 На мальовничій вулиці з поетичною назвою Зарічна живе напрочуд працьовита й миловидна жінка — Ольга Литвин. Іноді дивуєшся, як лише їй вдається всюди встигати: і в місцевій церкві в братстві, й вишивати, бути порядною жінкою, люблячою мамою для своїх двох доньок, та ще й надзвичайно дбайливою господинею. Останню якість давно оцінили її друзі та знайомі, адже, не маючи кулінарського фаху, готує і пече не на одне весілля.
Будинок, де нині мешкає пані Ольга з сім’єю, років із тридцять тому будували її батьки, нині, на жаль, покійні. Тоді ця місцина за рікою Тисменицею на околиці міста була майже необжитою, і ми, дітлахи, залюбки гралися в лісі неподалік. Здається, аромат польових квітів пам’ятається й досі. А ще влітку вабили численні лісові озерця. Місцеві казали, що налічується їх там аж 33. Версій їх походження є чимало: нібито нафтові копанки (й справді, від води йшов якийсь специфічний запах), чи сліди від авіабомб. Це, звичайно ж, додавало їм таємничості, і тому ми потайки від дорослих у них купалися. А ще в лісі було багато грибів та ягід, і ми завжди знаходили якийсь малинник чи назбирували "голубінок"-сироїжок.
Ольга в сім’ї Мирона та Стефанії Жуків — найстарша, тож на неї завжди було покладено більше домашніх обов'язків. А молодші, Володимир та Наталія, гралися з нами частенько. Збиралася тоді на міцевому стадіоні не лише вся Зарічна, але й дітвора з навколишніх вулиць. "Вожатый, вожатый, подай пионера!" чи ще якісь подібні групові ігри (здається, нинішні діти не дуже ними захоплюються) здружували. Цікаво, що в декого навіть переросла ця дитяча дружба в кохання. Героїня ж моєї розповіді одружилася з красенем Михайлом, мешканцем Брониці, після того, як закінчила технікум. Щоправда, вступила до Одеси на навчання після кількох невдалих спроб стати філологом. Невдовзі народилася донечка Іринка, молода сім'я допомагала Ольжиним батькам доводити до пуття новозведений будинок. Та спокійне розмірене життя одного нічим не примітного дня перекреслилось страшною трагедією: раптово помер Михайло. А двадцятидев’ятирічна дружина тим часом носила під серцем друге дитя.
Юля народилася вже без батька, а молода вдова ніяк не могла оговтатися від пережитого. Рідні намагалися всіляко допомагати та розраджувати, та лише молитва давала сяке-таке заспокоєння. А тут ще й помер батько, важко захворіла мама… Працювала Ольга у "Водоканалі" і всіляко старалася, хай і самотужки, поставити донечок на ноги, дати їм належну освіту. Так і не вийшла заміж, залишаючись навіки вірною своєму Михайлові. Можливо, й весілля старшій донечці справила аж надто помпезно, як для вдови: понад усе прагне, щоб діти не відчували себе обділеними. А що самотужки освоїла кулінарні премудрості і славиться серед сусідів як вправна господиня, то всі страви, кондитерські вироби й сервірування столу провадила сама.
Варто додати, що мамині здібності перейняли й донечки: залюбки разом випікають і короваї, й торти, й інші смаколики готують, тож часто мають пропозиції від знайомих подивувати чимось смачненьким. Іринка, закінчивши Дрогобицький педуніверситет, працює в одному з міських дитсадків, а також викладає християнську етику, її чоловік Юрій Стецик — кандидат історичних наук, викладач історії цього ж вишу. Пан Юрій цікавиться історією церкви рідного краю, адже його кандидатська дисертація присвячена василіянським монастирям Перемишльської єпархії (17 – 18 ст.). Ще в студентські роки почав наполегливо вивчати історію монастирів Дрогобиччини, видавши з даної теми монографію, яка стала його першою творчою ластівкою в наукове життя. Адже сьогодні творчий доробок молодого та енергійного дослідника, який нараховує понад сорок наукових статей та три монографії, дозволяє дрогобичанам значно більше та докладніше довідатися про своє славне історичне минуле, яке спонукає сучасне покоління міщан задуматися над майбутнім свого рідного міста. Треба сказати, що із зятем пані Ользі навдивовижу пощастило: в ньому поєдналися й працелюбність, і порядність, і гострий розум. Та ще — доброта. За короткий період до батьківського будинку прилаштувало молоде подружжя і свій. Радіють, що підростає вже маленький синочок Юрчик. На виданні — й студентка Юлія, яка сумлінно здобуває фах інженера-програміста в Дрогобицькому педуніверситеті імені Івана Франка. Сподівається мама, що дасть Бог добру доленьку і їй. Гордиться, що діти в неї — побожні, працьовиті. А ще ось і мамине захоплення вишивкою перейняли: здається, що не лише їхнім кулінарним фантазіям нема меж, бо кільки рушників, картин нині прикрашають і храм Господній, і приватні колекції!
А вулиця Зарічна тим часом продовжує жити своїм звичайним життям, складаючи до скарбнички Дрогобича все нові й нові долі. Ніби хрестики на полотні, що укладуться з часом у пречудовий рушник.
Переглядів: 13177
|
