«Сердобольні» «друзі» чотирилапих накинулись, не відіб’єшся. От, наприклад, любитель «! », скільки їх там, тих окликів? Може цей «любитель» вже на вокзалі, віднайшов та нагодував покинутого песика? Але думаю, цей фантастичний сюжет точно не про нього. Логіку Івана взагалі важко зрозуміти, якщо вона взагалі тут є. Бо справді, якщо він так любить чотирилапих друзів, то чого вони всі озлоблені на нього? То хто тут кого любить, а хто ні? Але повернемося до сюжету п. Федчака, розберемося про що там? Пише п. Федчак, що їхав зранку до Львова і вечером повертався і бачив вуханя, який метушився і шукав свого господаря. От і майнула в нього в голові думка скласти сюжет і подати в газету. І так п. Федчак вирішив нам показати як йому стало «жаль» цього вуханя, і заодно «повчити» усіх «писаних» істин. «… однак на відчайдушний гавкіт ніхто так і не відгукнувся.» - пише п. Федчак в першому абзаці. А чого ж сам п. Федчак не відгукнувся? У другому і третьому абзацах п. Федчак «розійшовся», і про «долю» собаки, і про дружбу, і про зраду. Як на мене, маячня повна. До речі, я взагалі не розумію, як можна друга почепити на ланцюг біля будки, щоб він охороняв маєтки. Це вже не друг, а швидше пожиттєвий каторжник. В останньому абзаці п. Федчак після повернення зі Львова надвечір знову побачив цього вуханя. «…цілий спекотний день, без їжі і води…», каже п. Федчак про нього. Звідки ж про це знати п. Федчаку, якщо він цілий день був у Львові? Та не може бути, щоб хтось не напоїв і не нагодував! Адже, навіть тут скільки «друзів» зібралось, які готові прийти на допомогу чотирилапим. Врешті й сам п. Федчак міг це зробити. А коли ж ці фотографії п. Федчак зробив, на них ще далеко не вечір? Я власне і мав це на увазі, що складений сюжет у своїй основі надуманий. І «старався» п. Федчак суто для публікації, а не тому, що його доля песика хвилювала. Як було насправді, я не знаю. Але можливо, що цього песика ніхто і не кидав. Я не раз спостерігав, як люди приходили на вокзал, а з ними прибивались домашні собаки. Старий вухань знайде дорогу назад сам, а молодий міг розгубитися. Для дуже «агресивних любителів» можу розказати власну історію. Одного разу, ідучи на заняття, недалеко від будинку побачив як у траві повзало мале кошеня. Затримавшись на хвильку, я пішов далі, звичайно, у своїх справах. Вертаючись назад, десь напевне годин через 4-5, я побачив це ж кошеня, яке повзало майже на цьому самому місці. Я деякий час покрутився навколо, повагався, а потім взяв його у жменю і приніс до хати. Було воно у мене декілька тижнів, потім передав іншим людям, які потім віддали його у село. На завершення, мораль зі сказаного така – не треба голосно перекрикувати, хто більший, а хто менший друг чотирилапих, а тихо робити добрі справи. І тим більше розрізняти добрі справи від надуманих, часом недолугих, статейних сюжетів, як цей.