Нехай пробачать мені читачі "Дрогобич Інфо" та автори одного українського сайту, з якого давно копіював цю статтю, але не міг не відгукнутися на статтю Анатолія Власюка, а так само і на деякі коментарі. Тому, якщо Адмін не заперечуватиме, пропоную прочитати коротке оповідання, автором якого є Орест Форко. 
 
 
 
- А давай на ньому попробуєм – Максим покрутив куплений в заводських роботяг кастет і показав Толі на бомжа, що розбирав сміттєві мішки коло мусорних баків. 
 
Та за нєх**, – Толік сплюнув під новенькі «найки» і гаркнув: 
- Слиш, бомжара, сюда ходи!  
 
Іван Васильович Милославський насторожився, однак вдав, що не почув. Це розізлило надміру розвинутого для своїх літ хлопчину та явного лідера цієї компашки. 
 
Ти не чуєш, бл**ь?, - він підбіг до старого і почав гамлесити його куди попало. Кастет миттю розсік брову, наступний удар зніс бомжа з ніг. Друзі також включились в процес. Тіло невміло пробувало ухилятись від трьох пар ніг та скрутитись в клубочок, однак врешті затихло розпластаною плямою з брудно рожевими підтьоками.  
 
- Харе, пацани, хватить з нього, а то ше склеїться доходяга – задихано сказав Толік – вєщ працює, бабло пішло не задарма… І, жваво перемовляючись, хлопаки рушили своїм шляхом займатись звичними справами. 
 
Іван Васильович невдовзі прийшов до тями, сплюнув два вибитих зуби, повитирав талим снігом кров і пішов ночувати на занедбаний старенький цвинтар, де в сімейному склепі віддавна було місце й для нього. Серед мертвих він почувався куди впевненіше та спокійніше ніж серед живих. 
 
Історія його була доволі звична для шалених 90-х. Інженер–конструктор опинився без роботи, спробував піти в бізнес, набрав позичок, кинули партнери, втратив квартиру, сів на 3 роки за чуже шахрайство, дружина забрала дітей і пішла до іншого. Відкинувся, роботи знайти не міг, навіть для молодих і несудимих її тоді не було. 
 
Та все ж Іван Васильович ні на кого не ображався та вірив, що одного прекрасного дня все зміниться. Навіть на цих підлітків з їхнім кастетом не ображався. Списував усе на загальну деградацію. Він знав, що з його інтелектом при сприятливих умовах повернути все було справою місяця - трьох. І тоді повернеться все: і квартира, і машина, і саме головне – сім’я. Вірив у це твердо, тому й не втрачав людського обличчя – не пив і не нюхав ніякої токсичної херні, не крав того, що погано лежить, як його колеги по цеху. Намагався регулярно бритись та мився, як тільки появлялись гроші. Підпрацьовував натурщиком для студентів Художньої академії та інколи, якщо везло, потрапити на неперебірливих туристів, проводив екскурсії рідним містом, про яке міг розповідати годинами. Коли день був геть не вдалий, тоді міг і порпатись в сміттєвих баках, як сьогодні. 
 
Наступного дня Іван Васильович так-сяк, привівши себе в порядок, пішов до Храму Христа-Спасителя жебрати з нагоди свята. Точка це було не його, однак Кульгавого Жеку і його братію він знав давно, тому міг «працювати» там всього за половину від напрошеного. 
 
На автоматі, повторюючи завчені слова подяки та обіцянки молитись за жертводавців та всю їх родину Іван Васильович милувався людьми, що йшли до Господа. Вони здавались йому абсолютно не тими, що на вулицях: злими, хамовитими та вічно поспішаючими. 
 
- Іван Васильович? Це ви? – Навпроти старого зупинилась жінка в норковому манто та такій же шапці. – Я - Ріта, Вашою сусідкою колись була. Ви ще у нас постійно з татом щовечора в шахи грали. 
 
- Так Ріт, це - я, – дрижачим голосом сказав старий, відчуваючи як пересихає горло. 
 
- Дождіться мене, після служби поїдемо до мене в гості. – Ріта усміхнулась і попрямувала в храм. 
 
Після відправи Ріта й справді повезла старого до себе в заміський котедж. Накритий стіл вражав: канапки з ікрою, фарширована риба, сировялені ковбаси. Іван Васильович відчував, що він зірвав джекпот. Особливо коли довго і з насолодою плюскався в джакузі. У нього було сотні ідей, як віддячити за гостинність. І ввечері Ріта з усмішкою слухала його плани, ствердно киваючи головою. 
 
Часами старий глухо кашляв і вона запропонувала завтра ж з'їздити на повне обстеження. Іван Васильович по-дитячому червонів, віднєкувався та соромився. Та все одно зранку Ріта посадила його у біленький Лексус і завезла в діагностичний центр, де Івана Васильовича скрупульозно обслідували з допомогою чудернацької імпортної апаратури. І з кожним вердиктом лікаря «в нормі» Іван Васильович відчував все більший приплив ентузіазму та бажання звернути гори для свої благодійниці.  
 
Тим часом Ріта стояла за дзеркальною перегородкою і говорила з головним лікарем. 
 
– Численні забої, тріщини в двох ребрах. Серце, нирки, печінка, на диво все в нормі, Маргарито Іванівно - бадьоро рапортував лікар. 
 
- Мені потрібне тільки серце, решта можете забрати собі як бонус, - Рита роздратовано відмахнулась і опустила окуляри…  
 
 
_______________________________ 
Ваші коментарі, панове!