 Справді Україна занадто вільна країна! В ній можна кидати папірці повз урну, під дощем протискатися до метро, при цьому розштовхувати інвалідів та ображати оточуючих. Можна людину, котра намагається в поліклініці пройти без черги, називати образливими словами і отримувати такі ж слова у відповідь. Можна на шкільному подвір’ї, після останнього дзвоника, знайти шприци та биті пляшки, а потім змушувати червоніти молодого вчителя, котрий не знає, що сказати першокласникам, які на наступний день перебувають в літньому таборі у дворі тієї ж школи.
Мені можна заперечити. Так, хамство і зневагу до людей не можна вважати проявом свободи, оскільки остання є вищою цінністю для будь-якого суспільства. Проте в нашій країні вже сформувалося досить химерне розуміння цього терміну. Для багатьох в Україні свобода - це можливість жити для себе і для досягнення своїх цілей.
Борців за свободу не цікавлять люди котрі нас оточують, їх реальні бажання, мрії і надії. Навпаки, їм потрібно переконати людей, що варто нам прийняти певні гасла як свої - і в той момент "свобода зустріне нас радісно біля входу". Зміст цих маніфестів не має ніякого значення. Людей, котрі борються за таку свободу можна зустріти і на Майдані, і на площі Ринок, і на Поклонній горі. Вони обрушують на наші голови маніфести, за якими не стоїть жодного реального змісту. Це просто агітаційне сміття, фантики без цукерок всередині.
Відчуття порожнечі підсилюють численні агітатори за свободу, котрі з надзвичайною легкістю змінюють свої погляди або, навпаки, починають підозрювати опонентів в єресі і сперечатися один з одним за право називатися кристально чистими захисниками істини. Іноді справа доходить до кулаків і кийків, але суть проблеми від цього не змінюється, оскільки свобода сприймається як здатність говорити і робити все, що забагнеться, не несучи за це ніякої відповідальності. Кожен з таких пропагандистів бажає потрапити на телебачення, щоб розширити свій вплив. Вони серйозно вважають, що промова на державних каналах зробить їх ідеї більш симпатичніші для нас. Але можливість транслювати на багатомільйонну аудиторію не робить їх гасла більш хорошими. Якщо людина не може мене переконати тихою спокійною розмовою, мегафон в його руках не наповнить слова глуздом, але лише змусить мене відійти від нього подалі. Що ж стосується телебачення, то я його просто не дивлюся, оскільки не хочу, щоб чужі люди втручалися в мій особистий простір і вчили мене життя.
Але борці за моє щастя не заспокоюються, вони виходять на вулиці і починають доводити, що єдиний шлях розмови з опонентом - це шлях сили. Це вже приносить свої плоди. Ми з радістю говоримо один одному, що християнин / демократ / державник / вільний художник повинен бути готовий захистити свої погляди за допомогою кулаків і кийків. Ми з легкістю навішуємо ярлики на ближнього.
Але людина ширша ярликів. Вона хоче спокійно жити в чистому під'їзді, спокійно прогулятися по гарних вулицях, виховувати своїх дітей, мати хорошу роботу і отримувати гідну зарплату. Однак за таку свободу ніхто не хоче боротися, оскільки вона вимагає почати з себе. Нам потрібно не розвішувати гасла, не боротися з владою або за владу, а прибрати бруд у власному під'їзді і у власному серці. З народного трибуна ми повинні перетворитися в двірника. Ніхто не любить прибирати за собою, але майже всі впевнені, якщо в країні поміняти кількох людей, тоді наші голови, і наші будинки і вулиці стануть вільними від сміття. Переконання, що в наших невдачах винен інший, віра в те, що все може змінитися за помахом чарівної палички - це риса нашого характеру. Ми постійно чекаємо дива, подвигу. Ми хочемо, щоб свобода і щастя з'явилися нам під гуркіт фанфар, щоб на руїнах Бастилії виріс новий чоловік - чистий, світлий і прекрасний. Це утопія!
Бог не дав людині чарівної палички, але він дав йому свободу відповідати за свої вчинки, можливість прожити гідне життя, способи перетворити навколишній світ, зробити його кращим. Для цього не потрібно махати кулаками або здійснювати героїчні вчинки. Для цього потрібно взяти в руки мітлу і прибрати шприци і пляшки, які валяються на подвір'ї школи. Покоління народних трибунів має піти, а на їх місце має прийти покоління двірників, які будуть обробляти свій сад. У цій тиші і зосередженій мовчанці може початися тиха і спокійна розмова про справжню свободу. Поки ж ми чуємо лише крики пропагандистів, які вже домоглися того, від чого мене нудить, від слів "духовність" і "моральність", та ще більше мене нудить від свободи, яку пропонують мені ці люди.
Переглядів: 3422
|
. Свобода і демократія як повітря , боротись ним нерозумно . Треба розуміти сенс слів . Росія не Русь , націоналізм не нацизм , свобода не беззаконня, не бардак і не анархія