Цьогоразового трафунку новий рік буде багатим йно у панів? ! Всєй єнчий народ лєже спати у шубах й валєнках, без шкарпиток на ногах- і буде цалу ніч мріяв про то, як би борше вмерти в Парижови, навіть, ні разу, його не видівши. Ніхто не в силі сказати, чи першого 2023 днє, зрані, нас постане заново всі 52 мільйони (бо що мают вночи робити- най си люблєт, ая: під шубов- тепло, аж си серце топит й парує від бажанні, то нащо дурно марнувати чєс) всєх й одразу, як було колись (котрі тогди ще й не зав"єзували си пупец- спитайте своїх дідів й бабів, а то й- татів і мамів, вни вам оповідєт, можете, навіть, у старшого брата чи сестри той інтерес спровадити). Так, і таке- правда: не за одної дитинної юности малих колєднеків з вертепами, якщо у них на шийох не було черлених галстуків, могли, по понеділках, викликати на шкільну лініку, особливо- там, де директором був котрийсь задуже партєйний й ідейний комуніста. Багато хто з них ще й дотеперкай живут і здравствуют, але, замість в"єзати на шию черлені галстуки- вже вдівают під сподні вишивані калісони, а знизу- такі самі, гаптовані хрестиком, трусики. Я до партії не вступав, бо скінчилосі всьо на комсомолови- то мож було ще, з такої оказії, навіть постудентувати й послужити в армії. Напевно, від того, жи я служив в тамтій, мене до теперішної вперто не берут, бо понабирали переносити зи стола на стіл папери, таких, котрі дотеперкай буквар догори ногами "читают"- і йно си возєт машинами в зетонованім склі на вікнах й дверох: вишукуют й винюхуют, хто мав би піти теперішним генералам добровольчо фарбувати траву на дачах, густо шмірувати гуталіном гасвальт попри паркани і закопувати невідомо ким і для чого перед тим викопану яму (ай, ну так: погріб для бульби й квашеної капусти має бути взаді, а той, котрий на листку з зошита перемальовував, перевернув той план догори ногами- й не ввидів, як має бути правильно спереді). Бо генєрали люблєт, коли всьо в них нашміроване. В тамті часи за таку роботу могли, як найбільше дєкуванні за службу, дати хлопцьом палицю вареної кобаси й буханець білого хліба, але й то- тре було відшрайбати на збиранню бульби, половина якої, ближче до весни, гіренько згнила у сховищах, вкупі із землицев, яку ніхто при збиранню врожаю ніколи не вбтрісав (декотрим, бодай раз за два роки, везло більше: їх спроваджували ще востатний раз чесати коровам межи рогами, аби тим, перед забойом, не так страшно було вмирати). Ті, що були троха шустріші, напевно, не хіба бігали по ночох у самоволку на любов, а й- за паркан, до найближчого склепу, по розчинник, яким ту кобасу мало би борше й легше пропихати до завше наполовину голодного солдатського шлунка. Не раз пацаниска ховали по кишеньох кавалки хліба, котрий не було чим намастити, бо смальцю до зупи там не давали, а "шайбу" масла, напевно, з"їдали більше сами хліборізаки- разом зи своєми "зьомами"- й доїдали вночи під одіялом, казали, що то, одночасно, і ситно, і тепло. Ну, не все й не всьо, але- не раз. Памнітаю, у далекім Сибірови, на складі стояли такі тлусті бочки із залитов маринадом червонов рибов, яку там, по тонюнькому плястеркови, клали на стіл, аби- до хліба, йно на Різдво (бо по єйцьови могли дати йно на Паску, на котрийсь великий празник, яких було набагато менше, аніж тепер, і в неділю- тобто, якщо там "службу правили" забетоновані зампівлітруки, то навіть в такі дні вони йшли десь на пиво, аби не видіти того солдатського гріха з яйцьом, перекладеним посередині промакашков червоної рибки). Куди спливала вся решта тої риби- ніхто, звичне, не знав, навіть нігде в паперах не було написано. Вже, далеко по войску, в зовсім єнчій організації, де, кому не треба нічого знати- того нікуди не підпускают, мені казали (ті, котрі то виділи), жи там склади забиті цімусом аж до самої повали- всєм, чого душа би бажала й, навіть, облизуваласі. Але, як ви вже сами вирозуміли, крім тих, хто видів, ніхто того більше не видів. І не їв, ані раз. Ну, хіба би, коли-не-коли, хтось їм з хати приніс, якщо було кому принести. Спільного між тими обидвома організаціями було єдно: як не фарбувати траву на газоні- то штурмувати якимсь міцнішим дротом, завше забиту каналізацію, аби в ній була прозора вода, через яку би ніхто, раптом, не виплив на тамтой бік берега, бо ані один зи шумцанів не мав би спаннє ніколи, доки би того виплилого не злапали, якщо він, взагалі, виплив би- то мусив би го ймити живим.  
І туди, й туди любили приїздити всілякі комісії. Прості люди си з того сміяли, бо, після того, як кажда комісія від"їздила на офіси, обов"язково, по службовій драбині, хтось з панів при лямпасах на нагавицьох, клеєв на погони як не личку, то звіздуліну. Всім було відомо, жи перед тов звіздулінов, їм, таки, виписували реальні звіздуліни, але недостача в премії потомкай покриваласи зверха й ще трошка- аж до приїзду нової тої самої комісії, котра, звичне, докладала наверха про тих, хто службу несе справно (в перекладі- платит й наливає), і тих, котрим треба висловити особливу стурбованість через недостатне занесенні служби- до служби. Як би там не було, при сповненню 45 літ, коли каждий хлоп саме стає- як юний вогир, всі вони йшли на пензію. Подібне було хіба в далечезнім первіснім ладови, коли си з мавпи почали люди робити: тогди довше 45 років ніхто вже й не жив (уявіт собі, яка страшенна економія коштів: 45 літ справили, на другий день вмер- не тре ніц нікому більше виплачувати). Правда, єдно, що їх спільнило: цивільні завше ненавиділи тих, котрі у формах й фуражках, й казали, жи то- самі алкоголіки, пияки й дармоїди , які би фуражки вни не носили, хоть- задом наперед). Тогди був мир на всєй земли і нєбєса голубиє. Але- служили. Навіть, багато хто з них, котрий сі сильно впік народови в печінки, йшов на роботу у спортивнім або- в костюмови поверх светра, там вбирав си вже у форму, натирав пістолєта вогирком, пістолєт клав до скрині, а вогирок- до кобури, аби, не дай Боже, кого не поцілив, бо нас мало бути багато- і всі живі й здорові, навіть, якщо народилиси виздоравлющими і не дуже голосно хвалили вічно одну-єдину, але завше- рідну, партію. Накінець оповім, жи мій тогочасний поротний замполіта пішов вже на пензію- генеральску, бо писав цале життє папери в кабінетови (але він- за поребриком, тому м го не видів гедиж відтогди), а наш, декотрий, котрий навіть не знає, які на вид солдацкі труси, хоча вже аж посивів на тих воячкових службовисках, бо він- зи страшенно патрійотичного міста, туткаво- недалеко, а в них є така традиція- всєх своєх, цалов родинов, поробити панами, донині робе якимсь там прокуратором в костюмови- напвено, потижнево вояжує до Мілана, бо, навіть, якщо в нас таке шиют- то всьо рівно продают йно за бугром. А котрий барига з кабінетів не бугрив за кордон попозирати, як там бідуют европейці, аби потім зазнимкуватиси на двіста підисєти восьми сортах гамунітарної кобаси з баликами- і, напорсканий гамунітарними, захованими у власний погріб, коньяками, не показати то народови: "Дивітсі, я там був і всьо то видів! Тому- з Новим Роком: ви всі- колєдуйте, а ми будем з вас далі лаха дерти"? !