Знаєте, я вже декілька днів спостерігаю за цією перепискою і у мене склалось враження, що все почалось із того, що комусь дали зрозуміти, що церковний шлюб це не забавка для дітей, а відповідальний вчинок зрілого християнина, який потягає за собою певні обов’язки одного перед іншим та перед суспільством, принаймні християнською його частиною. А ця особа розплакалась і знайшла собі подібних, що привикли жити по своїх правилах і добиватись всього будь-якою ціною!  
Я не заперечую, що у Церкві були і є свої проблеми, але як їм там не бути, якщо Церква то і є ми з вами. Де є люди там є і людські проблеми! До певної міри місцева церква віддзеркалює духовний і моральний стан своїх парафіян (з яких пізніше і виходять священики). Тому може краще спочатку навести хоча б трохи лад у себе в хаті, а тоді вже, вибачте за слово, «паплюжити» свого ближнього!  
Ну що ж – це право кожного: обирати свою життєву дорогу! Але чому ми маємо почуватись якось незручно через те, що живемо згідно Святого Письма, науки Святих Отців Церкви, певних церковних правил, традиції нашого народу! Можливо ми занадто м’якотілі чи слабодухі, щоб відверто називати речі своїми іменами. Як би там не було, але я не хочу годитись із таким світоглядом чи підходом до життя. Тому кажу, що у моєму розумінні Святу Тайну Подружжя, як зрештою й інші Святі Тайни, християни повинні приймати гідно. А для цього їм потрібне розуміння того, що вони роблять. І чим воно (те розуміння) буде глибшим і щирішим, тим кращим стане наше життя! А тим кому це не потрібно, нехай тактовно (ввічливо) стануть осторонь ТОГО, чого вони ще не готові прийняти!  
А вам, «Раса», скажу відверто і щиро, вінчатись з острахом, що потім буде важко розвестись, є виразним симптомом невпевненості у правильності свого рішення! Дивіться самі, це ваше життя і пожинати плоди своїх вчинків також вам. Хай щастить!