 Жорсткі сучасні реалії п'єси "Втеча від реальності" Т. Іващенко ожили на сцені Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю. Дрогобича. Сюжет драми Тетяни Іващенко немовби запозичений із кримінальної хроніки сьогоднішніх днів. Такі вже звичні замовні вбивства, резонансні журналістські розслідування, оманливий блиск вічного свята життя молоді, яка затуманює свідомість наркотичним димом. Речі, від яких свідомо хочеться захиститися. Але автор нарочито виявляє заявлену тему досить жорстко, позбавляючи її зайвих сентиментів. Т.Іващенко, як сумлінний хірург, скрупульозно "працює" пером-скальпелем і розтинає ракові нарости зловісної проблематики, добре розуміючи, що в питаннях лікування не обійтися без болю.
П'єса "Втеча від реальності" в основі своїй позитивна, тому що, повідавши страшну історію, автор все-таки залишає надію. На краще. Сила впливу мистецтва здатна на багато що, де повчання безсиле, художній шок може перевернути глядацьку свідомість і дати можливість досягти найвищої точки рятівного катарсису, що відновить гармонію внутрішнього світу.
Ну, а поки на сцені вирує світ зовнішній, воістину божевільний, божевільний... Дівчина Сніжана (Юлія Кшишовська), юна і чиста, окрилена коханням до молодого поета Єгора (Юрій Федчук), відмахується від повчань матері, Ірини Василівни (Алла Шкондіна) і у захваті першого почуття витає над реальністю. Але та безжально повертає Сніжану з небес на землю, Єгор виявляється наркоманом. Спекулюючи на почуттях дівчини, він втягує і її в цю залежність, благо, машина наркоторгівлі працює злагоджено і впевнено. Ірину Василівну, яка виявила підпільний цех з виробництва наркотиків на підприємстві місцевого депутата і хоче опублікувати ці відомості, вбивають. Пройшовши через морок приниження, переживши смерть і Єгора, Сніжана все ж залишається по цей бік реальності, в розпачі вона прокричить фінальні слова: ми такі молоді, ми не хочемо вмирати, врятуйте нас!
Режисер, він же автор музичного оформлення, Влад Сорокін власним визначенням жанру –"романтична драма", посилює пронизливість дисонансу людських мрій із повсякденною дійсністю. Рефреном звучить у виставі фраза –"в житті все треба спробувати". Ця злочинна мотивація губить молодих героїв, ламає Сніжану, яка з усіх сил намагається врятувати Єгора своїм коханням, але змінена свідомість поета вже глуха до почуттів.
Думка режисера втілюється у виразному сценографічному образі художника-постановника Ярослава Даниліва. Величезні, немов розділені частини єдиного цілого, панно з гіпертрофованими зображеннями, що нагадують картини хворої свідомості, розташовані по колу.В центрі сцени міститься квадратна декорація. Це подоба клітки, частини якої по ходу дії розпадаються, роз'їжджаються на чотири боки. Завдяки такій трансформації цієї конструкції, виникає виразна асоціація з розколотим світом, катастрофічно розімкнутим простором, в якому волею обставин опиняються герої. Окремі частини конструкції стають певними мізансценами - квартирою Сніжани, Єгора, кабінетом депутата. Але основне місце дії - це нічний клуб, в якому тусується вільна молодь.
Розімкнута клітка"випустила", як зі скрині Пандори, усіляку гидоту й біди, монстри в моторошних масках і стилізованих під хеллоуїн костюмах (художник Юлія Гнатенко), з рухами наркоманів у момент ломки або під кайфом, заполоняють сцену. Цинічне життя таке привабливе для молодих слабких душ. Їм і стіни цієї"скрині Пандори" видаються зовсім не глухими та неприступними, ось, крізь грати видно життя і здається, зовсім не складно вибратися звідси. Це ж не назавжди, просто в житті все треба спробувати... Але грати добровільної клітки сильніші за бетонні стіни й високі паркани і лише з часом приходить розуміння, наскільки помилковоюбула впевненість у власних силах. І все так трагічно пізно...
Збагачуючи сюжет поетикою художніх узагальнень, режисер вибудовує дію вистави на тлі емоційного контраст ілюзій та реальності. Роль примарного існування наркотичних химер віддано балетній групі(Володимир Стефанишин, Володимир Діденко, Петро Ланін, Ольга Когут, Мар’яна Калинюк, Оксана Федчук). Вигадливе пластичне рішення балетмейстера Сергія Дмитрієва створює враження вистави у виставі. Сучасні ритми, яскрава музична партитура, виразний модерний танець, складні пластичні фігури, естетично вишукані візуальні композиції тіл наповнюють особливим змістом драматичні сцени. Балет немовби коментує те, що відбувається, часто задіюючи у своїх пластичних екзерсисах драматичних персонажів. Малюнок фантасмагоричних динамічних рухів, розквітчаний різнокольоровими відблисками прожекторів, підсилює відчуття трагічної розв'язки, зловісні фігури танцюристів символізують байдужість світу до страждань людини, демонструють бездушність експерименту над тим, хто гинев наркотичному угарі.
Багато з колізій п'єси у виставі добре знайомі для нашого сучасника, образи героїв характерні. Ось бесіда матері і дочки, ніби розмова глухих, вічний конфлікт поколінь, кожен думає про своє і не чує близьку людину.Ірина Василівна, в буквальному сенсі, кладе своє життя на боротьбу з наркотичним божевіллям, що заполонило країну і просто елементарно прогавлює власну дитину. Впевнений і цинічний депутат (Адам Цибульський), що хизується своєю безкарністю, йде на злочин без найменшого вагання. І отаким представникам влади доручає свої долі народ?! Абсолютно безпринципний продавець героїну Нарком (Олександр Латишев) поставив свій добробут напряму залежність від кількості приручених до голки. Його діалоги зі Сніжаною, яка прийшла по дозу, демонструють глибину прірви приниження людської гідності. Синусоїда стосунків Єгора і Сніжани, без зупину йде до низу. Романтизм першого почуття, що надихало на творчість, змінюється бажанням зробити дівчину подібною до себе і врешті-решт закінчується деградацією особистості юнака, його відвертою агресією. Про завсідниць нічного клубу Аліну(Ольга Дейнека) та Катю(Катерина Король), які свідомо опускають Сніжану до свого рівня й взагалі важко говорити з позицій моралі. Ці, в певному сенсі, зрозумілі схеми людських стосунків, актори Театру ім.Ю. Дрогобича насичують індивідуальними емоціями, яскравими знахідками, що урізноманітнюють риси характерів, підкріплюють психологізмом, мотивують темпераментом.
Немов наше сьогоднішне, таке, на жаль, впізнаване життя зробило крок через сценічну рампу і стає зрозумілим, чим закінчиться ще одна понівечена доля довірливої дівчинки, яка поклала надії на всемогутність любові і не розрахувала свої сили. Вона не думала, що зроблений нею вибір виявиться настільки страшним, гадала, що легко зможе вибратися з клітки Пандори, але в результаті– наркотичні монстри за спиною, а попереду –могили близьких, що не витримали задухи клітки.
Завершуючи "Втечу від реальності", режисер повертається до емоційного початку, коли звучали слова про, "схожий на молочний шоколад", прекрасний світанок, що завжди залишає людині надію на порятунок. Сніжана пройшла свій день, занурилася у сутінки, морок ночі, та, хоч і з покаліченою душею, все ж змогла зустріти новий світанок. Таким рішенням вистава виконує художню місію – вона дарує глядачеві надію. Навіть у сумнозвісній скрині Пандори саме надія залишалася останньою на дні. У такому оптимістичному фінальному посилі міститься переконаність автора і Театру в тому, що в житті не варто пробувати все, а найважливіше для людини – зробити вибір. Правильний.
Переглядів: 5723
|
