ДО СВІТУ, СВІДОМОГО РЕАЛІЙ: "ВІДКРИТА КОПЕРТА" З ПОРОЖНІМИ КИШЕНЯМИ ПРОСТОГО УКРАЇНЦЯ 
(лист, який ніде в Україні не друкують і до ніякої трибуни з ним не пропустять).  
Можете мене хоч четвертувати, але у мене вже сил нема зовсім!  
Добрий день!  
Я вже, на початку і століття, й тисячоліття, "раз був дописався", але ж: в українській абетці- аж 33 літери!  
Президенте України, Міністерство соціальної політики України та Управління Верховного комісара ООН, незаперечним є факт, що у вас працюють прекрасні хлопці та дівчата, але, мабуть, у столиці вони не знають, що любов до України тепер вартує лише 2100 грн. на місяць, якщо у тебе 2 група і, якщо у тебе немає дядька в Канаді чи тітки у, бодай би, Польщі, і що найприкріше, до повного мінімального стажу не вистачає якихось півтори року. Те, що 2 група аж ніяк не має залежати від кількості років, відпрацьованих на українських рабовласників (як кажуть в народі- давайте не будемо заперечувати реалії будення, особливо- у малих містах, де кожен панок почувається мало не білим грибом, "нафаршированим" такими вже самопроголошеними "правилами гри", що з ним не в силі справитися жодна, на місцях, силова структура (якщо вони, звичайно, мають бажання займатися захистом якихось там простих українців). Щоб не займати багато часу- не перелічуватиму всіх тих, у кого доводилося працювати за, звичайно, не всі 54 роки свого життя, але- чималенько й у різних. Тепер, коли чи не кожному містечковому рабовласникові (чи- маленьким панам й паніям у кріселках страшенно великих, зазвичай, зацьоманих й заквацяних всіляками ваксами мальовидл, коханок начальників й начальниць (направду, часто- рабів та рабинь своїх рабовласників і рабовласниць), котрі звикли клеїти дурня з потенційних працівників на стовпах, дверях, парканах своїх превелебних рабовластень, здебільшого- шарашок (гірко й прикро, але державних структурочок це, нерідко, теж аж дуже стосується! ) надано цілий "беспєрдєл" повноважень над рабами- я ніяк не зрозумію: чому, маючи лише якихось там 54 роки (направду, це ще- дуже юний вік, навіть- за мірками сучасної акселераційності), ніяк не можу працевлаштуватися, й не десь там- у закордоннях, чи- за межами рідного краю, а тут- на рідних теренах. Бо: "нам потрібні хлопчик-дівчинка", "нам- окремо хлопчик, окремо- дівчинка", там відмовляють, бо "ну, пане, та 37 років- то ви вже застарі, аби у нас працювати, а вам ще раз стільки", там- майже у стилі "та пішов ти нафіг, старий пень, зі своїми проблемами, не плутайся тут, бо ми- дерибан дерибанимо, нам до зарплат у кілька десятків тисяч не вистачає ще декілька конвертованих "конвертованих" пакетиків із "зеленню", там- "не має ніякого значення, що ви прийшли своїми ногами, але- якщо, раптом, щось з вами станеться, а у нас- курортний готель для мільйонерів, тут треба працювати за мікроскопічні копійки і бути ціхо", там, образно кажучи, - "ну як може керівник не померти на посту генерального секретаря, якщо він народився якраз у ті часи, коли ще генеральні секретарі ли на кавалєрку починали ходити? ", ну й- далі, далі й далі. А їхати кудись, далі від рідних теренів, я, на жаль, не можу, хіба що- назавше. Але- куди, до кого і з чим: з "вухами слоників", що стирчать із кишень? Врешті решт, я ще маю заради кого бодай жити!  
Тепер: ось, нещодавно, спіймали банду (банду-! ) крадіїв допомоги від ООН, призначеної для виплати кожному (кожному-! ) громадянинові України. У мене є прохання: чи не були б ви ласкавими бодай допомогти закрити мої, за майже півтори десятка років (з нечастою нагодою працевлаштуватися) банківські кредити в "А-банку" (розумієте: в "А-банку", через який і "качали" отой гуманітарний мільйон "гамунітарні злодії"), ), трішки- у "Приват-банку", а з Ощадним- я вже сам якось дійду згоди (я там, принаймі, пенсійку отримую, то вже- не чужі одні одному). Цими, не своїми, грішми, час від часу, мені доводилося користуватися останніх років п"ятнадцять, відколи, після 7, 2 років боротьби за любов до України, у 2007 мене від неї звільнили (звичайно, без жодної матеріальної компенсації, просто- з патріотичних почуттів людинолюбства, та й- турботи численних міжнародних організацій, котрі, зазвичай, одразу забули- про кого вони турбувалися). Коли працював (особливо, останніх років 8, інколи та й вдавалося влаштуватися)- було можливим: віддав- знову взяв, взяв- знову віддав, бо, зрозуміло, що ніякий раб, котрий, раптом, став рабовласником, не платить стільки, скільки пише й обіцяє, а почнеш щось бурчати- то ще каже, що в морду заїде (де- той львівський Дідух, котрий на таке може дати здачу, навіть- автоматною чергою, чи, бодай, міцним слівцем, я б у нього, напевно, й повчився, бо вже несила осилити сьогодення). Ні-ні-ні, у мене ніде немає друзів (я не заводжу друзів лише тому, аби не мати ворогів, але вороги- ворогами робили самі себе, без моєї найменшої участі). Дружити з грошима я не вмію, бо, аби дружити з грошима, потрібно їх, найперше, мати. А тут, ось, доводиться продавати земельну ділянку (все, що у мене є), аби бодай вижити. Не знаю, чи хтось зможе її купити: у кого є- тим не потрібно, а кому потрібно- ті не мають за що. А зараз- така чудова нагода використати її для зведення тимчасового житла, для сільськогосподарського обробітку (ми цьогоріч нічого не садили: Цьогоріч ми на ній вже нічого й не садили, бо- болячки доколупали так, що, часто, ледь ноги за собою тягнеш, тому- не вірте тим, хто вам каже, зі зфйоленого бздуру: "Та шо ти є, та ти так файно виглядаєш? ! "- вони лукаві (чи один, хто "так файно виглядав", йшов-йшов, раптом- бац, і понесли вже його? ! ).  
І "про погоду": як не прикро, але, за описаного стану справ, чи то пак- реалій будення, я не в силі допомагати навіть моїй 82-річній Матері, котра нещодавно перенесла другий інсульт, відтак- операцію з відновлення зору, що різко погіршав після того ж інсульту (завдяки черговим ратуші, "швидкій" та лікарям 5 лікарні Матір врятували)- до речі, Матір 50 років віддала роботі в медицині, маючи зараз якихось, може, 3000 пенсії, бо так її "пішли", бо потрібно було всіляким "наближеним до морд" тітонькам своїх (а то й- чиїхось, "приблатиканих", "ціпоньок" повлаштовувати), ну і, звичайно, не можу дозволити собі абсолютно нічого з, бодай би, наїдків, котрі допомагають хоча б не впасти з ніг, коли бігаєш, бігаєш й бігаєш поміж панами, котрим "та тут всім нас / ч@@ти на твої проблеми, на твою роботу / без роботи, у нас- війна (гуманітарок-? )". Результату- нуль, бо панам "потрібні молодші", "бо у нас вже колектив здеформований"- сьогодні вкотре почув таке, у цьому переконався, здолавши пішки чи не половину міста й назад). Пробачте вже мою святу наївність: молодших вони набирають на, прости Господи, панель, а чи- їм потрібні працівники: сумлінні, чесні, віддані виконуваній роботі? Не обов"язково бути відданим рабовласникам- їм й так байдуже на те, хто у них- раби. Навіть- тим, котрі обіцяють тисячі вакансій за шалені лише зарплати (уявіть, якою насправді шаленою для сільського хлопця є зарплата у розмірі 10-15 тисяч, особливо, якщо з цієї суми йому й так виплатять заледве половину ( це ще- дуже й дуже велике щастя), бо "ми не у Києві", бо "йди на війну- там сто тисяч платять" (куди: одразу- в гріб, аби потім, на самому цвинтарі, моїй Матері котрийсь череватий фельдфебель "урочисто вручили" паперову картонку з "подякою", та й- під оркестру? ), А ціни у супермаркетах і на торговиці- американські, чи вже- лише европейські? і "не хочемо мати проблем з Києвом, бо нам того не треба"- іншого від тих псевдопанів й не почуєш. Може, всім цим "загребуществом" керують з того ж Києва, "мать єво городов руських"? Я не стверджую! Але- й не заперечую. У мене- біда, буквально- фінансова катастрофа.  
Зрозуміло, що свідомий кожного свого життєвого кроку, я ніколи не візьмуся за роботу, якої ніколи не виконував, навіть поруч не стояв. ну, така вже планида гуманітаріїв, радше- їхня совість: аби не нашкодити. Тому, будь ласка, допоможіть, скільки осилите, фінансово-гуманітарно, нашій сім"ї. Не треба віддавати останнє, бо це немудро. Може, таки, хтось і зараз має багато, а хтось- й забагато. Не потрібно замотувати наїдки у хутряні пледи й проваксені мешти з імпортними наліпками й обкладати декількома шарами картону, аби си не злипли при транспортуванні. Перекажіть ці гроші на картку у банку- 5167 4900 7707 3485, або- на 5375 2351 0243 9195 (А-банк), чи- на 4149 4390 0945 8450 (Приват), а там- я вже чогось, потрішки, докуплюся, посплачую все, за що не в силі сплатити з мізерної пенсії за інвалідністю (а на роботу- таки не влаштуєшся), знову наекономлю, ще й осилю з кимось, потребуючим, поділитися. У конверті також пересилати не потрібно: я не корупціонер і, навіть, прикиньте, не знаю такого слова, я- звичайний простий українець!  
Звичайно, я міг би цього всього й не писати, й не просити. Але, не писати ж мені до Міністерства прикордонних справ, аби дозволили взяти, хоча б, в оренду, метр державного кордону (щоб валіза у проході не затпругалася), бо навіть не впевнений, чи потрапляють чиїсь листи до рук тих, кому їх конкретно адресують. Навіть, коли я вже буду дід старий і помру- все одно лежатиму в гробі, посміхаючись, бо любив Україну все життя мовчки, а коли люблять- вголос не говорять. Ну, нехай напишуть на надгробку: "Тут, нарешті, замовк бідний журналіст". Нехай, навіть, напишуть "Нарешті стулив си писок"- мені й зараз байдуже, як вони будуть штубачити, бо штубаків не сприймав і не сприймаю, як щось серйозне у житті будь-якого соціуму. У мене, направду, вкрай важка ситуація. Нема грошей навіть на ліки, які потрібні, але ж- коштують все дорожче і дорожче. (Ось, "маємо те, що маємо- з останніх повідомлень у ЗМІ: нещодавно ж- спіймали ще одного буржуя, котрий привласнив собі ліків з гуманітарної допомоги від Європи аж на 1 мільйон гривень). У скількох зі 365 аптек нашого краю, чи- околиць, вони мали з"явитися у надзахмарному продажі?  
На тому- щиро дякую! Не проходьте мимо, бо, переконаний, що ті, для котрих вже 37 років- "застарі для того, щоб десь працювати", таки захочуть дожити хоча б до мого нинішнього віку. не дай Боже, аби ще й- до такого стану "соціальної захищеності". Та це вже- сутність їхньої моралі. А я не плачу, бо просто- нічим вже плакати, й не плачуся- також. Нічого-нічого: сильних чоловіків це не лякає. Навіть, якщо, за тиждень до отримання чергової пенсії, в кишені залишається 130 грн. Це таке, це, погодьтеся, дрібниця. Це ж- не 100 мільйонів (лише у цьому випадкові) вкраденої міжнародної допомоги, що призначалася наївною Європою для бідаків-українців (може, й тим, котрі вже, он, вмирають у шалених чергах на кордоні, бо ніяк не навозяться дорогих автівок і всілякої контрабанди, аби потім її, яко "гамунітарну поміч", продавати у всіх торгових мережах найпатріотичніших теренів країни. Жодна з цих мереж, звичайно, ніяким "западенцям" не належить, бо війна, таки, йде на сході, але боронять всіх, найперше ж- череватих втеклих від "ми вже нічого не маємо", хлопці з бандерівщини. І гинуть за них- також. Ото, мільйони безробітних бідаків зі сіл та містечок, прости Господи, знайшли собі криваві заробітки, га? ! Мабуть, також "добровільно" потім їхатимуть "добровольці" (а, може, їх там "добровільно" й позалишають) відбудовувати все поруйноване війною, поки тут тусня по курортах для мільйонерів продовжуватиме нап"яно стверджувати "та надо етім бандьорам- то пусть идут и воюют". Нехай пробачать мене ті, у кого вже нічого немає, бо у них, за великим рахунком, нічого й не було. Прекрасно їх усіх розумію, бо і в мене- така ж ситуація. Зрештою, і тут, куди вони переїхали, у багатьох також нічого нема. Тримайтеся! Тримаймося! Все буде- Україна? ! На все- буде Воля Божа, й не інакше, бо і небо, і сонце- одне на всіх й у цілому світі! Може. цього листа не потрібно надсилати ще кудись- в чужі світи й засвіти, бо нащо їм ще й ми: й так щоразу менше стає населення в Україні, бо, чомусь, ніяк посеред центру Європи не налагодиться нормальне життя? ! Бо для цього потрібно, аби всі були Людьми! Всі, а не лише залишки бідаків, над котрими ніяк пани не напаничаться. Я можу багато в чому здаватися наївним, але, повірте, таки- не вчора народжений.  
 
Руслан А, 2022 рік.  
 
P. S. : колись давно, вже майже стоячи перед воротами до раю, один багатезний закордонець на прохання їхньої ж преси розповісти про те, як він заробив свій перший мільйон- так і відповів: "Накрав". Я не знаюся з мільйонерами, з банкірами, з власниками заводів та пароходів. Може, й смішно, але у своєму віці я не знаю, навіть, й отого "Накрав". Інакше- який був би з мене Українець? То скільки нас- воістину Людей, а не лише- Народу? ! Не тих, чий "дєдушка хотєл, чтоб нє било бєдних", бо сам був багатієм (теж- на бідних рабах "доробився"), а тих, котрі й від війни нікуди не втікали й не втечуть, бо ж не можна втекти навіть від самих себе, тим паче- одні від одних. Й від безробіття- також ніяк не врятуються, бо у нас, таки, добряче "хлопами перебирають".  
 
P. P. S. Подумалося: а чи не забагато написав? Може, скоротити половину, а потім- ще половину, відтак- ще? Суть прохання залишиться тією ж. Зараз я, взагалі, мало пишу, хоча все життя був творчою людиною. Але, коли вже пірве до клавіатури- то наче прорвало. Це- розпач. Пробачте! Дякую!