Я, наприклад, й інші вірші надсилала, та їх чомусь не надрукували, хоча тематика відповідає умовам конкурсу. 
 
Багато їх - нікчемних, та на тронах  
Було і буде - не перелічить. 
У кров'ю заплямованих коронах. 
Історія їх, наче, і не вчить. 
 
Ламають долі, топчуть сподівання. 
Їм можна все, бо світ - лише для 
них. 
У себе вдома, наче у вигнанні,  
Ти у кутку, приручений, притих. 
 
Встань! Підведись! Бо ти не слабший в силі,  
Якщо в гріха болоті не загруз. 
Ти - переможець! В тебе вільні крила. 
Хоча, часами, може, й боягуз. 
 
Прокинься! Йди! Хай Бог допомагає. 
Усе змінити можеш саме ти. 
Цей світ тому над ранок оживає,  
Що маєш ти у ньому зацвісти!  
*** 
Де еліта нації, скажіть? 
Де уми Франкової породи? 
Пересіли в дорожезний джип 
Чи земля їх зовсім вже не родить? 
 
Де великі українці ті –  
Мудрі, і достойні, і сміливі? 
Їх сучасних цінностей батіг 
Забуттям довічним ощасливив. 
 
Україно, де твій ідеал? 
Як прямуєш без дороговказу? 
Хто іще тобі не закидав  
Чужородну і бридку заразу? 
 
Ми живемо ніби навпаки: 
Вільні від чужого зазіхання,  
В своїм домі – рідні кріпаки,  
Тягнем мовчки (т-сс! ) без нарікання. 
 
Ми байдужі і ліниві пси,  
Людиноподібні, нижча проба. 
Панської чекаєм ковбаси. 
Жодна незалежність так не робить. 
 
З’їли, з’їли власний ідеал!  
Верещать куми й брати: « Моє! » 
Між зубами аж позастрягав 
І смердить далеко, бо гниє. 
 
Де ж еліта нації, скажіть? 
Щоб не осквернитися ганьбою,  
Від кріпацтва вільного біжіть 
І людей покличте за собою. 
 
Лестощам повага не сестра,  
Хитрощам нерідна мудрість чиста. 
Пригадайте славне «Не пора! » 
І не на словах любіть Вітчизну!