 Рано чи пізно найприємніший "по-місту-за-ручку-ходильний" та "одне-на двох-морозиво-жувальний" період залицяння плавно переходить у те, що прийнято називати "серйозними стосунками". Її батьки і Його родина вже давно перезнайомилися і при найменшій оказії обговорюють гіпотетичну дату весілля, наввипередки пропонують меню, рахують витрати на празникові строї для майбутніх тещі і свекрухи і з превеликим задоволенням постійно забувають, що головні дійові особи їх грандіозних весільних планів ще нічого не вирішили і якось так не дуже активно беруть участь у Великій Дискусії.
І раптом, аки грім з ясного неба, по головах шановних родичів гаратає вість - молодята оголошують свою "волю народу" - ніякого весілля, ніякого офіціозу, ніякої всеродинної пиятики, і, – о горе! - ніякого РАГСу. Цивільний шлюб. Перший крок до пекла і "чиста тобі пародія" на сім’ю за версією богомільного жіноцтва обох сімейств. Абсолютна дурість, але "не борони козі лісу" (особливо, якщо ті кози вже давно повнолітні) - на думку трохи демократичніших патріаршо-батьківських голів. Можливість остаточно переконатися, чи дадуть раду збудувати родинне гніздечко і єдино правильне рішення за переконанням молодих.
У результаті: маму молодої нашатирем до тями привели, тата молодого перевезти речі запрягли, квартиру винайняли, замки поміняли, з новими сусідами – у стані до зубів озброєного нейтралітету. Амінь.
Хоча ситуація могла б розвиватися і в іншому руслі: якщо батьки і діти живуть у різних містах, то першим про сімейний стан других не обов’язково і відомо. Але ж рано чи пізно (і точно несподівано) "партизанське" співмешкання все одно, як те шило з мішка, вилізе. Тоді – див. вище.
То що ж воно таке, той "цивільний шлюб", і як він виглядає зблизька? Бо теорія, що при таких обставинах "жінка думає, що вона – заміжня, а чоловік знає, що він – холостяк" позицій не здає. Давайте розберемося.
Поїхали.
На початках сімейної ідилії пошлюблених "у законі" і "поза законом" не відрізниш. Одне другому допомагають, пилиночки просто здувають зі своєї коханої половинки. А місяців так через три-чотири ситуація має всі шанси змінитися. Свято кожного дня перетворюється на кольорові будні. Отут і проявляються головні дійові особи – Він, Вона і Воно.
Він. Тут все ясно як день і просто як борщ. Чоловік сімейний, статочний. Прийде з роботи, ляже на дивані і чекатиме вечері, кипітиме праведним гнівом через відсутність чистої сорочки чи, не дай Бог, недірявих шкарпеток, героїчно вкручуватиме лампочки і битиме молотком по пальцях, забиваючи цвяхи. Обручки не носитиме – вона йому не пасує. На провокаційні запитання про сімейний статус відповідатиме обережно і ухильно. Любитиме і леліятиме "дружину". До першої сварки, під час якої раптово виясняється, що чоловік ніякий і не одружений, а зовсім навіть вільний і нікому нічого не винен і не повинен. Улюблений аргумент: "чи ти мені жінка, аби вказувати?!" (варіюється залежно від рівня інтелекту і словникового запасу конкретного індивідуума). У загальному, поведінка суб’єкта нагадує маятник, - то квіти і кава в ліжко (бо - я ж тебе кохаю), то упивший писок на вечерю (бо – я що, не можу з друзями пива випити / на футбол сходити / на рибалку поїхати).
Резюме: жінко, не роби з дому клітку! Навіть найодруженіший чоловік має право на особистий простір, спілкування не тільки в завуженому колі сім’ї і славнозвісну "заначку". Бо втече, як то кажуть, з кінцями.
Вона. Разом з новими горнятами для власного дому купує хоч якийсь перстень, який нагадує символ вічного кохання і з неприхованою гордістю демонструє його всім незаміжнім колежанкам, часто вживає присвійні займенники: мій чоловік, наш дім, приходьте до нас у неділю тощо. У перші місяці спільного проживання старанно штудіює кулінарні книги і міняє постільну білизну двічі на місяць, з підлоги можна їсти, а шибок взагалі не помічаєш. Постійно стягає додому "милі дрібнички, які створюють затишок", ігноруючи тонкі натяки коханого на дірку в сімейному бюджеті, яку вони там прогризли. Якраз вищезгаданий бюджет і створює найбільше незручностей: то на туш не вистачає, то замість нових чобіток треба комунальні оплатити, то ще якась зараза. І починається! Улюблені аргументи: "нащо мені такий чоловік, який не здатен мені на мешти заробити", "я весь день як білка в колесі, а що я за то бачу?!", "замість того аби коханій квітку подарувати, ти по пивах волочишся! А ще кажеш, що грошей нема!" (варіюються до безкінечності залежно від ситуації і рівня "самонакручування"). Реакції чоловіка описані вище.
Резюме: чоловіче добрий, чи ти думаєш, що кохана – то пральна машина + кухонний комбайн? Допоможи помити посуд, купи до вечері хліба, винеси сміття – одне слово, зроби щось. І про квіти не забудь час від часу. Бо запиляє усмерть.
Воно. Суспільство. Незважаючи на тенденцію до збільшення кількості так званих "цивільних" шлюбів, ще не визначилося, як до них ставитися. Проявляється двома крайностями: повними німого протесту (проти такої радикальної демократизації моралі, звичайно ж) очима і несхвальним шушуканням бабусь під під’їздом – з одного боку; ревним підтримуванням всілякими феміністичними рухами та шанувальниками "лівих" походеньок лозунгом "штамп у паспорті нічого не означає" - з іншого. А поки ці два взаємно ворожі табори вирішують, як буде правильно і краще для всіх, сотні молодих пар живуть під одним дахом, пов’язані тільки почуттями і бажанням бути разом "у горі і в радості". Але бояться або не хочуть "оформлятися" і "узаконюватися". Одні з часом на радість батькам йдуть під вінець добровільно, других стимулює очікування поповнення, треті так і розлучаються як жили – цивільно. Добре це чи зле? Час покаже.
Переглядів: 4560
|
