 Вельмишановні Читачі. Я змушений признатися Вам, що в такій теплій, невимушеній атмосфері, яка панувала впродовж цієї пресконференції, я давно вже не перебував. Шановний Олексій Васильович то жартував з нами, то, по-батьківському тепло, злегка покартав декого з журналістської братії (слід визнати- цілком заслужено). І, що є самим важливим, він не втрачав оптимізму навіть тоді, коли журналісти зачіпали найбільш-згубні для громади м. Дрогобича, проблеми.
Розпочав шановний Олексій Васильович свою пресконференцію, передавши через журналістів громаді міста щасливу звістку: накінець затверджено програму стратегії розвитку міста. І то не на якийсь там несерйозний проміжок часу, а- аж до 2020-го року. Близько 300 тис. гривень було затрачено на цю поважну справу.
Кажуть, що ту воду, яку ми п’ємо, вже хтось колись пив. А пам’ять людська так вже влаштована, що, як тільки йдеться про якусь чергову благу справу (заледве не вихопилося- аферу), миттю спливають у пам’яті подібні події з нашої історії.
Тому, (не маючи ні найменшого приводу засумніватися в правдивості слів шановного Олексія Васильовича), я миттєво пригадав, що ми щось подібне вже проходили на початку 80-років. Коли "дорогой" Леонід Брежнєв, (тодішній Генсек КПРС), на черговому з’їзді КПРС "лічно" оголосив про втілення в життя Продовольчої програми (її ще патетично назвали "Рогом ізобілія", хоча рогоносцями вони вважали виключно "всьо это быдло"). Цю програму також планували впроваджувати не тільки протягом чергової "пятілєткі", а й- "вплоть" до 1990-го року.
Також сповнювали серця журналістів оптимізмом і запевнення голови міста про те, що в м. Дрогобичі буде створений якийсь надпотужний індустріальний парк. Який, мовляв, забезпечить робочими місцями громаду міста настільки, що вони цілком позабудуть свої гіркі спомини та переживання за зруйнованими дотла підприємствами міста.
Треба думати, що, разом з тим індустріальним парком, громада Дрогобича отримає також і хороші туристичні маршрути. Бо тепер світова спільнота цілковито забуде дорогу до руїн римського Колізею та інших руїн всесвітньої історії. А, всеціло, протоптуватиме туристичні стежки по забур’янених руїнах Дрогобицьких підприємств.
Добре би було, якщо би, з метою поліпшення туристичної інфраструктури, п. Радзієвський разом з депутатами та чиновниками виконкому закупили десь по селах якусь сотню-другу кіз, (нехай і не дуже породистих), щоби ті бур’яни кози трохи "підстригали". Бо ще можемо мати клопіт, як народ зі всього світу буде купами губитися в тих зарослях та пропадати ні за цапову душу.
З почуттям особливого обурення шановний Олексій Васильович оголосив, що на цей рік обласна рада не занесла підприємства Дрогобича до державної програми реконструкції та розвитку. Тому ніяких коштів, спрямованих з цією метою з держбюджету, Дрогобичеві не бачити, як своїх вух. (А це- не по-понятіях).
Тому шановний пан голова сказав доволі прямолінійно, жорстко і впевнено, що такий стан справ спонукає нас вжити радикальних заходів.
Прозвучали також і тривожні, насторожуючі нотки:
-На сьогоднішній день немає відповіді: як ми будемо жити далі? Не вистачає коштів на фінансування: освіти, медицини, виконавчих структур тощо. І ми хвилюємося. Бо органи самоврядування не отримали фінансування рівно на три місяці.
Я, спочатку-було, і сам трохи занепокоївся. Але потім заспокоїв своє сумління думкою: допоки громада міста Дрогобича має такого керманича, гіганта думки та демократії, то ще якось, наразі, виживемо. Все одно, зараз у нас ще не найгірші часи. (Найгірші ще чекають нас попереду).
Відносно ринку по вул. Пилипа Орлика, то тут, виявляється, все не так просто.
Підприємці стоять у своїх собачих будках, по коліна в болоті, і (ну ніяк вже), не хочуть бачити перспективи, яку їм несе план соціально-економічного розвитку. На щастя, таких несвідомих, виявляється, (зі слів голови) є всього якихось там менше 1-го відсотка. (Не варто й уваги на них звертати).
Далі також ішлося про насущне та всім глибоко наболіле:
-Соціально-економічного розвитку міста не зупинить ніхто! Як би ніхто не старався! Це вам моє вагоме слово голови міста!
-В цьому році громада міста милуватиметься багатьма новими освітленими вулицями.
-Катастрофічний брак грошей не дає змоги реалізувати все те, що би хотілося. Підрядник задає запитання: "Де гроші, адже я зробив?". А де їх взяти?
(Дивакуватий народ цей, підрядники, чесне слово. Як казав циган: "За гроші й дурень зробить. Ти зроби без грошей…").
Деяким оптимізмом повіяло в сторону присутніх журналістів від запевнення шановного Олексія Васильовича, що в м/раді працюють виключно ініціативні люди. Бо кадровий персонал підбирається скурпульозно.
(Таке запевнення міського голови виявилося для мене певною несподіванкою. Але, признаюся- доволі приємною).
Не обминув своєю увагою міський голова і ті неприємні миті, які мали місце під час проведення чергово-позачергової сесії. Зокрема, і той інциндент, який заледве не призвів до фатальних наслідків, під час вияснення стосунків між її учасниками.
Щиро признаюся Вам, Вельмишановні Читачі, що тоді я вперше пошкодував, що не являюся депутатом м/ради. І не міг прийняти участі в цьому, так сказати би, екстремальному вияснюванні відносин. Оскільки там було стільки екстриму …!
А адреналін, так той просто рікою там лився. Я так собі міркую, що не один із учасників того дійства навіть додому пішов, що називається, з повними штанами адреналіну.
Були трохи і неприємні миті.
Таку душевну атмосферу, яка панувала впродовж усієї пресконференції голови міста, заледве не зіпсував своїм, дещо необдуманим та необачним, запитанням журналіст Іван Швед:
-Чому не дало керівництво м/ради підприємцям ринку самим знайти собі надійного забудівника та виконати будівництво своїм коштом. Мовляв, м.кв. площі приміщень, збудованих, для прикладу, відділом капітального будівництва м/ради, коштує близько 600-700 дол. А вартість одного м. кв. площі забудівника, нав’язаного ринкові керівництвом м/ради, сягає близько 2400 дол. Чому було не дати підприємцям самим виконати цю важливу справу? Заодно, і одним клопотом у керівництва м/ради стало би менше?
Це запитання трохи обурило шановного Олексія Васильовича. (Слід відзначити, що і в очах багатьох із присутніх журналістів читався неприхований осуд).
І пан голова відповів достойно журналістові Іванові Шведові, (як на мене, то- цілком заслужено):
-Якби в мене було менше таких академіків, як ви, які тільки займаються арифметикою, (тобто- пхають носа до рахунків міської скарбниці), то жити було би набагато краще (при цьому він, на превеликий жаль, не уточнив- кому було би, в такому разі, краще жити).
-Для того, аби осягнути всю глибину задумів та діянь міської влади, не потрібно бути академіком. Потрібно просто замислитися!
Особисто я майже нічого не зрозумів із такої глибокодумної тиради шановного пана голови (в силу того, напевне, що я розумом не доріс до його рівня). Але своїми помислами я, безперечно, був на стороні шановного Олексія Васильовича.
Тому, якби цей захід не був таким поважним, (з усією моєю повагою до шановного Івана Дмитровича), то я сам би встав і сказав йому:
-Шановний Іване Дмитровичу. Ну чого Ви вискочили, як той Марко з конопель? Чи Ви хоч щось розумієте з того, що самі зараз запитали? Та чи Ви самі, хоча би раз, держали 2400 доларів вкупі у своїх руках? Та саме легше рахувати гроші в чужих кишенях!
-Крім того, шановний Іване Дмитровичу, таке Ваше запитання цілком може спровокувати нездорову, безпідставну підозру в несвідомих головах дрогобичан, що у вартість отих 2400 доларів за м.кв. входить також і вартість "відкату"! (Як правило, несумлінні, продажні держпосадовці, кажуть, беруть вже не менше, як 50% того відкату. Але ж таким неподобствам і місця немає в Дрогобичі! І бути не може! Завідомо!).
Присоромив шановний Олексій Васильович і мене, скромного автора цих рядків. Та пообіццяв (приблизно в грудні-місяці) "тицьнути мене носом" (треба думати- у те, на що він спроможеться), і задати тоді Хащівському (тобто- мені) одне-єдине запитання:
-Тепер ви зрозуміли, проти кого ви йшли?!
Признаюся, що в ту хвилину мені хотілося опинитися десь якнайдалі від тієї затишної зали. Бо я почував себе в шкурі необачного учня, який ненароком розбив м’ячем шибку і став перед світлі очі (грізні, але добрі) класного керівника.
Тому, я щиро попросив вибачення у шановного Олексія Васильовича та запевнив його, що я стараюся і шліфую свою майстерність у написанні.
Олексій Васильович тільки висловив легкий докір, що стараюся я ще поганенько. Але, загалом, як я зміг прочитати в його очах, то він мені, наразі, пробачив.
Вкінці, шановний пан голова переконано запевнив усю присутню журналістську братію, (щоправда- також із легким докором):
-Я всіх вас готовий на руках носити. А ви що витворяєте?
Затим додав:
-Я, в першу чергу, думаю про тих, на кого мої благодіяння сиплються (не дослівно).
(Але вказав пальцем, чомусь, тільки в сторону шановного Тараса Михайловича. Секретаря м/ради).
З повагою до Вас,
Тимофій Хащівський,
отаман Дрогобицького козацького куреня ім. Івана Богуна УК.
Переглядів: 5608
|
