 До такого невтішного висновку прийшла заступник редактора журналу "Український тиждень" Наталія Петринська. У своїй аналітичній статті "Стічні канали" автор детально описує зміст телепродукції, яка щодня подається українськими каналами телебачення до уваги глядачів. Колектив видання поставив перед собою завдання декілька днів провести біля блакитного екрана з метою з’ясувати, яку поживу виносять із нього співгромадяни. Стало очевидним, що автор має рацію.
(натисніть на фото для перегляду, всього 2 фото)
Фото 2.
Пропонуємо нашим читачам деякі тези розлогої статті.
"Шукати нині в телепросторі нове, злободенне, цікаве – усе одно, що намагатися писати sms за допомогою стаціонарного телефону. Розумні люди, які відмовилися від цього магічного доповнення до дивана, вважають "ящик" рудиментом, але справляти поминки по телебаченню зарано – для мільйонів українців воно й досі залишається єдиним джерелом інформації (90% української аудиторії черпає інформацію саме з телепередач). Теми, що викликають резонансні обговорення інтернет-аудиторії, на українському ТБ може бути повністю ігноровано. Часом доходить до абсурду – коли топ-новиною випуску стає повідомлення про народження тварини в зоопарку, а водночас замовчують соціально значущу інформацію, яка могла б викликати протестні настрої. Наприклад, 24 квітня телеканали цілком проігнорували резонансне рішення ВР вивішувати разом із Державним прапором на 9 травня червоне полотнище. На Великдень ТБ позбавило глядача інформації іншого ґатунку – прохання УПЦ МП до Януковича надати їй права юридичної особи. Глядач не почув і не побачив свіжих соціологічних досліджень Центру ім. О. Разумкова, згідно з якими Януковича не підтримує майже половина громадян. Непоміченою і непроаналізованою залишилася смерть українського миротворця – майора В’ячеслава Суліна. Не згадали про початок реалізації Україною одного з найбільших контрактів у вітчизняній історії – на постачання зброї до Іраку. Змовчали всі й перший етап модернізації української газотранспортної системи, що має розпочатися вже цього літа… Складається стійке враження, що "Перший Національний", "Інтер" тощо виконують політичне замовлення: промивання мізків електорату", - резюмує авторка статті.
Справді, моральне знецінення інформаційного наповнення деяких телеканалів, здається, досягло свого піку. Такий висновок мимохіть можна зробити, переглядаючи телеканал "Новий". Що нам пропонує до перегляду цей канал? Російські дешеві і недолугі телесеріали "Бальзаківський вік або всі чоловіки сво...", "Вороніни", "Щасливі разом" тощо своїм змістом будуть доречні для перегляду швидше жителям зоопарків, для яких "зомбоящик" слугує більше патефоном, аніж джерелом інформації для українців. До того ж, одні і ті ж серії постійно повторюються, начебто в апаратурі студії трапився технічний глюк. У таких ганебних серіалах демонструється як буденна норма лицемірство і зневага: сина - до батьків, чоловіка – до дружини, батька - до дочки чи претензійні амбіції двох братів. Фактично за весь день – жодної цікавої, навчальної чи інформативної телепередачі. Можливо, частині глядачів сподобалися передачі на цьому каналі, однак проект "Зроби мені смішно" скоріше нагадує зйомки прихованою камерою змагання на приватній вечірці в гуртожитку дещо захмелілих студентів-заочників. Скоріш за все "зал" аплодує їм за командою "вожатого", бо фактично плескати там немає за що. Однак зовсім інше пропонує глядачам Новий канал серед ночі, коли, звичайно, 99,9% українського населення мирно спить. Саме в "Зоні ночі" приваблива телеведуча Ольга Цибульська українською мовою (нарешті!) пропонує глядачам справді цікаві документальні фільми про Україну, її історію та здобутки. Власне слово "зона" означає "простір між якими-небудь двома лініями"; відтак залишається здогадуватися, чому українська молодь в очікуванні пізнавальних програм повинна дочекатися 2 год. ночі – саме о цій порі відводиться їй пізнавальна ефірна "зона".
Отже, що для молодого покоління актуальними сьогодні є: недолугі вистави т.зв. театру одного актора чи пізнавальні телепередачі, що прищеплюють любов до рідної мови, книги, історії батьківського краю, його традицій, культури?
Сміх крізь сльози
"Розважальна функція нині – панівна для українського телеорганізму. У цьогорічному сезоні як ніколи подбали про те, щоб народ добре "поіржав". "Ящик" пропонує безліч "бугога"-варіантів: сімейні шоу "Розсміши коміка", "Зроби мені смішно", "Співай, якщо можеш", "Анекдоти по-українськи", сороміцький гумор для чоловіків "Голі та смішні", молодіжні серіали з примітивними жартами "Універ", "Інтерни", "Реальні пацани", а ще квартали, наші раші, файні юкрайни – всіх не злічиш. Звісно, в бажанні розважитися – нічого поганого, але телевізійну сміхову культуру поставлено на конвеєр, що не може не позначитися на якості, відтак глядач "на виході" завжди отримує дешеву примітивну комедію.
Телеканал "Інтер" узагалі виявив великодушність і дозволив сотням юних українців танцювати на самому майдані Незалежності. І дарма, що в кулуарах перешіптуються: ідея шоу "Майданс" одного російського політтехнолога – забронювати на рік наперед центр столиці, щоб унеможливити там протести. Це припущення можна списати на параною. Мовляв, "нічого особистого", просто пошук талантів...".
Догодити всім
"Українські телевізійники суворо дотримуються гендерної рівності. Разом з програмами для жінок сусідить суто чоловічий продукт – "поющіє труси", кримінальні програми, псевдорозслідування, пропагандистські російські серіали про "Велику Вітчизняну війну", "велику Російську імперію", військових, бандитів, "ментів". Те, що сповнені тестостерону й адреналіну фільми про "справжніх чоловіків" є витвором агітпропу сусідньої країни, схоже, мало кого обходить. Дешеві й створені здебільшого під держзамовлення російські серіали в нас як купують, так і купуватимуть… Кілька українських телеканалів із "першої десятки" 2011-го збільшили закупи фільмів та програм із РФ у три-чотири рази проти минулого року… Страшно подумати, що може вирости з тих, хто в підлітковому віці вибудовуватиме пріоритети, орієнтуючись на подібний контент. Щонайменше вони створюють культ легких грошей, невігластва, кітчу, стереотипного мислення. Щонайбільше – дебілізують покоління".
І хата – не моя?
"Приземлений і нехитрий зміст ТБ-продукту можна було б іще якось проковтнути, якби не одна суттєва обставина. Зазвичай його подають у вкрай меншовартісній формі. За останній рік на українських телеканалах повсюдно закріпилися представники російської телеіндустрії, до того ж далеко не "першої свіжості". Здебільшого вони працюють ведучими, засідають як журі в різноманітних талант-шоу або ж беруть у них участь… Україна для них усіх – зручний запасний майданчик, адже, завершивши кар’єру в РФ, де конкуренція значно серйозніша, тамтешні "звьозди" мають змогу заробити чималі гонорари на нашому ТБ. Водночас безбожно халтурячи й навіть не намагаючись заглибитися в місцеві "колоніальні" реалії, а ще, звісно ж, ігноруючи українську (державною мовою в більшості передач звучать лише запитання у вікторинах чи закадровий текст)…".
Чому?
Звичайно, нема потреби передавати кожне слово авторки статті, але в доказ такої дешевизни пропонованого нам російського чи американського телепродукту слід згадати також про телесеріали, в яких за кадром чути сміх невидимої групи глядачів. Іноді губишся у здогадах: чи це нам "крутять" контрабандний фільм, скопійований підпільно в глядацькому залі російського кінотеатру, чи це просто нам "підказують": мовляв, українцю, ось цей епізод є смішним, можна сміятися.
Варто також додати, що увага майже 80% українських глядачів прикута до телепрограм каналів, які контролюють лояльні до влади олігархи та бізнесмени. Керівництво держави фактично забезпечило собі маніпулювання громадською думкою… Крім цього, рідко можна почути українську пісню, як і українську мову в українському радіоефірі. Важко вже й пригадати, коли ми востаннє чули українські пісні у виконанні дрогобицького гурту "Соколи", співаків Софії Ротару, Інеси Братущик, Алли Кудлай, Івана Поповича, Павла Дворського, Миколи Гнатюка, Назарія Яремчука, Олександра Морозова, Оксани Білозір… У лютому місяці цього року львівська журналістка газети "Високий Замок" Галина Гузьо це питання підняла на шпальтах газети, однак чомусь суспільство на це реагує досить інертно і неохоче. Але це вже – тема іншої публікації.
Джерело:
tyzhden.ua
Переглядів: 5322
|
До такого невтішного висновку прийшла заступник редактора журналу "Український тиждень" Наталія Петринська. У своїй аналітичній статті "Стічні канали" автор детально описує зміст телепродукції, яка щодня подається українськими каналами телебачення до уваги глядачів. Колектив видання поставив перед собою завдання декілька днів провести біля блакитного екрана з метою з’ясувати, яку поживу виносять із нього співгромадяни. Стало очевидним, що автор має рацію.
Але він тепер вже не Бас, бо простудився, захрип від "двуязичія", тому він тепер для нас - Сочучтвующий.
