Недільний будень українця, або Сповідь старого гуцула, котрому нема си де видрукувати, а туйка ніхто гонорару навіть не просит 
 
Мені сеї ночи було страшно, аж йой: гриміло, лускало блискавками, ніби небесні білки теребили, під хмарами, горіхи з райських кедрів, падав дощ. Нарано встав"єм цалий мокрий, але ще вчорашна темпераментура показала найвищий градус: 42. Я так і знав, хоча математику не любив ніколи: 36 додати шість- само якраз, ніби має бути всьо нормально. ле ще перед тим, завчєсу грішно, подумав, жи"м вмер. Але, нє: зишпурив"м вбидві ноги з-під триспального фіолетового коца, пчихнув зо три рази, вполокав натепло позосталі 23 зуби, виколупав патичком сєркі залишки слухових пліток зи всєх телівізорів, протер голодну пательню кусничком позатамтотижневої шкірки від сала, всмажив"єм натвердо двоє запасних яєць, лигнув, засьорбав хербатов у промокашци, закусив хлібом, змолив пацєр, сів на крісло- і, чось, дуже сильно, захотів перестати думати. Гет про всьо, аби- перестати. Навсе! Колись котрийсь мудрец повів, жи думати- то є каторжно тєжкий труд, за який ніколи в Україні не платєт, принаймі- тілько, кілько він вартий. Ну, таке, ніби Горбачов, коли їздив на дефіляди до Льондона й зизнававси в любови до їхної Маргарити, від котрої вона так скоро вмерла, а він тепер, на самотинню, пише про то книжки, - діставав до пуляриса, за кажде-єдне, мовлене ним там, слово, аж цілий фунт стерлінгерів. Тому не кажіт, жи мільйонерами стают йно тоти, котрі тєжко гаруют у своєх МММах й ОООхах. То- не мус, достатно лиш вилізти на трибунала- і пашталакати, пашталакати, як колись, приміром, Фідель Кастров: вогорив тілько багато й ще більше- часто, жи слів з його уст вилітало в рази більше, аніж було всєх кубинців на Кубі, вмиваній водами доокільних окіянів, котрі там й дотепер шльопают в п"єти, помежи двох шнурочків, до котрих прив"єзана гумова підкладка, аби пісок на взмор"ю не приліплювавси помежи пальціма й не шкрібавси, ніби якась нововиникла морська чесотка.  
При отій запарці всєх костей, почервонінню вух і видиранню з носових дєрок непотрібних волосин, потуженню від ранкової кави, розбавленої горєчов водов з-під крана (бо їсти більше нема ніц, а ще більше- нема грошей, тому чекаю на ту гамунітарну поміч від ООнів- як другого пришестя), вичитуванню помилок з абшибками від борзописців ранкових телетайпів, шкрібанню по давно не біленій стіні (як, колись, Гриць- по Оксані, а чи Петро- по Наталці, але то- в книжках й- у кіні на екранови), позиранню през вікно цьвірінькучих ластівок, - сів"єм на ослін й став очищувати душу від шлаку.  
Сльози ймили очи, як град задубілий в сирім небі- над цалий сьвіт. Як вам хтось буде повідав, жи хлопи не плачут- не вірте. Хлопи плачут, та ще й- ридма, частіше, аніж женютси й наліво ходєт. Десь, на відстани, грала якась, дуже ритмічна, музика- і я, крізь сльози, відчув, що то- дзвони кличут пань і панєнок, заки їхні хлопи сплєт, або ще нема домів (ну, може, декотрих- з роботи вночи, чи- добово), до приклєканні перед Богом, котрий, як знано, ні в єдній церкві не живе, але- така традиція. Бігме, не відчуйте в тім сатири, Бог, найперший у світі джентльмен, аж ні разу не потребує, аби перед Ним хтось гедиж падав на коліна. Бо Він- Живий, так як і всі ті, хто до Него приходєт, ну й, ще раз кажу, таки- перший, над всі, джентльмен (як би повіли, по-сучасне, ві Львові- батєр).  
Заки вни тамкай всі були при сповіди (а котрі, може й напевно, позирали, яка на котрій сукєнька, і чи не скривила котра вишивку на блузци, альбо, може, в котрого хлопа, пішов боком кант на портках), мені полегшіло. Видихнув"єм, зи всьої фізкультури, востаткі смутку по собі живому- і далі пішов жити. Нє, не тому, що жити- мус (хто би, мудрий, грандував себе отим мусом? ! ), але я, вкотре, зробив сьвідомий вибір на користь того, що жиєм всі перший раз, але чось, всі рок- в пошукуванню якогось ідеалу, сами не знаючи, що то таке і хто йому придумав назвиско. Хіба не є каждий будень- такий самий празник, як і кожен празник, навіть- в будень?  
То, видите сами, жи, якщо не пуцувати себе аж до заколупків душі й організму, якщо не жерети себе зисередини й аж до верхних кісточок, якщо махнути руков на то, чого в тебе нема (бо, якщо його нема- то того тобі, якраз тоді, коли нема, й не треба- і комусь, попри тебе, не треба того, чого в тебе нема- буде! Ще буде тілько, що не будеш знав, що зи всєм тим робити і кому вділити. Буде: правдиво казати, ще ніхто й не починав жити, бо навіть дзигар на стіні кажду нову добу зачинає з нуля годин й, навіть, нуля хвилин й секундів). Ну, во, приміром, впав посеред ночи дощ, нарано- дуло троха вітром, потому знов стало парко- то є погода і клімат, хіба ми справні щось в тім змінити або вплинути? Те саме- й пулярис до кишені: сказав- буде, і не стогни. Ну, скажут тобі завтра в котрий раз, жи ти вже застарий, аби вни ті на роботу приймили, а ти си не здавай, і не волочи свій сильний дух помежи ногами по вулици, бо дух- не помело: не приймили там- йди в рекетьори (видите, аж сам си здивував такій захованій реклямі неписаних послуг- то всьо експромтом, вже не осудіт мі за то; ну, можете веречи жменю крупних грошей, бо, як би не що, а рекляма коштує немало, а вам нащо тілько того розфарбованого пап"єрі, та й книжка пише, й сами знаєте, жи зичливо ділитиси тре тим, у кого є багато, з тими, у кого нема ніц, бо, може, навголос, не кожний немаючий- сміливий сам си пом"єнути). Став"єм рахувати, допіру, вже понаписувані слова- й припинєю. Бо я ще, таки, скромний. Й, аби люди не думали, жи"м захланний. Закі си там, на волімпах, мільярдерів пороблєт мільйонерами, а мільйонери- сами побідніют на пару "зелених" пачок, бо не хіба в них є діти, а ще й- у багато кого довкола, та й не йно дітьом треба гроші (аби не було ті гроші треба- то не треба було їх і придумувати на білий світ! ). А я, тим чєсом, стріпнув зи себе всі раптові клопоти й проблеми, аби ніяке сатанинні не мало до мене ані найменшої претензії: ні за тим, ні по тім, ні зизаду, ані спереду, ані довкола, ані зверха, ані аж по за низ. Бо вони теж перший раз жиют- й нема чого корони на головах натєгати гедиж на вочи: як будут ходили по земли, в котру і їх всєх колись позакопуют? Там рентген на "багатий-бідний" не відбувают, там- таке, як на конвеєрови- єдного, вузького за профільом, виробництва: скєру здоймили- й далі по ленті. Чик-чик-чик, бац-бац, пляц-пляц, запаяли в целофан, наштампували ладну лейблу- і кінець всьому. Додавати до мого передуму не варто ніц, аби не здалоси, ані мені, ані вам, жи котресь у когось хоче відобрати кавалок інтересу, най Бог боронит таке навіть подумати, бо ви всі знаєте, жи трийціть три букві навчитиси- то осилит кожен. І не тре ніц ані раз змінювати, бо вже всьо було створено раз- і не вами ніким!  
31. 07. 2022, 15:00