Ані один хлоп в Україні не був щасливим, якщо в хаті- три кобіти без хлопа. Ані один, жоден. Хоч ти бігайся, а все- навіть без "зальоту". Футболістам- легше: закрив двері, сів, поїхав (сам, а чи повезли його автобусом-літаком-потягом)- і машталіртеся. Забив чи ні, а гроші дадуть. А тут- хоч ти згинь, хоч катастрофа, аби бодай котра розуміла, що вуйка з Канади за "дякую" не діждешся, бо і він, і решта, аби туди дофутболитися, мусили спершу мати підтримку з дому. А то якось так: друзів не май, бо ворогів тобі не треба, до хати нікого не запроси, бо ними аж буде телапати, нікуди не смій піти-поїхати (навіть, якщо пішки бігти за потягом, щоб бодай на квитку зекономити), бо шуцмани там будуть скорше від тебе. Нащо когось кудись психіатрити, якщо ти вже народився і живеш в дурдомі- наживо, реально.