 Свобода слова є наріжним каменем демократії. Вона, як лакмусовий папірець, визначає, чи є країна, власне, демократичною, чи тяжіє до диктатури. В Україні свободи слова нема. Україна тяжіє до диктатури. Адже говорити що забажаєш і не нести за це відповідальності – ще не означає наявності свободи слова. Так само замовчування правди, перекручування фактів, необ’єктивне висвітлення подій на догоду кому б то не було, теж свідчить про відсутність свободи слова.
Дрогобиччина не живе в окремому світі, відірвано від України, тому на наших теренах, на жаль, теж нема свободи слова. Не має значення, що в Дрогобичі та Трускавці є декілька газет, у Бориславі – одна, а в Стебнику – жодної. Головне, що не забезпечене право громад на інформацію. З іншого боку, абсолютна більшість видань не стоїть в опозиції до влади, як це прийнято в цивілізованому світі, а тому говорити про вільну журналістику на наших теренах не доводиться. Крім того, пасивність громади не дозволяє існувати справді незалежним виданням.
І все ж левова частка відповідальності за відсутність свободи слова лежить на можновладцях. Їм, як кажуть, платять гроші за те, аби в нас була свобода слова. Здається, просто виконуй чинне законодавство, яке у нас формально є чи не найдемократичнішим у світі, - і спи спокійно. Проте влада знаходить лазівки, аби обійти норму того чи іншого закону, бо найбільше боїться розповісти правду про себе. Простіше давати обіцянки під час передвиборчих кампаній. Набагато складніше їх виконувати. Тому влада й робить усе можливе й неможливе, аби приховати свою бездарність і нездатність розв’язати насущні проблеми.
Щороку газета "Тустань" оприлюднює анти-рейтинг найбільших десяти ворогів свободи слова на Дрогобиччині. З нагоди святкування Дня журналіста робимо це і цьогоріч.
Перше місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині, безперечно, займає Олексій Радзієвський, дрогобицький міський голова. Мешканці Дрогобича та Стебника вже змирилися з тим, що він не виконав жодної своєї передвиборчої обіцянки. Більше того, нема такого місяця, аби Олексій Радзієвський не плодив нових обіцянок, знаючи, мабуть, наперед, що їх не виконає. Тому для мене абсолютно зрозумілою є його позиція щодо висвітлення діяльності міської ради та його особисто в засобах масової інформації загалом і на сайті Дрогобицької міської ради зокрема. За його логікою, все має бути лише позитивним, а якщо й є труднощі, то ми їх героїчно долаємо. На три моїх запити щодо незадовільного висвітлення інформації на сайті він і його підлеглі давали обтічні відповіді й жодного разу – по суті. Поза тим на сайті міської ради практично неможливо дізнатися про розпорядження міського голови, проекти рішень виконкому і сесій міської ради, та й самі рішення знайти дуже важко в зв’язку з запропонованою системою пошуку. Прикметно, що це є грубим порушенням чинного законодавства, на що закривають очі правоохоронні органи. Не увінчались успіхом і спроби депутатів міської ради після засідання Дискусійного клубу зрушити цю проблему з мертвої точки. Більшість із них письмово підтвердили згоду на зміни в роботі сайту, але коли дійшла справа до голосування на сесії, голосів не вистачило, бо за голосуванням пильно стежив Олексій Радзієвський. Він відносно регулярно проводить зустрічі з журналістами, проте на них не запрошують тих, хто дозволив собі критикувати міського голову. На цих прес-конференціях лунають лише чергові обіцянки-цяцянки Олексія Радзієвського. Все це свідчить про слабкість міського голови, його боязнь сказати правду. Зрештою, в нього просто відсутня потреба чесно поінформувати громаду про те, що насправді відбувається в Дрогобичі. Очевидно, йому є що приховувати від людей. Тому настав час, коли громада мала би запитати, які такі таємниці блукають коридорами ратуші.
Друге місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині я віддаю Євгенієві Шильнику, керуючому справами Дрогобицького міськвиконкому. На моє глибоке переконання, це сірий кардинал дрогобицької влади. Як юрист він досконально знає закони про засоби масової інформації. Проте замість того, аби в силу своїх службових обов’язків підказати міському голові як найповніше донести інформацію до громади, він фактично захищає Олексія Радзієвського від того, щоби неприємна, м’яко кажучи, інформація дійшла до людей. Саме з його легкої руки, а ще завдяки зусиллям юридичного відділу чимало людей отримують формальні відписки. При цьому грубо порушуються конституційні норми, а тлумачення законів не витримує критики. Мабуть, чинуші з ратуші забули, що громада делегувала їм відповідні функції у владі, платить за це чималі гроші, тому слід з повагою ставитися до людей, а не займатися бюрократичною тяганиною, отримуючи від цього ще й задоволення. Знущання над людьми рано чи пізно переростуть в спротив такій владі, яка не виконує своїх безпосередніх функцій.
Як не прикро про це говорити, але непочесне третє місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині посів, за моєю версією, секретар Дрогобицької міської ради Тарас Метик. Шкода, що журналіст за фахом не розуміє, наскільки важливою є інформація для газетярів – причому не лише зронена з вуст його безпосереднього шефа, а й та, яка викликає громадський інтерес. В силу своїх функціональних обов’язків він мав би опікуватися так званими гуманітарними питаннями, а серед них свобода слова мала би зайняти найголовніше місце. Проте насправді все відбувається з точністю до навпаки. Мабуть, не слід казати, що в питанні висвітлення інформації на сайті міської ради Тарас Метик займає солідарну позицію з Олексієм Радзієвським. Більше того, на засіданні журналістського клубу, що відбулося в редакції газети "Каменярі", він публічно заявив, що не бачить проблем у подачі цієї інформації, хоча тут же зауважив, що не так часто користується комп’ютером. Якби користувався ним частіше, то наочно би побачив, як з офіційних джерел важко здобути потрібну інформацію – звісно, якщо мова не йде про дозовану порцію для "потрібних" журналістів.
Четверте місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині віддаю радниці дрогобицького міського голови Вірі Байсі. Вона неадекватно сприймає критичні статті на свою адресу. На моє глибоке переконання, могла би інформувати громаду про те, що насправді відбувається у дрогобицькій владі, адже як ніхто інший володіє інформацією. Проте меркантильні інтереси, турбота про власне благополуччя не дозволяють їй цього робити. З цього випливає, що вона займає солідарну позицію з Олексієм Радзієвським у фактичному придушенні свободи слова на Дрогобиччині.
П’яте місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині посідає перший заступник дрогобицького міського голови Олександр Коростельов. Цьому чоловікові й справді є що втаємничувати від дрогобицької громади в силу виконання ним службових обов’язків. Фактично нічим похвалитися на ниві економіки, створення нових робочих місць, ефективної приватизації. Він перебрав на себе роль відповідача на звернення людей до міського голови, що є грубим порушенням чинного законодавства. Про це його минулого року попереджала прокуратура, але негідна практика продовжується.
Шосте місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині віддаю Василеві Пецюху, стебницькому міському голові. За його керівництва в Стебнику не виходить жодна газета, а міська влада не має інтернет-сайту. Не проводить міський голова прес-конференцій для журналістів. Тобто питання інформування стебницької громади вирішене в класичних сталінських традиціях: є інформація – є проблема, нема інформації – нема проблеми.
Сьоме місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині належить трускавецькому міському голові Русланові Козиру. Попри ніби непогано організовану подачу інформації на сайті міської ради все ж відчувається її необ’єктивність, перебільшення заслуг міського голови в справах, за які йому гроші платять. А підконтрольні йому засоби масової інформації взагалі витворяють чудеса з подачею цієї інформації. Відомі також випадки неадекватної поведінки міського голови стосовно окремих журналістів.
Восьме місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині належить голові Дрогобицької районної державної адміністрації Михайлові Сендаку. Здається, що вся інформаційна політика високопосадовця та його підлеглих спрямована на популяризацію ймовірного кандидата в народні депутати України. Це особливо видно на прикладі сайту Дрогобицької районної державної адміністрації, на якому повідомляється мало не про кожний крок Михайла Сендака, натомість розв’язанню насущних проблем виділено катастрофічно мало місця. Нерегулярно проводить зустрічі з журналістами, на які неугодних газетярів узагалі не запрошують.
Дев’яте місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині віддаю заступниці голови Дрогобицької районної державної адміністрації Галині Гайдук. У її віданні знаходиться гуманітарна сфера, так що питання свободи слова мали би мати пріоритетний характер. Натомість відчувається непрофесіоналізм цієї людини, намагання приховати правдиву інформацію, а то й введення в оману людей. Попри непрості стосунки з шефом вона є людиною команди, а тому не зацікавлена в публічному оприлюдненні проблем району.
Десяте місце серед ворогів свободи слова на Дрогобиччині посів голова Дрогобицького комунального підприємства "Житлово-експлуатаційне об’єднання" Богдан Недбальський. Неадекватно ставиться до журналістів, які критично пишуть про його діяльність та роботу очолюваного ним підприємства. Натомість в лояльних до нього засобах масової інформації вводить в оману людей щодо тарифів та виробничої діяльності КП "ЖЕО". Запропонована Олексієм Радзієвським реформа в житлово-комунальній сфері у виконанні Богдана Недбальського звелася фактично до об’єднання ЖЕКів під дах ЖЕО. Дрогобичани й далі продовжують платити за ненадані підприємством послуги, а його керівник не звертає уваги на приписи правоохоронних органів і Антимонопольного комітету. Інформація про такий стан речей ретельно приховується Богданом Недбальським.
Звичайно, на Дрогобиччині набагато більше ворогів свободи слова. Скажімо, до другого десятка можна віднести бориславського міського голову Володимира Фірмана, більшість депутатів обласної ради. Названі й неназвані заступники міських голів, абсолютна більшість депутатів міських і районної рад Дрогобиччини теж не розуміють, що таке свобода слова, а тому діють з інформацією як їм заманеться.
У нинішньому стані зі свободою слова на Дрогобиччині винні й засновники, власники та головні редактори абсолютної більшості видань, які в буквальному розумінні цього слова "лягли" під можновладців. Якби був більший опір з боку журналістів, то влада би не вела себе так нахабно.
Але не будемо про сумне, тим більше коли святкуємо День журналіста. Вітаю колег по газетярському цеху з професійним святом. Бажаю всім міцного здоров’я, родинного благополуччя, високих зарплат і гонорарів, філософського ставлення до життя і радості від кожного прожитого дня. Бажаю вам вільної думки і свободи слова!
Переглядів: 3967
|
