Галина «Кобра»: «Моя мрія здійснилася: я потрапила у спецпідрозділ ССО»

 

Якою була ваша служба на контракті, в який підрозділ пішли служити?

 

Я сама собою людина бойова, з жорстким характером. Тож мала мрію і вона здійснилася: я потрапила у спецпідрозділ ССО. Часто люди дивуються з такого рішення, але то було моє бажання йти в спецназ. Було весело. Ми працювали на виїздах. Перша моя ротація – пів року на Донецькому напрямку. Ми багато куди заїжджали, адже основною нашою роботою було проведення контртерористичних заходів. Прямі завдання: шукати і виявляти окупантів та російських найманців, також колаборантів. Вони там ховалися, прикривалися цивільними, всіляко маскувалися. Ще ми займались зачисткою бойовиків і терористів, що, як гриби серед лісу, поховалися поміж цивільними. Це був мій перший виїзд в зону бойових дій. 

 

Як вам було з цивільного життя потрапити в військо?

 

Не буду приховувати, що там було важко у фізичному плані: ССО – це не є звичайна армія. Це насамперед високі вимоги до фізичної підготовки, прискіпливе ставлення командирів до необхідних знань: і медицини, і тактики, і загалом військової справи. Ми були, як кажуть, підтягнуті на максимум. Кожен боєць це водночас і парамедик, і штурмовик. Запальна суміш в одному флаконі. Кожен з нас був максимально навчений і максимально розвинений у всіх галузях. Я чесно відслужила 3 роки контракту, але потім звільнилась.

 

А що сталося, чому звільнились?

 

Трохи наробила собі біди зі спиною. Були дуже інтенсивні фізичні навантаження. Ми регулярно складали нормативи: біг (3 км), так звана «розніжка» (по 100 разів присідання, відтискання підтягування). Суворе дотримання всіх вимог, до того ж на тобі завжди броня, «розгрузка» тощо. Стрільби, наприклад, у нас були тричі на тиждень. І кожного разу це дві години підготовки: прицілювання, підготовка зброї. Все це було доволі жорстко, тож я собі добряче травмувала спину. Щоб відновитись, вирішила трохи відпочити. То був 2021 рік. 

 

На війну ви повернулися з-за кордону. Пам’ятаєте, як зустріли 24 лютого?

 

У лютому 2022-го я поїхала на роботу до Польщі. Все йшло так добре, хороший рекрутер, чудові умови. Вечір 23 лютого. Ми заселилися на новому місці. Виразно пам’ятаю, як смачно вмостилася на ліжечку і солодко заснула. А о 4 ранку ні з того ні з сього, як та зомбі, раптом гоп – і підводжуся на ліжку. Без будильника, без повідомлень, без нічого я прокидаюсь і спросоння наче відчуваю: щось не те. Беру телефон, аж гульк – а в нас війна! Без жодних зволікань вирішила – негайно повертатися в Україну. Одразу пішли дзвінки: що там і як вдома, чи були прильоти. Швидко переглянула новини, прихопила найнеобхідніше, викликали таксі. «Ви куди? – питає таксист, – у вас же війна». «Так, війна, але ми військові. Що робити, знаємо!» Така відповідь його влаштовувала: «Знаєте, якби у Польщі почалася війна, я б теж не думаючи пішов. Ви все правильно робите». Дорогою таксист розповідав нам про те, що у них якраз формуються загони тероборони і він записався також. 

 

Які були враження від перетину кордону?

 

Скажені черги шокували. Але переважно в бік Польщі. А хто їхав до України, то у нас в автобусі було так: на одне місце – одна людина. Жінки й діти прощалися з чоловіками. Але тих мужчин, що їхали з нами до України, щось об’єднувало: наплічник, стримані жести, якісь інші деталі видавали в них колишніх військових. Чоловіків, які верталися боронити Батьківщину, було багато. Але в тім автобусі я була єдиною жінкою. Ще перед тим, як їхали до Польщі, була розмова: що робитимемо, якщо почнеться війна. І ось я вже, повертаюсь, бо інакше не можу. Повертаюсь, бо війна. Через три дні я була вже у Харкові.

Прямий поїзд із Трускавця доставив нас на холодний харківський вокзал. Ми вирішили йти в 3-тю бригаду оперативного призначення Національної гвардії України. Але за нами вже не було кому виїхати, всі машини задіяні. До того ж містом у пошуках жертв уже рискали ворожі «Тигри».

Викликаємо таксі, без надії сподіваючись: а що як приїде. Неймовірно, але на наше замовлення приїжджає машина. І під обстрілами мчить нас через увесь Харків на інший кінець міста. Ми приїхали у військове містечко. Враження не з найкращих: все розбите, постійні прильоти, все горить. 

 

Вас зразу оформили? Чи була бюрократія якась?

 

Ні, на бюрократію часу не було. На КПП мене відрекомендували, повідомили, що служила. І все, нас пропустили. Заходимо, а хлопці вже допитують якихось двох: у них зв’язані руки, але у формі Нацгвардії. Питаємо, що сталося. Кажуть, що прийшли добровольцями, мовляв, хочемо захищати своє місто. І от відколи вони прийшли, на позиціях почались надто прицільні прильоти. Декілька були травмовані, один загинув. Почали шукати між своїми і знайшли зрадників. 

 

На яку посаду ви прийшли?

 

Я прийшла до командира зразу і сказала, де і на якій посаді раніше служила. 

Стала медиком машини БТР-4Е. Часу на збори не було, ми зайшли біля 19 години вечора, а вже наступного дня о 5 ранку в нас був перший виїзд. 

 

А які завдання були поставлені?

 

Ми стояли на перехопленні в лісі на гілці дороги, що вела до Харкова з півночі. То не був блок пост, ми стояли в лісі, в якому кишіло окупантами. Там всі підряд були: і строковики їхні, і ще казна-хто. Вони почали заїжджати в місто по головній дорозі попри зоопарк Фельдмана. Наші дали бій, і вони порозходилися по лісі. В нас була «позиція» і час від часу туди просочувалися «Тигри». Ми стояли недалеко від меморіалу жертв тоталітаризму. Село П’ятихатки поряд постійно накривали. На випадок прориву колони ми мали зупиняти окупантів. І коли ми заїхали на точку і зайняли місце, командир вийшов, щоб вказати, де має стояти машина. Не пощастило: він послизнувся і йому переїхали колесом ногу, перелом. Евакуювали. Хто тепер буде командиром машини? Я, адже маю бойовий досвід. Тож я аврально за 2 години пройшла швидкий курс по «чебурашці» на командира машини. «Чебурашка» – пульт управління гарматою командира машини. Пульт, за допомогою якого ти калібруєш і стріляєш з гармати. Ми не могли ні вогню запалити, ні вийти, нічого не могли, бо навколо постійно перебували вороги. Ти навіть поспати там не можеш. Ти заплющуєш очі і трохи перепочиваєш. Просинаєшся не від будильника чи на світанку, коли сонце очі сліпить. Ні. Ти просинаєшся від того, що велетенська крапля конденсату падає тобі на голову. Бац – ти розплющуєш очі. А над тобою металева стеля холодного мокрого конденсату. А ззовні сніжисько мете, вітрюган завиває і чигають вороги. Чути прильоти або постріли. 

Як командир машини, я декілька разів мала прийняти бій... От уже попереджають: все, йде на вас, готуйтесь переймати. Я вже гармату навела, відкалібрувалася, чекаю, коли окупант висунеться. А тут раз – і хлопці з 80-ки на танку. І так кілька разів було. Допомагали, одне слово. У ті перші дні у Харкові пекло робилося: постійні обстріли, ворожі СУ-шки літали постійно. 

Окрема подяка волонтерам. В Харкові волонтери «відбиті» на всю голову, в хорошому розумінні. От нам, наприклад, привозили в ліс піцу, шаурму. Уявляєте? Йдуть бої, над головою постійно свистить, гримить, за пару сотень метрів вороги на «Тиграх» вискакують, обстрілюють. А ті приїжджають з гарячою піцою. 

росіян було багато на початку війни у Харкові, аж кишіло ними. Був випадок, що наші хлопці жили тиждень з росіянином в одному будинку, не знаючи про це. Аж раптом, розказують, виходить такий один, каже: здаюсь, хлопці, не можу більше.

 

І довго ви в Харкові були?

 

Я захворіла на двосторонню пневмонію через переохолодження ніг. Хлопці сказали: «Галко, діла не буде, ти їдеш додому». Подякували мені. А вдома одужала й не думала довго – пішла в ТрО і вже в кінці березня ми були на фронті. 

 

Що запам’яталось?

 

Люди були більше мотивовані. Ті, хто пішов у тероборону, були готові захищати Батьківщину. Коли приїжджаєш туди, все абсолютно міняється. І в голові теж усе міняється. Проте ми всі були як одна родина: працювали на спільну перемогу і все робили одне для одного. Сказати поганого взагалі не можу нічого. Тільки хороше. Люди різні, але в нас все було класно. Я старалася для хлопців, і хлопці мене жодного разу не підвели. Я була старшим медиком мінометної батареї. Раз влупили з міномета так, що горіло три дні!

Рік і два місяці відвоювала я там. І звільнилася за сімейними обставинами. Мені досі хлопці мої з попереднього місця служби дзвонять, дякують хто за врятовану ногу, хто за життя. 

Сім місяців відпочила і зрозуміла, що цивільне життя не для мене. У мене ще й характер такий – бойовий. 

Зрештою, на початку 2024 року я вступила на військову службу в 704 полк радіаційного, хімічного, біологічного захисту. Тут я на посаді старшого бойового медика роти. В мене є два медики у підпорядкуванні. Вони хороші хлопці, я ними задоволена.

 

Ви у вогнеметному батальйоні. З нашими вогнеметниками перетиналися раніше?

 

Так, були випадки коли вогнемтеники працювали з нами на Донецькому напрямку. А в батальйоні мене сприйняли добре. Не було такого, що дивувалися, мовляв, хто це така? Якось приїхали хлопці з ротації: «О я тебе бачив там! (тобто на Донеччині) Ти була там, я тебе пам’ятаю». Або ситуація: стоїть хлопець у коридорі, пильно вдивляється мені в обличчя і слово вже висить на язиці. Я підходжу: «ну кажи вже, що хотів сказати». «Я тебе бачив там. Ти ж там була на донецькому напрямку?» «Була, – кажу, – і що?». Я там була і знову туди повернусь. І робитиму все можливе для нашої якнайшвидшої перемоги над ворогом. Слава Україні!


 

 

Ім’я:
Коментар:
	із правилами користування сайтом ознайомлений