 Наша з вами влада постійно реформується. Закони, постанови, укази, а останнім часом "ініціативи" Гаранта не залишають жодного сумніву у невпинності цього процесу. Але невпинність аж ніяк не означає поступ, тобто елементарного покращення життя простих людей. Правда, це якщо не дивитися телеефір та не читати газет, засновниками яких є структури влади та олігархи різних кольорів. Там — все в порядку. Ми "переживаємо" перехідний період суспільства, що прямує до демократії. Всі негаразди - від попередніх урядів, що змінюються, як в оперетковій країні, яка не відомо де знаходиться...
Свобода слова у нас Є, а якщо там якісь "Репортери без кордонів", чи Радіо Свобода (та інші "закордонні емісари!") говорять , що не все гаразд зі свободою слова в Україні або ж публікують суперечливі дані, тоді вони - "виконують замовлення опозиції". Але що ще можна замовляти в державі, яка "замовляє" журналістів на вигнання, тортури або фізичне знищення?
Правду кажучи, отим поважним, без сумніву, об’єктивним панам та паням значно комфортніше говорити про порушення права на свободу слова, аніж тим, хто пам’ятає вислів Юзефа Булатовича про те, що люди пробачають все, що їх... не стосується. Чи може в нас час журналіст (редактор, видавець тощо) творити в інформаційному полі так, як це робить сапер після вдалого розмінування? Адже він є першим, хто ступає на вузьку стежину сумнівів — без гарантій що ця спроба не стане останньою в його житті. Звичайно, це не стосується багатьох "творців" видань, що сьогодні заполонили інформаційний простір України. Еротика, безглузда нагла реклама, порноексклюзиви, замовні політичні шоу, нехтування рідною мовою — все це досить прибуткове ремесло. І що найголовніше, абсолютно не ризиковане.
А ви, панове, що ризикнули вголос заявити про свою громадянську позицію, а це обов’язково критика дій влади (навіть конструктивна, вона, на жаль, рідко є прийнятною для влади — О.М.) повинні постійно пам’ятати про сказане. Позаяк колись Колтон недаремно стверджував: "Деспотизм не може існувати в країні доти, доки не буде знищено свободу преси, подібно тому, як і ніч приходить, допоки не зайде сонце". Щоправда , ми, українці, кажемо: поки сонце зійде — роса очі виїсть...
Та повернемося знову до реформ, що вирують другий десяток літ поспіль в Україні. Вони — поза аналізом (як на мене, й поза здоровим глуздом), бо здійснюються, як і раніше, невеликою купкою людей, які вирішили не здавати владу за будь-яких обставин. І не тому "не здавати", що не вірять у мудрих та вірних послідовників. Бояться, що доведеться колись відповідати за скоєне під час свого недолугого (подеколи й злочинного) керівництва!
Цей страх панує і серед акул пера, журналістів. Ім’я йому — замовність. Бо є теми вічні, і в них як і в Космосі, мандрують без меж, і такі, що потрібні виключно сьогодні - завтра, конкретно комусь і для чогось, що межує з політичною та громадянською безпринципністю. Або й брудною цинічною кон’юктурою.
Коли це виявиться? Невдозі — на осінніх виборах. Знову побачимо своїх одіозних "героїв" політиків через призму донорів та "щопанетреба" із журналістського цеху, які свободу слова розшифровують і сприймають як еквівалент оплати за те, що їх розум, честь і талант слугуватиме "новим" господарям життя. Тобто нашого села, міста, області, країни в цілому. То якою ж вона незабаром буде — свобода слова? Мовчанням ягнят, спробою сказати правду пошепки, чи громадянською відвагою, коли ми дізнаємося від наших медіа хто є хто насправді серед тих, що понад все прагнуть влади. Вони сьогодні в Дрогобичі щогодини робляться святіше Папи римського. Маю на увазі тих, що сидять біля годівниці в Ратуші і тих, що зазнають щоразу поразок на виборах, але тупо "пруть у мери". Святе: вибір - справа кожного зокрема. Та чи не є втратою самого себе неусвідомлений вибір та спізнення із вибором?
Переглядів: 5200
|
