 Лицар... О, як багато асоціацій викликає це слово! Дехто бачить його в кутих обладунках зі списом чи мечем у руках, інші – з кривою козацькою шаблею, а для декого поняття лицаря означає благородного, сильного, відважного чоловіка. З різноманітних книг можна довідатися, що лицарі були відважними воїнами Великої Британії, Іспанії, Франції, Італії тощо. Були лицарі і в Україні. Відтак на території України залишилося нам у спадщину багато лицарських замків, в основному у Західній Україні. Серед основних - Кам'янець-Подільська фортеця, Генуезька фортеця у м. Судак, Олеський замок, Збаразький замок, Луцький замок.
(натисніть на фото для перегляду, всього 15 фото)
Фото 2,
фото 3,
фото 4,
фото 5,
фото 6,
фото 7,
фото 8,
фото 9,
фото 10,
фото 11,
фото 12,
фото 13,
фото 14,
фото 15.
Багато століть тому юнаки брали посвячення в лицарі, щоб стати справжніми чоловіками з притаманними їм доблестями: чесними, рішучими, розсудливими, праведними, вірними, що володіють високими ідеалами і чіткими уявленнями про життя, добро і зло, з притаманним кожному почуттям честі. Перш ніж стати лицарями, чоловіки проходили багаторічну підготовку - від пажа до зброєносця, від зброєносця до лицаря, впродовж якої вони засвоювали справжні чоловічі ідеали та цінності, безкомпромісно слідували лицарському кодексу поведінки і потім обирали благородні терені, яким присвячували своє життя. Для середньовічного суспільства лицарі були взірцем мужності та благородства; сучасний "гендерно-нейтральний" світ майже забув про існування ідеалів лицарства.
В українській інтерпретації лицар – це козак. Суть козака-лицаря - священний героїзм в обороні рідного краю, відсутність страху перед фізичною смертю. Доки Україна мала козацтво, доти вона була або незалежна, або автономна. Оволодіваючи козацькою духовністю і вступаючи до лав козацтва, українці ставали славним і звитяжним братством лицарів волі, чесних власників, палких патріотів і повноправних господарів рідної землі. Це був не лише волелюбний військовий орден, що постійно стояв на чатах своєї Батьківщини, охороняв рідну мову, культуру, духовність, етнічну територію від ворожих навал. Козаки були землеробами і хліборобами, митцями і вченими, культурними і державними діячами, тим соціальним станом, який на своїх могутніх раменах зберігав і плекав українську націю, державу. Козацтво було невичерпним джерелом української еліти, яка виконувала історичну державотворчу місію.
Чи може гордитися Дрогобич власними лицарями минувшини? Так, і один з них був втілений у дерев’яній скульптурі та встановлений у центрі міста! Це був пам’ятник одному з мужніх українських воїнів, що захищали місто від загарбників. Про це у своїй книзі "Лицар в збруї" описав дрогобичанин, дослідник історії Галичини, українських традицій та звичаїв Володимир Садовий. З дозволу автора пропоную читачам уривки даної книги.
Лицар в збруї
Двадцяте століття для галицької землі було надзвичайно тяжким. Постійні іноземні окупації: російська (1914-1915), польська (1919-1939), російська (1939-1941), німецька (1941-1944) і знову російська (1944-1990) зробили своє діло. Майже неможливо знайти сім’ї, яка б у свій час не постраждала від якоїсь з цих окупацій. Треба віддати належне галичанам, бо при цьому, на відміну від східної України, зберегли свою мову і культуру…
Здавна вже так ведеться, що після вигнання окупантів звільнені народи старалися увіковічнити цю подію. Сталося так і у нашому місті, де з цього приводу був споруджений Лицар в збруї для міста Дрогобича. Хоч і простояв недовго (1916-1918рр.), але залишив помітний слід в історії міста, адже публікацій про нього було багато як у нас, так і за кордоном. Були випущені листівки з його зображенням, що дійшли до наших часів, і цьому ми завдячуємо нашим предкам. Впродовж майже століття про Лицаря рідко згадували, та й зараз далеко не кожен дрогобичанин володіє якоюсь інформацією про нього. Отож, пильніше вивчаймо свою історію…
Варвари ніколи не приносили нічого доброго на окуповані землі. Плач і стогін завжди супроводжував їхнє панування.
Відомий польський історик Фелікс Ляхович, який народився в Дрогобичі в 1885 році, створив багато картин, де змалював життя міста в різні періоди з XIV до XX століття. Однією з них є картина "Пожежа міста", де зображено поводження окупантів після його зайняття в 1914 році. На ній бачимо пожежу ринку, розпочату російськими козаками. На північно-західній стороні огорнута полум’ям будівля, де народився Бруно Шульц. Варто відзначити, що наступні російські окупанти (1939-1941) засудили художника на вісім років таборів…
Після зайняття загарбниками Галичини у Львові 19 вересня 1914 року виходить "Обязательное постановленіе" за підписом військового генерал-губернатора Галичини, генерал-лейтенанта графа Бобринського. Граф постановив:
1. Забороняється у всіх друкованих виданнях розміщувати без попередньої військової цензури будь-яких відомостей, що торкаються військових дій і дій російської влади, а також обговорювати питання військові, політичні і суспільні.
2. Забороняється друк і розповсюдження плакатів, оголошень, різних листів без попереднього дозволу на це місцевої поліцейської влади.
3. Забороняється випуск з типографій різноманітної друкованої продукції без подання прізвища власника закладу і його адреси.
4. Забороняється продаж у книжкових магазинах і кіосках, а також видача для читання з бібліотек книжок на російській мові і "малорусском наречіи", які видані не в межах Російської Імперії. Всі ці книжки повинні бути складені в окремому місці за вказівкою місцевої влади.
5. Забороняється продаж книжок і їх видача для читання з бібліотек на інших мовах і "наречіях", якщо зміст цих книг є ворожим для російської влади і російського народу.
7. Забороняється демонстрація картин в кінотеатрах без попередньої цензури стрічок місцевою поліцією.
Як бачимо з документу, для окупантів не існувало поняття української мови, а мало місце "малорусскоє нарєчіє". Про небажання визнавати українську мову владою говорить те, що ще в 1874 році цар Олександр ІІ видав ганебний для Росії указ, в якому забороняв книгодрукування і постановку різних п’єс українською мовою на території України, яка в той час (крім Галичини) входила до складу Російської імперії. Якщо заглянути глибше в історію, то відомий указ російського царя Павла І від 1800 року, в якому він забороняє українцям на своїх територіях (які в той час були в складі Росії) будувати церкви в своєму, українському стилі!
Слава Богу, що перше панування російських окупантів на наших теренах було короткотривалим (1914-1915). Спротив народу був настільки сильним, що завойовники в безладі відступили, про що говорять зображення на поштівках тих часів…
На одній поштівці згадується Український Легіон. Це – славнозвісні Українські Січові Стрільці, які зробили великий внесок у справу вигнання російських військ з Галичини.
Радість, яка охопила галичан у зв’язку з відступом окупантів, була такою безмежною, що важко було передати словами. І ця радість була відображена у величавому пам’ятнику – Лицареві в збруї для міста Дрогобича. Пам’ятник був спроектований дерев’яним, але обкутим в залізну збрую лицаря. Виготовив його поручник австрійської армії різьбяр Емерик Бак… У журналі "Шляхи" за 30 червня 1916 року, що видавався у Львові так описується подія відкриття монументу: "Його відслонення припало на 14 травня 1916 р. Вже день перед тим відбувся величавий похід шкільної молоді та міських корпорацій. На саме свято явились представники властей: державних, військових, краєвих, а також багато достойників (між ними – генеральний консул Гайнце), представники українських товариств, підпоручики громадських рад та січові організації зі своїми прапорами з цілого дрогобицького повіту. Свято розпочав підполковник Гужковський гарною промовою в мовах: німецькій, українській і польській. Він славив пам’ятний день визволення – 14 травня 1915 року, і прославляв армію, дякував всім тим, хто яким-небудь чином причинились до здвигнення самого пам’ятника і жертвували гроші на фонд інвалідів і сиріт Дрогобиччини. Звертаючись в сторону кількатисячної української громади, в сторону синьо-жовтих прапорів, сказав такі слова: "Справді ти, український народе, зробив мені незвичайну несподіванку, явившись на цьому торжестві в числі кількох тисяч. Я переповнений радістю, що це торжество стало загальнонародним святом дрогобицької землі, не чисто офіціальним обходом, а народним збором всіх національностей без різниці і статі. Ось так і видно, що хоч і кохаєте неньку-Україну, та не менше любите свою австрійську державу, під прапором якої я вас бачу".
Ця знаменита подія знайшла своє відображення й на поштівках того часу, які були видані з цієї нагоди. На одній з них бачимо Лицаря на постаменті і в повний зріст з написом: "Pro patria ("За батьківщину"), 14 Mai 1916". На ще одній поштівці, виданій в 1916 р. бачимо Лицаря на фоні ратуші. Навколо нього споруджена своєрідна арка, що надає йому ще більш величавого вигляду. На ній бачимо, як виглядала ратуша в ті часи. Випуск цих поштівок увіковічив знаменну подію – спорудження Лицаря.
Очевидно, була ще й виготовлена зменшена копія Лицаря, про що говорить фрагмент шолому, який знайдений в Дрогобичі. Ймовірно, вона стояла в приймальні голови міста, що ще раз підкреслює важливість цієї події. Копія виготовлена з того ж металу, що й цвяхи (мова про них – нижче) – міді, на якій збереглися залишки посріблення…
Подія спорудження Лицаря настільки сколихнула народ, що у фонд інвалідів, вдів і сиріт було перераховано суму, яка була найбільшою, будь-коли зібраною в Австрії з такого приводу. Вона становила, як зазначає вищезгаданий журнал "Шляхи", близько півмільйона корон. Пожертви українців становили: "Народний дім" в Дрогобичі – 3000 корон; "Українська християнська громада" в Бориславі – 5000 корон; громада в Тустановичах – 10 000 корон: громада села Губичі – 1000 корон. Окрім цього, значні пожертви склали і окремі громадяни, імена яких були вигравірувані на цвяхах, що вбивалися в палю біля Лицаря. Купівельна спроможна корони тоді становила: 1 кг картоплі коштував 0,07 корони; гречки – 0,4 кор., живої риби -2,3 кор., пшеничної муки – 0,44 кор., свіжого масла – 2,8 кор., меду – 1,5 кор., телятини – 1,46 кор., пара яєць – 0,18 кор., пара качок – 6,2 кор., літр сметани – 0,58 кор., житній хліб – 0,34 кор. Це – ціни станом на 1909 рік. Станом на 1916 рік купівельна спроможність однієї корони в зв’язку з військовими подіями була дещо меншою, ніж у 1909 році, але оскільки в 1916 році ще карбувалась срібна корона, то інфляція не набула на той час значних розмірів. Так що сума у півмільйона корон була досить значною… Всі пожертви поділялися по половині: одна – для вдів і сиріт по полеглих з Галичини, а інша – для вдів і сиріт по полеглих, які були родом з інших повітів.
Здавна на Галичині був звичай при спорудженні пам’ятника, церкви чи іншої важливої споруди закарбовувати імена жертводавців. Вони наносились на спеціальні плити, а також на голівки цвяхів, які потім вбивались у відведене для цього місце. Це стосувалося і дрогобицького Лицаря. У 2008 році в Дрогобичі мною була знайдена дерев’яна паля завдовжки 1,2 м, яка була повністю оббита мідними цвяхами зі слідами їхнього посріблення. На звороті голівки цвяха стоїть порядковий номер, а на лицьовій стороні вигравірувано прізвище жертводавця. Прізвища були українськими (Дуда, Баран, Стах), польськими (Стаховський, Піловський, Квятек) та інші. Варто відзначити, що на деяких вказані ще й міста: Стебник, Катовіце (Польща), Дрогобич, Борислав. Поруч з назвами наших міст є подекуди присутня назва організації, копальні, яка робила внески, а саме: Дрогобич – "Сокіл", Стебник – копальня "Tesp". Форми голівок цвяхів такі ж самі, як і контури щита Лицаря, на якому зображений герб Дрогобича – дев’ять бочок солі…
З вищенаведеного бачимо, який порив доброчинності охопив тоді народи Австро-Угорської імперії. Це яскраво засвідчує стан національної свідомості, гордості і любові до своєї Вітчизни. Дехто може закинути: "Але ж українські землі належали в ті часи Австро-Угорській імперії, отже, її теж можна розглядати як окупанта". На це можна відповісти, що ця імперія не застосовувала щодо українського народу ніяких репресій, не було гонінь на мову і культуру. Про це свідчить хоча б те, що саме на Галичині ці дві складові нації – мова і культура – збереглись, на відміну від Східної України, яка перебувала тривалий час в складі Росії. Російський режим там зробив своє діло. Ще й понині ви не купите в Києві пиріжки з картоплею, хіба що "пірожки с картошкой".
У наш час робились спроби розглянути питання щодо відтворення Лицаря. Але, як характерно нам, галичанам, відразу почалися безпідставні суперечки щодо цього. Мовляв, то лицар не наш, а тевтонський, чи ще якийсь. Забули, мабуть, що Лицар – це символ свободи, і тому нема різниці, в якому стилі він виконаний: в тевтонському, французькому, англійському чи ще якомусь. Чомусь при Австро-Угорщині, коли споруджували Лицаря, ніхто не звертав особливої уваги на збрую і якою вона має бути – то мав бути Лицар і все! Звісно ж, зі своїми атрибутами – щитом і мечем, які символізують обороноздатність і незалежність. Очевидно, він простояв до кінця 1918 року і був знищений наступними окупантами – поляками. Ціль – стерти у народу згадку про нього, адже це – символ свободи. Такі ж пам’ятники були в ті часи споруджені у Львові і в Перемишлі, але їх спіткала та ж сама доля, що й дрогобицького…
Надія щодо відтворення Лицаря в нашому місті є досить примарною, бо присутні безпідставні суперечки… На жаль, рівень патріотизму і культури зараз, як то кажуть у народі – "нижче плінтуса"… Але що не кажіть, а нам потрібно вчитися і ще раз вчитися у наших предків, в яких національна гордість і свідомість були набагато вищими".
Післямова
Сподіваюся, що читач з цікавістю прочитав уривки книги Володимира Садового, і цей документ справив неабияке враження. Можливо, деякі тези наші історики можуть заперечити, зокрема щодо лояльності австро-угорських поневолювачів до українців. Однак автор книги за своїм ідейним задумом, вважаю, досягнув мети: від усвідомлення лише того факту, що саме в Дрогобичі був споруджений Лицар проймаєшся гордістю за своїх прадідів. Крім цього, автор наводить на думку, що в нашому рідному Дрогобичі в образі Лицаря була споруджена українська Статуя Свободи! Але ж це – факт. Своєрідна така статуя є і у Львові (музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України на проспекті Свободи, 15), проте деякі дослідники просто глузують з твердження, буцімто це – статуя Свободи, оскільки вона символізує за своїм призначенням аж ніяк не вільну людину. Вважають, що автор скульптурної групи Леонард Марконі втілив у сидячій львівській жіночій фігурі-Свободі символ ощадності та добробуту, розквіту і благополуччя Галичини, а в оточуючих її чоловіках – успішні сільську господарку та промисловість краю.
Наш дрогобицький Лицар уособлював не лише мужнього воїна-охоронця, але й виконував благородну місію. Півмільйона корон пожертв – це, як-не-як, вагома сума.
Все ж хочеться звернути увагу читача не лише на зображеного на поштівці Лицаря. Допитливість привела автора цих рядків у дрогобицький костел святого Варфоломія, де під куполом помітні розписи далеких подій в Дрогобичі. Мова йде про далекий 1648 рік, коли за підтримки місцевого населення (міщан) і жителів навколишніх сіл козаки розгромили польські війська і визволили місто від загарбників, що було відображено у формі фресок у дрогобицькому храмі. Без сумніву, саме козак жив у свідомості краян і був згодом втілений в образі Лицаря, а дух вільної людини досі присутній у віршах Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ірини Сеник, у думах українського кобзаря.
Переглядів: 10165
|
Лицар... О, як багато асоціацій викликає це слово! Дехто бачить його в кутих обладунках зі списом чи мечем у руках, інші – з кривою козацькою шаблею, а для декого поняття лицаря означає благородного, сильного, відважного чоловіка. З різноманітних книг можна довідатися, що лицарі були відважними воїнами Великої Британії, Іспанії, Франції, Італії тощо. Були лицарі і в Україні. Відтак на території України залишилося нам у спадщину багато лицарських замків, в основному у Західній Україні. Серед основних - Кам'янець-Подільська фортеця, Генуезька фортеця у м. Судак, Олеський замок, Збаразький замок, Луцький замок.
Це велика честь, дякую. І все ж за все доводиться платити. Поляки і євреї грошей не дадуть. Чи найдуться спонсори серед українців?.. Навіть мадмуазель за "дякую" не поцілує. 
