 Моє місто завжди могло похвалитися незвичністю, яка є частим гостем в міській історії. Щоденна монотонна подорож Дрогобичем стає абсурдною, щоб після неї бачити яскравіші барви. Ця монотонність привчає тебе любити сірість, а темні вулиці – пітьму. Яка часто прикидається тишею в міських закоулках, де хтось комусь шле вітання кулаком.
(у статті 1 відео)
Дорога. Олень. Червоний олень кидається під колеса твого погляду. Таким є образ зліва, коли ти їдеш з Трускавця від Гірки по вулиці Трускавецький до Дрогобича. Усмішка є першою ознакою, яка зганяє втому, бо ти бачиш постамент оленя, а в голові лунає гурт ТІК. Далі довгий тракт. Ця вулиця мала подобу Тракту Глинянського у Львові, чи змацюпілу схожість на Поділ у Києві. Пагорб. Маршрутку 147. З обох боків набиту людьми бляшанку в три поверхи дороги тиснуть дві церкви двох конфесій, які колись і чубилися.
Однак потішно і легко стає дивитися на інше, адже перед маршруткою стелився чудовий краєвид найбільшої голки світу, яка підколює небо, розповідає анекдоти небесам. Так виглядає антена Дрогобича – вежа ратуші центру міста.
Ага… моє місто хворе на спокій… який вирізняється локальними батлами перед виборами, фестами для піару, і… ми стаємо уламками чиєїсь історії в сумбурній Галичині… Культура обнюхує кращі позиції, обмахує на нормальність. І, часто, вона стає просто нудною для старперів не нашої епохи. А ми, новоприбулі цього світу – молоді, стаємо знову шукачами власної долі. Тому закидуємо себе чим подалі. Кожен обирає свій напрямок траплінного злету, втечі. Хтось ворк-ен-тревел і ти у Штатах, або тимчасово-нелегально в Лондоні, чи інтегровано в Жешуві, Варшаві, Кракові або у Вроцлаві. Частіше у Львові стаєш кумедником долі іншого міста. І знаєш… що тобі бракує там? Спокою, монотонності, гри у шахи старих дідів біля постаменту Юріка, довгих теревень старих бабок, молоко, яке продають на дорозі на вул. Ковальській із часником та медом. Слухати заклики і співи шуму базару. Чути крик неба: воронів, які, як кажуть дрогобичани моєї вулиці, гімнюшаться (вештаються) неспокійно небом, розрізають зморшки часу і впускають трохи міфу на землю; а як не чути інших – голубів. Саме вони охороняють красиву будівлю банку, сідають на виступи ліпнини, над вікнами аля-класицизм. Тут цілий голубиний народ, який можливо з року-в-рік тут тусується, а може пліткує всякі дурощі про нас – дрогобичан? Хто де кого поцілував у провулку, хто де від кого взяв взятку, а хто де розчавив коричневого слимака до консистенції рагу. Ясно одне - з висоти видно багато… Однозначно, ці пернаті з близька десь є кумедними. Але, знову однозначно, вони не говорять, не зізнаються про жодних покидьків, які б’ють лямпочки. Виривають з міста світло.
Нема світла. Готична атмосфера в якій чути гучний цокіт ніг дрогобицьких кубіт. Якийсь запах танго від цього під ногами. Готика костелу розпорошує свій настрій на усіх піднебесних людей. Бува чуєш прихід подоби міста Сайлент Хілл. І десь ти після цього берешся читати Шульца, щоб розтлумачити дрогобицьку пітьму. Лише запалиш сірника і над тобою здійметься тонна звуку воронів, цих дрогобицьких кажанів; а важливо не забувати цокіт найбільшого механізму Дрогобицького мініатюрного всесвіту – годинника ратуші, на якому час по-іншому говорять, на кшталт: п’ять пів до восьмої. Він ще та старенька бабця, що вміє бурмотіти, а може це дід, який одягнув зелену шапку зі стовпами, щоб там між ними розмістити одне однісіньке – нашу правду.
Ясно моєму відчуттю одне - ця традиція спокою стає якимсь наркотиком, який ніколи вже не знайдеш в Києві чи у Львові, чи в Торонто. Тобі бракує візерунка дрогобицьких буденних дрібниць. Все це для серця стає банально і просто одним словом - ностальгією. Яка не лікується іноземною красою.
Переглядів: 4327
|
