Студенти Дрогобицького педуніверситету зібрали понад 60 тис. грн для ЗСУ

Нідєцкі були студенти і бабки зібрані тожи нідєцкі

Ну, бачите, які у нас позолочені діти.

Таке враження, що декотрі з цих "студентів" щойно обкурилися- і либу давлять, аж їм палець стирчить догори. Напевно, їм від кожного збору добре перепадає, а від чого так завше і всюди весело?

але ж в тій же америці студентами стають бабки , яким за вісімдесять і більше, чому вони не можуть бути студентами, а в нас були студентами, які по два роки вивчали предмети, казали що в такий спосіб знання мали кращі за проффесора, через академзаборгованості.

молодцІ так тримати.

Витешіть собі, пане, дощечку для бутербродів сам- і не ворохобте нарід, аби за свої гроші 5 років на неї складали гроші мама й тато з Польщі чи Італії. Роботу тепер шукають задницею, або передницею. Напевно, і в самих Києвах- також. А, якщо ще й у трудову всунуть пару соток долярів- то можете до тих трудовиків приходити одразу навіть зі сватами: ще й на весіллі зекономите, навіть- на студентському. Слава Богу, що тепер ще й стєрвофікати з української мови не вимагають, бо це був ще один кармановірус.

а місько' той що біля тріїці все ся красує вдорогому пальто красуєця що дав

То в него- з гамунітарної помочи, перед тим хтось у Европі мусів був вмерти.

Дрогобицкі баби з кобітами (та й понаїжджі- тиж саме) перекоперфільдилиси на хлопах- й кажда хоче йно єдно й то саме, кілько би довкола них не було. Йду вчоракай, вже- в стонайцітий раз, до, знов таки, вже не єдного велицюзного склепу імені трох гиниралів з лямпасами під куртков при портках- питати си про роботу. Голоднезний, задубілий, гедеж ми ноги посиніли, як у королеви Лізавети перед смертев.  
Йду з колежанков, котра, допіру, тиж сама си не дає ради майже з нічим. Як то так може бути, аби в такий тєжкий чєс, коли всюди й довкола- зимно, всі спали сами- я, певно, донинікай так нич й не вирозумів: шо воно є- життє, і як то в нім правдиво всьо має бути. Та хоть би- в єднім ліжкови, але окремо: тото- зліва, тамто- справа. А то- нє: щось перебирают єдні другими, ніби тотой біб з фасолев. Словом, прийшлисьме. То я, аби надурно не теревенькати, зразу кажу "Беріт мі до себе, будете мали справного робітника. Йой, бігме, правда: сіджу без копійкі, їм йно бульбу, прям з лупинов, помиту від глини, яку м вбтрусив такій на вашім прилавкови, аби ви з того не мали "лівака", а вночи- лежу сам й дивлюси в темну стелю, ніби вже темно, а так- міг би м мішчєта на плечох тєгати, та ще би м й вас на руках носив". Вна си так на мене подивила, ніби мало їй з вочий згурджене молоко з пакета мало би порснути, - каже: "Та я си такво на вас дивлю- то ніби ніц вам й без роботи не бракує. А мене носити не тре, бо я си сама вожу на тачанці". Теперка вже посркнув я- слізьми, жи мало ми не замерзли, коли йшов"єм відтам гет. Як то: хлоп си чує хлопом, навіт прийшов про то сам наголос замельдувати, а вна- хлопами перебирає? ! Аби була бодай яковсь начальницьов, а то- тачанку тєгає поперед себе по залови. Якби там була начальниці- то, бігме, вже би мі була взєла, бо начальниці так хлопами не перебирают: раз треба на годину- значит, буде на годину, треба на 6 мінутів- то буде, доки він не змучит си, а вна- дістане задоволенні. А тіво, страшно християнскі, а ще більше- цнотливі (жи си цілювали востатний раз тогди, коли їм цале вісіллє верескотіло "Гірко! ")- то якийсь цуд з галицьким акцентом. Бігме, ну: хлопи від таких варіюют- і йдут горівку пити. А їхни баби- стогнут й кажут: "Абим си забула, жи я маю такого пияка- то мушу йти на роботу, навіть мі нема кому по хаті на руках поносити- то во, так, як му повідаю- си туткай сама вожу тотов тачанков". А тачанка- що: якийсь майонез, троха кобасів, пару баньок конзервів з закрутками, фасований порошок до зупи, перетерта на порохно бульба без окропу- всьо чисто бабске начинні. як вдома- на кухни. То який то є для неї "забутиси й віддихнути"? Не вміют наші баби віддихати, ані раз. Єнча, з великого, або й не дуже, міста, взєла би си під паху песика, почепила на шнурок, зав"єзала бантік під хвіст- й пішла би си з ним вигулювати. А тіво, котрі в селі цале життє єнчого сьвіта не виділи, йно би щось робили, чи, навіть, просто- капарили, аби си забути. Тим чєсом, їхні другі поливини си нажлопают якоїсь бояришники, аби їм від морозу руки не синіли, як в королєви Лізавети перед смертев- і гоцают си додому. Ще з порога питают: "Що є їсти? ". А нє, аби перше взнати, чи та його кубіта сама бодай чаю за цалий день напиласи- він, єден з другим, йно би їв. Мало того, жи її гризе, відколи си повінували, гедеж си від них діти нарізно порозбігали, хто- в женюхи, хто- в приймаки, він би йно їв. А що с приніс до хати, аби попоїсти? На роботу не йде, бо го, єдного з другим, жона не пускає, аби си де не напив, коли заробе гроші, то вни- перебіжками, коли в хаті нікого нема й закі си кубіта з роботи домів не вернула, бігаютси: від наливайкі- до розливайкі. Таке, ніби їхні панії, як йшли з мешканні- то забрали ключ зи собов до кишені, аби де кого не привів, здебільшу- такого самого пияка. Бо то, знаєте, декотрі таких мали хлопів: хто би не прийшов- то мало зи себе труси не здоймают, аби догодити. Понапиваютси, потомкай зачинают сьпіванки виконювати. А як си всі мушігіни порозходєт- то ще по за пів ночи досьпівуют сами. А дітьом малим- спаннє нема, а рано- до школи тре вставати. А вна, бідна, си за цалий день напрала-навимивала (а ще, коли не було по селах ані газу, ані криниці надворі- йно си уявіт, який то труд для женщини), а вно прилізло п"єне, та ще - з таким самим на плечох, затраскане, всьо в болоті- і того другого довбанці трас на чистеесенку, викрохмалену, як кришталь, постіль. Та зваріювати мож від таких придурків. Але- вже виздихали. То хоч на старість їхні кубіти мают спокій. Але, яке то на старість життє: аби в хаті самов зи собов не вогорити- то йде альбо до сусіди, альбо комусь дзвонит, альбо їде до міста- тамкій когось здибає, там з кимось постоєт, там щось купити- та й так день попри день переходит.  
А молоді баби не дуже тотих порхавців своєх бережут: не слухає так, як вна му каже, не робит то, що їй треба вже і зразу- копняка в підсрачник, най си гойрає, я не буду му терпіла. Єдна знайкома повідала ми, жи мала гедеж чотирох мушігінів- ані єден не витримав. Але то так вни розказуют, а направду- сама їх повиганєла. Вни си дуют, жи то їй тре було до хати чотири Балди, а не мужа при осідкови, а бабам теперішним то си навіть не шкробає: випхала- та й всьо. Як їй прикортит- то їх повно во си валендає. Правда, декотрі дуже змерзли. Але всєх їх до себе не попригортає, бо не буде мала чим дихати. Та й, нащо їй тілько дармоїдів в єдну хату: зварити си- сама зварит, більби насмажит, пирогів наліпит, мнєса купит- буде си холодец в холодильникови тріс цалий місіць, закі го не зісь, цьвок приб"є, вмивальник зремонтує, антену на стриху поправит, волоссі на бігуді намотала, пальці нафарбувала, чоботи напастувала, замкнула двері- й пішла си, де їй си захтіло. Напримір, на каву з коліжанками, альбо- до якої театри, бо тамкай тепло, навіть- з двома антрактами. До кіна вже тепер в нашім місті не йдут, бо кіна нема. Давно. Ще відтогди, як си востатний раз була пльонка в апараті порвала, бо підвал затопило, як дощ йшов. Лило страшно. Насоси поперегорали, каналізацію на встановили, здавалоси, жи постамента з-під намнітника попливе в само Чорне море, альбо троха ближче- до Дністра. Так, як і в життю: десь котресь як сіло на мілину- так й гребе весь вік, а котре троха більше пірване від єнчих- все до якогось берега пристане.