Літературний конкурс

 Надрукувати
Життя сайту
Написав(ла) Юрій Федчак   
03.03.2011
Конверт Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує!.. Знать од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди…

Автором цих дивовижних рядків є Тарас Григорович Шевченко. Український поет своєю творчістю та незламним духом уособлює волю українського народу, його працьовитість, талановитість українців; вшановує багатство традицій і звичаїв, пропагує співучу українську мову.

Оновлено 31.05.2011 о 23:30.

Минуло 20 років з часу здобуття Україною незалежності, визнання її суверенності, однак досі спостерігається зневажливе ставлення до нашої мови, превалювання в ефірному часі чи з уст владних чиновників чужої російської. Як треба зневажати самого себе, щоб у рідній країні допускати таке приниження, нелюбов до своїх прадідів, що поклали власне життя за святе – мову.

Сайт "Дрогобич Інфо" започатковує літературний конкурс поезії. Плекаймо рідну мову. У вас є вірші, варті уваги, і ви їх ще ніде не опубліковували? Ви пишаєтеся рідною українською мовою, і бажаєте довести всім, що вона – наймиліша, найбагатша і найкраща у світі? Ми пропонуємо вам взяти участь у літературному конкурсі. На переможця чекає приз: чудова книга "Іван Франко. Лірика, драматургія, проза" та 100 гривень. Якщо відгукнуться до такої пропозиції меценати, то заохочувальні призи також отримають автори найкращих творів.

Умови конкурсу такі:
 1. Учасники надсилають свої твори (не більше 5) виключно українською мовою на електронну пошту: e-mail: , кращі з яких будуть опубліковані.
2. Автор поезії вказує своє прізвище, ім’я та по батькові, місце проживання, свій вік і контактний номер телефону – для зв’язку з редакцією (на сайті не оголошується).
3. Тематика творів: духовність; любов до рідного краю, до батьків; про дружбу та патріотизм.
4. Переможця (переможців) конкурсу буде оголошено за результатами спільного рішення компетентного журі, до складу якого входять філолог Ольга Гром, редактор радіостудії "Франкова земля" Йосип Фиштик та поет Богдан Британ.
5. Прохання не надсилати твори, за які учасники вже отримали призи за участь в подібних конкурсах; не допускається плагіат.
6. Учасники даного заходу своєю участю підтверджують згоду на умови конкурсу; матеріальні чи моральні претензії на результати конкурсу не приймаються.

Запрошуємо підтримати такий захід меценатів, небайдужих до стану української мови в Україні. Ваші ініціали (назви підприємств) за вашим бажанням буде опубліковано на нашому сайті. Значна частина ваших коштів буде перерахована на підтримку діяльності Дрогобицького Палацу дитячої та юнацької творчості. Кошти можете перерахувати на рахунок сайту (свої дані та перераховану суму повідомте дзвінком за вказаним на сайті телефоном або ж на вказану вище електронну скриньку).

Фінал конкурсу – 1 червня 2011 року.
На останок опубліковуємо два твори дрогобичан.


Як не цінуємо
Як часто ми не цінимо, що маєм,
Як не шануємо, що доля нам дала,
Як не слідкуємо, коли і що говорим,
Як легко забуваєм за слова.

Як нам не вистачає доброти,
Як в душах наших поселилась злоба,
Як не вмієм слухати весни,
Як черствість нас вражає, мов хвороба.

Як розкидаємось хвилинами життя,
Які назад ніколи не вернути,
Як страчений цей час піде у забуття
Та нам цього ніколи не збагнути.

Як від образи боляче буває,
Як потім під лопаткою щемить.
Та пам'ять це не забуває
І десь в свідомості болить.

Як гарно на словах всі виглядають,
Як чесно і правдиво всі живуть,
Як в церкві на колінах припадають,
А потім одне другого клянуть.

Як тяжко залишатися самому,
Коли тебе забули діти й внуки,
Не дай Бог пережити це нікому
І щоб ніхто не знав такі душевні муки.

Сергій Матійко, 42 роки

А ось перший запропонований на конкурс твір:

Подяка Господу
Подякуймо Господу щиро усі
За те, що кожен день нам дарує,
Дає можливість любити усіх
І від нещасть різних рятує.

Подякуймо Господу щиро за те,
Що час дав для ближніх прощення,
Що дбає про те, щоб в любові жили
Й навернулись на шлях покаяння.

Ми дякуємо, Господи, дуже Тобі
За те, що усіх Ти нас любиш,
Що благ посилаєш багато для нас
І всіх нас щомиті голубиш.

Фенцик Галина, 20 років.

Отже, конкурс стартував! Чекаємо на ваші поетичні твори.


Я їду додому...
Біжить мій поїзд. В брудному вікні
тремтять до болю дорогі пейзажі:
гаряче сонце в житньому лані,
а зверху хмари - сиві й недосяжні.

І станція. О Боже, як давно,
вона мене востаннє проводжала.
Змінилася? Та ні, все, як було -
старі перони і старенька лава...

Лечу, мов птаха з вирію, додому,
до тої хати, де чека матуся,
відкрию хвіртку і впаду додолу,
до неньки щиро серцем притулюся.

Тут пахне хлібом. Житніми полями.
І вишнею в квітучому саду.
Тут всюди руки люблячої мами
уклали душу в землю пресвяту.

Вдихну повітря з ароматом дому,
із ніжним шлейфом білого жасмину.
Зітру з лиця сльозину невагому...
Я більш Вас, мамо люба, не покину.

Віра Стець, 20 років, м. Дрогобич

Шлях до Бога
Бог любить всіх – це пам’ятай!
До Бога шлях не забувай.
Молися ти завжди до Бога,
Бо знай – це є твоя дорога.

Щодня,коли лягаєш спати
Згадай про Бога, не барись,
Ти пригадай усі образи

І з щирим серцем помолись.
Відразу ж стане легше жити
І нести хрест свій до мети
Бо Бог завжди почує, діти,
Всі ваші щирі молитви.

Ви не лініться йти до Бога,
Коли недільний чути дзвін.
"Життя – терниста це дорога!"
На небесах так скаже Він.

Красуляк Вікторія, с.Залужани, 14 років

Велика людина
Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.

*****************************

Моїм бабцям
Такий квітник – монтбреції і ружі –
Живий орнамент з сотні кольорів,
Був тільки у моєї бабці Рузі.
І тільки там росте отой горіх,

Що пам’ятає дівчинку маленьку,
І як вона з’явилася у світ,
Як завмирала, дивлячись зраненька
На краплі, що застигли поміж віт.

Таких півоній на землі ні в кого,
Крім бабці Віри точно не було.
Як тільки травень зник собі за рогом,
Рожево-біле диво зацвіло.

В який флакон вловити аромати?
Уяви як побачить полотно?
Не можу ні забути, ні віддати…
Вросло навік в мені самій воно.

На рукотворні подивлюсь букети –
А все не те, нема вже тих квіток.
Мої – злетіли в небо, мов ракети,
І оселились десь поміж зірок.

Малинник наш – тепер таких немає.
Він абрикосу щоки цілував.
На сонці ашпарагус просто сяяв
В коштовних росах соковитих трав.

Ставок і кладка, верби, полуниці,
Дністра старого всохлі береги…
Минає все. Тече – біжить водиця,
Але не пережите, дороге.

Такі знайомі хопта і болото,
Так повростали ноги в ті стежки,
Та аж тепер збагнула силу роду –
Потужну хвилю вічної ріки.

Це все – не пафос, не сентиментальність,
Не сум за давнім і не просто дим.
Це те, під чим ховається ментальність,
Це те, чого так бракне молодим.

Наталка Янушевич, 36 років, м. Дрогобич


Моя Україна
Україно! Голубонько, ненько!
Ти – земля моя рідненька.
Народився я тут і живу,
І тебе дуже щиро люблю!

Найпрекрасніша в світі земля,
Тут природа така чарівна:
Гори, річки, лани і сади
Життєдайні джерела й струмки.

Ця козацькая славна земля
Породила вона Кобзаря,
Дарувала нам Лесю й Франка,
Найрідніша колиска моя!

Я бажаю тобі процвітати,
Незалежною й вільною буть!
Сонечка, чистого неба над нами
І сади нехай вічно цвітуть!

*****************************

Рідний дім
Світ великий і прекрасний,
В ньому є сотні країн,
Та для мене Україна –
Це єдиний рідний дім.

Тут матуся дорогенька,
Рідні, друзі, вчителі,
Рідна мова солов’їна,
Танці, музика й пісні.

Україно! Ненько мила!
Незрівнянная краса:
Гори, ліс, моря і кручі,
Ріки та сади квітучі,
Золоті лани й поля…
Все це – рідная земля!

Тут дівчатка чорноброві
І хлоп’ята-козаки.
Наші люди – всі веселі
І невтомні трударі.

А я буду гарно вчитись
Й президентом стану
І тебе, мій рідний краю
На весь світ прославлю!

Томашенко Юрій, 9 років, м. Дрогобич
Коротко про автора: при зарахуванні на навчання в школу одразу був переведений у ІІ клас, оскільки виявив необхідний обсяг знань за перший рік навчання. В школі Юрія називають "вундеркіндом", позаяк додатково багато читає, цікавиться всім; самостійно працює над собою для поглиблення знань з різних предметів та сфер життя. На шкільному конкурсі читців прочитав вивчений напам’ять вірш та озвучив власний твір – "Моя Україна". Так тримати, Юрію!


До 19-ти років незалежності

Сьогодні Україну з святом ми вітаєм,
Бо щиро в серці ми її тримаєм
Тебе ми любимо рідненька,
Бо ти для нас – кохана ненька

Складним твій шлях до волі був
Ніхто із нас це не забув
І не забули ми людей,
Які шукали втілення ідей

Мільйони вже пішли з життя,
Назад немає вороття
Вони б добились зараз свого,
Свободи, прагнення стрімкого

За тебе проливались сльози й кров
Та перемогу здобула любов,
Любов до України – неньки,
Щоби боялись вороженьки

Отак ти мила народилась,
До цього часу довго билась
Отак з’явилась ти на світ,
Немов весною первоцвіт

Земля ця буде розквітати
Лише потрібно трішки часу мати,
А зараз дев’ятнадцять літ лише настало
І цього поки – що замало

Та все одно ми любим Батьківщину,
Красиву, вічну і єдину,
Бо ти для нас є найрідніша,
А також щира й наймиліша

Про Україну вже не раз писали,
Бо глибоко у серці її мали
Творців багато вже не стало
Та слів немало прозвучало

Ми хочемо країну сильну мати,
Її для цього треба шанувати
Не забуваймо рідну мову
Красиву, ніжну й кольорову

Якщо до цього впевнено ми будем йти
То Україна буде тільки вверх рости,
А наша нація лише буде буяти
І на землі рідненькій панувати

Ігор Накрийко, 24 роки, Дрогобич


Сирота

Почуйте, люди, плач дитини –
Він так пронизує серця,
Це плаче бідна сиротина,
В якої матері нема.

Ніхто не знає її долі,
Ніхто цілунку не даси,
Ніхто не бачить її болю,
Ніхто не втішить їй часи.

Можливо це дитя нещасне
Було покинуте малим,
Воно ночами плаче часто,
Та не почуте є ніким..

Можливо матінка й любила,
Та Бог забрав її з життя,
А ця дитинка й справді мила,
Це ніжне й лагідне дитя.

А може мати - грішна жінка,
В гулянках, п’янках потопа,
Та в чому винна ця дитинка,
Що залишилась сирота?

Що вона бідна та убога,
Що в неї стомлена душа,
Вона взиває лиш до Бога,
Страждає, плаче сирота.

У неї матінки немає,
Татусь покинув теж маля,
Сирітка жалібно ридає,
Бо дому в крихітки нема.

Її покинули, забули –
Зчерствілі душі і серця.
Не раз, мабуть, ви чули,
Як плаче бідна сирота.

Та вам байдуже, о нещасні,
Що це дитятко миле спрагле,
Вам зберегти своє би щастя,
Хоча душа любові прагне.

Та ви повірте, люди добрі,
Що не збідніє гаманець,
Коли сиріточці убогій
Ви подасьте на баранець.

Воно ж дитя, дитя голодне,
У нього матінки нема,
Життя сумне його й холодне,
Бо ця дитинка - сирота.

Вона блукає серед люду,
Шукає матінку свою,
Блука сирітка ця усюди,
Зайде в домівку і твою.

Та ти спішиш закрити двері,
Щось кинеш тій дитині вслід.
Поглянь, який чудовий вечір –
В твоїй родині разом всі.

А ця голодна сиротина
Пішла у світ, у небуття,
Та ти задумайся, людино,
Яке в сирітки є життя.

Коли ти двері зачиняєш
Перед очима сироти,
То знай – Ісуса проганяєш,
Коли зачиниш двері ти.

Та ти поглянь в ті оченята,
Яка печаль в них і журба,
У чому ж винне це малятко,
Що в нього матінки нема?

Ти подивись у ці озерця:
У них і смуток, і печаль,
Пусти ти їх до свого серця,
Невже ж тобі сиріт не жаль?

Та ти поглянь у їхні очі –
Вони чекають без кінця,
Що вже минуть ті ночі,
Що звеселіє вже душа.

Ви подивіться на тих діток,
Що погляд зводять з глибини,
Бо вірять дітки сліпо,
Що може ви - їхні батьки.

У цих очах є плач і стогін,
Жалібно дивляться на вас
І чути десь священний гомін,
Мов ангел йде з небес до нас.

Ви подивіться в оченятка,
В ці два глибокі озерця,
Сирітка жде матусю й татка,
А їх, нажаль, ніде нема…


Для рідної мами

Моя люба і мила матусю,
Вклоняюся вам до землі
І Богу я щиро молюся,
Щоб здорові й щасливі були.

Щоби очі любов’ю світились,
Печаль обминала завжди,
Щоби ангели з вами молились
І по Божих стежинах вели.

Нехай хоронитель небесний
Підтримує вас у житті,
Він люблений Богом, почесний,
На поміч спішить у біді.

Хай Матінка Божа Цариця
Візьме під опіку свою,
Хай засяє Небесна зірниця
І покриє родину усю.

Пробачте за все, люба мамо,
За кожну сльозинку гірку,
Хай прірва, образ повна яма
Перейде в любові ріку.

Тоді кожного зламане серце
Наповниться миром й добром,
Бо ж не варте нічого усе це,
Як не сповнене серце теплом.

Для вас, моя мила матусю,
Голубко моя дорога,
Низенько сьогодні вклонюся
За те, що ви мати моя.

За те, що життя мені дали,
За те, що не спали вночі
І ніжно мене пригортали,
Як були ми ще зовсім малі.

Усе, що є тут, все це тлінне
Вічною є лиш душа,
Тож станемо всі на коліна
Хай молитва до Бога луна.

За нашу велику родину,
За спокій і мир у душі.
Матусю, я все ще дитина,
Яку ви у світ привели.

Любов - це єдине, що варте,
На чому тримається світ,
Тож будем любов цю плекати,
Для нас її хватить усіх.

Бажаю вам, люба матусю,
Лиш теплих і сонячних днів.
Навколішки Богу молюся,
Щоб до Неба усіх нас привів.

Хай Матінка Божа вас, мамо,
Покриє покровом Своїм,
Душею і серцем я з вами
І відкритим для вас є мій дім.

Многа літ вам бажаю, рідненька,
Щасливих і затишних днів,
Я лину до вас, люба ненько,
З усіх, що ще є в мене сил.

Пігут Галина Михайлівна, 33 роки, м. Дрогобич


Мати

Мати рідна, кохана ненько!
Не журися ти, рідненька,
що виросту я і полечу…
Не плач, не журися, я прошу.
Ти для мене найдорожча на світі.
Ти для мене миліша за квіти.
Ти, наче сонце, у небі сіяєш
і любов’ю своєю мене зігріваєш.
Не сумуй ти, моя мамо.
Ти єдина мені дана.
Я до тебе серцем лину
і ніколи не покину.
Ти для мене найсвятіша,
найкрасивіша, найближча.
Я, рідненька, тебе люблю
і ніколи не забуду.
Всіх людей прошу на світі:
рідну матір поважайте,
подаруйте щастя й мрії,
які в душі вона плекає!
Її ніжні руки, очі
запам’ятайте, не забудьте!
Заради нас всіх жить – це подвиг!
Тож любіть її й шануйте!

Поліщук Оксана Володимирівна, м. Вінниця, 19 років


Мамина мова
Можна хащі всі пройти,
Цінний скарб в землі знайти.
Можна моря й океани здолати
Багато на світі чого пізнати.
Можна змінити любу пору року,
Або піти й прогуляти у школі уроки.
Тільки одного не можна робити,
Того, що рідненьке не можна купити.
Матінки слово за гроші не купиш,
І в житті ти його ніколи не згубиш.
Бо все починається одними словами,
Все починається з рідної мами!

*****************************

Чому?
Чого ми вже не любим Батьківщину?
Чого нам рідна сторона не мила?
Чого не поважаєм Україну -
Цю землю, що на світ нас народила?
Чому ми забуваємо все рідне?
Що зроблено було, що плідне…
Чому ми забуваємо вірші Шевченка?
І забуваємо всі подвиги Грінченка…
Як можна житии, не кохавши Батьківщини?
Як можна жити, не почувши спів пташини?
Як можна жити, не сказавши слова?
Як можна жити, не любивши мову?
І що ж робити, якщо всі - нерідні?
І дух літає один він в повітрі

Мережкіна Аліна Євгенівна, 16 років, м. Суми

Дрогобич

Вуличками затишного міста,
Яке плекала сива давнина,
Розсипалась історія намистом
І в дивні шати зодяглась.

Між гір зелених Прикарпаття,
В долині щастя і добра,
З’явилось місто, любі браття,
Дрогобич – велич і краса!

В соляних шахтах зародилось,
Вдихнула нафта тут життя,
Купців, ремесел різних диво
До міста хлинула ріка.

На площі ярмарки вирують,
Пісні і танці «Гопаки»,
А поруч храм святий будують
І кличе дзвін народ сюди.

Розквітло наше славне місто:
Заводи, школи, дитсадки.
Це тут ремесел всіх колиска,
Це тут Франкові стежечки.

Вузенькі вулички, стара бруківка,
В повітрі запах давнини,
Тут Юрія Дрогобича домівка,
Та інших геніїв сліди.

Нам в спадщину залишило минуле
Архітектури давньої красу,
Аби ми, браття любі, не забули
Про рідну земленьку святу.

Про свій народ, обряд і звичай,
Про віру наших прадідів.
Стоїть Дрогобич наш величний
В чарівній, милій давнині.

Каштани, верби при дорозі,
Озера, парки і ставки…
Любімся, браття, всі у Бозі,
Шануймо віру, земляки!

Пігут Галина Михайлівна,33роки, м. Дрогобич


П’явки та Тіло

Довірливе, слабке, нещасне Тіло
Кодло п’явок в Болото заманило.
А там… різних мастей, зажерливі п’явки
Прилипли враз: хто - до ноги, хто - до руки!

І в гвалт: "В нас демократія! Нам любо-мило!
Це - ми, ситі п’явки, тепер вже - Тіло!
Нас з рідним Тілом кров його зріднила,
Що в наших животах забулькотіла!

Ми порятунок й істинну свободу
Приносимо державі! А з Народу
Ми кров п’ємо й знімаємо страждання!
Тож, закликаємо всіх п’явок до братання!"

Та врешті-решт прийшло до тями Тіло
Й на ноги встало. Бо не захотіло
Поживою для хижих п’явок стати.
Струсило, розтоптало їх й пішло до хати.

Отак, і Україну-неньку,
Невинну, зраджену, рідненьку
З солодкими речами привели
На край провалля. Й почали

Її, притьмом, на шмаття рвати:
"Мужі державні", горе-депутати,
Та горе-патріоти всіх мастей!
Без жалю до старих та до дітей.

Все розікрали, розтягли до гайки,
Розшматували між собою все на пайки,
Взялися вже й до Матінки-землі
Й будують вілли-замки чималі

На вкрадені, тихцем, в Народу гроші.
(А всі ж такі вони у нас хороші).
Не треба неньці-Україні й ворогів,
Коли п’є кров її орда таких "синів".

Ти мене вправі, друже-брате, запитати,
Як нам господарем у власній хаті стати?
Щоби ожила наша Україна-ненька?
Візьми Кобзар і миттю знайдеш все в Шевченка!

Від свого злодія не слід добра чекати,
Що вкрав - забрати слід й нагнати з хати!
Щоби струсити й почавити тих п’явок,
Потрібні слово й праве діло, крім думок!

*****************************

Патріот - до певної межі
Він весь в гніву! Він мече блискавиці
В примарних ворогів Народу!
Вкажи ж на муки бідної вдовиці,
Й запал …пропав?!. Як камінь в воду

Годинами він може сльози лити
Над долею своєї України,
Та замовкає зразу ж, мов прибитий,
Коли йде річ про долю сиротини

Готовий до стовпів Ганьби прип’яти
(На пострах іншим) крадіїв, злодіїв,
Вкажи ж, що творять псевдо-демократи,
І він ковтає язика…?! Й… німіє?!

Такі-то "патріоти" в нас - до певної межі,
За долю України - аж беруться за ножі.
Лиш на словах! Насправді ж всі вони - злодії!
Їхні діла – грабіж, а їх слова - помиї!

*****************************

Чи ж Українець я?
Чи ж Українець я? Чи України син?
- Не гріх з нас кожному себе спитати.
Ми стали вже, як похилений тин,
Бо "яничари" вскочили до хати!

Бо він сьогодні - "щирий" Українець,
А завтра хтось поманить жирним пальцем
І йому скаже: "Матимеш гостинець -
Шмат ковбаси та кусень хліба з смальцем"

Й вже його бідна совість-сиротина,
Не знає аж куди себе подіти?!
Й вже не Людина він, а мерзенна псина!,
Що хвіст піджавши, справно йде служити.

Питаю вас, брати: "Ми ж українці!
І є немало нас! Й героїв в нас не бракло!
Чому ж ми плачемо в куточках, поодинці,
Коли нам зайди в Україні творять пекло?!"

Тимофій Хащівський

Не клич мене
З гір біжить потік в долину, -
Голосно музичить.
Він горяночку-дівчину
За собою кличе.
Кличе її в сині далі, -
У обійми ночі,
І грайливо заглядає
У чарівні очі…
Не клич мене, не клич!
Не клич у синю ніч!
Не клич в далекий світ
Мінливий…
Я - донька синіх гір.
І ти мені повір,
Що тут моє життя
Щасливе.

Я у горах народилась.
Між смерек зростала.
Тут моя краса і сила
Щедро розцвітала.
Тут до сонця значно ближче,
Ніж у тій долині.
І країв нема миліших,
Ніж ці гори сині!

Ти біжи, біжи, поточе,
Обминай загати.
Я ніколи не захочу
Край свій залишати.
Не залишу ці смереки,
Ці чарівні гори.
Що шукати десь далеко,
Як моє все - поруч?..

*****************************

Карпатські зорі
Карпатьська ніч, чарівна ніч
Іде покосом.
Немов якусь коштовну річ,
Збирає роси.
А потім їх, немов кришталь,
Кидає вгору, -
І перетворює їх там
В тремтливі зорі…

У Карпатах зорі
Сяють зовсім близько.
Хоч вплітай у коси,
Хоч в букет збирай…
Всі такі прозорі,
Всі такі іскристі,
І такі ж чарівні,
Як карпатський край.

Сріблястий місяць в вишині
До нас сміється.
Він будить звуки чарівні
На струнах серця.
Такого місяця ніде
Ти не побачиш!
Він нас у казку поведе -
У ніч карпатську…

Карпатська ніч, чарівна ніч -
Аж до світання -
Немов наспівує мені
Слова кохання.
А, може, так п'янить вона,
Бо милий поруч?
Тому й всміхаються до нас
Карпатські зорі.

Фурса Валерій, 56 років; м. Миколаїв Львівської області


Мово моя українська

 Мово українська моя солов’їна,
Ти дзвениш, мов веселий струмочок весною.
Допоки ти є – живе Україна.
На щастя і радість, народе, з тобою.
Невмирущий наш струмочок – рідна мова –
Від суржику потерпає.
Це ж гине наша першооснова.
А з нею народ і Україна страждає.
Почистимо наш дзеркальний струмочок
Від бруду, хламу і бур’яну.
І залишимо для наших синів і дочок
Її чудесну і чисту. Одну.

*****************************

Україні

Чарують Карпати кольорами,
Спокоєм віє з плеса Дніпра.
Голуб миру злітає над нами,
Україна - у казці добра.
У поступі - радість і щастя.
Легко в любові змагатись.
З любов'ю життя нам воздасться,
Легше до світла дістатись.
Саджанців хай бруньки цвітуть.
Тринадцять років - то святий поміст.
Хай паростки плодів нам сили додадуть
На кожен день, на щедрий зміст.

*****************************

День народження Франка

 День народження велетня духу,
Що прославив Вітчизну на весь світ.
Вказав правильний напрямок руху,
Як спинити рабство і гніт.
Освітив шлях до волі крізь скали,
Вчив, як шукать перемоги,
Щоб кайдани навіки упали,
Щоб нам світлі відкрились дороги.
За вогонь Франку вдячні,
Який до волі серця запалив.
Застерігав на майбутнє, щоб були обачні,
Не допускали чужий вплив.
В знак вдячності залишилась пам'ять.
В камені і бронзі піднявсь на п'єдестал.
Його у світі всюди славлять,
Для нас світочем і генієм став.

*****************************

Карпати

Лежать казкові простори Карпат,
України чарівний куток.
Від сонця, від цвіту тече аромат,
Мов дзвінкий перелив від зірок.
Послухайте лишень в Карпатах соловейка,
Що ніжно для серця виконує соло.
Лине райська музика легенька,
А з ним хор співає навколо.
Карпатський краю, мила стороно,
Чому я від твого віддалений раю?
Дивуюсь, милуюся, - всеодно
Радію, що я з цього краю.
Чую музику дзвінку від кетягів калини.
У кольорах від квітів потопає край.
Тихий шепіт вітру у пахощах ялини,
Де дихає свіжістю смерековий гай.

Гатараняк Богдан , Львівська обл., Дрогобицький р-н, с. Нагуєвичі, 54 роки

Т.Шевченку присвячується...

Шевченко – вічний дух народу
Для кожного в душі іще не вмер.
Його "Русалка" з косами у воду
Наш, український, кращий ніж Гомер.
Ми відкриваєм книгу уже сотні літ,
Її не можна забувати!
Бо це - Кобзар, це книга для століть!
Мене його читати вчила мати.
Там рідна Україна, отчий дім,
Там кожен вартий золотого злитка.
І злагода, і мир у домі тім,
Тарас Шевченко – це культури вітка.
Культури незалежної, святої,
Що переможе нелюдів і біль,
Що переможе панство і недолю
Для кожного проклавши шлях німий.
Хоч не дожив до звільнення з кріпацтва,
Та кожен день з надією прожив.
Він слухав шум дерев і співи птаства,
А Україною, як серцем дорожив.

Іванова Катерина, 18 років, с. Гродівка, Краноармійський район Донецької області


Колискова

Миготить щось серед зорь,
Ти, дитино, не лякайся,
Спи солодко, засинай,
З сном своїм пограйся.
Та не слухай ту печаль,
Що в моїм співанні,
Жде тебе таємна даль,
У нічному вбранні.
Немовля ти, з кришталю,
Не розбила б доля,
Любить хай, як я люблю,
Радує, як воля.
Трави, з шовку, шелестять,
Вітер колихає,
Світлячки у них горять,
Стежка там буяє.
І для тебе стільки див,
Схованих, незнаних,
Ще так мало обходив,
По садах рум’яних.
Чуєш ніченька вже тиха,
Ходить нишком, сон з мішком,
Сипить спокоєм, без лиха,
Міцно спить усе кругом.

*****************************

Натюрморт

Полотно лежить на шафі,
Жде коханого свого,
Пензля майстра, в білім шарфі,
Друга в кольорі його.
Зачекавсь мольберт уже,
В комірчині складений,
Пилом сохне, тужить дуже,
На полицю загнаний.
Зачекались аквареллю,
За палітрою своєю,
Диво кольори душі,
Маркуваті вже, сумні.
Із водою глек стоїть,
З яблуневим цвітом,
Натюрморт в душі горить,
З відблиском, з привітом.
Оживає і бунтує, запахами саду,
Рветься, тягнеться з корінням,
В трави, на леваду,
Розсипається насінням,
Казкою тривоже,
Очі сліпить, тихо мружить,
А ожить не може.

Данилюк Роман, 16 років, смт. Новогуйвинське Житомирської обл.


Так важко...
Затянуло небо, чорними хмарами
Сонця не видно, на вікні доща капельки.
Їх все більше стає на склі,
В ту ж мить, мені важко є на душі.

Сиджу я, обнявши коліна руками,
Дивлюся на світ той, зовсім безбарвний
Не знаю що буде, буде далі із нами,
А тіні людей стануть не видимі нами.

Що дальше буде, що нас там чекає?
Невже ті люди не знають, що саме…
Що самі вони все свідомо руйнують,
Що те найближче зовсім не цінують.

І важко дивитись на всі ці руїни,
пошкоджених доль, людей безневинних.
На тих, що плюють у сторону бідних,
на всіх тих калік, на хворих, на вірних.

Чому не можливо, всім все зрозуміти,
і жити спокійно, любити, цінити.
Радіти життю, жити мирно на світі,
і світлим добром цей світ наповнити.

Галик Марія, 20 років, м. Стебник


Хата на боці

Ми - покоління лже-толерантності,
Ми - покоління фальшивих ідей,
Нам не зустріти спокійної старості,
Світом вже правлять лесбійка і гей.

Ми любимо ближніх, даєм їм свободу
Погрязнути в бруді любовних утіх,
І нищити Бога! Така у нас мода!
Ми так толерантно плекаєм їх гріх!

Ми ж любимо їх, та мало тут радості!
Куди ж приведе ця фальшива любов?
До смерті, до СНІДу, не викличе жалості
Їхня даремно пролитая кров

І прокляті душі, безбожні, приречені…
Та байдуже нам, бо це - не до нас!
А ті хай грішать! У пеклі розпеченім
Покинемо їх, бо такий вже наш час

І хата на боці. Та й ти схаменешся,
Бо розв’язок, певно, тут буде один,
На цій толерантності сам же й спіткнешся,
Коли і у тебе народиться син.

І ти віддаватимеш все для дитини,
А час все минає – дитина росте…
Що скажеш, як раптом, погожої днини
Твій син тобі зятя у дім приведе?!

Мовчатимеш, брате, примусять мовчати,
І німо дивитись крізь пальці на блуд,
А як не змовчиш, то син твій проклятий
На рідного батька поскаржиться в суд!!!

Таке у нас буде, недовго чекати –
Содом і Гоморра встають із руїн
І встануть-таки, якщо будем мовчати
І не піднімемось всі, як один!

Та мабуть вже пізно. Прорвалася гребля,
І світ заливає рікою розпуст….
А якби Спаситель прийшов знов на землю,
То що би зірвалось з Його святих уст?!...

Анна Бистрова, 18 років, м. Дрогобич


Сучасний колорит духовності

Стрімкі потоки часу вриваються у розум,
Вриваються у серце, у душу, у життя.
Недбалі корективи чи, може, влучні зміни.
Стрімкі потоки часу вриваються в буття.
Комп’ютеру святому читаються молитви,
І слава й честь іконкам з робочого стола.
Реальності на зміну приходить віртуальність.
У світі віртуальнім життя кипить он-лайн.
Не те вже спілкування, і дружба віртуальна,
І серце, наче робот, не здатне на любов.
Душа...Чи ще зосталась?.. Чим дихать їй накажуть
Стрімкі потоки часу, що всмоктуються в кров.
Шукати де духовність, і що вважать духовним?
Для когось і комп’ютер духовністю війне...
Та все ж душа жадає хоча б краплину раю,
Чогось, що не минає, чогось, що не мине.
Так хочеться сказати: шукай в собі духовність,
Ті крихти, що зостались в стрімких потоках літ.
Вони потрібні людям! Вони тобі потрібні!
У них вчуває спрагу вже цілий білий світ.
Духовність непідвладна здобуткам і прогресам,
І техніка й наука не створять, знай, її.
Вона - у твоїм серці, у твоїм відчуванні,
Лиш ти створити можеш духовнії краї.
Стрімкі потоки часу вриваються у розум,
Вриваються у серце, у душу, у життя.
Усе підвладне часу, і лиш духовність вічна,
Лише у ній майбутнє і вічності буття.

Жук Ольга Миколаївна, м. Умань, Черкаська обл., 22 роки


Сенс життя
Як чарівно прокинутись вранці
І пробігтись по срібній росі,
Закружляти в шаленому танці,
Розбурхавши коси траві.

У молитві звернімось до Бога
Попросити натхнення і сил,
Тільки в щасті зникає тривога
І цвіте любов навкруги.

Так приємно приносити радість,
Гаптувати свій родовід,
Шанувати засмучену старість,
Величати козацький наш рід.

Нам Господь дав життя у дарунок,
Бережімо його кожну мить,
Бо цей скарб, немов перший цілунок,
Що у серці дівочім щемить.

Не потрібно гіркі сльози лити,
Коли хрест свій не в змозі нести,
На землі вже вартує лиш жити,
Щоб із Богом за руку іти.


***********************************************

Яка славетна батьківська земля,
Її простори, мов безкрає море,
Тут чути запах м’яти, пісню солов’я,
Розказують легенди сині гори.

Серед такої Божої краси
Живуть Франкові та Шевченкові онуки.
Це край моєї втіхи і сльози,
Візьмімось, браття, дружно всі за руки.

І викиньмо образи на сміття,
Нехай же кане в Лету ця зневіра.
"Та обніміться ж, ми – одна сім?я!" –
Усіх благає ненька Україна.

Марія Пурій, 37 років, м. Стебник.


Люблю село, яке мене зродило,
Долини, луки, верби і мости...
І ті стежини, що у ліс водили,
Курні шляхи любові й доброти...

Я пам’ятаю мамині городи,
Жилявих рук порепані сліди...
І сиву тінь квітучої природи,
Й снагу криниць живильної води...

Люблю село, тополі обважнілі,
Вони ще довго житимуть, мабуть.
І сосни всі старі і почорнілі
Хоролу тінь в дарунок віддають.

Уже і я за віком мудра стала,
Все більше нових зморщок на чолі.
Та це село дало мені немало,
За це я вдячна людям і землі.

*****************************

Такої осені не буде

Купаю мрії в жовтня тиші,
Вдихаю звуки неземні я.
Ледь свої спогади притишу,
Від кольорів густих німію.
Руді і жовті, й червонасті, -
Яких же тут тільки немає!
Строкатий колір – колір щастя,
Від нього й сонце засинає.
Вже й павутина в небі висне,
Калина кетягом гойдає.
А я зажмурююсь навмисне,
Й на квітці осені гадаю
Боюсь подумать: все вмирає…
Та хай як там говорять люди,
Сама я знаю, добре знаю:
Такої осені не буде!..

*****************************

На порозі осені

Відкапує медами щедре літо,
Бджола остання мед собі збира.
Каштани швидко стали червоніти,
Мінять наряд березі вже пора…

Заквітли вмить сполохані жоржини,
Багрянець їх як золото пала.
І квітка мальви гордо на стежині
Хоча й запізно, щедро зацвіла.

Не чуть птахів стурбованих у стрісі,
Не чуть тужливих акордів «курли»,
Останню тінь лишили на горісі,
Й за хмари зграйно швидко попливли.

А павутина висне нам на плечі,
Багряний клен – в гарячому вогні.
Останні звуки чуються лелечі,
Й зникають, наче кола водяні…

А у саду, де яблуні і вишні,
Як сонце рідне, ніжно-золоте,
Так щедро, вранішньо і пишно
Таємно літо бабине цвіте…

І я люблю ці осені тотеми,
Їх, мов зіницю ока бережу.
Які палкі, невигадані теми!
Про них усьому світу розкажу…

*****************************

Гойдають соняшники небо,
Цвітуть медами спориші,
Мені нічого так не треба,
Як сонце, небо і вірші…

Я з віршем сплю, живу і мрію,
Немов нектар з життя беру…
Без вірша вмить душа міліє,
З віршем в душі колись і вмру…

Лісненко Тетяна Станіславівна, Сумська обл., м. Ромни, 50 років


Спас віків
Відлітаючий Спас, а на крилах – прощання лелек,
Що у самість летять, ніби в душу чужу, заржавілу.
Ненаповнений хліб і дощами наповнений глек,
Посерпило нічним, а при березі вітер вітрила

Рве на клапті дрібні… В лабіринті життя лаборантом
Влаштувало сестру чи то посестру вічної зміни.
А на полі сармати мечами вищербують канти,
Де язичний Перун перед челяддю впав на коліна

Помолитись за біль, і згасають свічки від поливу
На небесні стежки. Ще замшілі горітимуть барви.
Все, що з нами було, позбувається нас – це властиво:
Далечінь, вир пустельний, полководців прикрашена слава

І літописів кров – або дух самогубця-писаки,
Те, що князь заповів для заплутаних вічністю таїн…
Грім шматує степи, і згорають по-иншому маки.
Ми молились, Вкраїно, та чи знали, що буде нам Каїн?


*****************************

Инше

Закисають бажання, у ночі приймаєм пологи.
Он і зірка упала – все відомо, але за дверима
Вже не просять зайти і поменшала пазуха Бога,
Пил упав на талант, а йому хоч би хни – задля рими...

Риби тишу доп'ють і залишать замулені вірші.
Вірить треба, а десь ніч збирає у смуги світанок;
Скільки ж в Леті сміття – SMS для життя важливіша,
Коли пише нам смерть після п'яних пісень і гулянок.

Заспокойся: аврал починався ще в першому бунті.
Все, що инше тепер, - не инакше як давньоминуле.
Завербовані скрізь береги на приймальному пункті
Без поезії вже, або трохи, або вже поснулі…

Вакуленко-К. Володимир Володимирович, с. Капитолівка Ізюмського р-ну Харківської обл..


Що є слова?-
Звуки, більш нічого.
Чому ж серце тоді зігріва,
чому і для чого?

Що є мова,
пісня чарівна її?
А, може, як і слово
не потрібна в житті?

Що є дух народний,
міць у ньому яка?
Можливо,він просто зараз модний,
та чи правда така?

А що, взагалі, правда в житті,
для чого вона існує?
А те, що і в мирі й в війні
вона завжди поруч з нами крокує.

Бо, як не буде Її,
тоді й нам не жити,
але і в мирі й війні
вона зможе нас захистити!

А що важка неволя?-
Це лише гіркі слова,
адже не така вже й страшна доля,
яку наша Україна пережила.

І всі ці знущання-
це лише гра слів,
ці нестерпні катування,
які "вищий" на велів.

Тож для чого себе шанувати,
на пам’ять ставити свічку в вікні,
для чого тих козаків пам’ятати,
які там та й колись щось робили в житті?


*****************************

Брати мої мужні і сестри дорогі!
Усі, хто любить неньку Україну,
хто тілом і душею живі
і не хоче бачити в ній руїну.

Відгукніться, і ваш голос почують,
а як ні, то гукайте ще!
Не вірте казкам, які вам малюють,
і до вас перемога неодмінно прийде!

Адже все в наших руках,
і виправити помилки ми зможемо,
на яву, не тільки у снах
ми неправду і зло переможемо!

*****************************

Шукай завжди дорогу,
яка до успіху веде!
Шукай, хоч не матимеш змоги,
бо надія остання помре!

До мети крокуй сміливо,
попри всі негаразди пройди,
про Господа згадуй щохвилини,
з молитвою на устах живи!

Бо життя лиш раз зможеш відчути
на своїх рожевих губах,
після смерті ти не зможеш час повернути,
дбай про те, щоб опинився на небесах!


*****************************

Життя... Що ми знаємо про нього,
які думки присвячуємо йому?
Та чи сягнеш його усього-
не сягнеш... і не питай чому.

Бо життя- безмірна річ,
небачена нам його межа,
щодня з ним зустрічаєшся віч-на-віч,
але все одно не почуєш, що співає душа.
Бо ти- лише людина,
що кориться спокусі, падає у гріх.
Ти хоч прекрасна, мов перлина,
але не відчуєш справжніх втіх...

Що сталось із нами,
невже загубили назавжди себе?
Зовсім не спілкуємось із небесами
і думаємо зовсім не про те...

Файчак Тетяна, Львівська обл., Дрогобицький р-н, с. Попелі, 16 років


Вища цінність – душа

У нього статків мало що було:
стара хатина і бездітна груша.
Сміялось з нього ледь не все село,
бо він вважав за вищу цінність - душу.

В торбину брав хлібину, глек води,
І йшов собі по світу мандрувати.
Молився, спілкувався із людьми
та завше повертав своєї хати...

А вечоріло - шкандибав у двір
І рахував зірки у небі чистім,
І вірив, - день прийде, коли до зір
відміряє безмірно-довгу відстань.

І так минали дні...
А людям що?
У них свої проблеми і потреби:
було їм ближче дивне НЛО,
А він дивак - він міряв шлях до неба.

І день настав. Сорочку чисту вбрав.
Прийшов до груші. Попрощався з нею.
І у вечірнім чистім небі став
маленькою яскравою зорею...

*****************************

До матері
Здрастуйте, мамо, довге мовчання моє -
Ріки років суєтно спливли в небокраї
Прощень не треба – в серці гніздечко в’є
Зжурблене літо. Сонячний ранок світає.

Пахне хлібами. Жар затихає в печі,
Я притулюся до Ваших плечей широких
(Господи, вибач, мені уже не злічить
Хибних думок, розгублених слів і кроків).

Ластиться кіт біля ніг. Сумує зоря,
Що ненароком упала в відро порожнє,
Може та зірка колись і була моя –
Вже й не засвітить, а гаснути ще не можна.

Йдемо із Вами у роси, шукаємо те,
Що загубили між днями і змарнували,
Певно, у тілі щось залишилось святе,-
Дрібка, зернятко, з якого серця зростали.

Здрастуйте мамо, сяду ось тут, на поріг,
Буду заслухана в дощ і загорнута в вечір.
(Господи, дякую, рідну людину вберіг…
Втечу влаштую від світу за мамині плечі)…

Хай на хвилинку, хай на єдину мить
(і не вважайте, що я єством боязлива),
Слово застигне в повітрі і відгірчить,
Потім воскресне і стане в мовчанні щасливим!

*****************************

Повернення
На Україну повертає птах.
Відтрепетав. Відмислились надії.
Дивлюся - він летить в твоїх очах,
щоранку воду п’є з криниць, на віях.

Збентежений. І тихий, як ліхтар,
що свідком є вечірніх поцілунків.
Уміть мовчати - це великий дар.
(Мовчить і небо. Сиве. Хмароруке).

Дрібнять дощі... Тремкі і затяжні...
А птах летить. Об вітер сушить крила.
Летить глибоко. В хмарах, у душі.
Кадять тумани крізь важкі кадила.

А птах летить. Додому. Навпростець.
Знеможений. Присяде на подвір’я.
"Я тут. Привіт. Я сонячний гінець.
Погладь моє легке і біле пір’я".

*****************************

Погляд…
Туди, звідкіль вертаються птахи,
Ми дивимось задумливо і тихо,
На жаль, багато ще не знаєм ми
у круговерті днів, словесних віхол.

Не ті слова зроняємо із вуст,
І погляд наш - докірливий, холодний,
Мабуть, тому, що наш здоровий глузд
у всьому бачить камені підводні.

І тільки там, куди летять птахи,
І звідки повертають провесінньо,
Є щось таке, чого не знаєм ми,
Є Хтось над нас - Великий і Всесильний...

Катерина Тихонова, 28 років, м. Золочів Львівської області

Невже це - ти...
Дрогобич, батьку мій, чому так зажурився?
Чи в сиву давнину утратив Ти красу?
Чому росою вранці не умився?
Чи пам'ятаєш ти її, прозору мов сльозу?..

Ігор Лук'янчук, 50 років, м. Дрогобич.


Дрогобиччині присвячується (триптих)

І
Мій дід до Нагуєвич пішки йшов
Аби напитись генієм Івана,
У серці ніс не сльози, а любов,
Що кожному справіки Богом дана.

Сідав край хати, книгу отворяв,
Молився віршем, словом причащався,
Питав поради у Каменяра
І далі в путь к Дрогобичу збирався…

ІІ
О, Юріє, здрастуй, мандрую здалека сюди –
Без коней і їжі, із хліба окрайцем в кишені,
Прийшов я до тебе напитись цілющей води,
Що тіло лікує, просвітлює мозок і вени.

Дрогобиче, здрастуй! Вітаю мій брат, Борислав!
І кожну людину, і кожну маленьку пташку!
Я тут народився, я тут, наче весни, зростав,
Коли повертаюсь – на серці так легко… Й важко…

ІІІ
Поміж горами та ялинами,
Попід сонцем і небом Отчими,
Є земля з лісами дитинними,
Є земля з лісами праотчими.

Моя Догобиччино, краю мій,
Шумлять із гір потоки дзвінкотливі,
Коли ти поруч, то у серці мир,
Коли ти поруч, разом ми щасливі.

Тут і храми, і вежі давнії,
І Франка, й Котермака постаті,
Тут Кульчицький стрічає кавою
Найдорожчих у світі гостей.

Моя Догобиччино, краю мій,
Шумлять із гір потоки дзвінкотливі,
Коли ти поруч, то у серці мир,
Коли ти поруч, разом ми щасливі.

Тут гостинно Вас хлібом-сіллю
Привітає й чужий, і родич,
Тож храни нам, Боже всесильний,
Славне місто - місто Дрогобич.

Моя Догобиччино, краю мій,
Шумлять із гір потоки дзвінкотливі,
Коли ти поруч, то у серці мир,
Коли ти поруч, разом ми щасливі.

Катерина Тихонова, 28 років, м. Золочів Львіської області


У горах шепочуться зорі,
Виграє в цимбали водоспад,
Я вірю у свою щасливу долю,
Яку напророчив мені зорепад.
Там падали зорі у воду,
Не бачив такого я зроду.
Щасливий я тим, що живу,
Навчаюся, мрію, пишу,
Що рідний гуцульський мій край
Для мене завжди наче рай.
О, краю, мій краю,
Гуцульський мій краю,
Тебе я кохаю, тобою живу.
О, краю мій краю,
Лелечий мій краю
Краса твоя вічна,
Я добре це знаю.
Коли я поїду далеко
Не сумуй за мною лелеко,
Я думкою лину в Карпати
І все постараюсь згадати:
Дзвінкі водоспади, зелені смереки
І вас мої рідні і вірні лелеки.
Щасливий я тим, що живу,
Надіюся, мрію, кохаю,
Що рідний гуцульський мій край,
Для мене завжди наче рай.

*****************************

Присвячується пам'яті Дмитра Білоуса
Ну ось і все. Скінчилося життя.
Назад сюди немає вороття.
Та він - поет,
Поет ніколи не вмирає,
Його вірші читають і вивчають,
Бо слово вічне.
Він - чародій,
Бо він з барвінком чарував
І в кожнім слові дивину вбачав.
О диво! Диво калинове зросте
У нього на могилі,
Й лунатимуть до болю слова милі:
"Яку ви любите найбільше мову?
- Ту, що нею співала рідна мати колискову".

*****************************

Нехай цвіте Вкраїна
В моїм слові!
Отих знущань над нею
Вже доволі!
Не хочу я, щоб був голодомор
Ані отих чорнобильських потвор.
Нехай усе цвіте тай оживає,
Бо кожен українець на то право має.
Ото зрадів би наш Тарас,
Побачивши щасливих нас
На нашій славній
Незалежній Україні.

*****************************

Осінь 46-го
 (спогади моєї бабусі-переселенки)
Моє босоноге дитинство
Пройшло у далекі часи,
Коли були війни і голод
Бузьки сестру принесли.
Нас було троє
В тата й мами,
А ще корова, кінь, свиня.
Ми мали поле.
Морги поля,
А пляц той
Називався Воля.
Пролітають картинки дитинства,
І лечу я у рідне село,
А село те – Святе
Так і зветься,
І з карти не зникло воно.
А Сосниця – друга домівка,
Моя мама з цього села,
Моя мама – українка,
Скільки в ній світла й добра.
Пам’ятаю себе в вишиванці,
Як на Паску до церкви ми йшли,
В українському строї
Гаївки водили,
А той горсет мої доньки
У шафі знайшли.
Той горсет – то мій оберіг,
Й передаю його
Із покоління в покоління.
Шануйте, діти, пам’ять
Тих далеких літ
Бо то святе, бо то все – Україна!
Та прийшли "недобрі" люди
І указ створили,
Щоби цілі села
Звідси вивозили.
Мій тато був добрий господар,
На воза майно наше склав.
Вклонились ми хаті,
На цвинтар пішли попрощатись,
Й поїхали в невідому даль.
Лем бим були їхали,
Лем бим були йшли,
Лем бим свого краю
Не забули ми.
Сталося це в 46-ім восени,
Викопати бульбу встигли ми,
Та й забрали весь отой врожай
І поїхали в незнаний для нас край.
Цілий тиждень у дорозі
Їхали ми всі на возі,
Плакав разом з нами дощ.
Та всміхалось сонце й зорі
І поля наші просторі:
"Ви не бійтесь,
З вами Бог".

Блендюк Богдан, м. Івано-Франківськ, 15 років


Для неї
Ти довгий шлях пройшла до волі.
Поволі.
Падала та далі йшла.
У рани засипали тонни солі..
І болі
За нарід свій терпіла мовчазна..
У памяті лишився спомин днів.
Навпіл
Залишиться розділена свідомість.
І бруд, брехня і ціла купа слів
І діл
Погубить віру й знищить совість..
.. Позаду все залишилось неначе..
Та плаче..
Так гірко плаче як маля Вона.
Душа народу вже давно не спляча -
Терпляче
Чекає заклик, що вставать пора!

*****************************

Годинник цокав з серцем в ритмі
Невпинно наближавши мить,
Коли загубляться слова в молитві,
Якими біль не заглушить.

І небо за вікном який день плаче,
Вливаючи всю тугу із слізьми,
Та сльози неба не такі гарячі -
В них не розтануть спогади сумні...

Душа кричить в колючім дроті
Кричить.. а значить, ще живе вона...
Хоча.. яке життя у тім болоті,
Де ти - на дні, а ще не бачиш дна...

І подих вже потрохи ледяніє,
І іскри вже нема в очах..
Ледь-ледь надія лиш жевріє,
І ця уже витає в снах....

*****************************

Франку

..І розлетиться все у прах.
Оте, що роджене в гріхах.
Замайорять державні стяги
Людей закличуть до звитяги
Народний гнів розіб'є мури,
І знищить ідолів скульптури
Засвітить новий день для нас
Свободи і братерства час.
Гуртом провідаєм могилу,
Де ми черпаєм нашу силу.
Де ще живе, де ще не вмер.
Він - Вічний Революціонер!

Лешков Ю. 25 років. м. Дрогобич


Сім цнотливих нот
 Диптих

1.
О музико, таємний світ душі!
Загадка струн сяга блакиті неба.
А небо хмуриться і каже всім: "Не треба,
Ви розставляєте не там ключі".

Не кожен зранку в полі жито сіє.
Лиш чесний свій зав’яже сніп.
О, колос серця музика леліє,
З неба цей Господній хліб.

2.
Рояль – мій друг. Ангел у печалі.
Педаль скрипить на ньому без кінця.
Хлопчина грає, мов долає далі,
Щоб обрій чув рояля-дідуся.

Удвох ми з другом – серце й небо.
Збагаєм тайну правди у собі.
Якщо у дощ обом нам сонця треба, –
Рояль святий шукає світла у журбі.

*****************************

Чорні очі у тиші
Летить птах з землі до світанку.
Сповідається дощ. У рожевому серпанку
Ранок. Душа, немов зоря, палає,
Немов пливе – і в морі завмирає.

Тиша. Сива-сива. Чорні очі має.
Темна ніч про щось в душі питає,
А душа, неначе камінь, біла-біла.
А в душі весна від сліз зімліла.

"Тату, тату? Де ви, тату?
Он, качки летять... Минають хату...
Тату, тату? Як ви, тату?..
Без вас, тату, сніг у хаті."

В’ється барвінок у срібнім серпанку.
Накрапує дощ. Не спиться до ранку.
Питаю у неба, в зірниці питаю:
"Чи бачили тата, якого немає?"

Марічка Момот, 27 років, м. Дрогобич


Вічність над роялем

Круті стежки. Святі пороги долі.
Перший крок – сім порад від болю,
Неначе сім цнотливих нот.
О, Боже, який незвичний поворот?!

Нові ключі душа знаходить
В журі, де сонце не заходить.
За звуком звук – і цілий Всесвіт.
Свій нотний ракурс має цвіт.

А очі, очі! П’ють весну.
Душа не знає в муках сну.
Вічність бачить над роялем
Сонце в сутінках зів’ялих.

Що ж це – мудрість Куліша?
Чи плаче з радості душа?
Спинились пальці на клавірах,
Немов у серці Божа віра.

О, мудрий Князю! Ти вже наш!
Святий у звуках "Отче наш"!

Анна-Наталя Тарнавська, 27 років, м. Дрогобич


Розмова з Богом
Не питаю я для чого жити.
Мені цей дар Господь назавжди заповів.
Яке безмежне щастя Знак отой носити,
Щоб кожен день волошкою зацвів.

Я вірила в біді у Боже слово,
У те, що нам Господь дарує з висоти.
Мій жест, моя душа і моя мова
Говорять Богові: "Хрест довіку буду я нести".

*****************************

Золоте коріння
Родина –
Небеса у любові.
Родина –
Гілочка добра.
Родина –
Зміст святий у слові,
Мов крапельки
З Йорданського відра.

Із скарбниці
Благодаті й віри,
Де все,
Що зветься правдою,
Святе.
У слові Божім –
Божа ліра
Й коріння роду
Золоте.

*****************************

Вогонь... під берізкою
Дивлюся зачаровано
В небо,
Щось у вись лунко струмить
Із землі.
Що землі
Від небес отих треба?
Чиї печалі? Чиї жалі?

Чи, може, те, що віткою берізка
Не зможе більше
З небом говорить?
... Хтось колись без болю
Надто різко
Вогонь хотів
Під нею запалить.

Та що "хотів"?.. Усе живе
В берізці тій,
Як Каїн, вмить спалив.
Під тим гіллям нічого не живе.
Німа душа. У віконечку отім
Святих уже
Немає див.

*****************************

Соловій

Калина і верба
Спитали солов’я:
"Кому співаєш,
Соловію?
Чи довго так
Співать зумієш?"
А він,
Мов цар, мов князь,
На правду
Голос свій поклав:
"Для вас обох
Співаю я.
Якби не ви,
Згубив би я
Своє ім’я".

*****************************

Лебеді

Два лебеді, два лебеді,
Два сонця на воді.
Два лебеді, два лебеді,
Які ж ви молоді!

Їх мова – свята вірність,
Без зради й гіркоти.
О, лебедина ніжність
Шукає висоти.

Лідія Фаль, 51 рік, м. Дрогобич

Кінців нема - обірвано, відтято,
скликаю рід, збиратися пора.
Дарма що нас посварено, проклято,
забуто і Даждьбога й Перуна.
Іду у ліс - не вмерла ще молитва
оцих дерев, сліди ось на корі…
Хтось залишив дереворити -
то родич був, ріднитися хотів.
Він знав про нас, він тут не раз молився
і рід скликав, збирав усіх як я.
Його молитву знов повторить листя,
знов прошепочуть трави у гаях…

*****************************
Затягнуло Україну сивиною.
І тече солений сон озиминою…
Легке на зеленому тече.
В мене в роті смак твоєї крові.
Сонні слимаки в моєму слові.
Межи хмар витає сніг печер.
Вичисть, вимети сміття хвостом
Горе, смуток, туші за столом…
Не веремій і не кричи з принуки
Викинь поминально - сонні оболоки
Твердо стань. Зроби сміливо кроки.

*****************************
Слова нуртують в мові наче кров,
Та на поверхні слово грубе й нице:
Для наклепів, для сварок чи обмов,
Для теревенів, заздрісних пліток
Базікань, чи солоних анекдотів.
Словесний мотлох преться на гора,
А от слова вшановувань чи тостів,
Для привітань з любов‘ю, для добра
На жаль нам підшукати так не просто.
Для втамування відчаю й болінь,
Щоб розпачу чи стресу запобігти,
Із пам‘яті минулих поколінь
Слова, яким чужа зневіра й тлінь, -
Відшукуєм, як ті скарби, по крихті.

Кваснікевич Лідія, м.Дрогобич, 42 р.


Захотілося вийти… Просто - вечір, зірки шепочуться.
Просто місяць новий народився десь понад хатою.
А тому вже не вити, не вити, а вийти хочеться.
Ти йому не кажи, що він теж, як і ти, - щербатий.
Ти йому не кажи, що вночі я ходжу босоніж,
І далекі зірки за гріхи обпікають п’яти.
Що коли наступлю на гвіздок твоїх слів з просоння,
Перевернеться світ у мені, безнадійно щербатий.
Тихий вечір такий, зірки посміхаються: "Вийди…"
Бо хрущі ненароджені ще не гудуть над вишнями.
Бо коли вже не буде ні сліз, ані голосу – вити,
Лиш маленька душа закричить, завола в мені тишею.

*****************************
У мене - перерва, сувора, північна зима...
Нагострений спис, наче компас, поверне додому.
Кордон перетнуто – і шансів на втечу нема.
Бо зорі німі, як останні судоми Содому.
Нагострений спис, а чи меч, і на спокій – табу.
Господь недосяжний, ворота до раю залізні.
Померти на мить, щоби потім прожити добу.
Та в мене – перерва, складайте списи у валізи.

*****************************
Метаболічний світ, метаболічні сни.
Метафори в словах, метаморфози - в римах.
Ще сонечко зійде, і вершник на коні
Зупинить серця стук, з’явившись за дверима.
А поки що, нехай - метаболічні дні…
Метаболічний світ під сонцем смажить зиму.
Воно-таки зійде, бо вершник на коні
Востаннє, як завжди, чекає за дверима.

*****************************
Коні на лузі, в запеклім двобої з вітром.
Їм не втекти з одвічного поля бою.
Небо над ними волошками синьо квітне.
Коні на лузі – майже як ми з тобою.
Серце – вперед, бо полечко манить жовте.
Хто переможе, вирішить міць копита.
Ти, або я, у спину сміється жовтень,
Я, або ти, в одвічнім двобої з вітром.
Коні на лузі… Сниться, а може марю.
Дотик ноги, і літо загубиться в гриві.
Є лише мить, допоки вони у парі.
Коні на лузі, майже як ми – щасливі!

*****************************
Загострену втому травневого грому
Виплакував дощ на гарячі долоні.
І так не хотілось тікати додому
Від дотику сліз, що стікали по скронях.
Від рук його ніжних, химерних й холодних,
Тремтіла планета, проти заборони.
Чекала на дотик, суха і голодна,
І спрагло впускала його в своє лоно.
А світ дивувався: "Невже дочекались?"
Тяглися угору листочки зелені.
Наївні, не знали, що дощ той ласкавий,
Був посланий Богом для тебе й для мене!

Олена Савела, м. Конотоп, 30 років


Мирне небо

Цієї теплої весни
Я кольорові бачу сни.
Сни про щастя і любов,
Про давно пролиту кров.
Кров пролита недарма –
Закінчилась добром війна.
Батьки мужньо воювали,
Країну нашу прославляли,
Йшли на смерть вони свідомо,
Їм була істина відома:
Українці нікому не підкорялись
І завжди ми цим пишались.
Розумні, мудрі, добрі, щирі,
Кожному ми серцю милі.
Батьки надію в серці мали,
Що не дарма життя віддали,
Що діти не знатимуть горя й біди,
Що жити мирі будуть вони.
А ми?
Чи дякуємо їм за мирне небо?
Нащо їм подяки такої треба?
Якщо ми знов себе позорим
І самі себе неволим!
Свою ми мову забуваєм,
Російську рідною вважаєм,
Покірні кожному, хто гроші має,
Хоч розуму йому не вистачає.
Шахраїв не розрізняєм,
Кожному ми довіряєм!
Гнобимо своє життя!
І не поможе навіть каяття!
Просніться, люди, це не сон,
Віддайте старшим подяки поклон!
Продовжіть почате ними діло –
Будуйте свою країну сміло!

Дуда Мирослава, 20 р., м. Дрогобич


Впала зірка на долину
Серед поля у туман,
У діброву лебедину,
У дрімучий океан.
Впала зірка кришталева,
Осіявши темну ніч,
Мов небесна королева,
Погасила повінь свіч.
Впала зірка-чарівниця,
З висоти незнаних мрій.
І глибока таємниця
Оселилася у ній.
Впала зірка на калину
Серед ранньої роси,
Одягнувшись у краплину
Найщирішої краси.

*****************************

Чорний лебідь
Чорний лебідь пливе за водою,
З білим дзьобом і злою бідою.
Чорний лебідь пливе до озерця,
Забирає всю біль з мого серця.

Чорний лебідь летить в білі хмари,
Де немає прокляття і кари.
Чорний лебідь летить над зірками,
Переповнює небо думками.

Раптом губить своє чорне пір'я,
Доторкається ніжно сузір'я,
І тим ніжним своїм доторканням
переповнює душу коханням.

Чорний лебідь пливе за водою
З білим дзьобом і злою бідою.
Він зникає в густому тумані,
Мов загублений птах в океані.

*****************************

Погасла мить,пуста дорога,
Життя немов би вже пройшло.
Душа болить, гризе тривога,
Та й тіло спокій не знайшло.
Кривавий шлях і вічна втрата,
Кромішня темрява з'їда.
Підземний прах,немов розплата,
Немов отруєна вода.
Гірка сльоза, жахливі муки,
Уже порвали все нутро.
Прийшла гроза,страждальні звуки,
Усе це знову ожило.
Терновий хрест скалічив тіло
І проколов тонкі уста,
Мене ви знищили уміло,
Прибивши міцно до хреста.

*****************************

Дідусь
Пливуть роки, минають дні,
Дерева похилились.
Цвітуть сади в осіннім сні,
І птиці зажурились.
Сидить дідусик мій - Іван,
Огорнутий весною,
Душа його, мов океан,
Сіяє добротою.
Сидить старенький мій дідусь
На лавці біля хати,
Глядить у небо повне зір,
І думи йде гадати.
І тут натхнення, мов ріка,
Впадає в його очі,
Легенька дідова рука
Щось пише серед ночі.
Коли минає довгий день
І темінь наступає,
Дідусь придумує пісень
Та вірші він складає.
І кожна ніч - натхненний плід,
Що Бог з небес дарує,
Талант великий має дід,
Що серденько чарує.

Зоряна Гуняк, 18 років, м.Дрогобич 
Переглядів: 13465

Ваш коментар буде першим

У даній статті коментарі вимкнено.
 
© 2008-2024 Дрогобич Інфо → (сайт працює 6076 днів)