Ще одну осінь…

Надрукувати
Останні новини Дрогобича
Написав(ла) Єва Райська   
07.10.2018

 

Сидячи на своєму балконі, перш за все, фокусую погляд на панорамі міста, зображення якої поволі вкривається теплою позолотою вересневого сонця. Звідси майорять загострені конуси червоних дахів костелу, трохи лівіше – скрижалі Мойсея великої хоральної синагоги. Якщо добре напружити зір, то за відбитком міських верхівок можна побачити клаптики Трускавця та Борислава.

Далі – безкінечна глибина смарагдових гір, котрі в’яжуть з густого туману химерні арабески. І усе це благословенне адажіо доповнює лагідний ностальгійний крик качок та гусей, що летять кудись на Балкани чи на південь Італії. Найкраще їх чути ввечері при відчинених вікнах.

Такі довгогодинні споглядання провокують до роздумів, чи б змогла я побачити усі ці детальні штрихи міського простору, якби тут не жила? Чи вдалось би мені їх отак вичерпно та деталізовано помічати? Мені хочеться зрозуміти феномен маленького міста, де люди живуть за геть іншими формулами, переконаннями, ідеями. Їхнє мислення часто називають «периферійним» і «містечковим», тісним і примітивним у своєму світогляді. Але може це трохи не так? Люди у маленьких містах заслуговують на свою пальму першості принаймні у тому, що вміють бути неспішними, відтак не бояться не встигнути. Бо встигати їм особливо немає куди. Гонитись за усіма  тенденціями та можливостями нинішнього ХХІ століття їм аж ніяк не хочеться. У їхніх містах цих новітніх привілеїв просто немає. В таких містах  бережеш щось для себе. Не для туристів.

 

І осінь тут можна бачити у найкращих її проявах. Вона повноцінна і справжня. Не прихована за брилами здоровенних висоток, новобудів та бізнес-центрів. Не просякнута безперервним шумом автівок, трамваїв та людських голосів. У маленьких містах осінь присутня всюди: на деревах, що ростуть уздовж міських алей та вулиць, на дахах старих двоповерхових будинків, на залізничних порожніх вокзалах чи у будь яких міських закапелках. Про перші ознаки осені тут свідчать тераси локальних кнайп, що поволі зникають з простору міста у перших числах вересня. Їх не облаштовують вуличними обігрівачами для наступного, більш холодного сезону, як це, наприклад, роблять десь у Кракові, Празі чи Відні. Але процес складання веранд є настільки неквапливий та уповільнений, що посидіти на терасі можна ще декілька днів, поки комунальники риштують та складають її для наступного літа. Тут не будують «смарт-хаусних» районів, бо їх нема кому заселяти. Натомість покинутих квартир та будинків хоч греблю гати. Нерухомість дешева, просто бери, купуй і живи в мирі. В таких містах можна взагалі не перейматися громадським транспортом. Навіть якщо він  присутній, обійти усе місто можна неспішно пішки за шістдесят п’ять хвилин.

 

 

Тут не боїшся загубитись: ані в натовпі безупинного руху людей та розмаїтості архітектури, ані в собі. Зрештою, минає трохи часу і людина потребує спокою. Внутрішнього, зовнішнього, всякого. Тут в ідеальній та святій тиші  можна безтурботно сидіти на Площі Ринок і дивитись на давні австро-угорські вілли та будинки, слухати, як бамкає годинник ратуші і взагалі не перейматись галасом туристів, яких майже немає. Уявіть собі те задоволення! Суцільна ідилія…Тільки для випадкового подорожнього такі міста  завше будуть обвішані ярликами убогих, безнадійних та порожніх периферій. Міста, з яких точно треба тікати туди, де горизонти яскравіші, більш перспективні та ширші. Я не знаю, що ховається за моїми горизонтами. Тими, які я щодня бачу зі свого балкону. Вони здаються мені такими бездонними та глибокими. У них хочеться щохвилинно пірнати. Колись, мандруючи Півднем Франції, мені пощастило побувати у крихітному містечку Орнан, де народився Гюстав Курбе. Я була шалено захоплена тим, що місцеві мешканці дуже вдало та акуратно зуміли зберегти місто для себе. Їм вдалось перетворити провінцію в місто щасливих і успішних людей, звідки ніхто не хоче виїжджати. Бо їм у цьому місті надзвичайно добре. Тоді, гуляючи бульварами Орнану, я думала про улюблені українські міста моєї Галичини – Дрогобич, Борислав та Самбір. Звідти виїхали усі, хто тільки міг. Залишились літні та зовсім старі, або ті, для кого феномен маленького міста є радше якимось дуже особистим експериментом власної витривалості.

 

Самбір. Це також місто, котре викликає у мене дуже неоднозначні почуття. З одного боку – безпросвітна провінція, де окрім базару, суцільного каламбуру жахливих рекламних вивісок, постійного скупчення автівок на євробляхах, водії котрих хронічно бояться втрафити в колейку на українсько-польському  кордоні, немає нічого. Але якщо залишитись у Самборі трохи на довше,  тут відкривається інший бік міста. Щось набагато більше, аніж нічого. Безмежний простір сили, внутрішнього спокою, пошуку себе, ідеального єднання з природою. Неозброєним оком бачиш розкішну міську архітектуру, зведену ще Юзефом Горгунгом, і досі відчуваєш метафізичну присутність Леся Курбаса, який народився саме у Самборі. Хоча даю стовідсоткову гарантію, що більшість з мешканців щиро не знають цього факту, навіть попри те, що у Самборі існує убогий музей Леся Курбаса, де вхід донині незмінно коштує 3 грн. 50 коп.  І отак ходиш цим містом, і паралельно увесь час думаєш про те, що, можливо, тут колись народиться бодай один вартісний фестиваль музики чи театру, і тоді його міське сирітство нарешті зникне. Самбір – це місто-рекордсмен за найбільшою кількістю вивісок із промовистими словами: «Робота в Польщі». Ця фраза переслідує тебе як тільки заїжджаєш у Самбір,  починаючи від першого міського електричного стовпа, закінчуючи останнім на виїзді. Зусібіч тебе наче тихо хтось переконує не залишатись тут, бо ж до Польщі  – рукою дістати, а отже їдь! Але все ж у Самборі хочеться бути. Особливо восени.

Так само хочеться бути і у Дрогобичі. Це взагалі місто якогось окремого, зовсім іншого простору на земній поверхні. Такої осені, як у Дрогобичі, немає більше ніде. Навіть якщо осінь тут густо та щільно заставлена  ятками з пластмасовими квітами та китайськими халатами, ряди яких простягаються аж до центру міста. Навіть якщо восени палять листя майже тобі під носом, запах котрого міцно всотується в одяг. Притупити цей запах можуть лише білі відра зі свіжими хризантемами, які приїжджі жінки та бабці продають на ринку до останньої маршрутки. Кольорові базари у маленьких містах мають якийсь особливий колорит і смак. Вони набирають якогось непереборного культу, з яким постійно треба боротись. І з ним боряться до невизначеної безкінечності. Серед усього цього феєричного міського краму  можна виявляти і знаходити те, що раніше було непоміченим. І все це не якась загальна абстракція. Радше відчуття повернення до витоків свого. Того, що формувало та загартовувало внутрішні боязні та неспокої.  Коли я повертаюсь вечірньою електричкою зі Львова до Дрогобича – тихо радію, що на останок дня маю цю блаженну можливість побути на самоті з містом, бо ані людей, ані маршруток у такий час не дочекаєшся. Або, наприклад, коли зранку прибуваю до Дрогобича потягом Київ –Трускавець, спостерігаю, як місто напівсонним прокидається з-під глибокого сну, худі двірники у помаранчевих безрукавках цмулять цигарки, повільно підмітаючи ще ніким не забруднені вулиці. Це дарує мені відчуття якогось внутрішнього спокою. Відчуття того, що я вдома, абсолютної свободи та впевненості.

 

 

Колись ми з моїми кримськотатарськими друзями провели разом у цьому місті три неймовірних роки. Чи не щодень ми збирались разом, пили каву і обдумували, що нового можна втілити для міста. Тоді місто набирало нових імпульсів та енергії, ставало живим. Відтак думка про те, що не треба звідси нікуди їхати, лише утверджувалась у своїй правді доти, доки вони не переїхали до мегаполісу. І все стало не так. Коли в організмі не вистачає якогось одного вітаміну, починається збій усієї системи, хвороби наступають одна за одною і, врешті, весь організм поволі згасає. Бо місто не може існувати само по собі, його неодмінно повинні доповнювати люди, навіть якщо вони не завжди розуміють, наскільки ідеально  можуть співіснувати з міськими просторами та своїми внутрішніми світами.

 

Коли до мого міста вкотре навідуються  давні приятелі, близькі чи далекі знайомі, вони неодмінно кажуть: «Нічого тут не змінилось. Все як  п ‘ять років тому». Ти, звісно, мусиш трохи віджартовуватись, мовляв: «Та ні, змінилось! Нарешті завершили ямковий ремонт і прибрали з вулиць сміття». Проте сама знаєш, що, наприклад, зацвіло найнепомітніше міське оцтове дерево, в синагозі урочисто прикріпили мезузу, а у театрі люди нарешті слухають джаз. Як цілковито місто переінакшилось, скільки важливих перемін тут відбулось.  І скільки всього відбудеться незабаром. Бо це не периферія, це – площина безкрайності, золоті зеніти безмежного, обрії, за якими не існує останнього променя. Я ніколи не знаю, що такого влучного відповісти, коли мене запитують: «Ну і коли ти нарешті виїдеш звідси?».

 

 

Піднімаю голову вгору, дивлюсь на кутасті, гонтові шпилі міського костьолу, де дикими зграями купчаться ворони, спиняю свій погляд на горизонті, який пахне вересневим повітрям і замилює око сліпим туманом, трохи замружуюсь, ніби думаю про щось важливе. Бо я справді думаю про важливе.  Про те, що ще одну осінь побуду тут, а потім поїду. І так щороку.

25.09.2018
Переглядів: 1319

Коментарі (14)
 
Не хочеться коментувати. Дуже мені сподобалися написане! Здоров*я ТОБІ. Дякую за все! тисну руку!
Рейтинг: 15+ -2-
 
снайпер +, 13:38 07 жовтня 2018 р.
 
О, Боже, навіть не знає авторка. що таке адажіо, що таке арабески. Всі нині, як пастух, у письменники бавляться. До речі. читав це на іншому сайті. чоу тут нема посилання?
Рейтинг: 7+ -13-
 
Дактіль Анапестович, 17:11 07 жовтня 2018 р.
 
Схоже що це писав учень п'ятого класу :) 
Наплело чудо всього на купу. Твір на три бали.
Рейтинг: 6+ -18-
 
Критик-знавець ), 19:43 07 жовтня 2018 р.
 
Дактіль Анапестович, 17:11 07 жовтня 2018 р.  
Напишіть краще. ( якщо зможете).  
Критик-знавець, не судіть так строго. Людина просто висловила свої ВЛАСНІ думки і бачення, і це добре, що не списувала у когось. А Ви прочитали, це теж добре, бо все-таки щось заставило Вас задуматись і глянути іншими очима на навколишній світ.  
Мені сподобалось. Я так писати не вмію.
Рейтинг: 19+ -4-
 
Наталія, 21:26 07 жовтня 2018 р.
 
Дрогобич місто друге після ЛЬВОВА! Дрогобич народ знає. навіть в КИЄВІ! Ми самі кращі! Дрогобичани, в своій більшості, супер ЛЮДИ! Ми любимо всіх. так ми виховані! Дрогобич то наше рідне місто і ми повинні його любити! Може і є недолчки, але все потихоньку стане на своі місця! головне, щоб ми поважали один одного, бо ми всі в купі того варті! ми самі КРАЩІ!
Рейтинг: 5+ -6-
 
снайпер +, 21:35 07 жовтня 2018 р.
 
запах, запах як його описати, та тiнi щурiв шастающих по мiсту, а запах бабла вкраденого, та схованого. як його описати. у нас ще не осiнь, тепло, та красиво
Рейтинг: 13+ -7-
 
bef, 21:40 07 жовтня 2018 р.
 
у bef якось реалістичніше з поезією. Правдивіше. Розвивайте далі цю тему, у вас файно виходить. А у цієї панянки заграний примітив , списаний під кальку
Рейтинг: 8+ -4-
 
:), 22:26 07 жовтня 2018 р.
 
Коли нарешті виїду звідси? При першій кращій можливості.
Рейтинг: 5+ -4-
 
Назар, 10:19 08 жовтня 2018 р.
 
Дуже гарно написано, до чого такі злобненькі коментарі, мабуть від заздрощів
Рейтинг: 14+ -4-
 
Надія, 10:53 08 жовтня 2018 р.
 
Слово у слово як у школі в творах. Шо за дешевий пафос? Шо за мусульмани у Дрогобичі?
Рейтинг: 3+ -6-
 
АТОвець, 20:05 08 жовтня 2018 р.
 
До "АТОвець, 20:05 08 жовтня 2018 р.  
 
Вам , мабуть, більше подобається "дорогий" пафос від Тараса Кучми.  
 
І до інших незадоволених. З чого ви зробили висновок, що писала письменниця? Людина просто описала свої переживання і бачення . От і все. Не вбачаю в цьому чогось поганого. Тут на сайті дописують такі "грамотії" безграмотні! Так і пре з них "грамотність"!
Рейтинг: 5+ -1-
 
Наталія, 21:26 08 жовтня 2018 р.
 
точно все мае бути поетично, е купа мусору, зiбралися всi як в Египтi та зробили красиву пiрамiду, бiгають щурi по мiсту, привчити iх та повязати красивi ленточки, чи вiнки на шию, беруть хабарi-давати iх перев'язаними ленточкою, на тарiлочцi з голубою кайомочкою, смердить десь, нi то не смердить-це пахне-лiтом-ЛIТОМ, осiнню-ОСIНЬ, такий не замiнний запах рiдного мiста, наприклад заблудився в лiсi, нюхнув та почув запах рiдного мiста, не заблудишся. У всьому романтика, поезiя, зараз начнуть палити листя-от пiде запах осiнi. ПОЕЗIЯ! Або вот дорога в ямах, а ти йдеш, та переносиш себе в епоху динозаврiв, перестрибуеш, скачеш, коротше займаешся фiзкультурою-i для здоровья корисно й яка романтика, або iдеш на машинi тебе пiдкидае, а ти так романтично, добре що не волами, хiба то все погано? Тут не то що поезiю треба включати, тут твори писати треба. Як красиво здихае автокрановий, чи долотний, ходити туди на екскурсiю, а яка творчiсть в лiкуваннi, як вижив пiсля лiкування, пригоди на кожному кроцi. РОМАНТИКА! ПОЕТИЧНО! Коротше Дрогобич це саме то що кожному треба. Треба молитися щоб стало ще романтичнiше, та прибавилось видовищ! Мiсто-КАЗКА!
Рейтинг: 6+ 0-
 
bef, 09:47 09 жовтня 2018 р.
 
чесно кажучи я не читав до кінця ту галімотятину. Надто багато букоффф.  
автор - імбіцил або суіциідальний маніяк. Сидит таке романтичне чмо в хаті, на работу не ходе, перевертає баньку з горівков і такий страшно фільософ кідає на сайті свої бредні.  
Стаття какашко. Автора в топку. І жізнь наша гумно поталапане ногами.
Рейтинг: 2+ -6-
 
чесно, 16:20 09 жовтня 2018 р.
 
Як ти можеш бути "Райською" якшо проповідуэш мусульманство? Спустись на землю дівчино, самозакоханість тебе погубить
Рейтинг: 1+ -2-
 
Єві Райській, 19:18 10 жовтня 2018 р.
Додати коментар
Ім’я:
Коментар:

 
© 2008-2018 Дрогобич Інфо → (сайт працює 3818 днів)