчився. Був найвищим у класі, міг будь-кому дати по морді. Вчителі нормально до мене ставились.

- Тато мав друзів?

- Звичайно. Їх було три друга. Вони часто приїжджали до нас. Микола Волощук, Володя Сороколіт і тато. Татові друзі дуже рано повмирали. Володя найшвидше, хоча був найздоровішим. Але ж вони працювали на шахтах, мали силікоз. Здавалося, що тато перший помре, але він їх усіх пережив. Я ще був маленький, вони розказували жахливі речі. Але й сміялися! Виявляється, там теж треба було сміятися, бо інакше не вижив би. Володя Сороколіт одружився на чешці і виїхав до Чехословаччини. Він нам допомагав посилками, приїжджав сюди. Миколу ще раз посадили, він сидів у психіатричній лікарні. Мав досить таки надірвані нерви. Та у всіх у них були нерви розхитані. Я це все з дитинства знав. Я тим жив.

- Батько на засланні писав вірші. Як вдалося їх зберегти?

- О, це ціла історія! Коли я вчився десь у класі десятому, батько сказав мені: "Влодку, коли я прийшов з таборів, то закопав свої вірші". Я пів-поля перекопав, але нічого не міг знайти. Тато забув, де ті вірші були закопані в кав’ярці, як тоді казали. Аж татова мама, моя бабця, нагадала, де то могло бути. Я викопав ту кав’ярку, тато діставав вірші. Там дещо позамокало, бо ручкою було написано. Потім в одній зі своїх книжок він ставив дві дати віршів – одну ту, коли написав, і другу, коли допрацьовував. Але є величезна поема "Мати", яку тато не переробляв.

- Він потім це все переписував?

- Ні, це зробив я. Тато мене про це не просив, але якось так само собою сталося.

- А тато колись казав тобі, аби ти писав вірші?

- Ніколи, ти що!

- І все ж ти почав писати. Сталась якась подія?

- Так. Помер мій друг Олег Зубицький. До цього я бавився, писав якісь вірші дружині. А про Олега в мене вірш вийшов серйозний, я вважаю, що він не найсильніший, але я так написав. Він серед нас був найсильнішим архітектором. Сам зі Львова. Коли ходиш по Львову, тебе оточує архітектура, навіть з дитинства це втягуєш. На Коваліва цього нема (мікрорайон Борислава, де раніше мешкав Володимир Гнатюк – А.В.). Вірш закінчується так:

А сонце у небі
пришвидшує кроки,
Щоб вітер надії
ніколи не стих.
Прости ж мене, друже,
що в студентськії роки
Віршів я тобі
присвятити не встиг.

Вірш з болем був написаний. І я почав писати. Чомусь здебільшого сумні вірші.

- А тобі не здається, що батько з того світу якось керує тобою?

- Десь за місяць до смерті тато лежав ось тут на дивані, я сидів біля нього, ми перебирали архіви. І тато взяв мене за руку. А рука в нього була така худюща… Він сказав: "Влодку, я ще стільки багато маю задумів, я ще стільки багато хочу написати". А я йому: "Тату, а що я можу зробити?". В той момент, коли він мене взяв за руку, то звичайно, мені своїх задумів не передав. А, може, передав. Не знаю, бо я є трошки містик…

Ми розмовляли довго, і навіть декількох газетних шпальт не вистачить, аби все передати. Отож до наступної зустрічі з Поетом, сином Поета.

Переглядів: 4892

Коментарі (2)
 
люди до нас має приіхати благодєтєль великий " любитель" народу голова ВР УКРАІНИ ЛИТВИН.Він має бути присутній на святкуванні в селі НАГУЄВИЧАХ ІВАНА ФРАНКА.Вже завтра, в суботу, дрогобицька влада попросила не виходити продавців, які торгують в центрі міста коло "ПРОМЕТЕЯ".Цікаво чи будутиь мити тротуари?Велике прохання всіх дрогобичан, хто має вогнепальну зброю здати в УМВС.Це стосується особливо п.СЕНДАКА - голову РДА! Хто може побачить великого діяча УКРАІНИ, професора і кандидата там якихось наук, вклякати перед ним і казати " ТИ НАШ БЛАГОДЄТЄЛЬ".
Рейтинг: 0+ 0-
 
Дрогобич, 20:19 26 серпня 2011 р.
 
Господи, я хочу щоб про археологію Дрогобича говорили спеціалісти, а не сексоти кишакевича і особи які призвели до розстрілів 1939-1941 рр. Чи можна почути список сексчотів. Їх Кишакевич чудово знає
Рейтинг: 0+ -1-
 
Андрій Петрик, 20:25 07 жовтня 2013 р.
Додати коментар
Ім’я:
Коментар:

 
© 2008-2019 Дрогобич Інфо → (сайт працює 4123 дні)