Літературний конкурс - нова версія

 Надрукувати
Життя сайту
Написав(ла) Юрій Федчак   
03.03.2012
ПисьмоНайбільший скарб народу – це його мова. Саме співуча українська мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі наших предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображаючи душу народу й водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо свідчить, що мова об’єднує народи в нації й зміцнює державу. Занепадає мова – зникає і нація. Коли ж мова титульної нації стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед її елітою – сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава.

Оновлено 16.07.2012 о 23:00.

Минув рік з часу започаткування на нашому сайті Літературного конкурсу поезії. Цей проект виявився успішним і отримав певний резонанс, адже ми отримали листи з майже усіх куточків України. Редакція "Дрогобич Інфо" вирішила знову оголосити подібний конкурс. Це – дольова участь нашого інформаційного Інтернет-сайту у пропаганді української мови і водночас шанс заявити про себе молодим талантам. Ви – автор творів, вартих уваги, і ви їх ще ніде не опубліковували? Ви пишаєтеся рідною українською мовою, і бажаєте довести всім, що вона – наймиліша, найбагатша і найкраща у світі? Ми пропонуємо вам взяти участь у Літературному конкурсі.

Конкурс розділено на дві частини: поезія і проза. Його умови наступні:

1. Учасники надсилають свої твори (не більше трьох) виключно українською мовою на електронну пошту: e-mail: ; кращі з них будуть опубліковані.

2. Будьте уважні! Кожен автор вказує своє прізвище, ім’я та по батькові (обов’язкова умова), а при бажанні додатково – свій літературний псевдонім; фактичну адресу проживання, вік і контактний номер телефону – для зв’язку з редакцією (на сайті не оголошується).

3. Тематика поетичних творів: про рідну мову; про Україну, про кохання. Підтримуються жанри – лірика, епос, байка, комедії (гумор і сатира). Пісні просимо не надсилати. Тема прозових творів – довільна, розважального характеру (для відпочинку), за обсягом до трьох сторінок (короткий художній твір, оповідання). Твори надсилайте на електронну адресу (як текст чи документи у форматах .doc або .docx).

4. Прохання не надсилати твори, за які учасники вже отримали призи за участь в подібних конкурсах. Не допускається плагіат, участь третьої сторони.

5. Вік учасників – необмежений.

6. Переможців конкурсу буде оголошено за результатами спільного рішення журі. У конкурсі поезії призові перші три місця: за перше місце – 300 грн., друге місце – 200 грн. і третє місце – 100 грн. Переможець-прозаїк отримає 100 грн. грошової премії. Крім цього, автори кращих творів отримають заохочувальні призи та грамоти. При сприянні меценатів розміри премій можуть бути збільшені.

7. Претензії щодо результатів конкурсу чи за відмову у публікації не приймаються. Спілкування з редакцією стосовно питань Літературного конкурсу – через електронну пошту.

До співучасті запрошуємо інформаційних партнерів та інших представників мас-медіа.

Запрошуємо також підтримати конкурс меценатів, підприємців і всіх небайдужих до долі української мови, патріотичного виховання молоді в Україні. Перерахувати кошти можна на рахунок сайту. Ваші імена (назви підприємств) за бажанням будуть оголошені на сайті, а це – підвищення вашого іміджу та популяризація бренду підприємства.

Тож сьогодні, 3 березня, коли літератори святкують Всесвітній день письменника, оголошуємо старт нового Літературного конкурсу.

Фінал конкурсу – 16 липня 2012 року. Саме цього дня у 1990 році Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

До уваги засобів масової інформації: твори авторів Літературного конкурсу на сайті "Дрогобич Інфо" захищені авторським правом. Передрук дозволений виключно з посиланням на джерело – Інтернет-сайт "Дрогобич Інфо".


Пропонуємо до уваги читачів твори першого учасника конкурсу. Ще торік студентка ДДПУ імені Івана Франка Софія Стахнів вирішила взяти участь у Літературному конкурсі, але позаяк надіслала нам лише прозові твори, то опубліковані не були. Тож тепер читачі мають можливість ознайомитися з творчістю дівчини, а також прочитати її вірш про кохання, надісланий нещодавно на нашу адресу.



Поезія


Чому втрачаю те, про що так мрію?

Чому втрачаю те, про що так мрію?
Я граю роль, я начебто актриса
Розведених доріг безжалісний мотив
Я творю долю непомітно, стиха
І я живу, як вітер колись жив

І я твій день сьогодні проживаю
Твою мету осягну як пролог
І я доп’ю останню чашку чаю,
А кава буде - осінній монолог

І я одна казатиму: "Спинися!"
Ти не побачиш доторку очей
І відчай стріне вічна тиша
І я буду, неначе Прометей

Твій день сьогодні доживаю
І доживу сьогодні без вагань
Мене спиняє та остання чашка чаю
яку доп’ю й не стане спотикань

Мої вагання - то є брак надії,
моє життя - то небосхил розлук.
Чому втрачаю те, про що так мрію
А залишаю серця вічний стук

Залишу стукіт - буду вічно жити
І стук отой розбудить тисячі
Хоч тіло буде вовком вити
Та не залишу вірної душі.

І та душа буде моїм причалом
Зустріну, відпочину, обійму
І подарую серце карнавалу
Без маскараду у життя піду!

Софія Ігорівна Стахнів, 19р., с. Лішня Дрогобицького р-ну


Без вагомих причин
(протвережуючий)

Більш немає причини зостатись.
Більш нема. А шкода, так шкода!
І найвища пора вже прощатись.
Я піду, і затихне хода.

Тепле літо. Вже скошені трави.
Бачу, й ти теж шукаєш причин.
Хто ж це стільки вигадує правил?
Ти залишишся зовсім один.

Твої очі зостатися просять
Просто так, без вагомих причин.
Я залишусь. Очей твоїх досить.
…Хто в нас буде – дочка, а чи син?

Чому ж?

А без надії я не вмію!
І без кохання, вибач, теж!
Думок грайливу веремію
Не спокушай і не бентеж.

Хтось далі, швидше хтось, хтось більше…
Це не моє, ні, не моє!
Вже думку в павутину віршів
Павук облудливий снує.

Та хтось же вміє! Навіть хоче!
І просить: Будь зі мною, будь!
Чому ж мої зелені очі
Тобі заснути не дають?

Відута Любов, м. Львів, 42 роки



Все - не так, як вона хотіла. Їй потрібний ти

Він забуде, що сьогодні її свято
І палко цілуватиме іншу
Вона чекатиме його … на дев’яту
і вдивлятиметься у вечірню тишу.
Догорає остання свічка
Покриває холодне ліжко втома
Вона б чекала його вічно
Вона для нього тепер знайома.
На сорочці губна помада
Він посміхнеться доволі лукаво
Мовчки гризтиме остання зрада
Із сумлінням його заблукала.
І вже одяг не пахне коханням
Вже бокали допиті по вінця
Вона мовчки цілує… востаннє
Вона дарує його чужій жінці.
Коли зранку прокинеться в ліжку
Турбуватиме зранку безсоння…
Він вже огидно цілуватиме іншу
Не вона… а далека… стороння.

Марій Наталія, с.Нижній Струтин, Рожнятівський район, Івано-Франківська область, 19 років



Патріот

Стомлений нарід моєї раси
Більше не в силі терпіти образи
Стримати гнів не зміг до віку
Й випустив в світ собі на втіху
Різного віку повстали тіла
Їх закликала ідея свята
Чистота роду і слава минула
Їхня душа цього не забула
Вміло озброїлись стрілами слів
Щоб устояти ворог не вмів
Та перемоги чекали не довго
Їм помогла віра глибока
Правильний шлях, рішення сміливе
Їм дарувало янгольські крила
Нарід підвівся з колін і сказав
Друже, за тебе твій батько страждав
Тож підведись й не соромся народу
Що свіжу кров проливав наче воду
Пам’ятай і гордися минулими часами
Ти ж патріот України – мами

Ільїн Андрій, м. Львів, 22 роки



Вечірній сад

Самотній вечір тишею прийшов,
Стих щебет в гіллі, квіти сонні,
Фонтан лиш на одинці жебонить,
Напевно так він манить перші зорі.

Та враз сльоза стривожить водне плесо,
То молода панянка вийшла в сад,
До неї милий не прийшов сьогодні,
Той милий і листа не написав...

А може написав та загубився...
Про те, що він її уже не любить,
Як поселилась інша в його серці,
І лиш її кохає дуже...

Та ні, її обличчя свіже,
Як та вода, що відбиває зорі...
То лиш прив’яла квітка трохи,
Що милий залишив в її волоссі...

Той поцілунок, що йому дала,
Не дасть збайдужіти його серденьку...
А, може, та любов оманою була?..
Й награвшись він забуде її стежку?..

Ні, не забуде!.. Ще ж не обняла...
Не обвила руками його шию...
А, може, інша – дикая лоза
Його голубить вже і пестить ніжно?..

Ні, не голубить!.. Любить лиш її...
Хоча, коли таке він говорив?..
Не може бути в нього іншої...
Та не казав, що й іншу не любив...

Вечірньою зорею сумувала
Предивна панна у своїм саду,
Сильна рука її враз обійняла,
Й розтанули тривоги на пору...

Дудич Іван, м.Дрогобич, 25 років



Україна
(до річниці Незалежності)

Під ідеально синім небом,
В траві пестливій, наче шовк,
Росла Вона, гуляла степом
І слухала, як соловей за гаєм змовк.

Вона зростала, кароока,
Косу товсту над ставом розплела –
Й застигла так на довгі роки...
Вінок із бід собі на голову звела.

Вона – це рідна Україна,
Дівчина неймовірної краси
Колись була... Вже коси помарніли,
В очах – відлуння років самоти.

Сивинами історії на скронях,
Чорнобильськими росами важкими
Її життя було в чужих долонях,
Й свої давно зосталися чужими.

Тебе рубали і Тебе палили,
Колінами в куток поставити збирались.
Та пронеслись полями зливи –
І незалежність нам з Тобою дісталась.

Вставай, кохана! Час вже прокидатись!
Зведи до неба чисті карі очі!
Давай не будемо з Тобою присягати
На ідеальну вірність. Та не плач щоночі...

Дощ

Краплі дощу стукотять у вікно,
Вони співають дивну пісню.
Ти ще не знаєш, що ж воно?
Послухати краплини ще не пізно.

Вони шепочуться про дивину дібров,
Про сонця літній захід десь за містом.
Ти ще не знаєш, що ж воно? -
Послухай дощ, поки іще не пізно.

Краплини розмовляють про далекі зорі,
Про море, що кохає береги.
Якщо не знаєш ти, як дощ говорить,
Ти подивися у вікно і помовчи.

Послухай - його пісня така рідна
І зрозуміла всім, хто вміє мріять.
Якщо дивитись за вікно, то буде видно,
Що навіть дощ краплинами когось леліє...

Волинець Катерина, м. Миколаїв, 19 років



Спогад…

Вже сумерки лягають на місто пусте,
Зірки осівають небо сумне.
Тиша довкола і запах бузку,
Розбуджує в серці бурю різку.
Спогади тільки у голові
І вірші лягають на аркуш самі.
Я бачила різні пейзажі на світі,
Але є найкращі у рідному місті.
І запах дитинства не передати,
Бо це має в серці перебувати.
Даремно не цінить людина що має,
Бо краще у світі її не чекає.
Нехай Ти живеш у глухому селі
Та Ти не цурайся свої землі!
Бо там Твоя хата і запах бузку,
Породжує в Тобі думку стрімку!!!

Пам’ятай!

Одного разу почула фразу:
"Шевченко - не геній, Бандера - не герой"
Скажіть бо, люди, що це з вами?
Герої всюди, тільки не у нас?
Яка рука підніметься таке писати,
І це на думці неможливо мати.
Запроданці лиш так говорять
І без оглядки ножа стромлять.
А де душа ваша поділась?
У кабінетах заморилась,
Чи в сейфах з золотом злилась,
А може з розкоші спилась?
Ось так плюндруємо усе
Минуле гнобимо своє,
Своїх готові закопати,
Чужих так просто визнавати.
Ти ж пам’ятай історію свою,
Бо в рідну землю не плюють!

Білецька Ірина, 24 роки, м. Дрогобич



***
За вікном розмузичена скрипка дощу
Переливні мотиви так болісно грає.
А у небі звелася веселка плачу,
Моє серце цвітінням своїм забавляє.

І на віях журби краплі сонця тремтять.
Над безоднею мрій тонкостанна надія.
А на вістрі всесилля – нестерпно стократ.
І без Вас надвечір’я моє полотніє.

Із душею вінчається щира сльоза.
Хтось дорогу словам перейшов упорожні.
І прозорістю світить не збита роса,
Прикладає до болю листок-подорожник.

Пушак Степанія, 44 роки, м. Стебник Львівської області


Правильна відповідь

На уроках в першім класі
Вчителька заходить,
І на дошці такий приклад
Прийнято виводить:
«шість додати одиницю»,
Скільки бути має?
Хто із діток відповість?
Ну, ось Петрик знає?
- Ні, учителько, не можу
Я це розв’язати.
Бо не можу додавання
собі пригадати.
- Ось, Петрику, подивися,
що у нас виходить:
на городі шість курей,
тут півень приходить.
Разом буде?
- Шість,- говорить
Петрик, учень впертий,
Бо два дні вже, як наш півень
У хліві запертий.

Чому?

На уроці своїх учнів
Учитель питає:
- Чому лелека одну ногу
Уверх піднімає?
В класі тиша. Вмить Івась
Руку тиче вгору.
- Ну, Івасю, поміркуй
з твої точки зору.
- А хіба великий розум
Треба тут прикласти?
Та якби він підняв другу –
то міг би упасти.

Поважна причина

- А чому, - питає вчитель
В учениці Олі, -
Ти учора не була
на уроках в школі?
Чи не хвора була, часом,
чи інша причина?
Батьки, може, не пускали?
- Ні, - каже дитина.
Я учора йшла до школи,
глянула – на дроті
Висять ваші сорочки
І штани на плоті.
Я подумала, що в школі
Вас не буде, тому
Повернулася і пішла
Просто я додому.

Турчин Мар’ян, 59 років, Тернопільська обл. Зборівський р-н, с. Ярчівці



Фарби

Розсипались фарби мої на підлогу,
Збираю, а кожна із них промовля.
Зелена – то верби плакучої коси,
А жовта – пшениці безмежні поля.

Рожева – як квіт навесні яблуневий,
Червона – як кетяг калини горить,
Крижинками біла на мене війнула,
А ця нагадала прозору блакить.

Волошкою синя в руці обернулась,
А чорна – то зорана нива.
Веселкою склала – мені посміхнулась
Моя Україна вродлива.

Лада – Весна

Коли зимова віхола ущухла,
Мороз тріскун всю силу розгубив,
Іде Перун мерщій Весну гукати,
Щоб її подих землю розбудив.
"Чарівна Ладо! Ти – земна краса,
Прийди і навкруги все заквітчай,
Гаї і луки сонечком зігрій
Та дзвінко жайвороном в небі заспівай.
Тебе чекає взимку кожна брунька
І паросток, що під наметом снігу спить.
Як ти привітно, гоже посміхнешся,
Кохання в юнім серці забринить."
Лиха Мара, що сонечко не любить,
Бо у пітьмі чаклує злі діла
Створила хащі на шляху у Лади,
Щоб та прийти з весною не змогла.
"Та як же світ залишити без сонця?
Ні, я пітьмі володарства на дам!" -
Крізь люті хащі із Весною Лада,
Сколовши ноги, йде по колючкам.
Де ніжечки поранила тендітні
Краплини крові впали до землі,
З них кетяги цілющої калини,
Як Лади кров, червоної, зросли.
О, Ладонько! Я чую твої кроки,
Як вкриє квіт рясний мою калину.
Благослови весняним розмаїттям
На процвітання любу Україну!

Глазунова Тамара, м. Житомир, 60 років




***

Ще рано втрачати надію,
По світу блукати
Шукати нездійсненну мрію
Серце в сталь закувати

Ще рано забути про сміх,
Наодинці з собою страждати,
Побиватись за не вчинений гріх,
І добровільно сховатись за ґрати

Ще рано душу вбивати,
Що б’ється у чорних тенетах
Рано чи пізно? - сказати
Зможе вітер у своїх сонетах…


Для мами

Пробач за недоспані ночі
За твої сумні зітхання,
Пробач за заплакані очі
І моє зухвале мовчання

Пробач за гострі слова,
Які серце ранять, болять,
Пробач, що від мене обертом голова
Що не завжди можу все сказать

Пробач, що не оправдовую надії,
Палка юність вдалечінь несе
Пробач, що не співпали наші мрії,
Знаю, що це мучить тебе

Пробач, та знаю, що пробачила мені
Твоя любов, яка життя мені дала.
Ще так тяжко зрозуміти тобі,
Що я вже зовсім не мала

Мамо, можливо я ніколи не казала,
Та ти для мене найважливіша в житті
Я прошу, щоб ти завжди пам’ятала
Що в мене нема дорожчої в бутті!!!


***
Немає сліз, щоб заплакати
Нема сил, щоб закричати,
Нема думок, щоб розрадити,
Не можу припинити за тобою сумувати

Немає сил рухатись далі
Не знаю куди дітись, що мені робити
Не знаю чи марюсь я тобі
Немає сил щоб перестати любити…

Владислава Баган, 17 років, м. Дрогобич



Вірність лебедина

Лебідь і лебідка на ставочку сіли.
Пір’ям білосніжним воду осліпили.
Щось там між собою довго воркотіли,
Доки на них браконьєри не наставили стріли.
Вмить одна стріла - і лебідка вбита,
Голуба водиця - кров’ю вся залита.
Більше ця лебідка на ставок не сяде,
Не виведе діток,душу не розрадить.
Одинокий лебідь, довго побивався,
Трепотів він крилами, криком заливався,
Сумував і думав, за що така кара,
Чому так жорстоко вбита його пара?

Не витримав бідний він своєї долі,
І злетів високо та й розбився в полі…
Ось така в цих птахів вірність лебедина,
Їм позаздрити може навіть і людина.


Наша мова

Як в колисці мене мати колисала,
Українською пісні вона співала,
І навчила перші кроки у житті робити,
Мову нашу солов’їную любити.
А коли я підросла, то зрозуміла,
Що мова наша дуже мила,
Поетична,найбагатша і чарівна,
І у світі їй немає рівних.
Я пишаюся тобою, рідна мово,
Із любов’ю вимовляю кожне слово,
І душа болить за українців,
Які досі розмовляють на російській.

Але ти - найкраща з усіх мов, я знаю,
Тому щиро так тобою розмовляю,
Тож звучи, наша мово, у всьому світі,
Цього дуже хочуть українські діти!

Жемела Аліна, м.Тернопіль, 12 років



Минали роки…

Минали роки і згорали бажання
І кроку не стишував впевнений час.
Хтось вигадав дивне поняття «кохання»
Та ще й загубив на землі серед нас.


Хтось вигадав щастя, падіння і злети,
Букети троянд і вогні вечорами.
Хай сходяться різні шляхи і планети,
Аби лише зради не було між нами.


Хай гаснуть думки і ламається воля,
Ховається гордість відчаю, зради
Карбується в серці поняття «нас двоє»
Якщо ти живеш - значить будеш кохати…


Якщо на шляху раптом стануть бар’єри,
І світ вимагатиме врешті розплати
Згадаєш не рідних, чужих, чи кар’єру,
Згадаєш:"мені пощастило кохати"…


Скрипаль

Ридала скрипка, розривала душу
Плакали струни у його руках,
І всі боялись оцю мить зворушить,
А серце переповнював лише страх.
Скрипаль вже грав і люди гомоніли,
Що він для неї музику писав.
І хто вона? Так знати всі хотіли,
А він все грав, нічого не казав.
Вона стояла опустивши очі,
Сама не знала думати про що,
А він все грав, і вранці й серед ночі
Йому завадити не міг ніхто.
«Біжить смичок по струнах,
Скрипка плаче,
Болить душа, як чую пісню цю,
Його життя не буде вже інакше
Та що йому сказати не збагну…»
Вона не знала, та й ніхто не знає,
Коли мелодія лиш душу розрива,
А він кохає, лиш її кохає
І найдорожчої за неї вже нема.
Ніхто не бачить, як він тихо плаче,
Ніхто не знав чому його душа
Від болю й муки у сльозах ридає
І руки судорожно так дрижать.
А він все грав мелодію чарівну
Ридала скрипка, плакала струна,
А як розкрити таємницю дивну?
Здогадувалась лиш вона одна…

Одного дня їх погляди зустрілись,
Він музикою все їй розповів.
І враз мелодія сумна змінилась
Весела стала, як пташиний спів.
І скрипка вже від радості ридала,
Нажаль не довгим щастя те було.
Можливо все ж вона його кохала
Та все минуло, збігло, утекло.
Знов плаче скрипка, душу розриває,
Мелодія стривожена луна.
Скрипаль її усе ще так чекає,
Але чомусь вже не спішить вона.
Ридають струни, серце завмирає
Він знову пише їй свої пісні,
Мелодії лиш душу розкривають
Красиві, ніжні і такі сумні.
Його кохання їх йому диктує
І часом навіть сльози на очах.
Він так чекає, що вона почує
І прилетить в реальності, не в снах.
Коли бере він свою скрипку в руки
Кожна струна від болю ожива,
Звучить мелодія жалю й розлуки,
Співає скрипка і звучать слова:
«Тепер я себе мучу,
Сльозами біль свій покриваю,
Не розумію, для чого в житті
Про тебе я тільки співаю…»

Проць Мар’яна, 18 років, м. Бережани , Тернопільської області



Туман сідає тихо...

Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні.
Ми знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю
і вітер наді мною не стогнав?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною - ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого нема,
напевно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…
Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…


Закоханим

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Кривень Ірина, с. Єлиховичі, Золочівський р-н, Львівська область, 27 років



Могуття часу

Розкішної зими
Собі бажала досі я,
Повіривши в чужі
Неголосні слова.
Все думалось мені:
"Після важкої осені
Остигне хай як слід
Гаряча голова".

Навідуючись в сад,
Ставала я навколішки,
Брала в долоні лід,
Студила ним уста.
Я вірила у те,
Що їм забракне посмішки.
Без щирих почуттів
Брела, як сновида.

Розвіяли вітри
Дитячий страх, та хто буде
Шукати слід його
В смарагдовій траві?
На місці не стоїть
Ніколи час і робить те,
Що хоче, почуття
Даруючи нові.


Такі думки

Либонь, вірші писати просто,
Як носиш в серці думку гостру.
Та коли важко на душі -
Солодких віршів не пиши.
Не спіши!

Чому, на золото багата,
Блукала осінь коло хати?
Не купиш за багатство, ні,
Весни щасливої пісні
Голосні...

На серці рана заживає,
Бо все іде, усе минає.
Я думаю: "А може, ми
Зустрінемось після зими?
Тільки ми?.."

Лілія Гуменюк, смт. Літин, Вінницької обл., 33 роки



***

Курличе в небі вирій журавлів,
Мабуть, що відлітають на чужину.
Мій птах також у далеч полетів,
Покинувши свою родину.

Коханий мій, забудь про все,
Чому ти не забрав мене з собою?
Кохала вірно я тебе,
А залишилася чужою.

Панянка осінь в рідний край прийшла,
Подарувавши золотий цілунок,
Але у нас кохання вже нема,
Лише великий жаль та смуток.


Коханому

Твоя любов з’явилася неждано,
Як на зеленім листі перший сніг.
Мені прошепотів: «Моя кохана»,
А я не чула під собою ніг.

В душі заграли скрипки та цимбали,
Сміялись зорі на небеснім тлі,
Нам про кохання ангели співали,
Ми дякували Богу на землі.

О місяцю, мій вірний друже,
Єдиний знаєш про палкі вуста,
Що цілували солодко, жагуче
У білім царстві молоде дівча.

Для мене ти – єдиний та бажаний,
Без тебе я, немов суха трава.
Даруй мені солодку мить, коханий,
Тобі ж дарую чарівні слова.

Мороз малює на вікні узори,
Зима шепоче казку про любов,
Весна заграє у весільні дзвони,
Благословивши нас на щастя рушником.


***

Осінній вітер цілував мене
Так ніжно, як цілуєш тільки ти,
Цілунок цей розлуки не зітре,
Не стане він провісником зими.

Крокує дощ, немовби на параді,
Нам не страшні його важкі сліди,
Бо я тебе чекаю в листопаді,
У тиху горобину ніч прийди.

Під зоряним покровом повернися,
Стань моїм смутком, радістю, жалем,
До мене, милий, ніжно пригорнися,
Тебе зігрію пристрасним вогнем.

Марія Пурій, м.Стебник, 38 років



Не муч…

Не муч мене своїми сподіваннями,
Своїми вічними "люблю, люблю".
Я випаду тобі снігами ранніми,
і водами стрімкими розіллюсь.

Зіпнусь на небо тереном колючим,
Або ж з-під ніг травою проросту.
Я поселюся чайкою на кручі
І блискавицею сміятимусь в грозу.

Я простелюсь осінніми туманами,
З багряним листом смуток принесу.
Не муч мене своїми в серці ранами,
Бо ношу я таку не донесу.

Коваль Наталія, с. Бокійма Млинівського р-ну Рівненської обл., 21 рік



Він забрав твоє серце собі
Ти стояла одна на пероні,
А позаду лишивсь рідний край.
І обличчя сховавши в долоні,
Шепотіла устами «Прощай».
Билось серце і руки тремтіли,
І мов докір хтось говорив:
«Усміхайся, сама ж захотіла
Досягнуть неземної мети».
А в думках ті останні хвилини,
На устах ще кохання тепло,
І солоні, гірки сльозини
Не повернуть тобі його.
Не повториться більше нічого
Закінчилася казка твоя
Лише світло вокзалу довкола
І безмежна в душі пустота.
Що робити ніхто не підкаже
І не втопиться горе в вині
Ти лиш потім збагнеш, що назавжди
Він забрав твоє серце собі.


Назавжди в чужих краях втрачає
Уквітчана народними піснями,
Наповнена талантами до вінця,
Чому ж для нас так складно стало
Почесно називатись українцем?!

Соромляться і мови, і культури,
І їдуть геть, міняючи прописку,
А ми ж самі звели високі мури
Через які нема жодного блиску.

Нема умов, нема життя та й годі,
А згодом і не буде і країни.
Хіба ж так можна зневажати
Себе і всіх борців за Батьківщину?!

Але не вірю я в безболісну розлуку
І хтось під пальмою не раз іще згадає,
Як щось безмежно дороге і рідне
Він назавжди в чужих краях втрачає.


Але щасливим буть не зміг
Твоє понівечене серце
Шукає спокою в мені,
Шукає затишку, комфорту,
Любові, пристрасті, краси.
Твої солодкі, теплі губи
Рятуються в моїх устах
І купа наглості й тривоги
Заховані в твоїх руках.
Завжди привітні карі очі
Розкажуть більше, ніж ти сам,
І серед місячної очі
Сховать не зможуть всіх бажань.
А мужнє чоловіче тіло
Бере в полон без зайвих слів
І хоч ти Аполлон, мій милий,
Але щасливим буть не зміг.

Дар’я Добропольська, м. Київ, 22 роки



***

Ніхто не спита, де поділася?
Ніхто не спитає, що сталося?
Із листям вночі розлетілася,
У крилах дощу закружлялася.

Нікому ні слова не кинула,
Ключі від квартири загублені,
І вільно назустріч поринула
Усім, кого теж недолюблено.

Минуле лишилося згадками
І чаєм у чашці запареним,
Горіховими шоколадками,
І принца прекрасного маренням.

Майбутнє огорнуте тишею,
Хотіла б дізнатись – зачинено,
Вже стукала – сили полишили
Невчасною ранку годиною.

Покликав би хтось – обернулася,
Знайоме обличчя шукаючи,
Нікого довкола – почулося,
Піду навпростець, не звертаючи.


***

Залишся для мене ще раз,
Відбийся в очах наостанок,
Без смутку й холодних образ,
Без слів, погасивши світанок.

Залишся, щоб я спромоглась
Із вітром тебе відпустити,
Й до болю судомно клялась
Від завтра уже не любити.

Ще раз… ти самотньо сиди,
Вдивляйся у ніч, як раніше,
Кімнатою димом лети,
Щоб ним задихнулася тиша.

Залишся… туманом прийду
Й заплачу на стомленім тілі,
І нишком для себе вкраду
Твої почуття догорілі.

У каві гіркій розчинюсь,
Щоб випив усе без відрази,
І ритмом шаленим заб’юсь
У хворому серці одразу.

Лишись ще на мить, не тікай,
На тебе ще не надивилась;
Як можна сказати «прощай»?
Назавжди прощай. Я стомилась

Тікати від себе, бо й там –
За небом нічого немає,
Не бути судилося нам.
Іди. Я тебе відпускаю.

Вальчук Надія, м. Київ, 23 роки



***

Я не кричу,
Бо так мені болить,
Що слово мовчки
Плаче в моїм горлі!
Коханий, поверни мені
Ту мить,
Оту жадану, світлу, безборонну,
Коли здавалось - увесь світ
На двох,
Коли у змові з нашими серцями
Цвіли сади і шаленіла ніч,
Розкидаючись ясними зірками!
….Та ти пройшов,
Пройшов, наче засліп
Мене і не почув,
І не побачив
Коханий, зупинись!
Мені болить!
Згоряю?
Божеволію?
Чи плачу
Усім єством,
Хоч і немає сліз?
Молюся мовчки:
Любий, повернись!

Шевців Наталія, 19 років, м. Дрогобич



***

Цілую вас, тюльпани. Ви варті поцілунків.
Так солодко і ніжно дурманять пелюстки...
Напитись хочу з вас отого диво-трунку,
Що ви ним напуваєтеся ранньої весни.

Горну до серця лагідно і від тепла мов млію,
А ви мені шепочете про сонце, що ловлю.
Та я лиш про одне із вами щиро мрію -
Щоб той, хто дарував вас, сказав мені "люблю"...

Сойник Олена, 20 років, Закарпатська обл.



***

Ти колись мовчав, щоб голос мій почути,
Щоб у сотнях слів чужих шукати і знайти,
А потім втратити, боятися, забути
І молитись про єдиний звук із уст моїх? Прости.

Ти колись благав у долі на світанку,
Щоб образ мій прийшов хоч раз до тебе в сни,
А потім в відчаї, відчувши подих ранку,
Розгублено кричав мені у слід: “Зажди! Зажди!”? Прости.

Ти колись писав мені тремтливою рукою
Повні сліз, зізнань, обману сповіді-листи?
Чи вітер зло знущався над тобою,
Коли недбало розривав їх на шматки? Прости.

Прости за те, що не змогла, не встигла, не зуміла
Впіймати мить, коли зійшлися два світи.
Прости за те, що так недбало пропустила
Ту мить, коли важливі тільки я і ти. Прости.

Марченко Галина, м.Чернівці, 22 роки



Україна

В Україні народилась,
В Україні я живу.
Україно, Батьківщино,
Дуже я Тебе люблю.
Твоя мова золота,
Батьківщино моя рідна,
Ти – єдина! Ти – одна!
Світ твій дивний і чарівний
В світі ясної краси,
Як цвітуть в садочках вишні!
П’янкий запах з-під коси.
Німо хочеться кричати,
Слів шукати у душі,
Щоб усім розповідати
Про добро і про жалі.
Ти для мене, Україно,
Наче матінка єдина,
Розквітай моя країно,
Миловидно і картинно !

Леськів Оксана, с. Осташівці, Зборівський р-н Тернопільської області, 16 років



Він і Вона

Життя - це вічна боротьба
Хтось скаже: "Це - прості слова"
Та той, хто любить точно знає
В житті інакше не буває
Пізнай як серце завмирає
Коли Вона Його чекає
І як нестримно воно б’ється
Коли Він мило усміхнеться
Коли загляне в Її очі
Під тихим покривалом ночі
Коли Він ніжно доторкнеться
До Неї просто пригорнеться
Вона в той час щиро зрадіє
Бо мрію десь в душі леліє
І знов чекатиме на Нього
На милого і на чарівного
Він не забуде Її зразу
І лиш шукатиме щоразу
Її усмішку й добрі очі
Це все було тієї ночі
Яка вже не вернеться
Її життя в мить повернеться
Вона чекатиме на нього -
Далекого і мовчазного
Він не прийде і не погляне
Вона чекать не перестане...

Тунська Наталія, 19 р., с. Почаєвичі Дрогобицького району Львівської обл.



Кохався вітер із вербою
А їй боліли ніжні віти.
Кохались ми удвох з тобою
А потім ти приносив квіти.
Боліли віти, рвалось листя,
А вітер пестив, не стихав.
Були з тобою дуже близькі
Ти ніжно так мене обняв.
Гуляла буря, вітер вив
Верба ж від холоду хилилась
Ти сильно так мене любив,
До тебе я з теплом тулилась.
Скінчилась буря, вітер зник
Пішов він інших спокушати.
А ти до мене сильно звик,
Навчились разом ми кохати.
І часом, буря поміж нами
Неначе вітер вербу пестиш
І обсипаєш теплими словами
А потім затихаєш врешті.
І так не раз. Все знову й знову
Все більше любиш, більше знаєш
І розумієш без розмови
І так до серця пригортаєш.
І обіймаєш, і цілуєш,
І знову пристрасть, щастя, сон
Ти образ свій в мені малюєш
Для тебе буду чистим полотном.


***

Ти так кохалася у славі і багатстві
Плекала світлі надії
Проте здійснити їх не вдасться
Ти помираєш, Україно!
Ти так довго вставала на ноги
Ти так довго шукала правди
І ось знов обгорівші дороги
І ось знов застарілі вади.
Ти чекала красивої долі
Ти жадала світлого неба
Твої люди знову голі
Твоїм людям тебе не треба.
Тебе знову дають на продаж
Тебе знову в ярмо заганяють
І тебе врятувати зможуть
Лише ті, що тебе кохають.
Лише ті, що живуть тобою
Що плекають надію про краще
Лише ті, що завжди з тобою
І будуть навіть як буде важче….
Ти вставай з колін, Україно!
Піднімай догори свої руки
Нехай стануть ті на коліна
Що клювали тебе, мов круки.


***

Я не втікаю від життя
Та просто неможливо жити
В країні, де завжди брехня,
Де всі забули чиї ми діти.
Відкрию очі, ну і що ж
Навколо всі забули мову
І землю продають за гроші.
Та подивіться ж ви навколо!
Наша земля, і наша мова
Земля омита у крові
Останній шмат продать готові
Аби лиш вище були ми.
За що пролили кров брати
Батьки й діди, всі українці
Щоб вільно жити не могли?
Та кожний третій вже боїться.
Гей, схаменіться, оживіть
Зніміть із себе всі кайдани
Ми ж українці! Покажіть
Що наша воля не приспана.
Що величава наша мова
Вкорінена на цій землі
Це мова наша, калинова
Не смійте забувати ви її.
Ми - українці. Силою і духом
Вже заслужили вільне нам життя
Давайте всі, одним громадським рухом
Складем багаття із гілля.
Ми – українці.
Скільки нас у світі?
В Америці, Росії, Камбоджі
Яка ж країна буде нашим дітям
Якщо за гроші продамо її.
Єдину Україну, рідну матір
Дамо чужинцям розкрадати знов
А як же так? Хто в цьому винуватий?
Погляньте! Наший місяць знов зійшов.
Не знайте України у руїнах
А лиш таку величну і святу
Земля велична – наша Україна
Її неначе око бережу.
І той, хто зрікся мову калинову
Той підлий звір, чуже дитя
Бо як же можна не любити мову
Від матері, яка дала життя.
Як не любити рідну Україну
Величну, славну і святу
І хоч куди мене життя закине
Я грудочку землі завжди візьму.

Шваєвська Оксана, Волинська область, Горохівський район, с.Вільхівка, 22 роки



***

Яскраві барви за вікном,
Малює осінь золота.
І пригорнутись, мов маленький гном
Я хочу до твого крила.

І пролітають дні сумні, осінні
На крилах журавлиних.
На шибках вікон, краплі дощові
Нагадують тебе – єдину.

Ніяк забути я тебе не можу,
Ти вкарбувалась в пам'яті моїй.
Коли згадаю я тебе - кохану
У серці справжній буревій!

Лозинський Богдан, с. Бусовисько Старосамбірського району, Львівська область, 19 років



***

Коли життя тебе підводить,
Зумій не впасти, гордо йди.
Все лютий біль тебе доводить?
Завтра - перестане, а сьогодні - потерпи.
Терпи, коли життя в тобі ще не згоріло,
Терпи, коли вогонь твій не погас.
Терпи душею, коли тіло
Втрачає сили і здається враз.
І нехай люті язики,
Несуть брехню роками.
Лиш тільки чесні люди живуть у пам’яті віки,
А злі – все залишаються рабами.

Матейко Оксана, 16 років, м. Тернопіль



***

Тихо лине душа попід небом,
Все довкола тремтливо мовчить…
І, здавалось, нічого не треба,
Але чом тоді серце болить?

Скільки раз я тебе відпускала,
Стільки ж раз поверталась назад…
Чи то доля мене так тримала,
Чи мені захотілося так?

Ти нестерпний, упертий хлопчисько!
Ти такий, як і всі навкруги!
Та чому, коли ти ось так близько,
Пульс завжди починає рости?

От хіба я не в силі здолати
Свою пристрасть до тебе смішну?
Ну хіба я могла покохати
І позбавить саму себе сну?

Ти кричиш, ти волаєш на мене,
Позбавляєш надії щодень.
І, здається, не так вже проблемно
Розлюбити назавжди тебе.

Але, мабуть, ти трохи чаклуєш,
Або я слабкодуха така,
Бо нітрохи мене ти не любиш –
За тобою ж вмираю я.


Смуток

Україно! Що з тобою?
Де твої лани, гаї?
Де це поле колоскове,
Де всі дітоньки твої?

У зневазі, у нещасті
Ти потомлена стоїш!
Зникли кольори барвисті,
Люд страждає та мовчить.

Де той дух козацький вільний,
Незалежність і права?
Ми, здається, всі безсилі,
Але ж ти іще жива!

Душе моя, Батьківщино,
Рідна ти моя земля!
Я люблю тебе, дівчино,
Моя доле молода!

Мені шкода, дуже шкода,
Що вбиває зло тебе,
Що прекрасна твоя врода
Продана катами вже.
Що робити, як почати
Позбавлятись від проблем?
Мабуть, стати брат за брата
Варто нам усім тепер.

Кінах Уляна, 16 років, м. Тернопіль



***

Хто ти без Батьківщини?
Без мови рідної - хто ти?
Не більший від ячмінної зернини,
Ти одинокіший від сироти.

Чужинець ти без думки і свободи
Без права на краплину доброти.
Хто зрадив українську рідну мову –
Нема в того домівки на віки.

Тебе нема, ніхто тебе не бачить.
Нема у тебе рідної землі…
Ніхто над твоїм горем не заплаче,
Лише всміхнуться тихо очі злі.

Земляк тобі не допоможе
(Бо в зрадників немає земляків).
Гріш ламаний – за тебе він дорожчий,
І не знайдеш своїх ти берегів.

Чому? Бо якщо хочеш знати,
Нема кому за тебе Бога помолить,
Бо рідна мова – то як рідна мати,
Яка дитя своє в життя благословить.

Гладиш Ангеліна, 15 років, м. Тернопіль



Неправди воля

Приходить ранок сонцем на Вкраїну,
На синє небо, жовтий, тихий лан,
Кружляє полем, залива долину,
І підіймає трав високих стан.

Хлюпоче річка десь попід горою,
Дерева в лісі тихо шелестять,
Не чути сміху, голосу людського,
Бо людські душі по хатах ще сплять.

Дрімає правда солодко у горі,
Людськая совість смачно позіха,
Не спиться лиш неправді в свому колі,
Зневіра ходить неспроста.

Торкає день проміння сонця свого,
Зливає дощ неправду в океан,
Немає в правді більше щастя того,
Що другом була землякам.

В людей немає правди за собою,
У них немає крові у серцях:
«Куди ж ви, люди, поховали зброю?
Чому гартує віру вашу страх?»

Лягла дорога, пливучи по небу,
Тікає стежка у далекий степ,
Іде у поле дівчина здалеку,
А за плечем її кривавий серп.

Димляться хати на курній дорозі,
Надвечір втомлені йдуть косарі,
Сестра не стріне брата на порозі,
У домі тихо плачуть матері.

Ховає день за хмару свої чари,
Усе стихає з болем на землі,
Неправда ходить під руку з батьками,
А правдою втішаються малі.

Уже остання в небі зірка сходить,
Кружляє місяць десь у сивих снах,
Самотня мати біля хати бродить,
І немовля колише на руках.

Порозбігались в поле сині очі,
Тримає легінь стрічку у руках,
Не витре сльози вітер серед ночі,
Не вийме щастя, надбане в роках.

Не покладеш ти працю на долоню,
І не відпустиш думку на вітрах,
Нехай заплачуть разом із тобою,
Брати за рідний батьків прах.

Блукає син на батьківській могилі,
Колише вітер синьо-жовтий стяг,
Не плач, Вкраїно, будем разом нині,
А завтра….нам поможе враг

Остапчук Уляна, 18 років, м. Львів



Львівська кава

Маленька, затишна кав’ярня,
На перехресті двох доріг,
Стоїть собі у древнім місті,
Вже стільки зим, і стільки літ.

Пройти повз неї неможливо,
Ти зупинися хоч на мить,
Влови в повітрі запах кави,
Він скружить голову, сп’янить.

Безмовний свідок, літописець,
Людських відносин і потреб,
Горнятком кави вас потішить,
Смачним тістечком скрасить день.

Стара кав’ярня, як рятунок,
Як гавань ваших сподівань,
Театр комедії і драми,
Плюс мексиканський серіал.

В ній всі підслухані розмови,
Сплелись клубочком, мов одне,
То ненаписана поема,
То незакінчений шедевр!

Я написала оду каві,
Старій кав’ярні і тобі-
Цінителю і кавоману,
Хто любить каву і вірші!


Випускникам групи ІН-44

Колись історія назве,
Зібранням геніїв, цю групу,
Бо, як відбійний молоток,
Вгризалися вони в науку!

І день пройде, і рік пройде,
І голову схиливши в смутку,
Декан фізмату не збагне,
Де взяти їм таку ще групку?

І чорноброві, й молоді,
Й веселуни і гострослові,
З любої пари утекти,
Із залюбки, завжди готові!

Та не сумуй, Дрогобич мій,
Тебе ніколи не забудем,
Твоїх кав’ярень ніжний хміль,
Ми завжди згадувати будем!

І, як на згадку про роки,
Веселих пустощів і сміху,
Даємо клятву зберегти,
На все життя студентську дружбу!

Михайлишин Надія, м. Трускавець, 48р.



Весна

Кохана! Вп’єть ми дочекалися весну,
В черговий раз вона сміється над зимою.
Дерева прокидаються повільно від тяжкого сну
І снігового капелюха не тримають головою.

Вже скоро сонечко, на тебе схоже, розпочне по небу йти,
Зігріє землю, що розродиться травою,
І піде дощ, запахнуть квітів ніжні пелюстки.
Але моя весна – це ти, а я лише барвінок поруч із тобою.

До тебе я вважав звичайним світ.
І думав, що в житті я, мабуть, все вже знаю.
Тепер стою розгублений біля твоїх воріт
та, як юнак, всі почуття сприймаю.

Кохання – це той електричний струм,
Що в тіло неживе бажання разом із душею повертає.
Звільняє голову від застарілих чорних дум,
Гучніше серце битись заставляє.

Тебе сприймаю, як частину, що давно шукав,
І вже вважав, що не існує у природі.
Тепер я розумію – то нас Бог з’єднав -
Йому віддячимо ми малюками при нагоді.

Мені нічого більше не потрібно у житті.
З тобою, знаю, пов’язана моя майбутня доля.
Тебе за руку міцно я триматиму в бутті
І впевнений - на те давно вже є Господня воля.

Корольков Валерій, 48 р., м. Рубіжне, Луганська обл.



Не говори, що любиш Україну

Ніколи не кажи, що любиш небо,
Не полетівши птахом в височінь.
І не відчувши радості польоту,
На крилах юних, безтурботних мрій..

Ніколи не кажи, що любиш зорі,
Які нам сяють із нічних глибин.
Купаються вони в бездоннім морі,
Та їх мільйони, а ось ти один.

Ніколи не кажи, що любиш сонце,
Що пестить нас промінням золотим.
Бо ти не повертався, наче квітка
Голівкою своєю вслід за ним.

Не говори, що любиш Україну
Якщо душа твоя не ожива,
Під звук пісень народних, солов'їних.
Бо вся твоя любов – лише слова.

Не варто розливатися у фразах,
Яка нам користь із гучних промов?
Ти захищай, живи, твори, пишайся!
Лише такою справжня є любов!


Ідеал

Я хочу, щоб ти став моїм ідеалом.
Кохав мене різну: і добру, і злу.
Будив поцілунком із присмаком кави,
І щоб обіймав, коли я вже засну…

Я хочу, щоб ти відчував кожен погляд,
Який в цьому світі належить тобі.
Щоб ти розумів і мій світ, і світогляд,
Підтримував дикі ідеї мої.

Я хочу, щоб ти став і батьком, і братом,
І другом, що вірність несе у наш дім.
Щоб будні для нас називалися святом,
А ти – головним подарунком у нім!

Я мрію про те, що весняного ранку
Розплющивши очі спросоння свої,
Відсуну я ніжно-рожеву фіранку
І прокинешся ти, усміхнувшись мені.


Рідна мова

Мово рідна! Ти ж - як море,
І бурхлива, і п’янка,
В тобі сплелися сміх і горе,
Й серця музика дзвінка.
Люблю тебе, коли клекочеш,
У гніві, мов вулкан бурлиш,
Одним лиш словом вбити можеш,
Мов грім і блискавка гримиш.
Люблю я ще, коли радієш,
Даруєш ніжність, бережеш.
Мов промінь сонця ти зігрієш,
У небо синє віднесеш.
В тобі живе вогонь кохання,
І материнського тепла,
В тобі надії, сподівання,
З тобою разом я зросла.
Ти – мов вінок, де поєднались
І біль утрат, й козацький гук,
Життя і смерть злилися разом
У глибині тендітних рук.
Тобі цвісти й не в’януть зроду,
Жевріти в пісні, у віршах,
В тобі – великого народу,
Тендітна й лагідна душа.
Бо ти – є вічність, ти – є правда,
Ти мов би вранішня роса,
Тож хай залишиться назавжди,
В тобі і велич, і краса!

Шевченко Вікторія Тарасівна, 17 р., м. Львів



***

Ти знаєш, не боюся. Не боюся,
Оця любов – бентежно-дивний птах.
І я тобі ночами не наснюся,
Ти – світ мені не застуєш в очах.
І що тоді? Вечірня прохолода,
Коли уперше разом по росі.
Лиш тихо божеволіє природа,
Поставши раптом у усій красі.
І несмілива подорож в тумані,
І ніжного цілунку перший час.
А ранок, ранок, може, й не настане,
Згубивши вкотре між галявин нас,
Та я тебе у снах своїх не бачу,
Бо й я для тебе просто так живу...
Любов на нас подивиться – й пробачить,
І тихий смуток впустить на траву.

Загоровська Любов, м. Івано-Франківськ, 31 рік



Україна

Ти довго йшла по терню і стерні.
Сльозами кров'ю ти не раз вмивалась.
Десятки літ стояла у журбі
І теплим сонцем слави не ласкалась.
Ти довго йшла по темному шляху...
Але ти йшла Вкраїно, ти не впала.
І усміхнулось сонце вдалині
І засіяла гетьманська булава.
І знову сльози, знову крик і плач
І знов стоїть зажуреная мати:
" О Боже, діточкам гріхи пробач,
Бо крім молитви я не маю що їм дати..."
Молитва щира за дітей своїх,
До неба ластою летіла.
Зраділа неньки стомлена душа,
І усміхнулась знову нам Вкраїна.
Тепер вона міцна, могутня стала.
Два моря омивають береги
Хоча й минулася козацька слава
І не літають "сизії орли"
Проте вже двадцять років незалежна
Одна єдина з заходу на схід.
І синьо-жовті майорять знамена,
Й ще повноводний синьоокий Дніпр.

Меленчук Олена, 16 років, смт. Козова Козівського району Тернопільської області



Вірні птахи

Злетіли лелеки
ключем понад села.
Я чув: їхня пісня
була невесела.

— Куди ви зібрались,—
гукнув їм, — лелеки?
— На південь у вирій,
наш шлях ще далекий.

— А що, у Вітчизні
вам стало не мило?
Моє запитання
птахів зупинило.

— Ой, ні, ні, хлопчино,—
так кожен курликав,
— любов до Вкраїни
в нас дуже велика.

Ми тільки на зиму
туди відлітаєм
і буде нам сумно
за цим рідним краєм.

Мандруєм за море,—
звучало луною,
— й назад повернемся
додому весною.

Крук Ігор Васильович, Словацька республіка, с. Гонтіанске Моравце, 27 років


Античари

Ця тиша - мов поетова сльоза,
Мов акварель, така небесно-ніжна,
Не зболена ще болем, дивовижна,
Як вимріяна вечором роса.

В серпанку місяць, мов старий ліхтар,
Вальсують з вітром зорі легкокрилі,
Пелюстки губ, цілунки недоспілі,
Що душу залишили серед хмар.

А сутінки у буднях сірих днів
Чарівним світлом освітить не хочу,
Щоб ніч моя тобі не впала в очі,
Щоб ти її кохати не зумів.


Ліричне

Де хмари-кораблі, в небеснім океані,
Я тихо відпливу у синю далечінь.
У тім оазисі осінньої печалі я зрозумію,
Що не треба слів.
Лиш там, де я одна,
Між зорями, у небі,
До мене світ зайде, щоб попросить вогню,
Вогню кохання, затишку і щастя
В якому я щодень, щоніч горю.
Лиш там, де буду я,
В човні із павутиння,
Наповниться ріка перлинами роси.
І місяць жовтий, наче стигла диня,
Шепоче вітерцям слова краси.
Лиш там, де кораблі, в небеснім океані
Я тихо відпливу у синю далечінь.
У тихій гавані осінньої печалі
Я зрозумію, що не треба слів.

Галина Бендза-Коцовська, 34р., м. Ходорів Львівської області



Слава Україні!

Слава тобі, Україно моя!
Слава твоєму народу!
Хай буде щасливою доля твоя,
Щоб лиха не знала ти зроду.

Ти свідком історії стала колись,
Як Київ славетний родився.
Сам Князь Володимир за тебе моливсь,
За тебе він з ворогом бився.

Багато ти крові та сліз пролила
Від нечисті вражої сили.
Нарешті ти волю свою здобула,
Заквітли дніпровськії схили.

Засяяли з вірою в вічне життя
Церківки золотоверхі.
Вони пробудили в душі почуття
Пізнать завіт новий та ветхий.

Твої, Україно, безмежні поля
Милуються в житнім колоссі.
І сонечко ясне, мов те немовля
Радіє блакитній волошці.

Високії гори на вахті стоять,
Твій спокій оберігають.
Лиш тільки для тебе всі зорі горять,
Для тебе в річках хвилі грають.

Живи, процвітай Україно моя!
На благо своєму народу.
Хай славиться нація рідна твоя,
Щоб їй не було переводу.


Я – Українець!

Я – Українець, русич, русин,
Нащадок козацького роду.
Святої Руси-України я син,
Я вірний своєму народу.

Ти Господом створена Київська Русь,
І твій нарід обраний Богом.
За долю щасливу твою я молюсь
І в хаті, і за порогом.

Тяжка твоя доля матінко Русь,
Завжди тебе всі шматували.
За волю твою я невтомно борюсь,
Не дам, щоб тебе мордували!

Оті ненависні, пархаті жиди,
Які хлебчуть кров мов вампіри.
Покінчити з ними пора назавжди,
Щоб більше нам тут не смерділи!

Колись в ті щасливі, далекі часи
В Дажбога всі вірили свято.
Вони були люди земної краси,
Свій край боронили завзято.

Тож встаньмо з колін Українці мої!
Згадаймо якого ми роду.
Не гніть перед ворогом спини свої!
Боріться за честь, за свободу!

Саханда Ігор, м. Київ, 44 роки



Світом розлетілись…

Світом розлетілись Ваші діти, мамо.
По усіх усюдах грішної Землі.
В ріднім краю щастя заблукало –
Під чужі вітрила стали кораблі.

Лісабон, Торонто, Мюнхен, Барселона –
Прийняли синів під свої дахи.
І летять із рідка до рідного дому
Сумні та журливі, вістоньки – птахи.

Виростуть онуки без Вашої любови.
Будуть їм байдужі пісні солов’їв
Та й чужою стане Ваша колискова,
Не збентежить серця клекіт журавлів.

Станеш доживати, голубонько – мамо,
Сумно і самотньо свій старечий вік,
Бо синам ні мудрості, ні мужності не стало,
Щоб не полишити батьківський поріг.

Не вернуть до дому їх шляхи омани.
Чужина пригорне під своє крило.
Та колись не стане там, у хаті, мами…
І вона не вийде шляхом за село.

Гурц Володимир, 54 роки, м. Дрогобич



Український дім
Стежки
лиш тіні тріснутих дзеркал
життя вирує там
у задзеркаллі
там вітрокрил тиранить на перкалі
химерних ліній і простих лекал
та в чому правда
істина
мета
які ми
з того боку амальгами
чи й там
тумани тліють над лугами
і сито котять хвилею жита
чи й тут
як там
суддя
лукавий лис
чи й там
як тут
козак Мамай
не в Лузі
а в бронзі
при німоті
при нарузі
мов докір над Хрещатиком навис
чи й там як тут
брехнею
є брехня
і править бал пихата байстрюкатість
що продала за фантики строкаті
і мову
і домаху
і коня
і між отих
уявних павутин
в розбитій долі
в дзеркалі розбитім
чи ж ликом ми
а чи шовками шиті
і спить в душі
чи каїн,
чи святий

Косенко Олександр, 55 років, м. Кіровоград



***

Душа твоя виношує казки,
іскринки сміху, світлі образки...
Так щедро ллється сонячне проміння.
Так легко шлях знаходиш до прозріння.
А спогад кличе давні покоління,
ті, мудрі, як перейдені роки...
Крізь час і долі - мить живого слова -
звучить і вабить українська мова.


***

Не розгуби, не розгуби
хвилини затишку і раю!
Подумай, помолись, зроби -
хай плід у таїні зростає.

Не варте завтрашнє журби,
якщо сьогодні марно гинеш.
Затихнуть звуки боротьби,
а ти залишишся, людино.

Достигне плід, настане час
у небо сонячне вертатись.
Хтось прийде знов, щоб після нас
життям у вічність проростати.

А поки день і поки мить,
і Україні долі хочеш -
молитва хай заструменить...
Спинись. Поглянь у Божі очі.

Це Він дарує, кличе, вчить,
тебе пильнує, мов дитину.
Крізь все життя нехай звучить
клич серця - Бог і Україна!

Королишин Ганна, 43 роки, м. Івано-Франківськ



Зайчик

Зайчик скаче по доріжці,
Заболіли його ніжки.
Тут лисичка підбігає
І у зайчика питає:
- Щось ти, сірий, зажурився,
Може, трохи утомився?
Ти присядь на той пеньочок,
Почешу тобі я бочок.
- Ні, Лисичко, не піду,
Бо в твій ротик попаду.


Україна

Україно моя рідна!
Ти – найкраща в світі!
Я люблю твої поля,
І моря, і ріки.
Львів, Дрогобич і Чернятин –
Моя Батьківщина.
Найдорожча, найрідніша –
Моя Україна!

Гищук Андрій, 7 років, м. Дрогобич Львівської обл.



Про мову

Скажіть мені, батьки і діти,
Яка найкраща мова в світі:
Чи польська, чеська чи англійська,
Чи наша рідна, українська?

Це мова серця – мова пісні,
Мова любові та весни,
Де соловей вечірнім свистом
Влітає трелями у сни.

Це – прикарпатські вечорниці
Співають «…руту» парубки,
Дзвінкі на слово молодиці
Печуть пухкі медівники.

Це у барвистих вишиванках
Знавці танцюють гопака,
Під спів, під арію Одарки,
Тече-бурлить Дніпро-ріка.

Це - материнська колискова,
Це коломийка із Карпат,
Гучна трембіта світанкова
Здуває з неба зорепад.

Це над Хрещатиком в обнові,
На мові славних козаків,
Звучить піднесено й святково
Державний, України гімн.


***

Горить свіча, виблискує велюр,
Вино частує проводи любові,
Від поцілунків залишився каламбур –
В губній помаді сльози парникові.

На плечі тисне осені спіраль
Чубатиться посріблена корона
Розносить вітер серденька печаль
Під невловиму пісню Купідона.

Забудь мене, у гніві розлюби
І випусти з душі розчарування
З тобою ми вже більше не раби –
Великого взаємного кохання.


***

Україно, ти – біль і розрада,
Ти – криниця народних пісень,
Героїчна козацька балада
Про хоробрих відважних людей.

У нерівних боях з ворогами
Твою честь захищали сини.
Піднялись монументами слави
Мужні воїни – діти війни.

На твоєму весняному полі
Проростає добірне зерно.
Вздовж дороги в родинному колі
Золотиться лляне полотно.

Медом дихають липи столітні,
Над рікою шумлять явори.
Разом з тризубом жовто-блакитні
В твою честь майорять прапори.

Над просторами рідного краю
Пісня жайвора в небо летить,
А в Карпатах під дзвін водограю
Соловейко округу п’янить.

Ти – скарбниця великих талантів,
Нових задумів, творчих ідей,
Прославляючи силу атлантів,
Над тобою вознісся Орфей.

І зоря над тобою леліє,
І веселка в квітучих тонах,
Кожне серце за тебе радіє,
Величає тебе у піснях.

Україно, ми – завжди з тобою,
Наймиліша ти мати для нас.
Процвітай, мов калина весною,
І крокуй з нами в зоряний час.

Гарник Юрій, 50 років, с. Раневичі Дрогобицького району Львівської обл.



Таїна

Нова любов –
Ніби квіточка в мене
І не в змозі ніхто
Зруйнувати, крім мене.

Хочу в твоєму серці
Народитись щастям,
Щоб ти відчувала
З ким у парі краще.

Ти – квітка пахуча,
Яскрава і мила,
Ніжна, як промінь,
В житті не зрадлива.

Щоб ти світила
Мені лиш сонцем.
Щоб мрії збувались
З відкритим віконцем.


Брюнетка

Сподобалась мені
Брюнетка смуглява.
Її карі очі,
Мов з раю, постава.

Ти моя мрія,
Моє ти бажання.
Може, із неба
Впало кохання!

Без тебе моє серце
Тихесенько мліє,
Екає любові
І часто німіє.

Усе, що зумію,
Буду старатись,
Щоб тебе принцесою
Зміг я назвати.

Пригнар Сергій, м. Борислав, 21 рік



Історія одного кохання…

В цій розповіді все переплелося –
Розлука, біль, надія і любов…
Все це було, чи може так здалося,
Та ця історія тривожить душу знов.
В одному тихому, красивому містечку
Одна хороша дівчина жила…
В очах її бездонних, наче небо,
Любов до нього одного цвіла…
Всі говорили їй: «Не муч себе даремно!
Залиш його! Навіщо він тобі?
Ти ж знаєш, що не будеш з ним щаслива,
Його душа належить не тобі…»
Та не послухала вона порад сторонніх,
На поклик серця впевнено пішла…
І ось одного весняного ранку
Вона до хлопця нишком підійшла
І, ніжно глянувши в його блакитні очі,
Відкрила серце дівчина йому…
Для щастя їй так мало було треба –
Належати йому… Лише йому…
Та не зумів він оцінити щастя,
Що випадає на мільйон лиш раз.
«Відстань від мене! Не в моєму стилі…», -
Думки губились у шерензі фраз.
І каменем важким лягла на серці
Разюча біль розламаних надій.
«Він зовсім не любив мене… сміявся!», -
Кричали клаптики її розбитих мрій…
Та час ішов… гоїлись в серці рани,
Його простила дівчина давно.
Ось тільки недовіра залишилась –
Словам вона не вірить все одно.
Минали дні… Вже й осінь на порозі
Змінила сонячні, медові літні дні…
В один погожий вечір довелося
Іти додому дівчині одній.
І ось вона у рідному під’їзді,
Де зовсім тихо (весь будинок спав),
Вона відчула, як з нічної тиші
Хтось вийшов і за руку її взяв.
На мить якусь завмерло її серце,
Та страх минув, тривога відійшла,
Коли побачила вона перед собою,
Того, кого любила, ким жила.
Та, погасивши у душі багаття,
Холодну маску одягнувши знов,
Вона байдужим голосом спитала:
«Це знову ти? Навіщо ти прийшов?»
Сказавши це, вона іти зібралась,
Та він її чомусь не відпускав.
Хвилини стрімко вдалеч відлітали…
Він глянув в її очі і сказав:
«Ти знаєш, час минув і я змінився.
Я вже не той, яким раніше був.
Після тієї нашої розмови
Я справжню цінність у житті збагнув…
Пробач мені за все! Молю! Благаю!
Тоді не розумів я що роблю!
І лиш тепер зумів я зрозуміти,
Як я люблю тебе безтямно, як люблю…»
Вона стояла незворушно… мовчки.
І в тишині лиш чувся серця стук,
На очі плавно сльози навертались,
Душа згорала від пекельних мук.
А він усе ще в очі їй дивився
І відповіді вперто в них шукав…
А не знайшовши, ніжно нахилився,
І несподівано її поцілував…
Та вирвалась вона, і засміялась:
«Твій жарт сьогодні вдався хоч-куди!
Тепер ти маєш з чого посміятись…
Дістав, що хочеш? А тепер – іди!»
«Люблю тебе…», - сказав слова ці знову,
Печально в очі дивлячись її…
Вона ж від нього рвучко відвернулась,
І зникла в непроглядній темноті…
Всю ніч вона проплакала в подушку,
Стискалось серце в грудях від жалю,
А в голові весь час звучала фраза,
Яку промовив він – «тебе люблю…».
І знову ранок зазирнув в віконце,
Проміння сонячне кімнату залило,
А дівчина усе ще не заснула,
Все думала про те, що відбулось.
І ось вона, як завжди, одягнулась,
І чашку кави випила до дна…
Та, вийшовши на вранішнє подвір’я,
Застигла зачаровано вона…
На місці тім, де вчора попрощались,
Де вперше він її поцілував,
З сльозами на печальному обличчі
Її коханий все іще стояв…
За мить в дівочім серці лід розтанув,
Вона до нього швидко підійшла,
І ніжно обняла, поцілувала…
«Люблю тебе…», - промовила вона.
І з того дня вони не розлучались,
З любов’ю згадуючи мить прекрасну ту,
Коли уста кохані шепотіли:
«Тебе люблю… Я так тебе люблю!»


Два серця

Ти танеш у очах моїх, як сніг,
І у багатті пристрасті згораєш…
Невже нарешті ти признатись зміг,
Що лиш мене одну ти так кохаєш,
Мене лиш бачиш у весняних снах,
Гарячим тілом прагнучи до мене,
Хоча би в мріях чи своїх думках
Відчути смак миттєвостей шалених,
Де ти і я… Де з нами цілий світ,
А ми в його заплутались тенетах.
Мов нитки дві, сплелись у темноті
Дві долі, як в Шекспірівських сонетах.
Тебе, мабуть, мені призначив Бог,
Як добрий лікар життєдайні ліки…
Ніхто тепер не розлучить нас двох –
Два ніжних серця, з’єднаних навіки!

Гайдук Леся, 24 роки, м. Борислав



Любовна мить

Любити можна просто так…
Не тільки другу половину.
Любити можна просто так…
Звичайну, дорогу людину.

Коли затисне серце вмить,
Обплетене, мов павутинням.
Коли спокійний подих зник,
Розмірений, як йшов годинник.

Коли запалиться твій зір,
Гарячий, мов вогонь у небі,
Ти знай – любов давно не спить.
До серця крок зробити треба!

Мандич Тамара Михайлівна, 16 років, м. Генічеськ, Херсонська обл.



Проза


А кава холодна сьогодні…
Допиваю ковток холодної кави і чекаю… Кого і чого? Можливо, дзвінка, тепла, щастя… І таке нестерпне чекання! І воно заворожує, бентежить, болить… А чого чекати завтра? Можливо, кава стане ще холоднішою, а чекання - витривалішим, а може…

Виходжу з дому… йду сірими вулицями і мене ніхто не помічає і нікого не помічаю я … сама сірість в сірості! Та, невже? Йду… можливо помітить мене дощ, і що? І чим далі йду, тим більше нічого… Ілюзії, модерність, мрії - яке воно все фальшиве! Сьогодні весь світ біля твоїх ніг, а ти гордо підіймаєш голову і кажеш: "Не треба!!!" Сьогодні тобі простягають руку допомоги, а ти: "Я сама!!!" Сьогодні прийшов час жити, а ти все завтра, і завтра… Сьогодні марнуємо, завтра марнуємо і завтра знову змарнуємо… А що заважає випити теплу каву сьогодні?

Є люди…

Є люди, яких ти хочеш взяти для себе, а є люди, яким хочеш подарувати себе…
Є люди, для яких ти не є жертовною, а є люди, задля яких ти віддаєш життя…
Є люди, котрі не люблять тебе, а є ті, котрих любиш ти…
Є люди, присутність яких тобі неважлива, а є люди, присутність яких зачаровує…
Є люди, на яких дивишся і не бачиш нічого більшого, крім людини, а є люди, дивлячись на яких ти бачиш Бога…
Є люди, з якими ти поділишся шматком хліба, а є люди, яким ти віддаєш все…
Є люди, для яких ти живеш, а є люди, котрі є самим твоїм життям…
Є люди, котрі є тобі друзями, а є ті, котрі є найкращими…
Є люди, для яких ти – чужа, але є ті, котрі тобі є рідними…
Є люди з вадами, з котрими ти не можеш змиритися, а є ті, яких ти приймаєш такими, якими вони є.
Є люди, котрих ти любиш, а є той, кого кохаєш…
Він - саме той….
(Присвячено Р.С.)

Загубити, щоб потім знайти…
Вже майже доросла дівчинка з великим рюкзаком, трохи розкиненими кучерями перебігла через дорогу і, вже майже доходячи до воріт, впала. Її кучері розкинулися ще більше, очі налилися слізьми, щоки почервоніли, а найголовніше – маленький мішечок, який вона тримала у руках, стрімко впав на землю. У цьому мішечку були її перлинки; часто вона гралася ними, милувалася, але ніколи і нікому їх не дарувала і не показувала.

Це була її маленька таємниця. Всі перлини розсипалися по землі, покотилися світ-за-очі… Любочка із розпачу та страху їх втратити почала визбирувати їх із рясної трави.

"Здавалось би всі!" - вигукнула Люба і радісно, але з острахом побігла додому. Наступного дня тією дорогою йшов з друзями Петро. Він знав – йому залишилося жити недовго, точніше вже через декілька днів у нього перестане битись серце. Він вже звик, що всі його жаліють, хочуть допомогти, але йому хочеться жити так, як всі, хоча б останні дні життя…

Приглянувшись додолу, він побачив щось дуже красиве, блискуче, дорогоцінне… Це була перлина. Петро зворушливо її підняв. Вона дала йому надію на життя і тоді, коли всі з ним прощалися, бо вже прийняли його смерть. Петро сказав: "Я буду жити!" Як сказав - так і зробив, хоча не в його силах було вирішувати. Перлина допомогла йому повірити, а віра допомогла йому вижити.

Любочка, ні про що не задумуючись, далі берегла свої перлинки, ніколи їх не губила, але дарувала їх багатьом, відкриваючи для них світ безмежних казок і надій. Минуло багато років… Красива, розумна дівчина із тими самими кучерями, тримаючи у руках безліч журналів, сіла на лавку у місцевому парку. Та тут раптом усі журнали впали додолу. Не встигнувши навіть рукою дотягнутись до землі, щоб їх підняти, підбіг молодий юнак і, не вагаючись, зробив це сам. І так почався їхній довгий спільний шлях. Та ні, він почався ще тоді, коли вони про це навіть не знали, коли були ще дітьми…

Інколи потрібно губити перлини любові, щоб здобути її. Даруймо любов, щоб любов дарувала нам щастя!

Софія Ігорівна Стахнів, 19р., с. Лішня Дрогобицького р-ну


Байдужість

Не бійся ворогів – в найгіршому випадку вони можуть тебе вбити.
Не бійся друзів – в найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити.
Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують,
але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство.
 Бруно Ясенський
Ескалатор київського метрополітену повільно піднімав люд з-під землі. Усі тулилися один до одного, щоб якомога більше людей змогло поміститися на рухомих сходах. Було тісно. Їхали мовчки, вдаючи, що нікого немає на нескінченно-довжелезній гусені ескалатора. Десь знизу чувся гул електричок, що прибували і відправлялись у точно зазначений час. Цей звук доносився із нір підземних потягів і стрибав по метрополітену, відлунюючись від мармурових колон. У когось задзвонив мобільний. То був чоловік у чорному пальті. Він витягнув телефон з кишені і приклав його до вуха.

- Алло, – він заговорив якогомога тихіше, проте ніхто навіть не звернув уваги на дзвінок. Хтось слухав музику в навушниках, хтось втупив погляд вниз, чекаючи, поки приїде, хтось роздивлявся реклами, що висіли в освітленому тунелі.

- Павле, купи молока, я вдома нагрію, бо щось наш Петрик прихворів, – сказав милий жіночий голос з того кінця зв’язку (певне, його дружина).

- Добре, куплю. Я в метро зараз, – так само тихо відповів він і поклав телефон назад до кишені. Жива колона людей прибула до зали метро на поверхні.

В залі була неймовірна метушня. Люди юрбились за жетонами, або штовхались, щоб пройти до ескалатора. Коло виходу на шматку картону сидів безногий афганець з коробочкою з-під масла, в якій відблискували дрібні копійки. Він знизу спостерігав за метушнею, яка тривала протягом цілого дня. Натовп проходив повз і, тільки іноді хтось кидав копійки до коробочки, воліючи не помічати хворого. Чоловік, що говорив по телефону, кинув йому одногривневу купюру.

Він зайшов у продуктову крамницю біля переходу і купив молоко. На вулиці ставало темно. Чоловік пішов вздовж порожньої вулиці, а потім повернув за ріг у гущу багатоповерхівок, де проживеш все життя на п’ятому поверсі і навіть не познайомишся із сусідом із сьомого (хіба що він тебе затопить).

Біля будинку, де жив чоловік був дитячий майданчик із дерев’яними гойдалками, каруселями і гірками. Проте дітей тут побачиш рідко. Частіше тут сиділи молоді хлопці, що курили, пили, били скляні пляшки, лаялись, малювали маркерами на гірці всіляку гидоту і недопалками засмічували пісочницю, з якої щовесни поволі проростала трава. Цього вечора їх гучна компанія також зібралась, і вони пили пиво в дитячій альтанці.

– Ей, дядя, закуріть нє найдьотса? – з реготом спитали вони, коли чоловік проходив до свого під’їзду.

– Не палю, а чи не зарано вам курити, ще й на дитячому майданчику?

– Ти чьо, абарзєл? – вони різко вибігли з альтанки і почали лаятись. Разом із лайкою відчувся сильний перегар. Хтось, видно найсміливіший, наніс удар, і весь гурт накинувся на чоловіка і повалив його на землю, копаючи ногами.

На другому поверсі мала дитина кликала батька: "Тату, тату, там дядю б’ють". "Т-с-с", – відповів батько і вимкнув світло. Люди, бачачи здалеку бійку, обходили іншими дворами, щоб теж не потрапити під гарячу руку юрби. Навіть бувалий боксер, що йшов на нічну варту до крамниці, подумав: "За діло значить" – і перейшов дорогу. Паралельною вулицею проїхала машина патрульно-постової служби, але вона, здається, й не помітила бійки. Всім було байдуже: це не їхній син, батько чи чоловік. Це не їхні проблеми. По брудному асфальту розтікалось молоко і струмками прямувало до дощового каналу.

Тужиков Андрій Вікторович, м.Чернівці, 19 років



Маленький ангел

Він сидів на даху висотного будинку і плакав. Маленькі крильця здригались, але він, здавалось, навіть цього не помічав. Ангел. Зовсім маленький ангел. Такий собі хлопчик років семи. Його личко зовсім поблідло від сліз та схлипувань. Очі виглядали неприродно великими та синіми-синіми, з сумішшю золотого.
Мені було важко відірвати погляд від його очей… В них я вперше побачила небо, яке ніколи не помічала… Він посміхнувся. Я подала йому у руки хусточку, щоб він витер сльози. Боялась щось запитати… Це ж я його потурбувала, коли прийшла на дах, де був лише він.
Він витер личко і задумався…
Витягнув з кишені аркуш і почав його загинати. Вийшов маленький літак.
- Дивись. – Він пустив літак з даху, і той спочатку непевно, а потім все сміливіше полетів, змінюючи напрямок. – Це ти. – І він рукою показав на літак. – Тобі бракує сміливості.
Я слухала…
- Подивись вниз. Будь ласка.
Я покірно встала і підійшла до краю даху. Перехилилась трохи… По вулиці ходило багато людей. Хтось був з мобільником, хтось нетерпляче вів дитину, часом покрикуючи. Вони здавались такими маленькими і … непотрібними.
- Розумієш?
Задумалась…
- Що саме?
- Що ти там бачиш?
- Вони такі маленькі та непотрібні.
- Ні. Всі вони – потрібні комусь, навіть, якщо думають, що це – не так.
- Тоді… виходить… я не розумію?
- Поки – ні.
Він витягнув маленький зошит, що поблискував на сонці. Відкрив… Потім уважно подивився на мене.
- Намалюй мені щось.
- Я не вмію…
- Спробуй. Будь ласка.
Мені стало незатишно. Я боялась зруйнувати його сподівання щодо мене. Малювання мені ніколи не вдавалось.
- Добре. Що тобі намалювати?
Він мовчав і лише уважно розглядав моє обличчя. Я сприйняла це за відповідь: "Намалюй, що захочеш сама".
Я взяла в руки ручку і намалювала… посмішку. Мені бракувало її в повсякденності… І я згадала… Посмішку дитини, що колись щиро простягала руки до мене, зовсім мене не знаючи… Посмішку моєї мами, коли я приїжджаю додому…
Ангел подивився на мій малюнок і сказав: "Дякую".
- Як це: мати крила?
- Так само як мати душу… Необхідно, але відповідально.
Раптом він підвівся. В його погляді було видно сподівання.
- Прощавай.
Він ступив кілька кроків.
- Почекай…
Оглянувся. Зупинився. Чекав моїх слів...
- Чому ти плакав?
- Бо ти ніколи не бачила неба…

Марта Приріз, 18 років, м. Дрогобич



Одного ранку

Ніжний шовк ковзнув тілом, легко впавши на підлогу. Пелюстки троянд розбудили тонким ароматом, цілуючи кожен сантиметр темного волосся, рук, ніг. Промінь сонця пробився крізь штори, ніжно залоскотавши очі, допоміг їм відкритись. Вона потягнулась, відчула запах моря, його шум, чайки. Кисті рук захотіли торкнутись клавіш фортепіано і відтворити на них солодку мелодію, яка закутала її душу в цей ранок. Роздивилась голубе небо - уявила там свою мрію і посміхнулась їй. Вона прокинулась закоханою... Звідкись взявся запах ванілі і ніжно влився в запах троянд. Легко залоскотало внизу живота, а серце божественно співало в шкатулочці, яку вона вже готова подарувати йому. Вона ще не впевнена кому, але душа готова –
Сіла на гілку дерева, подивилась вдаль, усмішка не сходить з обличчя - замріяний, зачудований погляд. Таке реальне щастя, таке справжнє, таке тепле, ніжне, нестримне…
Відчувала - зустріне його сьогодні. З першого погляду темно-карих очей зрозуміє це - Він, такий свій, такий рідний. Просто підійде і поцілує, без слів. Вони будуть такими лишніми в цей момент. Все перевернеться навколо і почнеться нове життя . Все зупиниться навколо і буде чути стук тільки одного серця, тому що нарешті з’єднаються дві половинки, тому що ніщо уже не може бути важливим, тому що розгорівся вогонь, тому що вони горять у ньому - назавжди!!!

Іванченко Зоряна, м. Дрогобич, 22 роки


Розмова з Котермаком

Як воно, чоловіче, кам’яніти над Дрогобичем через п’ятсот літ?
Усе змінюється, а назва міста, бач, збереглася. З твоєї легкої руки, земляче, про нього вже тоді знали в далеких землях. Ти залишив Котермака-зварича ще біля воза, яким вибирався у мандри разом з чумаками, але потай, десь під мішковиною, поміж крамом сховав Котермака-вченого. Отой спраглий до знань юнак був твоєю суттю.
Сміливо! Темні часи поглинають найсвітліші сподівання.
Сміливо! Проміняти знайому оселю на обсерваторію неба.
Сміливо! Вдивлятися у сіль і бачити Чумацький шлях.
Така сміливість стала б у пригоді твоїм нащадкам. Бо вони все більше зваричі, міцні та роботящі, але зваричі. Солеварний промисел занедбали, університет перетворили на гендель. Солодко їм зі смаком солі. Тож навіть коли розворушиться хто, зельмани йому тут же просичать «цісьо!» - засміють чи обгавкають.
О, про псів – то окрема розмова. Ти й сам бачиш, як вони зграями скрізь вештаються. То, коли хочеш, певний знак, може навіть ознака ментальності: гавкнути, гризнути, але не відкрито, а з-під столу, з-за рогу. А що їм треба? Аби своя буда та свій ланц були. От люди від псів і навчилися: хто кістку жбурне, той і господар.
Був у нас один чоловік – Івась з Нагуєвич. Життя поклав, аби розворохобити гниле і завидюще галицьке болото ( і таки зробив багато), але коли на мільйони зваричів припадає один Франко, діла не буде, гавкіт не стихне. Тож утікають, Юрку, як ото ти, хто в Краків, хто в Болонью. А ті, що зостаються, будують хати, та все скраю, скраю. Тому й живемо завше на кордоні: смикають нас, хто тільки захоче. Ми ж не йдемо на розмову, лише псів випускаємо – чи не дадуть, бува, кістку.
Жаль, Котермаче, жаль.
Що їм твої зорі? Ознака дивацтва.
Що їм твій «Прогностик…»? Нема пророка в своїй Вітчизні.
Що їм твій Дрогобич? Запис у метриці.
Знаю, болить тебе твоє кам’яне серце за нащадків…
Як їм побачити зорі?
Мовчить Котермак. Мовчить.

Наталія Свойкіна, м. Дрогобич, 37 років



Художник
Яскраве світло вривалося в кімнату через зашторене вікно… поміж шпарини межи шторами проникали вузькі смужки світла і торкались зосередженого обличчя, руки, яка тримала пензлика. А пензлик швидко ковзав полотном, вимальовуючи дивних форм силуети.
- Про що весь цей час думаєш, художнику?
- Про неї.
І з кожною хвилиною на папері виникали то шумна вулиця, то обрізані міські клени, то іскристі фонтани… Але пустувало лише місце посередині картини.
На сьогодні вона була завершена. У художника більше немає сил...
Він підводиться, одягає коричневий плащ, закутується у теплий в’язаний бабусин шарфик і відкриває двері, ідучи на зустріч осені…
- Знаєш... а вона прекрасна. Осінь...
І художник підставляє обличчя подихам вітру, ніжним, прохолодним поцілункам сонця. І осінь кидає своє золото-листя йому на плечі, встеляє дорогу багрянцем, наче червоним килимом слави і виводить його із заосіненого парку в кам’яні джунглі міста.
Невелика площа, всіяна фонтанами і алеями троянд. Велелюддя, гамір, шум. Художник сів на лаву в затінку криваво-червоного клена і став спостерігати. Різнобарв’я людей: курточок, кофточок, сумочок, колготок, капелюхів, кросівок, туфель… Різнобарвне панно, де кожен – шматочок одного величезного цілісного пазла… Частинка єдиного...
- Що ти шукаєш?
- Її.
- Невже так важко її знайти?
- Важко…
- Чому?
- Бо нема ідеальних…
- Не завжди ідеальні – щастя.
- А я хочу ідеальну!
- А що ти знаєш про ідеал?
- Нічого.
І художник почав вдивлятися у кожну дівчину, що проходила повз...
- Задовгі ноги; непропорційність; фу-у-у, фарбована; оце так макіяж; занадто худорлява; о, а ця дуже повна, аж занадто повна; ну що це за одяг? готка, емо? а тут і зовсім стать не визначена…
- Ну що, знайшов?
- Ні…
- Чому?
- Бо в кожній мені подобається лише якась одна особливість, а решта – фу, навіть і не хочеться дивитися…
- То спробуй скомпонувати з кількох – одну.
- Скомпонувати… слухай, а це ідея!
І знову світло пробивається крізь штори, і знову швидке ковзання пензлика… В середині малюнка з’являється силует…
- Хто це?
- Дівчина…
- Бачу, що дівчина. Чому вона?
- Мені сподобалась її граційна фігура і те, як вона сиділа, ловлячи яскраві бризки із фонтану…
Кожен день художник знову йшов у парк, а вночі на малюнку з’являлися все нові й нові деталі.
- Чому брюнетка?
- А чому блондинка?
- І русяві теж тобі не подобаються?
- У моєї мами було темне волосся із відтінком бронзи… здається.
- А чому біла сукня?
- Біле – це стандарт - чистота й цнотливість. Та хіба ти не знаєш?
- Але ж є ще сотні кольорів та відтінків!
- Кольорів лише сім…
- А відтінків – безліч!
- Ну добре, біле із зеленувато-блакитним відтінком на кінчиках…
- Чому саме з таким?
- Ти ставиш забагато запитань!
- Ти не відповів.
- Зеленуватий – море… колись я все таки побачу море!
- А блакитний?
- Небо, простір, свобода… коли я був маленьким, я мріяв літати…
- І що ж тобі перешкодило?
- Здоров’я… і мама.
Останній день для художника видався дуже довгим… він ніяк не міг знайти той потрібний йому фрагмент, щоб закінчити свою картину. І от нарешті, коли він засмучений вже подумав було йти, раптом із вечірніх сутінок виринула сіра постать. Але обличчя він не міг повністю розгледіти…
Вона пройшла повз нього гордо, ненароком зазирнувши йому в очі..
Цієї ночі картина була закінчена. Але художнику не спалось. Він одягнувся і попрямував до фонтанів. Ніч стояла місячна, чиста, тиха, така, яка буває тільки осіннього вечора, коли надходять перші приморозки, тому він здалеку запримітив світлу постать. Розпливчаста, туманна, вона майоріла йому біля фонтанів.
- Це більше схоже на мару, аніж на людину…
Підійшовши ближче, художник побачив між туманної плями світла дівчину. Він безмежно здивувався, коли вона обернулась і він упізнав у ній ту, котра ось уже півгодини дивилась на нього зі свіжої картини.
„Все так, як і я намалював! Все: контури, постать, одяг, руки, губи, очі… все так! Але як же її звуть? Звідкіля вона тут узялася?”
- А тобі навіщо?
- Я хотів би познайомитись. Ти ж точнісінько така, як я тебе намалював!
- Ти не міг мене намалювати. Ти жодного разу мене не бачив. Я – Божих рук творіння, а не твоїх! Та й взагалі я ще не народилась...
- Але ж я тебе намалював! Ти — мій ідеал! І я хочу бути з тобою!
- А я не хочу! Мій смак ще не опустився до того рівня, щоб я захотіла бути з таким, як ти.
- Але ж…
Та художник не встиг договорити, бо з-за найближчої багатоповерхівки бризнуло промінням сонце. Ранок. Хлопець навіть не зчувся, як пролетіла ніч, здавалось, він говорив з нею всього п’ять хвилин. А пролетіла вічність… Та перевівши погляд знову на незнайомку, він побачив, як силует дівчини тане під теплими променями.
- Стій! – крикнув він услід танучій усмішці.
І він прокинувся. Та раптом теплі руки обвили його шию, щось ніжне торкнулось щоки. Художник відкрив очі – на нього давилися з-під смолистих брів два маленькі океани.
- Що з тобою? Тобі наснилось щось погане?
„Хто вона? Хто ця дівчина?” Але автоматично відповів:
- Ні. Вже не пам’ятаю…
- То лягай, лягай, ще дуже рано.
І хлопець поцілував дівчину, а та, закривши очі, міцно-міцно до нього притулилась.
„Хто вона? Така звичайна і водночас особлива, така стандартна і унікальна, мрія і бажання, реальність і утопія… Проте вона не брюнетка і очі в неї не зелені, але все одно вона прекрасна!
Чому я не можу її кохати?
Я ж можу?
Я буду її кохати!”
Закутавшись у її волосся, художник закрив очі і поринув у найсвітліші мрії про таке вже недалеке майбутнє. Майбутнє де вони були з нею… Були разом… І були щасливі…
А в іншому кутку кімнати стояла рама із пошматованим полотном… Пахло вогкістю і свіжою деревиною... Сонце падало на те, що колись називалось картиною, а з кінчиків полотна стікала на підлогу червона фарба...


Грибний дощ
Місто потрапило у казку – на вулиці йшов справжнісінький тобі грибний дощ! По вулицях виростали десятки грибів, грибочків, грибків і кожної хвилини асфальт заливали грибні потоки.
Та це були дивні гриби, з людськими ногами і чорними капелюхами. Вони мали білі сорочки, білий одяг і біле взуття. Вони не мали лиць, і хаотично сновигали вулицями зрання й до смеркання, а на ніч поверталися до своїх сімей-грибниць.
Гриби кожен день їздили на білих автобусах-печерицях чи вусатих тролейбусах-равликах. Вони ніколи не бачили сонця, тому були мертвотно-бліді у своїх чорних капелюхах.
У них не було жодної поваги до ближнього свого, бо капелюхи ніколи не скидались із їхніх голів і щільно поприростали до волосся.
Їх сірі будинки обросли мохом і цвіллю. У цього міста вкрали погоду, лишивши тільки хмари й дощі, наче клаптик джунглів, де бувають лише сезон дощів і лише сезон дощів.
Гриби ніколи не слухають і не знають жодної музики, окрім хлюпоту дощу та бубоніння крапель по шифері багатоповерхівок. Навітьно зупинилась, по її безликому обличчі пробігло певне невдоволення. Та хлопчик-гриб не звернув ніякої уваги на безформне обличчя і простягнув дівчинці-грибочку яскраво-червону кульку-бульбашку.
«Мене переповнюють почуття, та я не маю слів, щоб їх назвати…», - дівчина поквапилась і швидко закрокувала геть.
У хлопчику-грибеняті забушувало море і прибій вій ледве стримував солоні хвилі-сльози. Він дістав папір, написав величезними літерами: «КОХАННЯ» і випустив кульку-бульбашку в небо. Вона злетіла високо-високо і, цілована подихами вітру, лопнула кольоровими червоними бризками.
Не зважаючи на невдачі, хлопчик-грибочок попрямував далі. Біля під’їзду одного із сірих хмарочосів вулиці Злив, він помітив мале грибеня із бабусею. Старенька бабця-гриб щось натхненно розповідала малому, а той уважно слухав і вбирав у себе всю цікаву інформацію.
Хлопчик-гриб попрямував туди. У нього в руці було ще три останні кульки-бульбашки. Підійшовши до бабці й онука, хлопчик раптом простягнув до старенької білу кульку-бульбашку. Бабця-гриб вражено, але без жодних сумнівів чи недовір’я у постаті взяла кульку-бульбашку із рук хлопчини.
«Молодість, мирні сонячні дні, діти, онуки, любий…».
А хлопчина тим часом простягнув до грибеняти жовтогарячу кульку-бульбашку. Малий з радісною усмішкою схопив її малими рученятами. Йому стало тепло, наче вдома, наче біля мами.
Тоді кольоровий хлопчик-грибочок усміхнувся бабусі й малому і став віддалятись від них з єдиною прозорою кулькою-бульбашкою в руках. Він обернувся, помахав прощально рукою, підстрибнув і на прозорій кульці-бульбашці полинув у небо. Піднявшись високо-високо, хлопець зник, а прозора кулька лопнула у небі: почався справжній кольоровий дощ.
Тоді мале гребеня і собі підстрибнуло і пустило в небо свою жовтогарячу кульку-бульбашку. Вона полетіла аж за хмари і визирнула з-за них теплим сонечком. Хмари-корівки почали тікати у найхолодніші закутки міста і мешканці Сльоти нарешті побачили, яке ж воно насправді, небо.
Бабця-грибочок ласкаво усміхнулась до малого внучати, скинула із себе поморщеного чорного капелюшка і, щасливо похитуючись, випустила в небо свою білу кульку-бульбашку. Кулька враз перекинулась голубом і полетіла на зустріч сонцю.
З тих пір рідко коли бували у Сльоті затяжні сезони дощів. Частіше небо співало свою блакитну симфонію під акомпанемент і диригування сонця. А мешканці майже забули про давні часи, коли небом паслися тисячі отар хмарин-корівок і цяпотіли холодні краплі. Тепер їм було сонячно. І лише назва міста нагадувала своє коріння.

Коваль Наталія, с. Бокійма Млинівського р-ну Рівненської обл., 21 рік



Моя мова – мудрість
Мова – мистецтво, мрійлива музика.
Моя мова – материнська. Мов море минулого мовить мені. Мова милозвучна, манить мудрістю, мрійливістю. Мова – можливість минати минуле, мандрувати майбутнім. Мить мовчання – мука.
Мова – малинова. Мов м'ята,матіола манить мене. Мов мальва, материнка мила мені. Музикою мчить між молодь. Миготить мільйонами міріад. Мова, мов мислі мудреця, має можливість міняти морок, марнослав’я. Мовить мені материнською мудрістю. Мова – мов молитва моєї матері.
Мова – міць, мудрість, мистецтво мовлення. Мужай, малинова моя мово! Мережкою моїх мислей милуй молодь!


Пробудження природи
Прийшла прекрасна пора. Потепліло. Пробудилась природа. Передзвін пташиних пісень переповнює простір. Поляни прикрашені підсніжниками і пролісками. Повітря повне пахощами первоцвітів. Парк помітно позеленів. Пташки повернулись. Покружляли, приземлилися, походжають по пагорбах, полях. Поле привітало птахів:
─ Привіт! Повернулися!
Пора пробудження природи приносить пречудові пейзажі. Приваблює пахощами провесінь.
Пишається посеред поляни пеньок. Пера поетів, письменників потужно працюють. Пишуть пісні, поеми про пробудження природи…


Тернова творчість
Тріпочуть тополі. Трепече Тарасова творчість третім тисячоліттям. Тихо, тихенько…
Талант творця – трагедія, та тепер титан торжествує. Твори Тараса тішать товариство. «Тополя, Тризна »- то туга, трагедія.
Тернова творчість творця. Трудився тяжко. Терпів тортури. Тюрми. Таврування.
Тужить Трясило, титан. Тяжка туга також творця.
Творіння Тараса – то тодішність та теперішність.
Ти, Тарасе, - талант і творчий трудівник!

Пельц Ірина, с. Сільце Підгаєцького р-ну Тернопільської обл., 14 років



Цвіт сакури

Цвіте сакура. Ще трохи і духмяні пелюстки почнуть опадати додолу. Рожевим дощем огортатимуть випадкових прохожих, а потім тлітимуть у поросі. Цвіт сакури невимовно прекрасний. Звабливий. Японська вишня цвіте так коротко. Невловимо, як щастя в людському житті.
У плині подій можна загубитися і впасти в транс, перетворитися на автомат. Втягнутися у повсякденні справи, яким нема кінця-краю, одягти шори і стати загнаною худобою. Інколи похмуро здогадуючись, що ніякого змісту і доцільності нема. Але вперто продовжувати йти проторованою стежкою. Бути коліщатком – учасником конвеєрного виробництва. Втратити віру, розчаруватися, охляти і раптом опам’ятатись, застигнувши перед квітучим деревом. Всі відповіді на запитання вмить постають перед тобою.
Сідаєш мовчки перед деревом і милуєшся. Насолоджуєшся красою і ароматом. В цей момент зникає час. Цвіт сакури – життєствердний. Адже краса і досконалість, що існували хай навіть коротку мить, змінюють буття. Це декоративне дерево, воно не плодоносить і сухою бухгалтерською мовою не має цінності. Але… Так багато усього не можна відобразити у сухих паперах з канцелярії. От як туди вписати душу?
Пелюстки сакури пухкі і ніжні, як бальні сукні. Та на відміну від суконь, які часто грішать відсутністю смаку, цвіт гармонійний і досконалий. Можливо, не варто прагнути прочитати усі книги і бути взірцем у поведінці, але до краси і гармонії вартує тягнутися кожному.
Якщо така високотехнологічна і працьовита нація, як японці, влаштовує собі вихідні, щоб встигнути помилуватися цвітом сакури, то це привід для роздумів. Людина потребує краси і чим менш вона забезпечена благами цивілізації, тим більше.
Зупиніться на мить і наповніть своє серце прекрасним – не шукайте його в людях і собі, озирніться навколо… Життя таке складне і коротке, несправедливе і жорстоке, що Ви можете зробити паузу і помилуватися красою сакури, що квітує. Не зважаючи на безглуздість – цвіте, прикрашає собою світ. Лише на коротку мить.


Дух Різдва

Нарешті цього року буде таке свято як годиться. Я не порушу приписів лікаря, буду шануватися, не запрошу жодного гостя і, напевно, не перевтомлюся :
- Будьте ласкаві, дістаньте той пакунок, тільки обережно!
- Там скло?
- Ні, там дідух.
- Це ялинкова прикраса?
- Ні, це обжинковий сніп.
- Так шурхотить, ніби дзвіночки.
- Це коробочки льону, переплетені із вівсом, колосками пшениці і жита.
Довго розповідаю, що це символ Нового Року, а у древніх рік починався, коли закінчували на полях збирати врожай, потім це свято перемістилося на весну: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» Обережно розпаковую, запопадливо відганяючи папугу, яка не першу зиму облизується на колоски у снопі, і врешті переможно тицяю дідуха під ялинку – замість Діда Мороза. Пасувало б новий уже купити чи замовити, щоб сплели спеціально для нашого дому, але якого б красивого дідуха не виготовили мені майстри, я знаю, що вкотре порушу традицію і не спалю ось цей сніп, що зараз під ялинкою, по святах, а знову дбайливо запакую і обережно покладу до сховку.
«Скільки сірих днів розфарбував час», – думаю про себе, розвішуючи ялинкові прикраси. Я збираю їх з дитинства і у кожній з них живе джин, як у лампі Аладіна. Мої джини не вміють виконувати бажання, але вони владні над часом – зберігають спогади і варто лише несміливо доторкнутися до іграшки, щоб перенестися у минуле. Жодного разу не вдалося швидко прибрати ялинку і цей рік не став винятком – джини захопили мене у полон, я застигала у теперішньому і оживала у минулому…
…Від полазників та колядників щороку не можливо було протовпитися до столу, на якому пашіли дванадцять пісних страв. Мати за добу знімала ґвалт, що ми нічого не встигнемо, осоромимося і вечеря не буде готова вчасно, адже сідати до столу слід із першою зіркою. Ніч ніхто не спав, увесь день перед вечерею мусіли постити і пріти на кухні, з чола рясно лився піт…
Боронь Боже згадати у переддень Різдва слово «мак»! Це до шкідників у хаті! Ніякого маку, тільки городина! У макітрі до куті розтирається городина, по підлозі розсипали жменю городини і ось, нарешті, перемога: «Мамо, а Катря мені за пазуху всипала маку!» Все, справа зроблена – провокація вдалася і батько не стримується: « Кіро, не кажи мак, а городина! Правда, мамо?» Ох і весело, знову не витримали дня без цього незамінного слова. Наступного року треба буде вигадати щось нове, цікаво, чи купляться?«Годі дівчата! Годі! Йдіть з кухні! Йдіть приберіть стіл чи одягніть ялинку»,– мати супилася і ображалася. А ми від цього ставали ще більш жартівливими, адже на Святвечір не годилося сваритися і гніватися, отже, якщо мати грішить і злоститься, то у пекло потрапить не тільки підступний провокатор, що спокусив проказати слово «мак»… Мати вголос нарікала, що Святвечір зіпсовано, і ніяка страва тепер не вдасться, і гості даремно сподіваються на смачний частунок. А на всі закиди, що тут немає традиції Святвечору і ніхто з гостей не посміє критикувати господарів, мати солодкаво-фальшивим голосом наказувала сестрі: «Кіро, а йди глянь, чи не зійшла перша зірка». Справді, звідки людям, які вперше бачать різдвяну вечерю знати, чи густою має бути грибна юшка і коли її слід подавати?..
Кутя заправлена медом, горіхами, присмачена родзинками та городиною, з молитвою викладалася у велику миску,поруч клали одну, спільну для усіх, ложку. Із смачної страви кутя перетворювалася на сакральне уособлення нашого роду, у момент, коли запалювалася свічка, ми знали, що душі померлих пращурів прийшли до нас і спостерігають, як ми їх вшановуємо та згадуємо. Вони теж будуть вечеряти – вночі, коли всі поснуть і загаситься світло, для них стоятиме накритий стіл, їх чекатиме ложка у мисці з кутею. Ось чому на Різдво усі мають бути вдома: щоб духи роду бачили своїх нащадків, оберігали їх та наділяли своєю силою.
Ми мали бути обережними і уважними з кутею, вона і відділяла нас від світу мертвих, і об’єднувала із нашими предками. А щоб пращури не завдали нам шкоди, ми розпочинали Святвечір з могутнього оберегу – по старшинству мовчки передавалася єдина ложка і кожен член сім’ї з’їдав із спільної миски по ложці куті. І лиш по тому батько запрошував на гостину духів роду та не забував пом’янути тих, хто заблукав у лісі, втопився у воді чи не повернувся з далекої дороги... Цілі зерна пшениці,розтерті зерна маку у меді, то все уособлення душ…Адже душі теж зерна,живих і мертвих,не зникають, не розчиняються… Ми нащадки – насіння, вцілілі зерна у колосках на дідуху… Духи роду будуть у будинку вечеряти три ночі, а нам, живим, слід на різдвяні свята щоранку відділяти себе від тих, кого уже немає з нами, і сніданок розпочинати з обов’язкової ложки куті. На третій день Різдва душі померлих знову повернуться у вирій, можна буде прибрати із столу кутю та витрусити скатерку.
…Сідали за стіл, ледве батьки встигали умитися непочатою водою, витертися новим рушником та проковтнути по ложці смачної куті, та проказати, передавши мені, як найстаршій, ложку,що Святвечір – суто сімейне свято, як починали приходити гості. Батьки незмінно дивувалися,коли чули стук у двері, зачудовано викрикували: «Хто там?» ( хоча знали, що має прийти Сергій). Я поривалася бігти до дверей, мати вмовляла спершу з’їсти куті і почекати, поки сестра зробить те саме, казала, що дівчині не годиться відчиняти у Святвечір, потім батьки сперечалися: господар чи господиня має йти відкрити двері, що буде доброю прикметою; за перемовинами і моїми благаннями не тягнути кота за хвіст, виштурхували тата. Нарешті поріг оселі переступав мій хлопець – високий, стрункий, дещо сором’язливий парубок. З одного боку, батьки хмурилися, що родинної вечері не вийде, що порушуються традиції, з іншого – раділи добрій прикметі, що і цього року на Різдво уперше поріг переступив хлопець…
Хоча, чому порушуються? Адже наречений приходив до нареченої на вечерю у Святвечір – знайомився із майбутніми родичами і куштував кутю родинною спільною ложкою, як символ, що дух роду має його рахувати за свого, так він долучав свою душу до роду, який мав продовжити, а потім наречені відкланювалися і йшли на ще одну вечерю – до батьків парубка, де наречена долучалась у такий самий спосіб до духів роду нареченого. Тільки раз у житті випадала нагода побувати на двох вечерях в один Святвечір.
…Батько казав, що без колядки за стіл не пустить, Сергій соромився, червонів і виправдовувався, що не вміє співати, не знає колядок і взагалі у нього застуда. Але вони вдвох, після нетривалих перемовин, затягували дитячу колядку: «Нова радість стала…», тато щороку забував, що у нього баритон і під кінець збивався на тенор, я не витримувала, кидалася на допомогу моєму наймилішому гостю і починала підтягувати басом, тато опам’ятовувався від маминого сміху, спершу насуплено змовкав, тоді починав розмахувати руками і вголос викрикувати нам: « Не співайте « у Бога вповився», а «убого вповився»»,– кумедно обіймаючи себе обома руками і зображуючи Ісусика в пелюшках. Я кивала і дзвінко заливалася сміхом – скільки можна торочити одне і теж – підморгувала мамі і шептала на вухо Сергієві : «Боронь Боже, аби щось напевне знати».
Нарешті по ложці куті з’їдаємо ми з Кірою і знову дзеленчить дзвоник: «Бог предвічний, нам народився…» – поки лунає колядка, запалюємо ще кілька свічок. Мати нишком доставляє тарілки, нарешті хлопці віншують і з жартами розсідаються за столом, куштують спільною ложкою кутю. Грибна юшка, капустяники – хто що встиг перехопити і проковтнути, не пережовуючи, бо двері розчиняються навстіж і треба підспівувати новоприбулим полазникам: «Небо і земля, небо і земля, нині торжествують, Ангели й люди, ангели й люди весело празнують!» – колядують голосно, щиро, на давню і мало поширену мелодію, не завжди втрапляють у ноти, але горлянки не шкодують...
Під столом пахуче сіно: символ ясел у Віфлеємі, під скатертиною – гроші, а поверх тканини – китиці калини, червонобокі яблука, горіхи і часник. Сестру підколюють, чи буде вона цього року мити ложки і виходити надвір ними стукати, щоб почути по собачому гавкоту, звідки буде її наречений. Хлопці щипають Кіру за щоки, норовлять полоскотати, але вона в’юном в’ється і виправдовується, що їй не варто про женихів думати після того,як в хаті заколядував хор з вовків.
А потім наставала черга нежданих гостей – перед тим додолу падали ножі, вилки, певна прикмета, що за столом ще не всі зібралися і слід чекати ще когось, і від того на серці ставало погідно і мило: комусь в останній момент пощастило вскочити у потяг; до когось приїхали несподівані гості з інших країв і хочеться показати їм місцеві традиції; десь згадали, що обіцялися прийти до нас заколядувати… Вкотре грюкали вхідні двері і тут уже ніяких свічок не вистачало, бракувало освітлення – вмикали верхнє світло, тіснилися за столом, доставляли стільці, столові прибори, але ж і гамірно було…
Десь о десятій вечора приходили дві маленькі сусідські дівчинки – високими, чистими голосами співали про пташку, яка весь світ облетіла і прилетіла до нас, щоб напророкувати цьому дому: «Добрий вечір, щедрий вечір, добрим людям на здоров’я…», слухали тихо, аж не дихали, по шкірі ходив мороз і могутній Дух Різдва у цю мить благословляв кожного з нас на щастя і долю, ми відчували це…
- З Різдвом тебе! – бадьорим голосом вітає телефоном.
- Дякую, – я вже і забула, що колись Сергій і слова українською не міг вимовити. – Дуже приємно тебе почути на Святвечір.
- Хочеш, заколядую?– жартує.
- Краще повіншуй.
- Знаєш, може це і невчасно, але я з такою втіхою згадую, як ми святкували Різдво. Святвечір був найщасливішим моментом у моєму житті, – ще говорить багато приємно-щемливих речей і у мене мимоволі навертаються на очі сльози. Сергій миттєво вловлює зміну мого настрою, вправно повертає мене у погідний стан і лише по тому починає відкланюватися: «Не буду тебе втомлювати. Щасливо!», – а я задумливо тримаю у руках телефонну трубку.
Знову дзвінок, цього разу телефонує матуся. У неї ніжний та мелодійний голос, говорить із любов’ю, заспокійливо туркоче до мене, як голубка. Питаю, чи не втомлювали її натовпи гостей на Різдво, чи не важко було: «Ну що ти, це був такий особливий момент, оселя наповнювалася веселим гомоном. Що може бути краще за молодь, яка так гарно відпочиває. Я сумую за тими часами».
Ще приходять електронні листи, СМС із привітаннями, нарешті телефонує Кіра. Спершу питає, чи не покращало мені, потім цікавиться, чи не втнула я якогось вибрику (як відчуває, що я прибрала власноруч ялинку), розповідаю, що суворо дотримуюся постільного режиму і навіть куті не приготувала. Сестра добрішає і каже:
– Із стравами чи без них, з нами завжди буде Дух Різдва. Папуга ж ще не об’їла твого порохнявого дідуха?
– Ні, що ти…
– А я сьогодні готувала вечерю і згадувала, як у нас в юності минав Святвечір. Пригадуєш, як хлопці приходили? Як колядували?
– А вертеп?
– І чого пастирі завжди не хотіли всередині шопи запалювати свічку? Мають запалювати у кожній оселі!
– Мені сьогодні не раз нагадали про Святвечір. Я думаю, чи не прикрашаю спогадів. Ніби що такого було? Завжди щось йшло не так…Сергій не хотів колядувати, Андрій із Степаном фальшували, хтось із присутніх обов’язково розбивав щось із посуду, мама хвилювалася, тато весь час робив зауваження і казав, що усе має бути інакше…
– Ти не права. Усе було чудово. Пригадуєш, коли ми поверталися по вечері із Коляди, на кухні була гора перемитого і випуцованого до блиску посуду. Коли ми перед Колядою починали збирати із столу, батьки казали, що не потрібно, щоб ми не затримували компанію і якнайшвидше йшли. А поверталися значно пізніше, ніж обіцяли, тихо роззувалися, кралися на кухню відігріватися чаєм, розмовляли тихо, щоб їх не розбудити. У вітальні на ялинці горіли гірлянди, на прибраному столі, у порцеляновій мисці, стояла кутя із ложкою.
– А ложку залишали, щоб вночі на вечерю могли прийти духи тих, кого уже нема з нами… Я навіть прислухалася вночі, чи не шурхотить під столом сіно і перевіряла, чи не зібгалася на ранок скатертина у складки…
– Катерино, перестань мене лякати!
– Кіро, я жартую. То ти кажеш, що я не прикрашаю, а применшую минуле?
– Може, це захисна реакція і тобі так легше пережити теперішнє?
– Хтозна, але відчуття свята у мене є.
– Тоді віншуй.
– Віншую вам, молодята, в Коляді
Проживайте в гаразді,
Без клопоту, без біди,
– До другої Коляди, – Кіра підхоплює і продовжує більш жартівливо:
Віншую-віншую,
Ковбасу чую,
Аж маєте дащо дати,
Не дайте довго чекати.
Христос ся раждає!
– Щасливого Різдва, Кіро!..

Пригара Христина, м. Київ, 30 років



Наконечник печенізької стріли

Якось літньої , червневої пори , коли стрілки пирію та ковили вистрілили до сонця,
ми з моїм татом ранком, коли на сході ще навіть не зарожевіло приїхали до древнього кургану , який спав у сивому світанковому тумані, сріблястий, немов голова старого діда, косити траву. Крапки жайворонків в небі тільки розпочинали співати свою степову, перемінливу пісню. Ранкову тишу розбудило вжикання мантачки, і ось задзвеніла коса і важка росяна трава почала лягати у тугі коси валків. Під цю музику я, сидячи біля копички сіна, мабуть задрімала, бо побачила перед собою воїна — в кольчузі та гостроверхому шоломі. На мене дивилося лице мужнього воїна, посічене в боях шрамами. «Це, мабуть, марево?», - майнуло в мене у голові. Спочатку я так і подумала, але раптом тихо, наче шепіт трав, він заговорив до мене: «Був я воїном великим, у полку Святослава. В багатьох боях я приймав участь. Більшу частину життя провів у боях за землю Руську, багато товаришів моїх полягло, а я все жив. Та не довго ми на місці сиділи. Скликав князь полку похід великий проти Цислія злого у Доростолі. Бої тривали довго, більше ста разів місяць змінював сонце. Скільки ж воїнів чесних полягло у ньому, скільки моїх побратимів було серед них.
Не схотів князь більше у фортеці сидіти, пішов в атаку, та не був Перун на нашому боці, бо розігралась гроза велика, не давши нам дійти до перемоги. Наступного дня Святослав почав переговори з Візантією, і задоволений вигідним для нього мирним договором, скомандував додому вертатися, до княжого столу.
Плили ми Дунаєм, Чорним морем, і Дніпро був спокійним, але коли допливли ми до порогів, невдача спіткала нас. Уже перейшли ми і Будило, і Вовнізький, мали Ненаситець переходити, та мабуть, малу жертву Перуну принесли, бо нас уже в засідці чекали печеніги на чолі з Курею.
І розпочався бій нерівний, у Святослава сили майже не лишилося. І відіслав він гінців за допомогою до Києва, і я був серед них. Але не судилося мені князю допомогти, бо наздогнала мене стріла вража, і упав я поранений на землю, і стікав кров’ю на цьому кургані.
Та не для цього я прийшов до тебе, бачу у твоїх очах любов до батьківщини, тобі важлива її доля. Так передай же князю своєму, що не буде щастя і єдності від крові і чужих та своїх смертей, що не буде добра від загарбання, ні для нього, ні для людей, хай він не повторює долю Святослава…»
І раптом він зник, я розплющила очі, побачила сонечко, десь недалеко дзвеніла батькова коса. «То це був сон?», - запитала я у себе. А чому ж тоді на душі якесь дивне відчуття, наче тут є не лише я і тато, а хтось іще, але де він? Шкода, що воїна не було насправді, але я візьму до уваги його слова. Адже вони потрібні не лише мені, а і всьому народу України. І коли виросту, нікому не дам повторити помилки Святослава.
Після недовгих роздумів вирішила піднятися, допомогти татові. Встаючи, обперлася на руки, і почула щось під долонею — з цікавості розсунула траву і побачила там наконечник печенізької стріли…

Глущенко Катерина, 14 років, Дніпропетровська обл., Солонянський р-н., село Військове


Перехрестя доль

Двадцятиріччя шкільного випуску наш 10-Б відзначав у ресторані. Вже розійшлися додому наші вчителі, вже було дуже багато випито, з’їдено і сказано. Вже здійснили подорож в часі з 10-го класу до першого і назад. Посумували за тими, кого немає біля нас, за тими, хто не зміг вирватися з тенет родинного життя, кого не відпустили справи. Таких цього разу було небагато. Пом’янули Вітька, що два роки назад розбився на машині, послали полум’яний привіт Каті, яка вийшла заміж за француза і зараз десь там в Парижі… Коли наш вечір вже підходив до завершення і, здавалося, що про все вже поговорили, хтось невимушено підняв тему першої шкільної любові…
І тільки тепер, коли промайнуло 20 років, в присутності своїх чоловіків і дружин, мої однокласники, немов усі раптом зійшли з розуму, почали освідчуватися один одному у коханні, у тому далекому, напівзабутому, першому… І я теж, чи то під дією винних парів, чи то відчувши, що іншої можливості може і не бути, підняв бокал за дівчину з мого класу – Неллі Лєбєдєву. Мене підтримали. Чоловіки випили стоячи. Виявилося, що в неї закоханий був не лише я один. А втім, я і раніше про це здогадувався.
В школі я про неї не дозволяв собі навіть мріяти. Вона сиділа за однією партою з кращим форвардом шкільної футбольної команди, кумиром всіх хлопців і дівчат школи – Славиком Ліхатовим. І вони товаришували. Нінель не носила коричневої сукні, як інші учениці школи. З викликом суворому директору школи і класній керівничці, вона вбирала синє-синє плаття, скромно прикриваючи його чорним гіпюровим фартушком. А в святкові дні Неллі одягала поверху свого сяючого синього плаття білосніжний шовковий з рюшами фартух. І зачіска у неї була не гладенька, і черевички з підборами. І якщо інша дівчина за стільки порушень разом взятих вже давно б отримала догану і осуд оточуючих, то Неллі все чомусь пробачалося. Вона чудово вчилася, перемагала на олімпіадах і виручала на КВК та шкільних вечорах. Їй доручали найскладніші доповіді на будь-яку тему – вона ніколи не відмовлялася і ніколи не підводила. Її любили навіть двієчники. Їм вона завжди допомагала. Не підказувала, а саме допомагала.
Як я старався звернути на себе її увагу!.. Готуючись до уроків, я перевертав гору літератури. Задачі розв’язував нетрадиційним способом, вчителям задавав нестандартні запитання. Мої викладачі говорили, що в мене енциклопедичні знання, і дивилися на мене з жахом, коли я підіймався, щоб задати питання. Але все було марно – вона мене не помічала.
Найбільше я любив уроки української мови. Славик Ліхатов був з родини військового, тому був звільнений від вивчення української мови. Славика не було – я займав його місце поруч з Неллі… Я торкався ліктем її синього рукава. Це плаття я запам’ятав на все життя. Насичений синій – це мій улюблений колір тільки тому, що з ним у мене асоціюється Неллі. Це плаття навіть і близько не висіло зі шкільною формою. З широким рукавом, зібраному на зап’ястку, дуже звужене – воно охоплювало її фігурку, розлітаючись донизу великими складками. В цьому платті вона здавалася принцесою. Коли дівчина сиділа поруч, я відчував, як палають мої щоки, як перехоплює подих. Я не міг ані слухати вчителя, ані говорити, ані думати. Це був єдиний предмет, на якому я не задавав ніяких питань, та й знань серйозних з мови я так і не отримав….
Тепер Неллі сиділа за столом напроти мене і посміхалася.
- А ти… ти, напевне, була закохана у Славика Ліхатова? – не витримав я.
Вона мовчала.
- Що ти питаєш, звичайно ж, - сказав хтось з моїх однокласників. – Всі дівчата школи були закохані в Славика.
- А от і не всі, - раптом сказала Неллі, уважно дивлячись на мене.
- Не всі? – я був здивований, але мене мучило інше питання. – А до мене? Як ти ставилася до мене? Ти хоч пам’ятаєш, як ми сиділи на уроках української мови разом?
- Пам’ятаю… Я тебе боялася… І ще більше боялася в тебе закохатися. Я так старалася не звертати на тебе уваги, але це було так важко. Я ніколи не знала, що від тебе можна чекати. Ти тримав у напрузі весь клас. Жоден викладач не міг примусити нас так посилено займатися, як це цілком довільно робив ти… Пам’ятаю, як ти задав питання на уроці астрономії. Ти спитав: «А якщо уявити гіпотетично, що Земля зіткнеться з якимось великим тілом у Всесвіті і змінить свою орбіту, її шлях може перетнутися з якоюсь іншою планетою?» Клас завмер. Вчителька зблідла, а потім почала кричати. Був страшенний скандал. Приходив директор... А вночі мені приснився сон. Я – планета, яка мирно обертається навколо своєї осі. І раптом величезна комета штовхає мене і я наближаюсь поступово до іншої планети. Я кожним міліметром шкіри відчуваю зіткнення і вибух, який мене чекає… І я прокидаюсь в холодному поту… боялася, що тебе виженуть зі школи… І ще я думала… мені здавалося… що ти був закоханий зовсім в іншу дівчинку…
Неллі якось присоромлено відвела очі і можливо б навіть розплакалася, але в цей момент задзвонив її телефон. Я прислухався до її розмови з якимсь Толиком, але так нічого і не зрозумів.
- Син заїде за десять хвилин, - пояснила Неллі. - Я так рада була вас усіх бачити. Давайте наступного разу зберемося через рік, а не через десять.
Всі загули, що руками і ногами за таку чудову пропозицію. Я викликався проводжати Неллі і в розмові спитав:
- Толик – це син?
- Так. Я подумала, що якщо назву сина так, то він виросте таким же розумним, як і ти, Анатолію.
- Ну і як? – мені було цікаво, наскільки задоволена Неллі своїм сином.
- Занадто розумний, - посміхнулася красуня.
Я чомусь не став говорити Неллі, що моя старша донька також носить рідкісне і красиве ім’я – Нінель. Я теж хотів разом з іменем передати доньці красу Неллі.
Ось вона - ця дивовижна жінка, вже прощалася, сідала в чорний «Мерседес» і зникала. Вона завжди зникала, немов красива і недосяжна планета, з якою можна зустрітися тільки тоді, коли зміниться орбіта - на перехресті доль. Але орбіта не зміниться ніколи, хіба що пролетить величезна комета… А це трапляється так нечасто…

Полулях Оксана, 35 років, м. Київ


Переглядів: 13460

Ваш коментар буде першим

У даній статті коментарі вимкнено.
 
© 2008-2024 Дрогобич Інфо → (сайт працює 6044 дні)