 Цього року Дрогобич відзначатиме 921-шу річницю свого заснування. Сотні років тому древнє місто, що постало завдяки виробництву солі, стало відомим на всю Україну. Саме дрогобицьку сіль брав з собою на Січ кошовий отаман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний. Збираючись в дорогу, козаки дрогобицьких сіл, окрім хліба і сала, клали у свій клунок й дрогобицьку сіль. Адже яке сало чи куліш без солі? Сіль вже тоді була символом здоров’я і достатку.
(натисніть на фото для перегляду, всього 18 фото)
Фото 2, фото 3, фото 4, фото 5, фото 6, фото 7, фото 8, фото 9, фото 10, фото 11, фото 12, фото 13, фото 14, фото 15, фото 16, фото 17, фото 18.
Ще в давнину сіль слугувала своєрідною валютою, багато племен і народностей змушені були купувати або обмінювати сіль у тих племен, на території яких були поклади солей. У ті часи сіль цінувалася вище за золото: адже, як свідчило прислів'я, "без золота прожити можна, а без солі - ні". Навіть в даний час багато племен, в основному в сельві Південної Америки і гірських джунглях Нової Гвінеї відчувають сольовий дефіцит; сіль там до цих пір вважається однією з головних видів "валюти"; часто замість солі використовується зола спалених рослин певного виду, здатних накопичувати сіль. Сіль просто необхідна будь-якому живому організму, адже вона регулює та підтримує водний баланс у організмі, формує нервові імпульси та скорочення м’язів. Сіль допомагає регулювати рівень цукру у крові, гарно очищає дихальні шляхи від слизу. Нестача солі може призвести до обезводнення, фізичного та нервового виснаження організму, запаморочень, слабкості, непритомності. У медичних цілях сьогодні використовують в основному розчин солі. Особливо добре він підходить для розведення ліків для крапельниць та уколів. Як правило, для ін’єкцій беруть 0,9% розчин натрію хлориду, який в народі називають фізрозчином. Коли його купують в аптеці, це є гарантією того, що розчин стерильний. За часів Другої Світової війни лікарі накладали сольові пов’язки на загноєні рани хворих бійців. Завдяки цьому, тканини очищалися від забруднення, і запальний процес закінчувався, що призводило до більш швидкого одужання солдатів. Прихильники безсольового харчування ризикують так само, як і люди, що вживають надмірну кількість солі. За моїми особистими спостереженнями, підвищена потреба у споживанні солі проявляється у горян.
Велику роль за часів козаччини відігравали чумаки. Чумацтво, як торговий промисел сіллю в Україні, виник у другій половині ХV ст. в Причорномор’ї. Згодом чумацтво поширилося на інші регіони України. Для перевезення товарів чумаки користувалися пароволовими і четвероволовими дерев'яними возами, або т. зв. мажами. На пароволову мажу вантажили до 60 пудів солі. На початку XIX ст. чумаки щорічно продавали в Україні по 4 млн. пудів солі.
Та повернімося до нинішніх днів. Сьогодні на гербі нашого міста – дев’ять соляних топок – свідчення витоків виникнення міста. Тож з’явилося бажання побувати на старовинному Дрогобицькому сільзаводі, який досі забезпечує Прикарпаття кухонною сіллю. Це – історичне серце Дрогобича. Як працює і розвивається підприємство на двадцять першому році Незалежності України? Як нарешті виглядає сучасна соляна топка?..
Вулиця Солоний Ставок… На жаль, потрапити в святая святих заводу мені так і не вдалося. Видовище, що постало перед очима, виявилося гнітючим. Начебто живемо в епоху новітніх технологій, в період переходу України на альтернативні джерела енергії, та насправді час тут ніби зупинився. Стіни перспективного заводу – напіврозвалені, поряд лежать купи іржавого устаткування, можна побачити багато прогнилих чи зламаних дерев’яних конструкцій та іншого. Лише у тому місці, де вариться ропа, виривається на поверхню білий дим – ознака діяльності підприємства. Нарешті вдається завітати в одне з приміщень заводу. Прошу дозволу сфотографувати соляні топки "на згадку". Працівниця підприємства в оточенні кількох людей гнівно крикнула у відповідь: "Нема чого фотографувати! Всі тільки фотографувати тут ходять, а…". Один пан зауважив, що такий дозвіл має дати тільки директор підприємства. Тож в його супроводі прямую до "контори". Та ось працівник зупиняє мене і вказує на брудний струмок, що тече по території заводу. Виявляється, це – нечистоти з житлових будинків, нещодавно збудованих неподалік заводу. Скидання фекалій відбувається з грубим порушенням всіх санітарних вимог, поверхнево, без спеціальних очисних споруд чи звичайних відстійних колодязів. Скільки разів про таке неподобство не зверталася адміністрація підприємства у різні інстанції – віз, як кажуть, і досі там. Робітники підприємства були змушені для порятунку ситуації прокопати канавку і відвести нечистоти іншим руслом, адже напрямок такого "струмка" - прямо на стіни заводу…
І ось я веду розмову з директором сільзаводу Орестом Ортинським. Забігаючи наперед, скажу, що мені боляче за те, що ми, корінні дрогобичани, є цілком байдужими як до свого походження, так і до долі рідних підприємств, що завжди приносили нам славу, давали заробіток та робили наше місто привабливим для туристів та мешканців сусідніх міст. Деякі факти, наведені в розмові, спонукають до роздумів. Так, Дрогобицький сільзавод, на відміну від інших солевидобувних підприємств в Україні, виробляє сіль шляхом випарювання ропи, а не прямим добуванням твердої солі у шахтах чи поверхневим способом. Це у свою чергу потребує джерел енергії – газу чи іншого палива. Понад 20 років тому в Україні солевидобувні підприємства виробляли загалом до 13 млн. тонн харчової солі за рік, а тепер в сумі – 3 мільйони тонн, і цього достатньо для нашої країни. Дрогобич у цій частці сьогодні щороку добуває лише 2000 тонн солі. Собівартість дрогобицької солі є у 2-3 рази вищою від продукції інших соледобувних підприємств, адже для виробництва солі шляхом виварювання необхідний коштовний газ, тоді як підприємства Донбасу добувають сіль у шахтах, тож у загальній структурі солевидобування в Україні їх частка є основною. Щоправда, до 1876 року сіль у Артемівську добувалася випарюванням з соляних розсолів. Дрогобицьке підприємство сьогодні поставлене буквально на коліна: йому заборонено використовувати альтернативні джерела енергії (вугілля, дрова, торф, мазут чи ін.), а для свого існування воно зобов’язане закуповувати щомісячно дорогий російський газ. Відтак 1000 м. куб. газу коштує для підприємства 600 доларів США, а місячна потреба – від 30 000 до 40 000 м. куб. газу. З 4 млн. прибутку підприємство сплачує 1 мільйон грнивень податків, тобто чверть прибутку віддає державі. Держава у свою чергу не надає підприємству жодних пільг з оподаткування, як і не впроваджує жодної програми щодо пільгового кредитування. Як сказав Орест Ярославович, подальша доля сільзаводу нікого не цікавить, а саме підприємство бореться за виживання. За минулий рік невеличке підприємство сплатило 276030 грн. ПДВ, 376233 грн. - за оренду ЦМК, 120178 грн. податку з фізичних осіб, майже 51, 5 тис. грн. ренти за землю і закупило газу на суму 1417708 грн.
"1 квітня 2013 року закінчується термін оренди цілісного майнового комплексу (ЦМК) Дрогобицького солевиварювального заводу, а із закінченням оренди можливе припинення діяльності заводу. Причини припинення: технологічне обладнання, будівлі та споруди повністю зношені і морально застарілі, існує велика загроза їх руйнації. Солевиварювальний цех № 1 занесений в Реєстр аварійно небезпечних об’єктів, а цех № 2 перебуває в аварійному стані", - вказано у зверненні директора заводу до міністра аграрної політики України Присяжнюка М. В. і начальника регіонального відділення ФДМ України у Львівській області Горлача Н. Ю. У цьому листі від 4 травня ц.р., як вихід зі складної ситуації пропонується наступне: "ПРаТ "Галка-Дрогобич" має намір інвестувати у будівництво нового заводу, проте залучення значних інвестиційних вкладень можливе при зміні статусу ЦМК (приватизації) та продовженні оренди на довготривалий термін". У аналогічному листі до того ж пана Н. Горлача інформацію доповнено наступними словами: "…є велика загроза руйнації (тривалий час – від 30 до 150 років обладнання експлуатувалося в умовах агресивного середовища), оскільки (допустимий – Ю.Ф.) термін його експлуатації становить 3-8 років. Неодноразові ремонти по відновленню будівель і обладнання за період їх експлуатації були спрямовані на ліквідацію аварійних ситуацій та приводили в кінцевому рахунку лише до погіршення їх загального стану. Споруди і обладнання заводу вичерпали свій ресурс і знаходяться за межами граничного технічного стану". "ПРаТ Галка-Дрогобич, - йдеться далі в листі, - має намір впровадити нову технологію виварювання солі, яку пропонує ТзОВ "Ресурс-інженірінг". Інвестиції в технологію, яка пропонується, становлять 24 млн. грн. Термін окупності – 15 років". "Впровадження нової технології, а фактично будівництво нового заводу, збереже соляний промисел в Галичині. На початку минулого століття в Галичині працювали 13 заводів, які виварювали 55 тис. тонн солі за рік. Сьогодні солепромисел зберігся тільки в Дрогобичі".
Для читачів пояснимо додатково, що Львівська кавова фабрика "Галка", відома виробництвом кавових напоїв, орендує дрогобицьке підприємство, яке на даний час є у державній власності. Як наголосив директор, саме завдяки перебуванню підприємства під "дахом" львівської фірми його ще декілька років тому вдалося вберегти від остаточного закриття. Звичайно, 15 років – надто великий термін окупності. Наприклад, якщо будь-який підприємець сьогодні вкладає кошти у будівництво багатоповерхового будинку, відкриття аптеки чи ресторану, тобто вкладає свій капітал, то очікує на його швидку окупність протягом одного року. Але якщо вже сьогодні нічого не робити, то сільзавод щезне з мапи міста, а дев’ять конусоподібних соляних топок можуть назавжди зникнути з герба Дрогобича…
Орест Ярославович окреслив чіткі стратегії розвитку підприємства та розроблені шляхи його виходу зі стану стагнації. Держава сьогодні не є ефективним власником підприємства, а тому для його порятунку потрібен приватний власник-інвестор. Директор продемонстрував унікальний Проект поетапної відбудови підприємства та перетворення його у санаторно-лікувальну, туристично-рекреаційну територію, привабливу як для розвитку підприємства, так і для економіки міста. Унікальність проекту полягає не тільки у заснуванні музейного об’єкту на базі шахти № 2, збереженні автентичних деталей розсолорозбірника, закладенні лікувального соляного басейну (на кшталт Мертвого моря в Ізраїлі), відкритті відпочинкового комплексу для дітей і дорослих відвідувачів, будівництві магазинів, кемпінгу і підземних гаражів та багато іншого на території заводу, але й у продовженні виробництва солі на оновленому устаткуванні. Цікаво, що тут досі збереглася пам’ятка архітектури місцевого значення, якій вже 205 років – будинок управляючого. Цілком можливо, що в майбутньому територія сільзаводу може стати справжнісіньким клондайком для медичного, туристичного, і розважального бізнесу. Для втілення такого прекрасного проекту тут є всі передумови, однак перепон для його реалізації, на жаль, у даний час поставлено дуже багато, в основному – штучних, спрямованих на цілковиту руйнацію підприємства та його остаточного закриття.
Але директор не втрачає оптимізму. Подбало керівництво дрогобицького сільзаводу й про товарний вигляд своєї продукції. Специфіка підприємства на тлі інших підприємств полягає в тому, що воно – вузької спеціалізації, тобто не пристосоване виробляти якусь іншу продукцію, окрім солі. Який же вихід? Здавалося б, ну що таке кухонна сіль? Звичайна хімічна формула солі NaCl – як і будь-якої харчової солі, є сталою. Виявляється, дрогобицька виварювальна сіль – особлива. У її кристалах містяться йод, кальцій і магній. Для людського організму вона значно корисніша солі сорту "Екстра". Вже не у звичайних поліетиленових упакуваннях пропонується дрогобицька сіль для роздрібної торгівлі, а у зручних пластикових баночках з дозаторами на кришці. Для домогосподарок чи шанувальників далеких мандрівок у Карпати – це широкий вибір сумішей солі з різними приправами, зокрема з часником, кмином, перцем, коріандром, селерою і іншими прянощами – оригінальне вирішення "кухонного" питання. Можна припустити, що у планах директора – збагачення кухонної солі й іншими мікроелементами, вкрай необхідними для людського організму, що у свою чергу збагатить асортимент продукції заводу. Власне, у цьому й перевага дрогобицького виробництва солі з ропи над її виробництвом з твердої сировини, адже саме так можна збагатити в кінцевому результаті сіль корисними мінералами. Здогадуюся, що в думках директор виношує ще багато цікавих ідей для розвитку підприємства, однак на їх втілення терміново потрібні як інвестиції, так і сприяння влади та громади міста.
…Орест Ярославович відкрив одну баночку білосніжних і великих кристаликів кухонної солі. "Вона – особлива, - хитро усміхнувся директор. – Наші працівники перевагу надають лише їй. І я – також", - багатозначно додав Орест Ортинський і дозволив сфотографувати ці дивні кристали для читачів. Що в них такого особливого – директор не сказав, але все-таки у них щось загадкове є. Здається, на прилавках одного дрогобицького магазину я вже бачив такі баночки солі для вибагливих покупців. Спершу здалося, що вона – імпортна. Виявляється – наша, дрогобицька.
Переглядів: 16177
|
Цього року Дрогобич відзначатиме 921-шу річницю свого заснування. Сотні років тому древнє місто, що постало завдяки виробництву солі, стало відомим на всю Україну. Саме дрогобицьку сіль брав з собою на Січ кошовий отаман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний. Збираючись в дорогу, козаки дрогобицьких сіл, окрім хліба і сала, клали у свій клунок й дрогобицьку сіль. Адже яке сало чи куліш без солі? Сіль вже тоді була символом здоров’я і достатку.
