Основне меню

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Погода у Дрогобичі

Архів

↓↓↓ показати все ↓↓↓

Останні новини та плітки

У Дрогобичі поліцейські затримали зловмисника, причетного до вбивства знайомого
Студентка Дрогобицького університету – чемпіонка Львівщини з важкої атлетики
Обласний науковий ліцей у Дрогобичі оголосив тендер на закупівлю 29 ноутбуків
Чому у Т. Кучми немає грошей на ЗСУ, але вони є на захмарні зарплати посадовцям відділу освіти
Бюджет-2025: мільйони на благоустрій та премії, але нуль – для ЗСУ
Дрогобичанин, голова ГО “ТРИ СИЛИ”, зареєстрував петицію, щоб обмежити перебування однієї і тієї особи на посаді міського голови двома строками підряд
У Стебнику запрацювала поліцейська станція
Перевірка автобусних маршрутів Дрогобиччини: які автотранспортні підприємства перевірили та які порушення зафіксували
Успіхи стебницьких боксерів на Міжнародному турнірі з боксу в Битомі
Циркова студія «Каскад» з Трускавця виборола Гран-Прі Міжнародного циркового фестивалю «Яскрава Арена»

Всього 7629 статей

Останні прокоментовані

Всього 167325 коментарів

Літературний конкурс "Pro Patria!" ("За Батьківщину!") – у доленосний час

Життя сайту

Написав(ла) Юрій Федчак

15.04.2014

Найбільший скарб народу – його рідна мова. Саме співуча українська мова, яка віками, тисячоліттями формувалася, шліфувалася на землі наших предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображала душу народу. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо свідчить, що мова об'єднує суспільство і зміцнює державу. Занепадає мова – зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед її елітою, тоді нація стає сильною і високорозвиненою.

(натисніть на фото для перегляду, всього 1 фото)

Оновлено 25.08.2014 о 22:00.

Сьогодні Україна переживає надзвичайно складні випробування. Окупація Криму та зазіхання на інші території України зі сторони керівництва сусідньої Росії є непрощенним злочином. Розкрадена державна скарбниця, інформаційна війна проти України в ефірі ворожих мас-медіа, зрада національних інтересів різношерстими високопосадовцями-лобістами московського Кремля, подвиг Небесної сотні та тисячі скалічених у столиці патріотів України, а також багато інших злочинів проти майбутнього України не тільки не зламали український народ, а об'єднали українців та національні меншини у спільній боротьбі за незалежну і цілісну Україну. У цій складній боротьбі немаловажну роль зіграло поетичне слово, в якому вкладені сила і бойовий дух українства. Поезія тисячоголосо лунає у телеефірі, закарбовується на сторінках преси, лунала з уст священиків і поетів на похованнях героїв Небесної сотні, звучить на майданах міст Русі-України.

Якщо Ви пишаєтеся рідною українською мовою і бажаєте довести всім, що вона – наймиліша, найбагатша і найкраща у світі, бажаєте заявити про свій талант у поезії на патріотичну тему, тоді конкурс "Pro Patria!" ("За Батьківщину!") – саме для Вас!

Умови наступні:

1. Учасники надсилають свої віршовані твори (до трьох) виключно українською мовою (як текст чи документи у форматах .doc або .docx) на електронну пошту e-mail:

Ця адреса e-mail приховується від різних спамерських та пошукових роботів. Щоб побачити її, потрібно активувати java-script

2. Кожен автор вказує своє прізвище, ім'я та по батькові (обов'язкова умова), фактичну адресу проживання, вік і контактний номер телефону. При недотриманні хоча б однієї з цих умов твори не будуть включені до конкурсу. Автори можуть за бажанням подати й додаткову інформацію про себе.

3. Тема поетичних творів: про патріотизм і майбутнє України, любов до рідного краю. Підтримуються будь-які жанри поезії. Тексти пісень не надсилати. Іміджеві твори на користь українських політичних лідерів чи партій не публікуватимемо. Не допускаються пропаганда насилля, виборча агітація, плагіат, участь третьої сторони.

Прохання до авторів і початківців, які обрали дорогу на Парнас: дотримуйтесь засад етики і моралі; перед надсиланням творів проконсультуйтеся у досвідчених та відомих поетів і мовників. Редакція сайту авторські твори не редагує.

4. Вік учасників необмежений.

5. Принципи, за якими журі оцінюватиме твори: актуальність, авторська небайдужість, суспільна позиція, значущість та образність думки, майстерність, володіння багатством і красою української мови.

Цілі конкурсу:
- виявити і заохотити нові таланти поезії;
- утвердження проукраїнської політики редакції сайту "Дрогобич Інфо".

6. Переможців конкурсу буде оголошено за результатами спільного рішення журі. Запроваджено три призові місця, за які переможці отримають дипломи і премії: за перше місце – 300 грн., друге місце – 200 грн. і третє місце – 100 грн. Автори кращих творів отримають грамоти. При сприянні меценатів розміри премій можуть бути збільшені, а фіналісти отримають заохочувальні призи.

7. Претензії щодо результатів конкурсу чи за відмову у публікації не приймаються. Спілкування з редакцією стосовно питань Літературного конкурсу – через електронну пошту.

Фінал конкурсу – 24 серпня 2014 року, у День Незалежності України.

До співучасті запрошуємо інформаційних партнерів та інших представників мас-медіа.

Запрошуємо підтримати конкурс меценатів, підприємців і всіх небайдужих до долі української мови, патріотичного виховання молоді в Україні та її майбутнього. Переказати кошти можна на рахунок сайту в Приватбанку. В примітці про призначення платежу вкажіть "на конкурс". Номер карти для оплати - 5168 7427 0504 0438. Після оплати повідомте за вказаною вище електронною адресою свої ініціали, назву підприємства чи контактний номер телефону та суму переказу.

До уваги засобів масової інформації: твори авторів Літературного конкурсу на сайті "Дрогобич Інфо" захищені авторським правом. Передрук дозволений виключно з посиланням на джерело – Інтернет-сайт "Дрогобич Інфо" і автора твору.

А до уваги читачів пропонуємо поему "Безсмертя" відомого на землі Івана Франка поета Богдана Британа. Богдан Британ написав цей твір у далекому 1987 році.

Безсмертя

"Ніхто більшої любові не має над ту,
Як хто свою душу поклав би за друзів своїх".
Євангеліє від Івана, 15:13

Роде мій, народе –
Не загублений,
Нерозтрачений,
Наша слава і неслава
Від козаччини.
Роде мій, народе –
Не купований,
Не позичений,
Наша доля і недоля
Від Хмельниччини.
Ти був! Ти є! Без шуму і крику
Ти твориш хліб і пісню, і любов.
Велику ласку – місію велику
Ти в Господа собі знайшов.
Благоволи небесному здоров'ю,
Подай убогим від своїх щедрот.
В історії ти підписався кров'ю –
Я єсьм народ!..
Ти був, ти є субстанція реальна,
Тебе любили, хто як тільки міг,
І та любов – підпільна чи легальна –
Завжди комусь здавалася за гріх.
Тебе любили, що там говорити,
І ті, кому любити не дано,
Як люблять свині ситеньке корито,
Як люблять жаби в шуварах багно.
Ти був! Ти є! Кому не до вподоби,
Кусайте лікті і волосся рвіть.
Не стане сили і не стане злоби
Твою зламати плодоносну віть.
Нехай плюють в джерела перевертні,
Нехай блазнюють голі королі,
Народе мій, з тобою ми – безсмертні
Допоки сонця, неба і землі!..
…Давид став проти Голіафа!..
Та як він міг, як він посмів?!
Мабуть, з похмілля одурів,
На паль його … Аутодафе!..
Давид тирана переможе –
Возвіщує Письмо Святе,
Але в житті, ну що він зможе?
В житті не так, в житті не те.
Ми всі хрещені та навчені
І добре втямили собі:
Найбільше благо у смиренні,
А гріх найбільший – в боротьбі.
Нащо здалась нам перемога,
Нащо тривога боротьби,
Коли і так усе від Бога –
І можновладці, і раби,
Моря і землі,
І країни –
І все поглине часу плин,
А цей, бач, став за Україну,
За правду вільної людини!
Хто він такий,
Що за один?!..
…Зима стрічалася із літом,
Комети шастали над світом.
Григорієва Катерина
Саме тоді сповила сина.
І дзвони били чи не били,
Коли дитятко охрестили? –
Одне відомо достеменно:
Хрестини ті відбулися буденно,
Зібралися рідня та хресні –
Всі люди бідні, але чесні,
Вони не відали, не знали,
Кого
В ряднину сповивали.
Ні дяк не знав, ні піп не знав.
І хоч би хтось приніс гостинець –
Хрестився Перший Українець
І націю, як Хрест, приймав!..
Лише над хатою комети,
Немов милуючись, зависли
І найсвітлішим німбом зблисли,
Яким вінчаються Поети!..
…Скільки голів похилилось кріпацьких,
Скільки шабель пощербилось козацьких,
Скільки байдужих пройшло і ледачих,
Скільки німих, і глухих, і незрячих,
Скільки було безголових гетьманів,
Скільки купців, продавців, інтриганів,
Скільки колін оббивали "смиренні",
Щоб із народу
Та на свободу
Вибухнув Геній?!.
… Щомиті зі мною
В ночі та дні
Дві України –
Одна в мені,
А друга – довкола мене.
Як їх помістити
В одній голові?
Дві України –
Вони дорогі мені обидві,
Та як їх обох помирити?
Чия в тім заслуга,
Чия в тім вина?
Хто признається?
Дві України –
Плаче одна,
А друга тим часом сміється!..
…Прорік мудрець,
А може не мудрець.
А може то лиха була людина –
Мовчання – золото
А може навіть краще
А може підлість
Вищого ґатунку
Беручи словеса ті для ужитку
Про вартість
Хтось необережно запитав –
Мовчання – золото –
Йому відповіли…
…Прийшов, побачив, промовчав
І душу заховав у п'яти,
А на хресті страждав розп'ятий,
А Див на дереві сичав –
"Мовчання – золото". Хіба ж
Поезія німа від роду.
Хіба поет – лакей чи паж,
А не глагол свого народу?..
"Мовчання – золото?" Мовчи!
Як пень мовчи і будь "героєм",
Та віршиків не торочи,
Пропахлих тогорічним гноєм.
Мовчати сотні є причин:
І те, і се, життя, дорога –
При чім Поезія, при чім,
При чім Кобзар, заради Бога?!.
…Де наслідки, а де причина?
Змішалися Гомер і Геродот.
Була ж і до Шевченка Україна,
А в Україні був народ.
І панство пірилось гундосе,
Що терлося біля корит,
І все те звалось "малороси",
Місцевий, значить, колорит.
Були церкви, були собори,
Молились люди хто кому,
А з них сміялось сите горе,
Стрясаючи пітьму німу.
Кришились люди, як макуха,
Чекаючи пришестя Духа.
І Він прийшов! –
Провісник Нації,
Як віра вір,
Як серце всіх сердець,
І привселюдно
На інавгурації
Запричастив його Творець!..
…Україно!
У присмерку твоїх очей
Байдужо, холодно і страшно,
І демонічний тиші крик,
Як зголодований вовчисько.
На дні черствого забуття
Покинуті напризволяще
Твої невикохані діти
Свята Ідея й Світлий Чин.
На фоні вічності Буття
Мізерією все здається
І безліч доказів тому
Підтвердження і виправдання,
Та всесвіту Жива Душа
Не раз печально відгукнеться
Закам'янілими слізьми
У присмерку твоїх очей,
О Україно!
Убий раба!
Без жалю вбий раба!
В лахмітті він чи в позолоті,
Хай торжествує
Вічна боротьба
Душі нескореної
У смиренній плоті.
Убий раба,
Що вірує в батіг,
І освяти осквернення Природи.
Убий раба –
І це не буде гріх,
Убий себе –
Й воскресни для свободи!..
…Встає зоря передранкова
І сполошилась чорна мла.
Дорога з Києва до Львова
В потугах серця пролягла.
Дорога –
Віщий символ руху –
На Львів! На Львів!
Усі! Усі!
Чолом тобі, столице духу
Всія України-Русі.
Там ще жива козацька мати
Сповила дочок і синів.
Посів Франка там заярів
Й розрісся ген аж за Карпати.
Там правда віри душу гріє.
Там є любов і є надія,
Що хижа, злоязика гордість
Розквітне в думах і ділах.
І виродяться перевертні,
І щезнуть голі королі.
Народе мій,
З тобою ми – безсмертні
Допоки сонця,
Неба,
І землі!..

Батьківщина

Не продавай своєї Батьківщини,
За всі скарби, не продавай,
Не перетворюйся на жадібну скотину,
В собі людину не вбивай.
Бо совість продану не викупити знову,
Честь втрачену нічим не відновить,
Прокляті гроші - то цвіла полова,
Як після зради можна далі жить..?
Помруть і грішні і святі..
Не може вічно шлях тривати
Підуть і грішники оті
Та їм не варто забувати
Що не врятують статки чималі,
Їм також доведеться спати,
у рідній зрадженій землі .

Україна

Україна - сильна і могутня!
Береже нехай Її Господь
В Неї світле і святе майбутнє,
Українським серцем є народ.
Б'ється вільно українське серце,
Усім бідам, ворогам на зло
Знайде сили і не розірветься,
Якби гірко й тяжко не було.
І нехай на світі кожен знає,
Чують всі, дорослі і малі,
Українське серце не вмирає
Буде вічно битись на землі!!!

Українці

Журавлі видніються у небі,
Всі гуртом летять, не по одинці,
Нам єднанню в них навчитись треба,
Будьмо разом, бо ми - Українці!
Споконвіку ми народ крилатий
Сильний і безмежний наш політ,
Українцям крила не зламати
Вільним птахом летимо у світ.
А якщо поцілить куля вража,
Українця прямо на льоту,
"Вічна слава Україні" - скаже,
І не зрадить землю цю святу!!!

Удовенко Людмила, селі Півці Кагарлицького району Київської обл., 31 рік

Галичина

Галичина, моя Галичина!
Духовна, княжа, працьовита!
Єдина в світі, бо-таки – одна!
У золоті ланів і неба оксамиті!

Галичина, моя Галичина!
Які вітри шуміли над тобою!
Ти пам'ятаєш все! Щомиті і щодня
Ти світишся зірницею ясною!

Галичина, моя Галичина!
Ти духу українського колиска!
Союз українок, стрілецтво і УПА
Й легенд старих нанизане намисто!

Галичина, моя Галичина!
Змережана дорогами-стежками.
Багата звичаєм батьківська сторона
І щедра короваями-хлібами!

Галичина, моя Галичина!
Твій оберіг – квітуча вишиванка!
І з піснею повінчана душа,
А пісню цю співає галичанка!

Галичина, моя Галичина!
Надія на відродження держави!
Бо в стольнім Києві московський дух вита:
Патріархат московський бал там править!

Московщини важкий і згубний слід
На українських землях і святинях…
Галичино, не дай стоптати цвіт:
Красу душі і велич старовинну!

Галичина, моя Галичина!
Дрогобич, Судова Вишня, Рава Руська, Галич,
І Белз, і Стрий, і Городок, і Жовква й Угнів –
Малих містечок неповторна велич!

Галичина, моя Галичина!
Духовна, княжа, працьовита!
Єдина в світі, бо-таки – одна!
Даруй же Боже многі й благі літа!

***

І люди, як люди,
Й багата земля,
І, звісно, живемо
У центрі Європи…
Та все нам бракує,
То ночі, то дня,
Щоб взятись, нарешті,
Гуртом до роботи:
Засіяти землю,
Зібрати зерно,
І хліба спекти,
І до сонця всміхнутись,
І Слово Шевченка,
Немов знамено,
Над серцем підняти,
Й молитву збагнути!
А ще –
Не дозволити
Нищити віру,
А твердо стояти
На правді життя,
Що Бог не покинув
Святу Україну,
Лиш дав їй випробувань
До каяття…
І каятись мусим
За глум і наругу,
За вічну гординю
В зневірі гіркій.
Вкраїна ж не буде
Ні перша, ні друга,
А тільки – єдина,
Во віки віків!

За Україну!

Летіла пісня над світом білим
І легкі крила її несли!
За Батьківщину! За Україну!
Співаймо разом – і я, і ти!

Подаймо руки на мир і згоду,
На добру долю і майбуття!
За честь і славу свого народу
Єднаймось нині – і ти, і я!

Як зійде сонце на світлу днину,
І морок ночі навік мине:
За Батьківщину! За Україну!
То кличе пісня тебе й мене!

Олеш Віра, м. Соснівка Львівської області, 49 р.

У єдності найбільша сила

А парк на повні груди дихає весною,
Мов інший світ, але десь серед крон.
Пахтить бруньками, цвітом і сосною,
З споконвіків живе з тобою в унісон.

Оазис зелені крізь шум і гори бруду,
Крізь дим і вихлопні отрути від авто
Щодень відкритий, бо до нього люди
Несуть не лише злі думки, а і добро.

Вночі парк спить при світлі ліхтарів,
Туман вкриває ковдрами газони,
Від ранку кличе в гості дітлахів
В свої цілющі та корисні фітозони.

Вік значення не має: дружно всі
Спішать у парк за порціями кисню.
Батьки з візочками, бабусі й дідусі
Повітрям дихають напрочуд чистим.

Ведуть дороги в гай у центр міста,
Стежки зливаються в струмки зелені,
Чим ближче парк, тим слабшає завіса,
Кордон зникає й дихають легені.

Ти ще байдужий і тебе не зачепило?
Твої проблеми успадковують нащадки!
В природі наш рятунок, міць та сила.
Та вже достатньо боротьби за статки!

Твій гаманець не рветься від банкнот?
Тріщить по швах! Така ціна спасіння...
Ти сієш зерна розпачі й скорбот.
Змінись! Саджай дерева, сій насіння.

Рости сади, плекай теплом дерева,
Живи їх соками ґрунтових вод...
Бо ми від Сходу і до міста Лева,
Як і вони, ніким не ділений народ!

Вічна пам'ять героям

Стріляють. І так зникає життя за кілька хвилин.
Убили. Сміються і шкірять зуби крізь чорний дим.

Упали. І більше не встануть у кровнім двобої
Не просто Вкраїни сини - посмертні герої!

Мільйони молитв на устах планети і люду,
Шанують їх подвиг і просять злочинцям суду.

То ж поки живі й захищають нас віра та барикади,
Діждемося дня, коли винних кинуть за ґрати...

Яриніч Олег, Волинська обл. Старовижівський р-н, с. Седлище, 22 роки

Шевченківські адепти

Золотоверхії Шевченківськії думи,
Коханії багряних перл калини,
На гілках соловей – душа мого народу,
Що ревно молиться, упавши на коліна.

Молитва ваша - то передвісник раю,
Коштовний шовк не6есного сукна.
Простіть того, хто вас іще не знає,
Ви – скарб, здо6утий краєм не дарма.

Уяву про військову честь і славу,
Про долю, подвиги і силу почуттів.
Лише у вас - кар6ованії думи,
Схиляються події всіх віків!

Тож бийте в дзвони , хай тремтить земля,
Шевченківські адепти, пісня лине !
Ми – Українці! Нація ота,
Що доки світить сонце, не загине!

Мій вітрячок

Згасає полум'я в червоному екваторі,
Світила диск закутався у тьмі.
В очікуваннях зоряної задухи,
Старий вітряк у мріях, як у сні.

Вразливо поглядає у тумани,
Скрипоче піднебінням далечінь.
Так заздрить птаху , що той крила має,
А він не ворухнеться уночі.

Луна мелодія пустельної сонати,
Пастельний колір — цвіт її надій.
В одній клітині сонячного кратеру
Мій вітрячок, мов воїн на коні.

І рветься грізно, розриває цвяхи,
Що ними скутий до стержневих плит.
Немає серця, що у п'яти падає
Й бажаної душі на чужині.

Коханий край — це трон його блукань,
Жага мети, крізь барикади слів.
О6ражений не той, хто в намаганнях,
А той, хто ризикнути не зумів.

Тож з-поміж лоз омріяного виру,
Розвіяний струною літака,
Летить між хмарами тонкими і вразливими,
Крило щасливого старого вітряка.
Про вічність…
Вічність — це сила, незнайдена мить,
Компас не вкаже, де Січ Запорізька.
Сивий маяк не шукає у хвилях,
Де бува чайка козацького війська.

Лучник не ріже повітряні м'язи,
Стріли-комети чатують на варті.
В мареві дівчина стрічечки в'яже,
І колискову наспівує хата.

Діти до сонця підносять пташат,
В них домінують рум'яні крильцята.
Серце тривожить невільницький лад,
Щось не на жарт розігралися втрати.

Ми вільні у просторі, сповнені сили,
Зевси й Амури землі української.
Єднаймося ж, браття і сестри, у мирі,
У силі й любові законами вічності.

Підвальна Маргарита, Вінницька область, Вінницький район, смт. Стрижавка, 17 років

Нація

Я - народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛагами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо встократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я - сіяч,
Я - поборник
Я - нація,
Так було і так буде повік!

Народе мій…

Народе мій, крізь площі і майдани
Ти проростаєш міццю у віки!
Минуться всі вершителі й тирани,
Усі вожді та мічені божки...

І задихнуться покручі і трутні
У власноруч затягнутій петлі.
А ти, як велет, гордий і могутній,
На Богом даній праведній землі

Засієш поле золотом пшениці,
На плуг залізний меч перекуєш.
Затихнуть воєн грізні блискавиці,
Вгамують зливи спалахи пожеж.

Нова доба духовної свободи
Тобі запалить сонце молоде.
Народе мій, нескорений народе,
Тебе сам Бог до істини веде!

Бойківська земля

Малює січень плавно від руки
В молочній піні строгі панорами,
Тут світлоокі бойківські хатки́
До гір плечистих туляться дахами.

І так од віку: скільки цих лісів,
Відколи сонце білить полонини,
Живуть собі пліч-о-пліч у красі
Світи природи й вільної людини.

І так їм добре й затишно обом,
І спільна чаша миру завше повна.
Змахне Господь пресвітлим рукавом -
Закружеляє клаптаками вовна!

Крізь по́ри снігу дихає земля,
Коріння стугонить, як пружні жили.
Старенький бойко* жмутком короля*
В саду дерева в'яже, щоб родили.

У світлу пору сивого Різдва
Тут кожна хата просить вас до столу
І молитвами щирими слова
Летять, мов сніг, до Божого престолу.

А в час, коли проклюнеться весна,
Немов курча з-під матової плівки,
Розбудить землю сонну борона
І свіжі краплі чистої дощівки.

І зарясніють щедро врожаєм
Густі поля й доглянуті городи,
Пройдеться Бог заплуженим конем,
Благословенням землю заскородить.

І буде хліб пахучий на столі -
За працю добру щедра нагорода.
Із роду-віку на моїй землі
Живуть у мирі люди і природа.

Данилюк Наталія, Івано-Франківська обл., Рожнятівський р-н, смт. Перегінське, 33 роки

Синові

Не страх очорняє
тепло твоїх відчуттів –
пекельний вогонь
розпалює серце до болю.
Тебе, українця,
зневажено гірше за псів,
аби не посмів,
не наважився бути собою.

Лукавство і зрада
одвіку – до цеї пори.
А я все благаю:
– Молися,
борися, мій сину!
На рідній землі –
українською говори!
Хай доля привітно
всміхнеться тобі,
мов дитина!

***

Голос... Правічний голос!..
Муко моя, печаль!
Боже, відкрий, чи скоро
Станемо всі, мов кришталь,
Чисті душею, горді,
Світові – світлий дар,
В батьківськім ріднім домі,
В купелі мовних чар?!

Голос... привітний голос!..
Дай обніму тебе
Там, де квітує поле
Й небо зорить голубе.
Де загубилася в казці,
Сказаній дідом колись,
Де приголубив ласку
Тато, що Богу моливсь…

Голос... Вкраїни голос...
Пташко моя чарівна!
Чую у стиглій долі
Присмак твого зерна...
Вечір дарує тишу
В ніжній задумі п'янкій, –
Я твоїм голосом дишу.
То ж розквітай! Зрій!..

Пронь Леся, м. Київ, 55 років

Молитва до Шевченка

Батьку наш, в калиновім корінні
Щось росте: нікчемне і чуже…
Дай же, Боже, дай усім прозріння,
Бо усі глухі й німі уже…
Боже мій! До чого докотились!
Все згребли і кинули в сміття…
Чи за те діди наші молились,
Щоб спаплюжить волю і життя?..
То прости нас, батьку: недолугі,
І короткий розум, і шляхи…
Нас вели вже перші, потім – другі,
Їли нас і злидні, і гріхи…
Ми ж терпляче дива сподівались,
Все чекали: час іще прийде,
Навіть горю дико посміхались,
Вірили, що манна упаде…
На Майдані буря, так не тихо…
Дзвони б'ють – на горе чи біду…
В грішних душах виростає лихо,
Хоче вбить державу молоду.
Молоду, чи, може, і не дуже?
20 років темрявою йшли…
А сьогодні – вітер в очі струже,-
Що шукали – й досі не знайшли…
Батьку мій, розплющили ми очі,
Хоч і пізно… Канули роки…
Ти стежки до волі нам пророчив,
Ми ж чомусь ішли все навпаки…
…Дуже міцно сплетене коріння…
Чи сокиру брати, чи ножа?..
Батьку наш, о дай усім прозріння,
Хай до правди кожен поспіша!..

Моя сповідь

Чи справді Україна двоголова,
Чи, може, скаже хтось сьогодні – ні?!.
І що культура й мова в нас чудова,
І ми пливем в єдиному човні?
Хіба ж не двоголова Україна,
Як є тут бідні і багаті є?
Як мову роздирають солов'їну,
Бездушність просто жити не дає!
Розділена сьогодні наша мати,
Навіщо й ким розділена вона?
Щоб не могли, як сад той, розквітати?
Хіба тепер потрібна нам війна?..
Вкраїни дві, її – дві половини,
І брат на брата – точаться ножі…
Гіркі плоди терпкої горобини,
Вже ледь ковтаєм сльози на межі…
Немає сили вилізти із бруду,
Мов хміль, так заздріть руки обвива.
Навісив хтось на очі нам облуду,
Й не в силі губи вимовить слова.
І є вже незалежність, а від кого?
Свобода слова… Що то за слова?
Вже аж тоншить від полину гіркого,
Болить від присмаку гіркого голова.
Чого ж такі дурні ми й недолугі?
Усе в нас є! Чи, може, вже нема?
Вже обіцяли перші нам і другі,
А ми усе їм вірили дарма…
Нехай би й так, та часу не вернути,
Ми так багато згаяли часу…
Тепер питаєм: бути чи не бути,
Ковтаєм знову, давлячись, сльозу.
А винен хто? Самі ж і винуваті,
Що стільки лиха висіяно й бід,
Що казна хто у нашій таки хаті
Диктує нам, що їсти на обід.
Хіба ж не прикро бути знов незрячим,
Носить щодень намітку на лиці?
Але ж ми бачим, чуєте, ми бачим,
Хто кида бруд у наші криниці…
О дай нам, Боже, розуму і сили,
Щоб правда в серці кожного була,
Щоб ми ні в кого долі не просили,
Вона сама щоб рястом зацвіла.
Ми вірим в те, що крила вище й дужче
Нестимуть нас на крилах вітерця.
Й Шевченка слово – слово невмируще
Розтопить наші душі і серця.

Розбите серце України

І.
І знову січень зимно так пече,
І знов сніги і бурі, і вітри…
А на Майдані всі – плече в плече,
А на Майдані – день і ніч костри.
Народний гнів, по вінця уже чаші,
Нема вже сил терпіти і мовчать.
Там – вороги, а тут – герої наші,
Ніхто не слухає, усі кричать.
Розпорошився гнів по Україні,
По всіх куточках вогники горять…
Невже замовкнуть трелі солов'їні,
Де прапори сьогодні майорять?
Хіба ж сади в маю не забіліють,
І не всміхнеться матері дитя?
Боротись українці гордо вміють,
Не пошкодують навіть і життя.
Ось час прийшов про себе заявити:
«Або вмираю, або я живу!»
Бо всі ми люди, вільно хочем жити
Не гірше тих, хто має булаву…
ІІ.
О Боже-Боже, дай тепла у душу,
Допоможи народ отой спасти!
А гнів народу гострим вітром струже
І спопеляє жадності мости.
Їдкого диму всі уже ковтнули,
І кулі скуштували, і ножа…
Страшна біда, шкода, не оминула,
І вже комусь узрілася межа…
О годі, годі! За межу – ні кроку!
Чиїсь же діти, просто молоді!
До смерті крок… Із нею – око в око,
Мабуть, дорогу перейшли біді…
Так мало світу! І весни! І муки!
Немов косою, скошене життя…
І зброї ще не встиг узяти в руки,
Пішов бійцем у сіре небуття…
А їхав з дому – обіцяв вернути,
І синові гостинця привезти,
Дружини голос лагідний почути,
І доньці побажать рости й рости…
Та не судилось… Ворон напророчив
Знайти ту смерть не дома, не в літах…
А мати жде, вона злетіти хоче,
Й до сина полетіти, наче птах.
Бо серце материнське відчуває,
Там син вмирає, крила опуска…
І мати сліз у страсі не ховає,
А смутку й далі шириться ріка.
І кров тече!.. О скільки її лити?
Але всі знають : час уже, пора!
Хоча він міг ту смерть призупинити
Одним легким лиш розчерком пера…
Та він не став, бо камінь у душі,
Суворим жестом кинувши: «Стрілять!»
І вже життя на стоптаній межі,
Уже не жить, не жить і не кохать…
О хай Господь за смерті покарає,
Нема тобі прощення від людей!
В лютневий день від кулі помирає
Юнак – носитель праведних ідей…
Ідей добра, за волю, за свободу,
За мирний день, за вечір і за ніч…
В очах бринить сльоза мого народу
І сотні свіч.., у пам'ять сотні свіч…
На Майдані гнів ще важко диха,
Промінь сонця вже прострелив віть…
І здається, причаїлось лихо,
Тиша насторожено стоїть…
Дай же, Боже, сили і завзяття
Втримать Україну на плечах.
Що ж ми ділим, українці-браття?
Чом зійшлись сьогодні на мечах?
Ми ж сьогодні рідні, не чужинці,
В наших жилах ще дідівська кров,
Не ділімо, браття-українці,
Україну, мову і любов!
ІІІ.
Над Майданом висіявся вечір,
Лютий мокрим снігом моросить…
І така печаль ляга на плечі,
Господи, помилуй і спаси!..
Нам тривожно всім, отим, хто вдома,
Прикро, й сором душу покрива…
Як же жити далі – невідомо,
В горлі застряють усі слова…
На екрані кров… Героїв дані,
І скорбить Чернігів, Київ, Львів.
Хто ж хотів загинуть на Майдані?
Хто побачить смерть отут хотів?
А вона гуляє, як примара
І шука безстрашних, молодих.
Закриває світ сірезна хмара,
І Майдан для когось уже стих…
По цю сторону холодного екрану
Теж душа печеться, не мовчить…
Чуєте, сини мого Майдану
Ворон знов зажурено кричить…
…Косить смерть наліво і направо,
Хто господар тих шалених куль?
Та стоять герої наші праві,
Хоч до смерті близько, упритул.
Не раба, Вкраїно ти, й не бранка,
На коліна ти не станеш ні на мить.
Сонце волі вмиє тебе зранку,
І росою правди окропить.
Тільки б, Україно, не упасти,
Ще простоять, витримати час.
І себе у себе не украсти,
Господи, помилуй усіх нас!
ІV.
В душі людській все глибшають руїни,
Тривожить навіть гуркіт від машин.
Стікає кров'ю серце України,
І дим їдкий клубочиться від шин.
Ще диха він, отой Майдан, він диха!
Він ще зітхає глибоко від ран…
Нехай засне прокляте наше лихо,
Нехай з руїн відродиться Майдан!
Складімо руки в праведній молитві,
І попросімо прощення у тих,
Хто чорний колір вплів у нашу лиштву,
І за межею чорною затих…
V.
Життя іде, його вітри вітають,
І всі живуть, живуть як і жили.
А на Майдані квіти виростають,
Мабуть, серця ГЕРОЇВ зацвіли…
Бо довго люди будуть пам'ятати
Справжніх героїв праведних отих.
І довго буде мати виглядати
Своїх синів і дочок золотих…
Хай чиїсь долі золотом куються,
В Дніпрі прозорім – піниться вода…
А прийде лютий – дзвони обізвуться,
Ні! Не на сполох, в пам'ять про Майдан.

Лісненко Тетяна, м . Ромни Сумської області, 55 років

***

Зима почалася не з снігу,
Зима почалася із крові!
Зима почалася із лиха,
А не із міцної любові!

Зима почалась не із льоду,
Зима почалась не з добра,
Вона почалась із Майдану -
Прийшла змін незламна пора.

Сьогодні день перший повстання,
Завтра день другий – вперед,
Борімося до остання,
Нехай і зламають хребет!

Борімось з країною в серці,
Борімось з мечем і щитом,
Терпіння не має на денці -
Тепер най буяє погром!

Громіть за власне майбутнє,
Громіть за власне життя.
Нехай буде кожен присутній -
Прийшла змін незламна пора.

***

Ми прощаємось з вами, герої,
Вогнями Майдану і слави,
Ви померли за нашу свободу,
За наказом вас вбито лукавим.

Ви заплющили очі навіки,
Та розплющили очі мільйонам,
Ви дали всім свободи попити,
Не віддавшись скупим батальйонам.

На Майдані, що є полігоном,
Вас відспівано братом й сестрою,
В цій країні народ є законом!
Ви народ цей прикрили собою…

Ми прощаємось з вами, герої,
Вогнями Майдану і слави…
До труни вам покладено зброю -
Ваші душі навіки із нами!

Яковенко Назарій, Київська обл., Бородянський р-н, с.Мигалки, 17 років

Гуцули

…гуцулів нема,
ніби забрав потоп
чи сніговий обвал,
а їхні столиці є…
Василь Герасим'юк

Вони – смерекові храми і предків хрести.
Вони такі ж ветхі, як тайни цієї землі.
Праліси: трембітають у небо шпилі.
А до гуцулів, кажуть, ще треба йти.

Праліси курять люльку, немов дідугани:
Задумливі. Сизі. Сутінкам наче моляться.
На їхньому пульсі – криївок незгоєні рани,
а на верхів'ях – душі повстанців горлицями.

Вони підпирають небо – карпатські Атланти:
чорні ліси – як совість, як з неба докір –
крукам, що в Чорногорах, мов окупанти.
А до гуцулів – далі. Та доки ж, доки?!

Отам смерекові ґердани небесного Майстра,
де вітер опришком зривається геть, у минуле –
голосом предків. Арканно танцюють гуцули
в горах – все вище і вище… Відлуння, як ватра.

***

Тій дівчині з ликом князівни
не личать зап'ястя закуті,
бо на межі вперто сіє
незлочинно нові надії.
На шолома б їй одягнути
вінок із ромашки-рути:
вона така іще юнка
за ночі ці постаріє.

Та дівчина з гугла знає,
яка за межею свобода,
вже чує, як у потилицю
дмуть їй вітри із півночі. -
Зігріє замерзлі пальці
вірою свого народу:
проросле гірчичне диво
несіверян і неуличів.

Тій дівчині більше не сниться
диско і кава з корицею,
їй галіфе не личать -
так, як сукенка у квітах...
Це її покоління мічене
грифом воєнної "птиці"! -
Та Кия майданне Серце
житиме в її дітях.

Уляна Мацько, м.Львів, 32 роки

Варта Майдану

Я бачу очі.
Стомлені.
Сірі.
Погляди.
Сиві обпалені вії.
Лиця скіптявілі.
Холод мучить.
Варта Майдану —
тест на живучість.
Рухи впевнені.
Руки вправні.
Серце гаряче
вистукує славня.
Спокій чатує
варта Майдану:
хмари розвіються,
сонце встане.
Ще один день
на підступах ночі
знову
брехливі гримаси
корчить.
Знову
безсилою люттю
розлите
прожекторів
знавісніле
світло.
Полум'я й лід.
Воля і правда.
Варта — стоїть.
Героям слава!

Іллюк Лариса, м. Луцьк, 36 років

Моя Україно

Моя Україно! За тебe молитиму щиро!
Нехай Святий Боже тебе береже від біди!
Пошли Українцям добра і любові, і миру!..
Тобі, Україно, вся милість блага – на віки!

Смирено благатиму Бога щодня – безупину!
Та серцем, щоночі в молитoв порину кpaї...
Щоб милicть свою дарував
Бог тобi, Україно –
Родино побожа, вci блага довiкy твої!

…майорять діброви

Здичавíлі майорять діброви…
Ще стоять
покинуті хатки́.
Їх поволі розберуть на дро́ва…
Воля справжня
вíзьметься в лапки́.

За кордоном українські люди
Надривають спи́ни й животи́.
Олігархи вже панують всюди —
розпустили па́зурі — жмоти́.

Надвельможна влада «бандюкíвська»
Залишає гміни* у ярмі…
Другорядна й мова українська,
І сіренькі люди — у рядні*.

Спорожнíле серце України.
У безвір'ї промайнуть роки́.
Cядуть кримінали —
в лімузи́ни,
Непокірним затикну́ть роти́.

Одиниці вільні й за порогом,
За свободу і братів своїх
Чинять опір владним заборонам —
Ешо* сліз — їх долями стоїть.

Сніг найперший
спуститься на брови…
У байра́ці кинута герля́,*
Золотисті майорять діброви,
Бур'яном зарощена земля…
_____________
е́шо – дощ, гміни – громади, герля – свійська свиня

Гребенюк Валерій, м. Полтава, 38 років

Україні

Я чую, як стогнеш,
Я бачу, як плачеш
Від зрадницьких полчищ,
Від смогу та згарищ.
А на рушникові –
Червоне і чорне:
Червоне – від крові,
А чорне – від горя.
У тебе стріляли
Прицільно зі зброї,
А ти не вмирала –
Не гинуть герої.
Засмучені очі
Твої волошкові,
Та зерня пророче –
У кожному слові,
Ти рук не складала.
Горіло, як пломінь,
Серденько, що мало
Сто прізвищ на спомин.
Та пеклу нейметься.
Ти знов під прицілом.
Стаємо до герцю.
Позаду – могили.
Наказано: плісняву
Вигнати геть.
У нас, як у пісні:
Чи воля, чи смерть.

Прощання на Майдані з Небесною Сотнею

…І ось попливли вони –
По хвилях гарячих рук,
По морю невтішних сліз, –
І душ розірвались струни…
Пливли і пливли човни,
По хвилях пливли човни,
По теплих пливли човни,
А то ж не човни, а труни…

Все вище вони пливли -
Під крила хмарин-хустин
У сині поля небес
Із миті у віковічність…
На тих, хто дививсь з землі,
Човнів відбивалась тінь,
Але не було світліш
Нічого за їх обличчя.

І я вдивлялася в них.
А в небі стрічало флот,
Хоробрий козацький флот
Хоробре Христове військо.
Немає Там вихідних,
Бо зла забагато тут.
Вже разом їм берегти
Цю Землю і нині й прісно.

Інеса Доленник, м.Кривий Ріг, Дніпропетровська обл., 48 років

***

Верби ридають листям.
Сірим стає голубе.
В цьому великому місті
Дуже вже мало тебе.
Всі соловейки дуба
Врізали, а дуби
Всохли на корчі грубі,
Спробуй, люби…

Спогади вишиті хрестиком
Нуль на рахунку щедриком
Хтозна де мій абонент

Знаю, ти чуєш мене
Хочу до тебе, мила, єдина,
Рідна моя
країна

***

Нам говорили: бідні, нещасні...
Нас колисали: все буде класно...
Але прокинулась приспана сила -
Кожен у себе нині повірив.
Дай мені руку, друже мій, брате,
Будемо вкупі скрути долати.
Дай мені руку, подруго-сестро,
Рідному краю віддамо серце.
Досить плачів! Досить поразок!
До перемоги рушимо разом!
Ми - як вулкан, наша віра - це лава.
Слава Вкраїні! Героям слава!
Слава Вкраїні! Героям слава!
Слава Вкраїні! Героям слава!

Ольга Гончар, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, 36 років

Жбурляє снігом по землі зима прийдешня

Жбурляє снігом по землі зима прийдешня,
ламає гілля ожеледиця-вода.
Але ж то як воно болить, як кров проллється?!
А все над Нами чужа влада і пиха́.
Мені не віриться, що гинуть наші люди,
що Україну геть розгризли на шматки.
Кому не лінь - сюди злізаються приблуди,
та що ви знаєте, трибісові посли́!!!
О, мій народе! Мій великий, мудрий друже!
Не зупиняйся на досягнутому, йди!
Бо скільки можна бути Нам сусідським плугом?
Свої долоні зможуть виростить сади!
І я упевнена, що вернуться синиці,
що без запізнення прийде до нас весна!
І покладемо до державної скарбниці
своє єство, свою свободу й благодать!

Дотик

Збивала ніжками я вранішню росу.
Всміхалась сонечку, промінчиком обнявшись.
І возвишалось серце гордо за красу,
і мирність неба, - щоб в колисці тихо спати.

Моє дитинство - запах меду й молока!
Едемський сад в селі з черешнями навпроти!
І десь у небі дикий голуб з висока
мені нагадує про безтурботний "дотик"...

Мого дитинства за плечима тільки шлейфик:
я посміхаюсь людям, хоч вони і злі!
А часом... Часом хочу знов відкрити двері
туди, де знали все про щастя ми, малі...

Ми об'єднались

Не мала сил, не мала волі.
Скорилась ти стражденній долі.
Своє обличчя ти сховала.
Боялась всіх, від всіх тікала.
Від тих, що руки закували.
Від тих, що розум постирали.
І стала ти – Малоросія.
Пішла за тими, хто «месія».
О, українці, ми ж забули,
Як працювали, спини гнули.
Йшли на війну – татара гнали,
А в серці, ми лиш віру мали.
Що переможемо напасть,
Що ми повернемо повагу,
Що Бог нам сил, терпіння дасть,
А вслід отримали – зневагу…
Пройшли вже війни та роки,
А ми «придатком» залишились.
Нас зустрічали Соловки…
Про Україну ще нам снились:
Поля, діброви, ріки, гай,
І свій дитячий рідний край.
За що нас гнали, розумію.
Бо ми неправди не любили.
Про це писати я не смію,
Одне скажу лиш, що згубили…
Згубили все, окрім надії
Про світлі дні, щасливі мрії,
Про незалежну Україну –
Про нашу рідну та єдину.
Настав той день – ми об'єднались:
Донецький брат – Волинь-сестра.
Ми обнялись і не цурались,
І не ділились більш на два.
Руками неба ми дістались,
Пшеницю в літо одягли.
Нарешті в рідне закохались.
Ми захотіли – і змогли!
Вже двадцять років незалежні.
Всі наші мрії знов безмежні…
Задуматись повинен кожен,
Як Україні допоможе,
Щоб вона далі процвітала,
І бід, і втрат не зазнавала;
Щоб була вічно молода
Вкраїнська мова золота!
Разом накинемо канати
На тих, хто став вже карбувати
Наші думки і імена,
І нашу віру, що одна,
Не полишила нас ще досі.
Надії ми у Бога просим.
Всього найкращого Вкраїні –
Вона одна і ми єдині!
Хоч доля кидає далеко,
Але додому линем всі.
Розправим крила, мов лелеки –
До Батьківщини, в рідний дім!
Минає біль, минає втома.
І тільки радість у душі.
Я в Україні, я вже вдома!
І зник кордон, і сталь межі.
У серці пісня солов'їна,
В долонях кожного із нас
Горить вогонь – це Україна!
Він був і є – він не погас!

Біла Сніжана, с. Виводово, Томаківський район, Дніпропетровська обл., 20 років

Україна в огні

Україна в огні -
Наче зірка палає.
В крові горя, жалю,
Кожен день потопає.

Україна кричить,
То кричать її діти.
Тисячі її вмить,
Розчинились мов вітер.

Залишились отам,
За парканом тривоги,
На землі, що своя
Та не рідна вже досі.

Біль і сльози тяжкі,
Ллються з гір на рівнини.
А сусіди її,
Рвуть, мов білу тканину.

Україна кричить -
Смерть людей не спинити,
Що ідуть із життя.
За країну мов квіти.

Лиш кати, що не день,
Рвуть її поїдають.
А з екранів про дружбу
І братерство взивають.

Вітер

Вітер віє, що сили,
А на дворі зима
Україна ридає –
Ллються сльози-вода
Поховальні мотиви,
Наче ангельський спів
Для героїв майдану,
безкінечний мотив
Душі тих, хто живі –
Розриває на шмаття
Ті хто бачили смерть,
У хвилини прокляття
Як вмирали свої –
брати, сестри родимі
Українці мої,
Дорогі побратими
Південь, захід і схід,
Скрізь ховають померлих
Вереницею крик,
Матерів в'ється верхи
І прокльони, бо біль,
Що завдала ця влада
В них забрав те святе –
Їх дітей і розраду
І втекли, як вовки –
Янукович і свині
Він народ обікрав,
Нам, святу Україну.

Клименок Сергій, м.Бориспіль, Київська область, 28 років

Подяка

Ти зіткана із вересневого серпанку,
Твої стежки блукають крізь Карпати,
А твої зорі, квіти та світанки
Мою навчили душу відчувати.
Ти вкрита килимами первоцвітів,
Літаєш в небі поряд із пташками,
Чаруєш дивним розмаїттям квітів,
Й вишневими духмяними садами.
Мені в дитинстві не співала мати
Ласкаві колискові та пісні,
Не цілувала, не вкладала спати,
Не знала, чом думки мої сумні.
Лиш Ти мене до себе пригортала,
Моя Країно, вічносте моя!
Якби не ти - то я б не існувала...
Уклін тобі, моя весна, моя земля!

Дегтярьова Анна, м. Київ, 25 років

Підведися, Україно

Гей, підведися, Україно,
З достатньо схилених колін,
Облиш кайданові обійми,
Зірви небажані сумління,
Хай щезне з серця, з душі біль.

Хай щезне з серця, з душі біль,
Хай відійдуть прокляття й горе,
А той тягар тяжких годин,
Страхіття відчайдушних днин
Вже не здолають нашу волю.

Вже не здолає нашу волю
Цей жах кривавої війни,
Ти краще схаменись від люті,
Крокуй із гордістю в майбутнє,
Але історію свою ти збережи.

Свою історію ти тільки збережи,
Як матерів лилися сльози,
За розпач рідної землі,
Як діти гинули в імлі
Та як Майдан водночас стогне.

Ти підведися, Україно,
З достатньо схилених колін,
Облиш кайданові обійми,
Зірви небажані сумління
Та подаруй нащадкам мир!

Січневий двобій

Майдан, страждаючий Майдан,
Вже стогне від людського болю
Та ще - від того, що гойдав
Серця січневого двобою.

Та як горів, кричав, стогнав,
Як був оголений душею,
Ще як птахів від себе гнав
Та як палав цей сніг вишневий.

А сніг усе в крові палав,
Сльозами матерів умитий,
Мабуть, той сніг іще не знав,
Як спалахнуть на ньому квіти.

Пала Майдан шумить Майдан,
Бо загартований у люті,
Скрипить навколо сліз кайдан,
Дзвенить у металевій скруті.

Та все одно, Майдан живе,
Та він стоятиме до крапки,
Та що було – наздожене,
Зруйнує днів колишніх латки.

Та буде знову наш Майдан
В сорочці вишитій стояти,
Не буде більше цей кайдан
У серці Києва лунати.

Ми об'єднаймося на вік,
Щоб Лаври дзвони знов почути,
Бо вже новий настане вік,
Він знатиме,як далі бути.

Горобина

А сніги горобину малюють
На зимовім, холодному склі,
А вуста мої майже цілують
Білі кульки в довічній імлі.
Горобина від щастя, мов сяє,
І протягує віти свої,
Щось таємне у серденьку має,
Душать спогади наче її.
А я слухаю спогади знову
Про цю казку нічну, чарівну,
А вона майже просить у Бога,
Не пропали щоб діти в снігу.
Бо ті ягоди - ріднії діти,
Загубила їх десь восени,
А вони - найдорожче у світі,
А вони - то є доньки й сини.
Горобина мовчала й кричала
Крізь метілі вітрів, хуртовин,
Та горіла, палала в печалі
На холодному склі домовин.

Прус Тетяна, с. Косівщина Сумського району Сумської обл., 51 рік

Не брат

Не тобі називатися "братом"!
Не приходить брат з автоматом,
не встромляє ножа у спину,
не плює на мою Батьківщину!
Ти, хто викохав ідола вдома,
в кого від України судоми,
хто цькує мою мову й родину,
хто сплітає брехні павутину,
хто мій рід посилає матом,
не тобі називатися "братом"!
Ти забув про святі заповіти,
пам'ятатимуть це й наші діти,
ти чудовиськом став на порозі,
та зламати наш дух ти не в змозі!
Говорив ти слова дуже мудрі,
буж же вовком в овечому хутрі,
одягався у фрак демократа,
а під ним уніформа солдата!
Не тобі називатися "братом",
не приходить брат з автоматом!

Вибір

Легко змиритися, легко мовчати,
вуха закрити, правди не знати,
легко не бачити, легко не слухати,
долі скоритися, впасти, не думати!
Легко сильнішому слабшого вдарити,
легко п'яниці у закутку марити,
двері замкнути, не чути, не діяти,
легко без мрії, легко не вірити!
Важко почути, важко відкритися,
важко прощати, важко змінитися,
легко втікати - важко лишитися,
легко не вміти - важко навчитися!
Легко навколішки повзати, скиглити,
важко надії в реалії втілити,
важко у темряві жити із правдою,
важко стояти за барикадою,
важко тримати прострелену каску,
важко зірвати із ворога маску,
легко зламати - важко з'єднати,
важко чи легко - тобі обирати!

Цибульська Таїсія, м. Кременчук, Полтавська обл., 38 років

Чужий сусід

Своїм не був, як не верти,
Але у тім не тільки ти.

Сусіде, хто ти: друг чи ворог?
Зізнайся, хто ти в цій журбі.
Тебе не з'їв ще лютий морок?
Не опалив душі тобі?
Чому ти дряпаєш нам двері
І в вікна лізеш, звалюєш тини?
Гребе рука твоя все жадібно з оселі,
Оселю хоч не забери!
Говориш руки не твої?
Поглянь!!! Впізнаєш – не жахайся!
Рукав по лікоть у крові,
Додому йди – скоріше кайся!
Ми кару вип'ємо до дна
Чи стрінем інший шлях, простий –
Та не розбита ця стіна,
Тепер не свій ти – вже чужий.

Моя Україно!

Ти зустрічала чорну тінь,
Ловила щастя раз у раз,
Тебе торкалось листя змін,-
Веди нас далі, далі в час.
Хоч швидкі хвилини ніби ріки,
І бурхливі течії життя –
Ми разом з тобою навіки,
Ти в серці назавжди, країно моя!

Весни немає

Під сонцем час застиг,
Застигли чисто-білі струни,
Під які співає доля.
Сховати хтось не встиг
Сліди людського суму
Під куполами волі.
І небо миру спохмурніло,
Розквітло, як востаннє
Цвітом учорашнім.

І старець голову змарнілу
Схилить лиш на сподівання,
Куди не глянь – скрізь темні хащі.
І забруднились сни,
Зів'янув блиск надії,
Надворі блідо холодає.
Земля очікує весни,
Та білий місяць все ж не гріє,
Іде весна – весни немає.

Плахотнюк Вікторія, Черкаська обл., м. Ватутіне, 13 років

***

Ви запитаєте: «Яка
ціна свободи?» –
Для українців надто дорога:
омита кров'ю
поколінь народу,
пронесена століттями
в серцях.
Ну що ж, настала
наша черга
складати жертву на
вівтар борні,
за «Заповітом» розривать
кайдани,
кропити волю кров'ю
ворогів.
Ми не зганьбили славу
наших предків,
нових Героїв дали небесам.
Кров на асфальті…
Безліч свіжих квітів…
Свободу не дарують
просто так…

***

Кривава зима…
Чорний четвер…
Кров'ю окроплені вулиці.
Площа всеціло
залита вогнем,
дим захопив неба
простори.
Кулі свистять,
сповіщаючи смерть,
туго повітря прорізавши,
вибухи, спалахи,
вогняний смерч –
ось вона, музика
Революції.
Небо сльозами омиє
Майдан,
змивши всі залишки
згарища,
але залишить рубці
на серцях,
слід у не знищеній пам'яті.

Королева барикад

На самому вершечку
перепони,
що тягнеться до неба,
мов гора
стоїть в погорді
королева барикад,
розвіявши по вітру
вогонь-коси.
В руці, мов меч,
жовто-блакитний стяг,
в очах рішучості
незламна криця.
Їй не страшний ворожий
злий оскал –
усе одно, вона їх
не боїться.
Мале дівча з поліських
див-країв
стоїть тепер понад
усеньким світом.
За нею Україна і
Майдан,
і барикадний
королівський титул.

Старенький Ігор, м. Кам'янець-Подільський Хмельницької області, 26 років

Де щастя водиться?

Багато хто з моїх знайомих
Прибився західних земель.
Шпаркі, як кажуть, на підйомі
До кращих подались осель.

Були між ними патріоти.
Сказати б, жадібні? Так ні.
Квартири мали і роботу,
Людей впливових між рідні.

Шуміли:"Ми міцного роду
І щиро віддані йому".
А тільки трапилась нагода,
Розвіялись по одному.

І я у Західну віконце
З гуцулом-тестем прорубав.
Хоч наше і не гірше сонце,
Гайнув, бо привід таки мав.

З чужих столів поїсть-попити,
Відчути радощів земних,
Побачити, щоб зрозуміти:
Ну чим намащено у них?

А ще довідатись кортіло,
Куди так щільно тисне люд?
Чому ніяка владна сили
Не в силі втримати їх тут?

На чужину погнути спину
Не раз щороку виїжджав,
З Німеччини на Україну
Хрусткі банкноти виряджав.

І все-одно не міг збагнути
Любов слов'ян до чужини:
Не встигли Грінвіч перетнути,
Американці вже вони.

Ніхто там нас не виглядає,
Грошей "за так" не роздає.
І в них буденність набридає,
І там рутина дістає.

Хоч, правда, побут там зручніший
І підлататись можна враз,
Так їдуть же не найбідніші,
А найкмітливіші від нас.

Не стану до уваги брати
Високий сервіс по містах.
За зручність треба там бабрати
Не менш, ніж у своїх краях.

Там люди не такі сердечні,
Сухі та стримані, аж сміх.
На око вишукані, гречні,
Насправді - байдужі до всіх.

Тиняєшся між них, як привид,
Без центів не наллють води,
Тому заможність - ще не привід
Для переселення туди.

Можливо, жити я не вмію?
Втрачаю вигоду свою?
Я Україною хворію,
А інше - людям віддаю.

В мені розпізнали бандерівця

В думках переживаю знову
Один приємний діалог,
Своєю мовою розмову
Із земляком вели удвох.

Приватна тема (хто-б це слухав?),
По-свійськи (чи й не новина!).
...Знайшлись-таки сторонні вуха,
Які цікавила вона.

Тонкі відкинувши манери
(Навряд чи він колись їх мав),
В адресу нашу: "вот бендери!",-
Хтось недвозначно просичав.

Слова, народжені в горілці
З собою далі він поніс,
І нас - звичайних українців
В реєстр героїв тим заніс.

Йому виписую подяку,
Хоча не подаю руки,
Бо цю образу як відзнаку
Сприймати можна залюбки.

Камо грядеши, народе?!

"Нехай жодне слово гниле не виходить
із уст ваших..." Еф.4:29

Як важко стало жити між людей.
Собі й малечі не закриєш вуха.
Раніше хоч соромились дітей,
Тепер: "Не хочеш слухати? Не слухай!"

Ще сам в собі невпевнений суб'єкт,
Слинявий рот скрививши нездорово,
Демонстрував потужній інтелект,
Відмінюючи три-чотири слова.

Чи так свободу трактував Кобзар?
Свобода є - нема куди дівати:
Свобода в око вставити "ліхтар";
Свобода гідність ближнього топтати.

"Цензура - диктатури рудимент!
Свободу спілкуватись нецензурно!"...
А зміг би ти коханій комплімент
Зашифрувати в трьох словах ажурно?

Обмеженість в усьому розрослась.
Отак і Україну в світі славим.
На конкурс українка подалась:
Слова - англійські; автор - росіянин.

Хай "згинуть воріженьки як роса",
Ми їх самі навчилися ростити.
А де самодостатність і краса
Одної з трьох найліпших мов у світі?

Чому так скрутно з совістю у нас?
Нема злодюг, а розум - наче вкрали.
Причин багато є, та основна -
Не візьмеш там того, чого не вклали.

Зважаючи на клопіт тат і мам
(а хто сьогодні зайву хвильку має?),
Дитина з телевізору сама
Зразки життя для себе здобуває.

У пошуках "видовищ і харчів",
Притлумивши турботами сумління,
Втрачаєм не окремих "шмаркачів",
А нації безцінні покоління.

Мовчав би я, та сил нема мовчать.
Чи може прав гуляти я не маю,
Тримаючи за руку дитинча?
І щоб ніхто по мамі не облаяв.

Ігор Рубцов; м. Донецьк, 48 років

Язик і Мова

Мого народу вічна щира сповідь,
Землі моєї зболена душа,
Кохана рідна материнська мово,
Як вберегти тебе від небуття?

Тобі вже вкотре тешуть домовину,
А ти співаєш, ти іще жива,
Так ні! Живцем штовхають у могилу
І з горла хочуть вирвати слова.

Звідкіль взялись ці виродки валуєвські?
І як їх носить матінка-земля?
Вони ж твоїми муками милуються,
Вбиваючи у серце "язика".

"Вєлікій" став уже регіональним:
Донецьк , Одеса , Харків, Запоріжжя...
Запроданці , новітні яничари
"Рєзвятся всласть" і по живому ріжуть.

Та невтямки цій владі знахабнілій
(І чим їм думати - ж відсутня голова):
Язик - лише частина тіла,
А мова – більше, мова – то душа.

На душу не повішати кайдани,
Не кинути її за грати.
Ще скоро бити в дзвони поминальні;
Ще скоро на могилі танцювати.

Не плаче Мова, лиш сміється гірко:
Як помістити в ліжечко прокруста
Слова Франка, Шевченка, Українки
І слово-гнів нескореного Стуса ?

Смішні людці! Потуги ваші марні!
Вкраїнський дух нікому не зламати.
Втішайтеся своїм регіональним,
Вас прокленуть сучасники й нащадки...

А Мова йде, скалічена, змордована,
Та гордо йде – не падає у герці.
Несе, як свічечку, до тебе Слово,
Візьми його і збережи у серці!

Люби, плекай, засвічуй рідне Слово,
Неси крізь морок той вогонь життя!
Хай в них – язик , у нас – всесильна Мова:
Вона народ від смерті вберегла.

Єдність-наша сила

Єдність – наша сила
Вийшла молодь на майдани –
Встала Україна,
Розвалило «хату скраю»
Славне покоління.
Зацвіла земля раптово
Сонячним й блакитним.
"Україна – це Європа", –
Залунало в світі.
Разом ми – народ великий,
Єдність – наша сила.
Ти і я – не раб безликий,
Ти і я – країна.
Ти і я – народ безсмертний:
Душу й дух не вбити.
"Ще не вмерла Україна",-
Покотилось світом...
Тож єднаймось, українці,
В боротьбі за волю.
Не вершитимуть чужинці
Батьківщини долю.
Піднімайся, Україно,
З заходу до сходу!
Розправляй у леті крила,
Рідний мій народе!
Будем разом – все в нас вийде,
Воля – то не милість,
Бо допоки сонце зійде,
Роса очі виїсть...

Єднаймося!

Пишаюсь тим,що звуся українка,
Що народилась на землі прекрасній ,
Де квітне небо мальвами й барвінком,
Де тихі води й зорі світять ясні.
Щаслива , що належу до народу ,
В якім живе могутній дух козацький,
Який цінує над усе свободу
І для Вітчизни щиру вільну працю.
Болить мені, що на землі багатій,
Де є усе для щастя і достатку,
Людина чесна має бідувати,
А в слуг народу не злічити статків.
Болить мені, що люд наш добрий, чесний
Шукає правди й долі на чужині.
Коли ж нарешті предків дух воскресне
І об'єднає в боротьбі Вкраїну?!
За волю, правду, справжню незалежність,
Ми – Українці: Схід і Захід разом!
Одна в нас мати, і від нас залежить ,
Чи збережем для правнуків державу.
Вже стільки літ шукаємо ідею,
Яка б могла вкраїнців об'єднати,
Нема її у жодному есеї
І в наймудріших мудреців цитатах.
Вона у нас, вкраїнці мої любі,
У кожному – від батька і до сина,
Вона живе у серці небайдужім,
Ідея ця – любов до України.
Прокиньтеся, брати мої, благаю,
І піднесіть серця в молитві щирій.
Хай щезнуть назавжди безглузді чвари,
Єднаймося в любові,правді,вірі!

Шваничик Соломія, м. Дрогобич,15 років

Небесній Сотні присвячується…

Болить душа, біль розпирає груди:
В хустині чорній Україна знов,
Загинули прекрасні, світлі люди,
І болем в серці запеклась їх кров.
Життя любили й жити так хотіли –
Успішні, гарні, юні, молоді.
За волю душу й тіло положили,
За правду-совість на своїй землі.
У бій пішли без страху і без зброї
І стали за народ живим щитом.
Були, як всі, тепер вони – Герої:
Ціною смерті зупинили зло.
Земля взяла їх тіло, душу – небо,
«Небесна Сотня» хлопців нарекли.
Вони жили для інших, не для себе,
Тому у вічність легко перейшли.
Болить душа, болить нестерпно, дуже,
Печуть у грудях сльози матерів.
Їх вбили кулі... і людська байдужість:
Стискає біль і наростає гнів.
Ті дні страшні ніколи не забуду:
Горить, палає Київ у вогні.
А потім квіти, плач і сум повсюди,
І білий голуб на німій труні.
Ти, білий голубе, літай у високості.
Ти вже не птаха, ти – людська душа.
Їх там багато: вся Небесна Сотня –
Наш порятунок , слава і ... вина.

Ми - бандерівці

Так ми – бандерівці, нащадки славних предків,
Які любили край свій і народ,
За волю бились у бою запеклім,
За честь і гідність йшли на ешафот.

Вони хотіли , щоб цвіла у вишнях,
Буяла колосом Вітчизна дорога.
А ти кричиш: «Бандерівці – фашисти!»
Ти – ниций раб з душею черв'яка.

Що знаєш ти про лицарів-героїв?!
Вони любили, як усі, життя,
Та стали мужньо , як один, до зброї,
Вмирали, Україна щоб жила.

Боролись за єдину Україну,
За волю й правду на своїй землі.
Країну не ділили на західну і східну,
Нещадними були до ворогів.

А ти? Що можеш ти, земляче кволий,
Зробити доброго для рідної землі?
Чи тільки очі опускать додолу
І бурмотіти : «Не бандерівець я, ні».

З трибун кричиш , що любиш Україну,
Життя віддати ладен за народ.
В душі втішаєшся: «Хай дурні гинуть,
Я ж на словах безстрашний патріот».

Твоє життя, земляче, ніц не варте,
Хоч і сягнеш в кар'єрі висоти.
Життя бандерівця – яскрава ватра
Любові, честі, чину, боротьби.

І я пишаюсь, що живу у краї,
Де пролилась героїв кров свята.
Вмирають вороги – герої не вмирають:
В нащадках дух їх вільний ожива.

Прийшла пора – і впали заборони:
У небі України майорить
Із синьо-жовтим прапором свободи
Червоно-чорний прапор боротьби.

Прийшла пора – і знову світом лине
(Хай навісніють з люті вороги)
Повстанське гасло: «Слава Україні! –
Героям Слава!». Слава на віки!

Йде Україною весна

Уже прокинулась земля,
Врочисто зеленіють трави.
Йде Україною весна –
Життя вирують океани.

Тендітна квіточка в гаю
До сонця личко повертає.
І крикнуть хочеться: «Люблю
Твою красу, мій рідний краю!»

А неба, неба височінь!
А ці ліси, лани і гори!
І серце сповнене стремлінь
До скону битись в цих просторах.

Бентежать душу щемно так
Пухнасті котики вербові ,
І воскресають почуття
Надії, Віри і Любові.

Надіюсь, вірю і люблю,
Тримаю сонце у долонях.
А стане важко – прихилю
До серця золотистий сонях .

А поки краєм йде весна.
Ще мить – і забіліють вишні.
Моя ти земленько свята,
Хай береже тебе Всевишній!

Шваничик Галина, м. Дрогобич, 47 років

Героям Майдану

Навесні зазеленіла
молода травиця,
у цвіту стоять сади
лиш стогне криниця

Нікому до неї йти
водиці набрати
і старесеньким батькам
води тої дати.

Нікому сім'ї створити
виховати дітлахів,
в очі милі подивитись
вимовити безліч слів....

Був же у сім'ї синочок,
гарно вчився, чесно жив,
і свободу відстояти
на Майдані він зумів

Лиш ціною дорогою
всім свобода ця далась,
полилася кров рікою
від Дніпра і до Карпат.

Зажурилась Україна,
втратила своїх синів
і навіки поселились
сум і горе у батьків.

А згори Небесна сотня
тихо дивиться й мовчить.
Чи збудуєм Україну
ту, що серце нам велить?

***

Я маленька дівчинка,
росту в Україні,
тато мій з Дніпропетровська,
а мама – з Волині.

Поєднало їх кохання
справжнє і навіки,
і з'явилося в них диво –
малесенькі діти

І не страшні нам ніякі
дяді із Росії,
їм нізащо не здолати
як наша, родини.

Виросту і я, і інші,
ті, що зараз – діти,
і в щасливій Україні
будем разом жити!

Синюта Людмила, м. Дніпропетровськ, 36 років

Сто перший

Ти був звичайним актором з типовим набором ролей:
Чоловік, батько, син;
Працівник, пасажир, покупець…
Вирішив трохи скоригувати своє амплуа:
Щоб стати героєм – для України,
Приводом – для гордості,
Прикладом – для наслідування.
Ці ролі тобі ідеально підходили,
Однак потягли за собою інші:
Тепер ти мішень – для снайпера,
Потилиця – для влучного пострілу.
І раптово почали надходити нові пропозиції:
Будеш чудовим матеріалом для ранкових новин,
Тілом – для домовини,
Способом гарно підзаробити
Товстому директору фірми ритуальних послуг.
Ти – сивина дружини, яку невдовзі вона зафарбує,
Сон матері, що просинається й на кухню човгає капати валеріанку,
Ти – рана своєї дитини, як довго вона буде гоїтись?
Ти – невелике фото на столику.
Одне, бо декілька – серце не витримає.
Ти спогад болючий для прокручування в голові у найтяжчі миті.
Порожня цифра в статистиці:
Сто перший з Небесної сотні.
На жаль, не останній.
Не переймайся глибоко –
Після смерті
Гра тільки розпочинається.

Лист підтримки українським військовим

«Постраждалих серед українських військовослужбовців немає» –
Найголовніша фраза,
Яку око вже звикло вихоплювати
З довжелезного тексту.
Немає…
Значить можна читати далі:
Захоплено, звільнено, знищено, спалено…
Перелік досягнень на «но» вражаючий.
І мільйони людей промовляють подумки
«Дякую».
Ви – герої. Ви протримались ще один день.

Якщо «Є постраждалі…» – білий екран світиться,
А у думках – темрява.
Кожна літера повідомлення проклятого
Роздирає свідомість зсередини.
Вбито чи закатовано… цифра.
За нею – відчай і біль.
Кожним черговим пораненням
Ви докупи зшиваєте хвору, роздерту країну.
Викуповуєте смертним вироком
Право жити без страху і крові – колись недоторкане.
Ми не забудемо.
Вибачте.
За те, що не можемо бути поруч.
Натомість послання пишемо
І благаємо – не здаватися.
Віримо – ви переможете.

Бодасюк Олена, м. Київ, 21 рік

Збережемо традиції

Вчила мати доню вишивати,
Вміло класти хрестики в рядки,
І стрічки у коси заплітати,
І білити в лузі рушники.
До криниці посилала мати,
Доню рано-вранці до зорі,
І на хліб у діжці розчиняти,
І пекти плетені калачі.
Та бувало, сядуть біля тину,
І співають, аж серденько мре :
- Ще не вмерла рідна Україна,
Ще не вмерла і повік не вмре!
- Пам'ятай же-говорила мати,
Ти ж бо роду славного дитя,
Бережи традиції, обряди,
Проживи з молитвою життя.
І стелилась скатертина біла
На столі дубовім, наче лан,
А в печі духмяна каша пріла,
Вже і час приходити сватам.
Пам'ятала доня слово неньки
І його передала синам:
- Все, що рідне й дороге серденьку,
Час тепер відстоювати нам!

Я – дочка України

Я часто бачу в снах поля,
Поля, що в рідному селі,
Жита, калину і ромашки при долині.
У гречці десь бринить бджола,
В садах щебечуть солов'ї,
А в небесах ключі курличуть журавлині.
Я вийду, стану на межі,
Підніму руки в небеса
Неначе пташка, що в політ зібралась, вільна,
Від щастя тепло на душі,
І сльози радості в очах,
Я горда тим, що є дочкою України.

На повні груди я вдихну,
І наберу квіток в житах,
Їх віднесу до обеліска під горою.
Там земляки мої лежать,
Вони упали в цих полях,
Щоб жили в мирній Україні ми з тобою.

Хаммоуда Наталія, м. П'яченца, Італія, 39 років

Я завжди з тобою!

Білим цвітом в тиші
загорну жадання,
Пелюстками вишень
вистелю світання.
Мріями полину
у блакитні далі,
Там де солов'їна
пісня без печалі.
Де у буйній зелені
біла хата й тин,
Швидкоплинна річечка
і чудовий млин.
Де веселка вигнула
різноцвіть дугою.
Моя Україно!
Я завжди з тобою!

Рідна мова моя…

Рідна мова моя –
Вільний вітер степів.
Рідна мова моя –
Переспів солов'їв.
Рідна мова моя –
Теплий хліб на столі.
Рідна мова моя –
Це приліт журавлів.
Рідна мова моя –
Чую шепіт я трав.
Рідна мова моя –
Це під вербами став.
Рідна мова моя –
В білім цвіті садок.
Рідна мова моя –
Це веселий танок.
Рідна мова моя –
Це матусин поріг,
Де вклоняюся низько
До рідних я ніг.
Вчителям і батькам
Буду вдячна я знов:
За любов до найкращої
Мови із мов.

Прапор України

Прапор України – це в
цвіту земля.
Прапор України –
золоті поля.
Прапор України – неба
глибочінь.
Прапор України – даль,
куди не кинь.
Прапор України – це
потік зерна.
Прапор України –
ріки і моря.
Прапор України – це
моя країна,
Рідна, дорога ненька
Україна.

Любов Чорна, м. Красноармійськ, Донецька обл., 64 роки

Я люблю Україну

Я люблю Україну,
Над водою вербу,
У віночку калину,
Журавлину журбу.

Я люблю Україну,
Поле, річку і гай
І гірську полонину
У весняний розмай.

Я люблю Україну,
Щебет птиць у саду,
Золоту, солов'їну
Рідну мову свою.

Я люблю Україну.
Хто не любить її –
Той не корінь – пір'їна
На Тараса землі.

Мамо, поїду до столиці

Дзвони б'ють тривожно по церквах.
Кров людська бруківкою попл́ила
В Києві, звіряча люта сила
Вибрала гвинтівку для розваг.
Син, юнак, від роду двадцять літ,
Взнавши це, до мами йде в світлицю,
Каже: "Я поїду до столиці,
В мене м'язи й воля, мов граніт!"
Зблідла мати, мов би нежива,
В ноги впала, стала голосити: -
Не пущу. Тебе там можуть вбити!
В світ тебе для щастя привела!
Ти один у мене, любий син.
Батько інвалід вже десять років.
Не роби таких безумних кроків.
Від яких в душі - гіркий полин. -
Мамо, мамо! Завжди слухав Вас.
Нині ж... на своїм стою. Простіте!....
Краще в путь мене благословіте!
Я поїду. Зве менеТарас.^* -
Інші є, хай спробують вони.
Залишайся вдома, любий сину.́ -
Як це? Там же браття наші гинуть!
Вони ж т́акож чиїсь є сини!
Сам собі того я не прощу,
Коли буду, мов хробак ховатись
В час, коли до діла треба братись...
Я свою країну захищу!
Витерла сльозу, рука тремтить...
Обняла синка, перехрестила
І сказала, знявши вгору крила: -
Їдь! Хай Бог тебе благословить!
__________
^{*Зве Тарас - Тарас Шевченко}

Захищай Україну, солдате!

Із злочинцями йди воювати,
Сміло влийся до армії лав,
Захищай Україну, солдате!
Брати зброю до рук час настав!

На дивані не гоже сидіти,
Коли Матір твоя у вогні,
Коли тіло шматують їй діти,
Зайди, зрадники в скритій війні.

Хай дух воїна в тобі озветься.
Йди у бій в ім'я Неньки й Отця.
Ти – герой! А герой не здається.
Він боронить свій край до кінця.

Пікас Любов, м. Моршин, Львівської обл., 52 роки

Дар

Чи Бог простить
оцю зневіру нам?
Шукали руту,
а знайшли… рутину.
Благословен,
хто разом із життям
отримав дар –
любити Україну.

Той дар
у сон поринути не дасть…
Той дар – тяжкий,
не кожному під силу…
Благословен,
чию любов
ні час,
ні правда, ні хула не остудили.

Якби не ніч,
не та бездонна ніч!
Якби
не та остання крапля болю…
Благословен,
хто смерті йшов навстріч
із серцем,
переповненим любов'ю.

Криза

Суспільству кепсько:
виснажене й хворе.
Чатує час,
підступний басаврюк.
Ой, горе, горе! -
тихо схлипне Горинь.
О, Боже, Бо... -
зітхання втопить Буг.

Дніпро -
про дні славетні щось бурмоче.
Десна - як зачарована -
де сни.
Суспільство марить:
духи й поторочі...
і силует Спасителя
між них.

А знаєш, Кобзарю…

До 200-річчя від дня народження

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

Любов Бенедишин, м. Сокаль, Львівська область, 50 років

А яблуко - від яблуні...

А яблуко – від яблуні…
А діти – від батьків…
Чи в радості? Чи в заздрощах?
Що досягнув, зумів?

Що – з молоком, що – з думкою.
Де шана, там і рід!
Спитай у роду мудрості,
Поки живий твій дід.

Спитай, і звірся поглядом,
Не заблукай в собі.
Чи є той час, щоб долею
Пройнявся ти землі?

Чи ти хвилину знайдеш
Заради майбуття
Молитись за Вкраїну,
За мир і за життя.

В той час, коли тут зайди,
Коли іде війна,
Побач у чому правда,
Твоя ж це сторона.

Ти не чекай на блюдці,
Що тобі принесуть,
Відчуй в собі потребу,
Пізнай життя ти суть.

Я знаю, кожен зможе,
Лиш тільки захотіти!
Вкраїна переможе,
Коли є в неї діти.

Коли любов і віру
Не можна відібрати,
Тоді вся нечисть згине,
І буде син і мати.

І будуть жити люди,
Розквітне щастям край,
Ми Богом не забуті,
А Україна – рай!

Горить свіча...

Горить свіча… уста мої в молитві.
Почують слово моє небеса.
Благає серце Жінки-українки,
Щоб ранкам мирним посміхалася роса.

Почуй, мій Боже, Матері молитву!
За долю України я молюсь.
Вмиваюсь рясно я сльозами тихо…
Болить душа, але я не корюсь.

Не зраджена земелька рідна мною,
Моєму духу сильному дзвеніть,
І слово міццю рветься теж до бою,
Щоб в Україні людям в щасті жить.

Прохаю прощення у Тебе… страсний тиждень…
Коли ж прозріють люди на землі?
Ми для любові тут! Навіщо ж війни???
Дай сонця переможного в імлі.

Помилуй Господи! Твої усі ми діти.
Земні страждання Твої всі за нас…
Твої Закони, всім би по ним жити!
Сьогодні випробовує нас час.

Ми грішні всі і діями й думками,
Прости земних нас за велике наше Я.
Я вірю щиро, Господи, благаю,
Дай розуму, щоби була Земля.

І Воскресіння Твоє знак нам Вищий,
Твій сонця промінь в наші йде серця,
Він – для життя й за чисті наші мрії,
Пробач за Хрест у терніях вінця.

Горить свіча… уста мої в молитві.
Почують слово моє небеса.
Благає серце Жінки-українки,
Щоб ранкам мирним посміхалася роса.

Тарасе, знаєш, з нами - Ти!

Тарасе, знаєш, з нами ти!
Сьогодні кроки по тобі звіряємо,
Ми розігнулися, щоби іти
Із гідністю, і честь в собі ми маємо.

Тарасе! Твої думи всі у нас,
Ти чуєш із небес, як слово лине.
Сьогодні б'є у гарті долі час,
Заради волі у житті щасливім.

А Україна тебе вибрала сама –
Ти ж бережеш її і словом обіймаєш
Все бачиш із небес: майдан… зима…
«Небесну сотню» нашу зігріваєш.

Тарасе! Із Чернечої гори
Ти чуєш кожну мить, війни негоду.
Знай, що у кого в серці ти,
Той піде в бій за волю і свободу.

А вибрати не можна Батьківщину,
Синам твоїм – у вірності любов.
У «время люте» на одній землі єдиній,
Світанки, щоб ясніли сонцем знов.

І щоби майбуття, свободи доля,
Дали, Тарасе, волю цій землі,
Щоб небу мирному раділа нива поля
І були люди на оновленій землі.

А слово твоє житиме крилате
У вишиваній та вишневій Україні!
Де є Дніпро, родина, пісня, хата,
Там віра є, що ця земля – єдина.

Тарасе! Слово вдячності тобі
За те, що небайдужі все ж ми стали,
Що жовто-синім серце майорить,
І Україна у сузір'ї засіяла.

В нас віра є, надія і любов,
І ти, Кобзарю. Це вже не змінити.
Ми тут, щоб Україна нам була,
Щоб гідно жити і її любити.

Радій, Тарасе! Твоє слово знає світ!
І поки люди тебе в серці мають,
Твій дух – живий і наш великий рід,
І Україна, бо її душа співає.

Яцура Людмила, смт. Межова, Дніпропетровська обл., 55 років

Сповідь батька

На Майдані, рідний Сину,
Ти упав за Україну!
То ж прости мене, дитино,
Що тебе я не вберіг.
Не здригнулось серце ката
Він віддав наказ стріляти,
Що і виконав бездумно
“Безхребетний організм”
Скільки люті треба мати,
Щоби Волю убивати!?
Більш не будеш панувати
Лицеміре, гаде, кате!..
Честь і Слава Вам Герої
Де родився Ангел Волі.
Світлій пам'яті незламних
Я схиляюся до ніг...
Ти лети, лети мій Сину
Поза межі України.
Хай душа до Бога злине
Знай, що ти вже переміг!
На Майдані, рідний Сину,
Воскресив ти Україну!
Ти прости мені, дитино,
Що тебе я не вберіг.

Лицарі

Воля і доля,
Парус на морі,
Білої чайки
Дальній похід,
Пісні тужливої
Гомін далекий –
Все це доноситься
З давніх століть!
Лицарі славні
Неньки-Вкраїни,
Вас не поставив
Лях на коліна.
З Дикого степу
Чорну навалу...
Грудьми захистили
Ви рідну державу!
Віру батьківську
У серці тримали
І на поталу її
Ворогам не віддали.
Січ Запорізька!
Козацька колиско!
Ти так далека
І в той же час близька.
Нові гетьмани
Булаву і муки,
Звитягу дідів
Прийняли у руки.
Гідність і мудрість,
Славу і честь,
Любов до народу
Сховає лиш лесть.

Хомин Ігор, м. Дрогобич, Львівська область, 58 років

Ужгород плаче сльозами камінними

У місті через Уж бринить,
Сурмить долинка щастя.
Там насуплений пантелик гальмує
Сухожилля часу,
А дурман
Неадекватно врізує в епоху
Воскреслі на вогнищі
Не уярмити інтелект.
Тисячний розум – перший в обозах.
Золоті пузирі
За плечима престижу:
Вижити, вижив.
Кайдани незалежності
Перенатужив.
Вічна ексцесів праця,
І в палатці, і на дачі.
Там демагогія:
З тисячами сточених вимірів.
Знаєш, твої акорди малюють літо,
Ти апріорі станеш дивоцвітом.
Боголюбеє небо скликає німко
Твої апологети, творила віри.
Знайди запізнілі папери,
Пензлі, змалюй рідну матір,
Неню живих, не небіжчиць.
Вмерлі здобули славу на славу дійсним.
Віра – єдина забава.
Рух тисячі тисяч лиць
Заганяє у простір.
Час споживає долі у гостях.
Ми – єдині. В нас сила.
Ми на своїй землі.
Не на помості амбітних псів.
Ми – за ними.
Не добігти, не докрутитись.
Ти – навічно спочилий,
Забіжиш наперед,
Заюриш масу смерчів.
Аби ми звільнились од смерти.
Кажеш, генії в пеклі.
Ні, духи ніколи не стануть смертними.
Генії – це трохи жертви,
Для забави.
Трохи зневаги, трохи болю…
А далі -
Вони сила народу.
Не зневолити розум у тюрми.
Інтелект вічний,
Не сурми
Кличуть до бою,
А біорозум.
Вернандський в прибої.

Грицан Тетяна, с. Красна, Тячівський р-н, Закарпатська обл., 50 років

Як я люблю Україну

Свою Батьківщину, сильну і єдину
Ніхто не зможе нас розділити,
Бо козацький дух неможливо вбити
Тут стрімкі Карпати, Дністер протікає
Серце рідну землю нехай не забуває
Але проблем не менше – і це украй печально
Мене турбує те питання, і це все не банально
Чому малі зарплати, погана медицина?
Чому через незгоди страждає вся родина?
Чому повинні діти через вакцину помирати?
Як зупинити негаразди, народ наш врятувати?
Питання риторичне: у всіх відповідь своя
Варто взяти себе в руки – наступає боротьба
Нас чекає битва за місце під сонцем,
Ніхто не заховається за зачиненим віконцем
Люди, піднімайтесь, вступайте в боротьбу,
Захищайте інтереси, незалежність свою!
Адже ми, українці – народ під покровом неба
Мир, щастя і воля – це все, що мені треба.

Мазурчак Лідія, м.Борислав, Львівська область, 16 років

***

Я іншої не мала Батьківщини…
Відтоді ще, коли була дитям,
Я чула всюди голос України.
Тендітний, ніжний, наче фіміам.

Росла козачкою, на мові щебетала,
Любила й пізнавала рідний край,
Франка читала і Шевченка поважала,
По мрії бігала в квітучий пишний гай.

Розкинуся в траві, заплющу очі.
І вже думки літають між зірок…
А зоряні, прекрасні, тихі ночі?
А ранок, пташиних сповнений пліток?

Сказати, що тоді любила Україну?
Не знаю… Не було таких думок.
І лиш сьогодні зрозуміла, що загину
Як втрачу…

Я плачу слухаючи гімн, а в серці прапор
Жовто-блакитним полум'ям горить.
Не легко зберегти, а легко втратить…
Якщо любов'ю серце не зміцнить.

Онищенко Інна, м. Київ, 25 років

Рубайте дерево з корінням, до кінця

Я на ніч не відходила за кордон України,
Не шукала пристані в чужих краях,
Я - молилася, щоб нас минули війни,
І вишивала синіми і жовтими нитками стяг.
Я вчила сина мови свого прадіда і діда,
Щоб вектором крізь душу перейшла.
Собі на глум верстала грецькі піраміди,
Хотіла розпізнати ціль і суть життя.
Була терплячою. Замкнулась у собі.
А ворог мою зброю - спокій - відібрав.
Не можу проклинати. Я не зомбі.
Але без боротьби я Україну не віддам.
І не дозволю, щоб страждали люди
Через війну, що розв'язав сусід.
Нагряне злива. Невелика мудрість
Загнати ворога у непрохідний брід,
Але його потомки скаламутять воду,
і дратувати будуть ненароджені життя.
Заплутались? Безвихідь? Не беріть за моду..
Рубайте дерево з корінням, до кінця.

***

Просвіто!
Ти народилась у час поневолення інтелектів,
Коли безсмертний струмінь життя українця
Чужинець перетворював на раба.
Нагнув його, як вітер колоски, та не зламав…
І об'єднались мужні у «весну народів»
Аж по самі вінця.
Їх дух із темряви, як смолоскип повстав.
Просвіто!
Щедра і багата земля неньки - України
Народила високодуховну інтелігенцію,
збудила її дух,
І стала вона чолом до сонця, засіяла, як зоря,
А згодом - пробудилась та зійшла з руїни.
Національно-просвітницький підняла рух,
Українську культуру проголосила
у вінку червоної калини..
Просвіто!
На противагу «москвофілам» зродилась ти,
Із новим мислення, зростанням у душі,
Із впровадженням науки, школи і театру,
Коли ж зерна твої проростали,
вороги завмирали
Й з'являлися достойні сівачі,
Що від чуми врожай оберігали.
Просвіто!
У вишиванку вбрана твоя домівка,
Читальні – реліквія українського народу –
Перетворилися у Народні доми..
І стало на душі так зоряно, так безтемно
Наче б не було підвалин у душах людських
і господах…
А нині я схиляю коліна і підставляю тобі свої рамена.

Село українське

Село в калиновім намисті,
Стежки твої у споришах,
Сади у яблунях і вишнях,
Оспівані любовно у піснях
Мене в дитинство повертають
Щоразу, як стаю на шлях,
Коли веде до мого краю,
Моєї хати, де зросла.

Село у сяйві променистім
Стежками вкрита сіножать.
Ставок з качками, річка чиста
В розкішнім зареві лежать.
А я іду поміж колоссям
До берегів життя ріки.
Цілує вітер у волосся,
Шепочуть про любов листки.

Село моє – Розточчя казка!
В долонях золото – зерно,
І мами пісня й серця ласка,
Й засмагле батькове чоло..
І де ще є, в якому краю,
Покрита росами земля,
Де соловейко не змовкає,
А в вишиванці криється краса.

Не раз іду селом, стежками,
Спішу назустріч дням, життю.
Складаю пісню для держави
Щоб знали, - я ось тут живу.
Моя ти, земле українська,
Моя ти, ненько дорога.
Ти серцю рідна, мила, близька…
Мов живоцвіт - сільська земля...!

Фесюк Галина, м. Жовква Львівської обл., 50 років

Біль матері

Присвячую матерям «Небесної сотні»

Дитино, ти за нас віддав життя,
Поліг від кулі, не злякався смерті.
Дощем оплакує тебе Земля,
І в небо рветься материнське серце…

Туди душа твоя злетіла назавжди,
Ти в сяйві світла ангелом з'явився,
І став на стражі – Україну берегти
І щиро так за неї ти молився.

Ти кажеш, сину, що не страшно вмерти?
Падлюки-кулі більше не печуть?
Прокляттям чорним із землі їх стерти,
Хай сльози материнські їх січуть!

А серце в мами плаче і щемить…
Птахи вертаються із вирію додому…
Вернися, синку, ще сльоза бринить…
Їй більше не здолати біль і втому…

Гром'як Ірина, с. Глинськ, Здолбунівський район, Рівненська обл., 43 роки

Герої не вмирають

До сім'ї ангельської відлетіли
Праведні душі з рідної землі.
Не в'януть чорнобривці на могилі,
Весняним клином летять журавлі.
Герої в дійснім часі не вмирають.
Живуть піснями у вдячних серцях,
Маковим цвітом в полі розцвітають,
і птахами гніздяться у гаях.
Небесна сотня в вічність відлетіла,
В пам'ять лишивши молодість свою,
Щоб Україна духом не старіла,
Щоб щастя квітло, як сади в раю.
Надійні охоронці України
Сяють з небес проміннями добра,
Щоб воркотіли пари голубині
І посміхалась щира дітвора.

Благословенна пісня

Уже благословляється на світ,
А колискова не змовкає.
Щоб волошково квітнув долі цвіт,
Матуся доню колисає.
Мотив із серця, від душі слова.
Співуче лине ніжна мова.
Мамина пісня сонцем ожива,
Любов'ю сяє колискова.
Синам – козацьких злетів оберіг.
Донькам в чарівності покрова.
Матусі люляють діток своїх.
Живе Вкраїнська колискова.
Пісня – благословенна Господом,
Немов душі молитва щира.
Від неї живиться життя добром,
Зароджується в серцях віра.

Ігор Василюк, Волинська область, м. Луцьк, 48 років

Ми будемо жити

Україна... чим вона прекрасна?
Чи небом синім? Сонцем ясним?
Прекрасна наша Україна!
Поки живі-вона єдина!
Тільки у нас є безмежні поля!
Тільки у нас бразолійні моря!
Тільки у нас сильні духом є люди,
Навік українкою точно я буду!
Як річка в Карпатах весело шумить,
Так рідная мова словами бринить!
Як спів соловейка лунає в гаю,
Так сильно я рідную мову люблю!
Як матір кохає дитину свою,
Так сильно країну свою я люблю!
Ми здолаємо всі перешкоди!
Нам ніхто не диктує як жить!
Прагнем щастя, любові, свободи!
І у нас сила духу горить!
Ми всі разом! Ми будемо жити!
Ворогів ми здолаєм за мить!
Хоч немало вже крові пролито...
Та ми сильні! Ми будемо жить!

Вагеник Аліна, м. Вільнянськ, Запорізької області, 16 років

Крізь кулі й простір

Гаряча шкіра не пахне страхом,
Гаряче серце не знає зради.
Йдемо єдиним – козацьким – шляхом
По Україні до світла й правди!

За рідну землю! За Батьківщину!
За все святе, що зосталось в нас!
Палають душі, піснями линуть
Крізь кулі, й простір, і навіть час!

Із нами сонце! Із нами небо!
І вірний прапор дарує силу!
Хай плаче ворог, а нам не треба –
Гаряче серце страхи спалило!

Земля кохана

Линь…
Линь і яса довкіл…
Ні,
то не вирій ще.
Линь…
Линь, і краса, і біль
тут
викликають щем.

Світ…
Світ надто сильних мрій
тут,
Батьківщина й дім,
край,
край рідний, світлий мій –
все
в нім співає гімн.

Йду…
Йду, мов лечу вві сні.
Ліс.
А за ним – степи.
Мак,
мак – ніби кров із ніг.
Цвіт…
І роса – хоч пий.

Ледь-
ледь вітер віє вслід
від
берегів Дніпра.
Ген-
ген море й сонцесхід.
Це
український край.

Гаврильченко Аліса, м. Кременчук, Полтавська обл., 25 років

Казка про культуру мови

І
У далекім гарнім краї,
У квітковому розмаї,
Між сріблястих трав і вод
Український жив народ;
На землі його з правіку
Всяких благ було без ліку:
Надживих степів, лісів,
Плоду, меду і хлібів.
І була в народу мова –
Всього сущого основа,
Що криштальним чистим чудом
Струменіла поміж людом.
І хоч кожен чоловік
Мав свій корінь, звичай, вік –
Всіх вона єднала свято
У один народ завзятий.
І ця мова, хай не зрима,
Хай на дотик не вловима,
Веселковою красою
Не дала комусь покою.
ІІ
Жив у льосі злий чаклун,
Без'язикий скреготун,
Що не тямив людських слів,
Дратувався й навіснів.
І прирік собі вгодити:
Вроду мовну спопелити,
Знищити на попіл, тлум,
На знущання, ґвалт і глум.
Він пустив мерзенні чари –
І з'явились яничари,
Що як бісові гінці
Понеслись в усі кінці.
І вдирались в кожну хату,
І страхали люд пихато,
До лабет мечі вкладали
Й мовні барви викрадали.
Видирали всі слова,
В яких є любов жива,
Щира шана і вітання,
І подяка, і прохання,
І душевний тихий цвіт.
І палкий, ясний привіт…
І змарніла таки мова,
Зашкарубла, як полова,
Як та дівчина в вінку –
Розіп'ята на шляху,
Як та яблунька потята,
Як конвалія зім'ята,
Як окрадене дитя,
Що не має майбуття.
Мова слабла, загнивала,
Наче й зроду не співала.
Лиш старі ще вряди-годи
Згадували її вроду.
А молодші без наруги
Тую мову недолугу
Розтягли, щоб хизуватись,
Лити бруд і красуватись.
І осяйний край здригнувся –
Краще б вух своїх позбувся –
Від всіх грубощів і лайок,
Що лунали там без жалю.
Наче псячий гавкіт зичний,
Сквернослів'я стало звичним,
Суржик, гірше реп'яхів,
Густо між людьми засів.
Наче чорні хижі хмари,
Над народом висли чвари,
Покручі-слова гуляли –
Душі-покручі являли.
А чаклун все скреготів,
Стежив з льоху і радів.
В краї стало жити важко,
Стало боляче і тяжко
Брату брата розуміти,
Батьку сина врозумити,
І пісенний милий край
Геть не схожим був на рай.
А чаклун тим упивався,
Силу чув і розростався,
Роздувався, як пузир, –
Загнивання поводир.
З голови, що скреготала,
Три страшніші враз постали,
На трьох шиях горбкуватих,
Що нічим їх не зрубати.
Голови – така недоля –
Звались Тупість, Злість, Сваволя.
Й те жахіття головате
З льоху пнулось виповзати,
Щоб правління вмить здобути,
Й край болотом обернути.
ІІІ
Жив собі там зроду-віку
Один добрий чоловік,
Що багато знав казок,
Забавляти вмів діток,
Не піддався чарам злим
І лишився при своїм.
Він був лірник і козак –
А то здавна впертий знак –
Козаки як лиш вродились,
З мерзотόю не мирились;
І той мовний блуд і ґвалт
Йому впікся не на жарт.
«Доки ж буде мій народ
Без вини чорнити рот?!
Мову треба відновити,
Збагатити й охрестити!
Скоро й наші будуть діти
Трьохголовими ходити!»
Й дядько цей не зволікав,
Вус на палець намотав,
І, рішучою ходою,
Прихопивши вірну зброю,
До чудовиська подався
І назад не озирався.
Ну а там, з усьої сили,
Натягнувши м'язи й жили,
Гаду в бік встромив гостренне,
Справедливе і спасенне…
Слово! Що аж грім гримнув,
А яке, ніхто не чув.
І тварюка швидко здулась,
Тихо зморщилась, зігнулась,
І всі збавили свій зляк –
Бо то просто був черв'як.
Хробачок, дрібний, нікчемний,
Що народу корінь кревний
Все точив та підривав,
І під чоботом сконав.
ІV
І краса вернулась мові,
І мирились люди в слові,
Одне одного вітали,
І раділи, і ридали.
А той добрий чоловік
Зміряв довгий, гарний вік,
Між сріблястих трав і вод,
Де розцвів його народ.

Короткова Олена, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл., вік – 30 років

Юному українцеві

Вона твоя – од віку і до віку,
У спадщину дісталася єси,
Її багатству ти не знаєш ліку
І іншої у Бога не проси.

Там гори Кримські, ну а там – Карпати,
Степи, ліси і лагідні моря,
Якщо не зайда ти, то мусиш знати,
Яка дісталася тобі земля!

Не тільки знати про її простори,
Про шум лісів і моря глибочінь,
А чим живе вона - і біль, і горе ,
Як знати мусить завжди вдячний син!

Бо неспроста тривожна думка крає:
Яка ж то сплачена була ціна
За ці степи від краю і до краю,
За врожаї добірного зерна,

За надра, що в собі вона тримає,
За міст бурхливий і веселий шум,
За все, що наше око помічає
І що сприймає і вбирає ум;

За тихі плеси і високі зорі,
За кораблі у морі голубім,
За всі її щедроти неозорі,
За щастя жити в місці цім святім.

За щастя завжди мати Батьківщину
І не тинятися в чужих світах,
За пісню її ніжну, солов'їну
І усмішку на маминих устах!

Хай в серці юному до свого краю
Проста, непафосна, непоказна,
Та вірна і жива любов палає
І все осилить на шляху вона!

Карпати

Уже на обрії Карпати
Знялися хвилею громад.
Пейзаж цей буду пам'ятати,
Коли повернуся назад.

У ньому щось просте і щире,
Як рідні обриси рівнин,
Адже ж земля своя, єдинна,
Та і народ же теж один.

Але однак комусь не йметься
Порвати знову на шматки
Ось тут рівнини приолеські,
А там Олешківські піски.

І так же лагідно туркочуть,
І сунуть із усіх сторін,
І вже брехнею застять очі:
- Не вірте, що народ один!

Не вірте батьківському роду,
Свою історію пишіть,
Шукайте в нас свою свободу
І все грішіть, грішіть, грішіть!

Тож схаменіться, дивні люди
І озирніться навкруги:
Своя земля - свої і люди!
Довкола ж - тільки вороги!

Знову Вітчизні...

Я всотую,
всотую,
всотую,
всотую
Усоте, утисячне
цю самоту,
Цю сиву, цю стомлену,
обрієм
всмоктану
Наругу твою
і важку гіркоту.
О, миле,
усміхнене вдаль
дивоколо!
Заклечате, убране
в квітів
вуаль!
Не вірю, що є
щось
миліше навколо,
Вростаю в твою
споконвічну
печаль.
Люблю! Як жаданного
первістка мати,
Як стомлену
матір
сердечне дитя.
Люблю,
хоч не вмію
про це
розказати,
Люблю і не мислю
без тебе
життя.
Прокинься ж,
моя незбагненна
Вітчизно!
Прокинься, устань
з летаргічного
сну!
Здіймися з колін,
одягнися
в новизну,
Хай вітер розвіє
твою самоту!

Шовкун Юлія, м. Апостолове, Дніпропетровська область, 58 років

Повертайтесь додому!

Прилітають лелеки із далекого краю,
Десь у лісі далеко гучно чути: "Кохаю!"
Ніжний спів соловейка, тихий шелест діброви,
В'ється стежка тихенько десь далеко у гори.

Тече стрічкою річка і колишуться віти,
Молода вже дівчина заплела в коси квіти.
Прилетіли здалеку вже до рідного дому
Журавлі і лелеки - впізнаю рідну мову.

Найрідніше все в світі на землі цій єдиній!
Батьківщини ми діти. Що ще треба людині?
Хай наповняться щастям і до кожного двору
Прилітають, мов птахи, як лелеки додому.

Не забудьте ніколи рідний дім, рідну мову,
А як втратите знову - повертайтесь додому!

Молитимусь через віки...

Що буде з нами, люба Ураїно?
Не житиму без тебе я.
У неньки коси посивіли
Вона ж ще зовсім молода.

Народ же, Боже, він безсмертний,
Його любов без каяття.
Про щастя мріє він відверто,
У мріях цих - нове життя.

Бажання маю я зустріти:
Міцну державу, і поля...
Сади квітучі, ніжні трави,
І тихий голос солов'я.

Людей щасливих та багатих,
Душею, духом та добром.
Надій земних та мрій крилатих
Прикрасити б добра вінком.

Я знаю, буде все прекрасно,
Весь жах мине, й через роки,
Душею щиро й одночасно,
Молитимусь через віки.

За біль душевний, за Вкраїну,
І щирих друзів й за міцне життя.
Молитись буду до загину!
Й за краще наше майбуття.

Молюсь зі слізьми на обличчі
Й за наш знедолений народ...
Невже для нього все це звично
Гіркот зазнати від турбот?

Я вірю, Боже, в тебе є ще сила,
І теж душа твоя болить...
Ми мужня й сильна Україна
Вогонь Надії ще горить!

Пробач нам, Боже, за нещастя,
Що сіємо в цей світ.
Ми душі грішні й одночасно
Припадаємо до ніг твоїх.

Яка чудова рідна мова!

Яка чудова рідна мова ,
Які ж прекрасні в ній слова!
Живуть вони у колискових,
Піснях народу й солов'я.

Цвітуть слова у ріднім домі,
Немов троянди запашні,
Були слова також в полоні.
Та все одно в серцях жили.

Ховались в думах наших предків -
Вони ж свободу берегли!
І, навіть, у вічного Шевченка
Слова загинуть не змогли.

Хоча писать забороняли:
Його малюнки і вірші,
Жорстоко в нього відбирали,
Забрати не змогли з душі.

Яка прекрасна рідна мова:
Єдина, райдужна, проста,
Колись була таки в неволі,
Та все одно в серцях жива.

У неї є чарівна сила,
Вона притягує любить.
Доволі щедра і красива,
Без неї вже не зможу жить.

Штундер Юлія, м. Сквира, Київська обл., 27 років

***

Горить мужиче серце
Кетягом калини.
Гірка й терпка Тарасова
Кріпацька доля.
Мужицька дума -
Як ота тополя,
Що гнеться, стогне
од вітрів у полі.

Зцілися, мово,
Від Шевченкового слова!
Від слова того,
Що буя вишневим цвітом,
Від слова, що шепоче
колосом налитим,
Від слова, що у римах
Стелиться барвінком.

***

Під калиною матуся сина колисала,
А над нею зозуленька сивая кувала:
«Ой, зозуле, ти ворожко, накуй довгі літа
Синові Тарасику доленьки, як цвіту!
Нехай його люди люблять, нехай поважають,
Нехай його ім'я добре довго пам'ятають…»
Чи просила, чи молила, а чи голосила…
У Дніпра широкого воленьки просила…

І росте Тарасик славний і талановитий.
За свої таланти хлопчик та й частенько битий.
Зажили дитячі мрії поміж сволоками,
Та й складалися у вірші темними ночами.
І не раз боліло серце за сестер, за маму.
Біль спадала на палітру з фарбами сльозами.

Ой, зозуленька кувала, а чи голосила:
«Накувала ж я дитині, як мати просила!
Його слова люди люблять, вірші пам'ятають,
А ім'я його славетне всі на світі знають.»

Дегтяренко Марія-Лурдес, м.Біла Церква, Київська обл., 14 років

З думкою про отамана і окупантів

Так далеко… Мало не століття
Промайнуло на моїй землі,
Тільки отаман двадцятилітній
Все одно тримається в сідлі.

Хай не двадцять (трохи більше) років,
Але він влітає на коні
На ту вулицю чужинського пророка,
Де стоїть Шевченко в стороні,

А за ним (на конях) рівним строєм
З кулеметами, рушницями в руках,
Степова дивізія героїв
Заступає окупантам шлях.

«Што такоє?.. Караул!.. Бандіти!..» -
Загукали морди із машин,
Перелякано завили-забібікали
Їх машини в круговерті шин,

Кабінети владні спорожніли
І злетіли із копрів зірки,
І кудись в Москву пошелестіли
Іще вчора владні тупаки…

Та не сталось так. То все – уява,
Мертвих не підняти із землі.
Хоч сьогодні є у нас держава,
Тільки українці – не в сідлі.

Не злетить Пестушко з п'єдесталу,
Окупантів лютих не змете.
Мусимо самі змести навалу,
Якщо думка ще жива про те.

Собори линуть в майбуття

Не все буває так, як хочеться, як мрієш,
А більше навпаки: то чорне, то дурне.
Та все-таки живеш і вже тому радієш,
Що сонце з висоти тебе не обмине,
Що є на світі Бог і очі, що від Бога,
В яких - жива роса у сонячнім вогні,
Що в кожного – своя, лише одна, дорога,
Але ж ніхто не зна, що буде вдалині.
Тому, дороги всі з'єднавши в нашім краї,
Збудуємо із мрій в далекії світи
Те, що в серцях живе, те, що ми вибираєм:
Собори наших душ, із наших доль мости.
І будуть в них і Бог, і очі, і рослини… -
Весь цей безмежний світ, що лине в майбуття –
Собори наших душ під небом України,
Гарячі, як любов і вічні – як життя.

Сергій Зінченко, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, 59 років

Маленьке дівчатко

Маленьке дівчатко.
Синь погляду лине до неба.
А серце тріпоче,
Як ватра майданних заграв.
- Не бійся,- шепоче,-
Не бійся, боротися треба.
За долю, за волю,
За правду відібраних прав.

Маленьке дічатко
Сьогодні було відчайдухом.
Вселяло сміливість
І вірило у майбуття.
І я так горджуся,
Що тому дівчатку є другом...
Зима водохрестить надією
Вільне життя.

Маленьке дівчатко.
Калиновий кетяг. Морози.
Що було терпким,
То тепер солодить, солодить.
Почнімо спочатку.
Русяві заплетено коси.
Сніжинка танцює на вії,
А вія тремтить.

І знов дев'яте

І знов дев'яте. Ти, Тарасе - брате,
Співав пісні про волю голосні.
Вже незалежна Україна - мати.
Чи досить цього? Ти порадь мені.

А Ти повсюдно – в камені і бронзі,
В містечку кожнім, в кожному селі…
Чого ж сумую, їдучи на возі
По бездоріжжю рідної землі?

То, може, дощ сльозами тихо пада?
Чи то туман Твій давній сум несе?
А для народу знов закрита правда.
І хто, крім нас, її, святу, спасе?

Ти надививсь усього з постаментів.
Тінь кам'яна, бувало, промайне.
Здалося? Крикнув: «Досить сентиментів!
Чи ви колись почуєте мене?!»

Туман чи дощ? Чи так, чи так – сльозливо.
Побільше б діла й не порожніх слів.
А я на возі затягла тужливу,
А Ти веселу слухати хотів.

Відута Любов, м. Львів, 44 роки

***

З одного боку хати горобина,
А з іншого, у квітнику, бузок.
Цвіте біля колодязя калина,
Даруючи криниці холодок.

Гудуть в садочку бджоли біля вишні.
Від аличі п’янливі аромати.
Обожнюю я ці травневі тижні.
І солов'ї співають серенади.

На гребні хати сокорить сорока.
Спішить усі новини розказати.
Ой, розійшлась поштарка білобока,
Кричить вона, немов з трибуни, з хати.

Уздовж межі є аґрус і порічка.
А в тім кутку кущиться бузина.
Затим город, левада, стежка, річка…
А там болото, мабуть низина.

Якщо захочеш наловити риби,
То на ставок, за греблю в комиші.
До пастухів опісля, до колиби.
Їм принесімо з рибою коші.

І проти ночі буде з риби юшка…
І просто неба сон на купі сіна.
У темряві темніє ліса смужка.
Добраніч, моя рідна Україна!

***

Чи не щодня пригадую дитинство,
Мабуть тому, що надто постарів.
І так мене захоплює це дійство…
Я б розповів, аби достатньо слів…

Стара хатина, тут жила бабуся.
Блукав поміж дерев я у саду.
Нема хатини, й я не повернуся,
Щоби лягти в садочку на траву.

І так мені, хоч плач, не вистачає
Почути вдень, як ляскає батіг.
То мій хрещений коней підганяє,
А я злякався і до мамки втік.

На ганку мати с батьком розмовляє.
Собака в буді, а на призьбі кіт.
На горобині птах якийсь співає…
Невже для мене створено цей світ.

Були моїми стежка з перелазом,
Солодка вишня й яблука в саду.
Я полюбив усе це, і одразу.
Бо все було до серця, до ладу.

Моє дитинство – вічно юна чічка,
Яка цвіте у пам'яті роками;
Яке на вітрі в'ється наче стрічка,
Що зачепилась між чагарниками.

Я майже все забув, не пам’ятаю,
Та дивні відчуття завжди зі мною.
Я був щасливим, це я точно знаю,
На цій землі з красою неземною.

***

Ходила з Сквири до Попільні "сквирка" –
Так називали люди паротяг.
Один вагон. За греблею зупинка,
Тут потяг уповільнював свій тяг.

І ми стрибали з нього біля річки.
Через леваду стежка навпрошки.
Вільха шепоче листям до вербички,
Кричать із очерету пастушки.

Летить-планує через став лелека.
Його буслиха у гнізді чекає.
Надворі літо. Липень. Південь. Спека.
Зозуля час по часу нам кукає.

Уже городи видно і садочки,
Дахи і стріхи повіток і хат.
А ми йдемо – розхристані сорочки…
Диви, ганяє кіт в дворі курчат…

Тини, паркани, плоти, перелази…
Колодязі – один на три двори.
Слова такі знайомі й цілі фрази
Я чую знову. Рідні явори

Мене стрічають тихим шепотінням,
Волові очка пурхають в саду.
Пахучі квіти радують цвітінням.
А я ніяк додому не дійду…

Вдягти із льону вишиту сорочку,
Босоніж стати хочу у траву.
Затим присісти на ослін в тіньочку,
Щоб попустить душевну тятиву…

Холодну воду я поп'ю з криниці.
З дороги змию пил з лиця та рук…
Несе вже мати миску полуниці,
За нею батько вийшов на рундук…

Й немов зійшло на мене провидіння,
І я раптово якось зрозумів,
Родинне в мене саме тут коріння –
Щоб не казав я й щоб я не хотів.

Інкулінець Володимир, м. Київ, 56 років

Живи і смійся, Україно!

Живи і смійся, Україно,
Без страху, розпачу й війни!
Ти слухай пісню солов'їну,
І цвітом землю обійми.

Сумна весна, мов сон, настала,
І, Україно, як болить!
Дітей своїх ти поховала,
Ще й треба волю боронить.

Та не здавайся перед болем,
Живи і смійся у сльозах!
Така гірка у нас та доля,
Немов полин росте в садах.

Вставай з колін, свободи вітер
Гуляє в небі й у степах,
І суму твого білі квіти
Цвітуть увесь терновий шлях.

Та треба йти, та треба жити,
Ідею нації нести!
І рани всі душі зцілити,
І не згубити висоти.

Живи і смійся зорям ясним,
У нас усіх лиш ти одна,
Без тебе небо це погасне,
Ти дихай волею сповна!

До тебе, моя Вкраїно

Степи мовчать. Лиш небо грає пісню:
Терновий шлях сьогодні у дощах.
Моя Вкраїно, нам ж іще не пізно
Злетіти ввись, як сильний, вільний птах.

Вдихнути глибше, пережити зраду,
Пекучий біль утрат і каяття,
Сказати: «Досить!» старшому не-брату,
І йти у краще й нове майбуття.

Це все твоє, твоя земля і мука,
Мовчить осяжне і таке живе,
А скільки ще пройде оця розлука?
А хто іще на шмаття душу рве?..

Ти так втомилась. Сторінки історій
Писали вічність волю і права.
Ми нація? Та ж плачуть навіть зорі,
Бо все це тільки сказані слова.

У тебе є і крила, і коріння,
І сотні тисяч вогників - це ми,
Тепер лиш час для твого воскресіння,
Моя Вкраїно, не існуй, живи!

Ти, Україно…

Ти, Україно, скарб живих історій,
Закута міць. Прекрасна, як у снах,
Бували дні - вклонялися всі зорі,
І ти цвіла у польових квітках.

І так жадали степ, Дніпро і вітер,
І рідні діти, і тобі чужі,
Ти епопейний, небозвідний витвір:
Душі світанки й неба вітражі.

Ти ніби час, і разом ціла вічність,
І вся любов, і спрага, і вода,
Ти відкриваєш - синє море - вічі,
В яких палає воля золота.

Ти, Україно, боротьба й багатство,
І ніжна ненька - плачеш нині знов,
У Бога просиш дітям Його царство,
Та дух твій не упав і не схолов.

Тобі болить. Ти ніби диво-пташка,
Лиш кровоточить зламане крило,
О, як іти по перешкодам важко!
Та хочеш ти, щоб щастя зацвіло.

Щоб були дні - вклонялися всі зорі,
Співали пісню миру солов'ї,
Щоб були вільні, а не у покорі,
І щоб сміялись трави степові!

Невідомська Вікторія, Тернопільська обл. Шумський район, с. Великі Дедеркали, 16 років

Агонія

Із голосу в Раді за кілька секунд
Прийняти закон – беззаконням є.
Ти мусиш збагнути в хвилину важку:
Пухлина це ракова – владна агонія.
Агонія – цькований «Беркутом» люд,
Агонія – влада за мури захована.
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби у влади – агонія.
Ти ж бачиш: колоду тасують із карт…
Бо нерви здають у оточення:
Майдан закривавлений – це вже не жарт,
А сісти за ґрати нікому не хочеться.
Агонія – спішний, неправедний суд,
Агонія – штурм і знущання над сонними.
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби у влади – агонія.
Уже Україна – як рана суціль.
Рятуються люди майданами.
Агонія – розпад, агонія – цвіль,
Але й небезпечна катами-тиранами.
Агонія – спроба нечуваних пут.
Агонія – глум над правами й законами.
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби у влади – агонія.
Повзуть метастази – підступна з хвороб,
І скверна від влади за скверною,
Аби став навколішки вільний народ.
Та марно. Бо точка уже неповернення!
Агонія – це вже і справді межа,
Агонія – безлад, і вибір є в кожного:
Хто вільний, долає наругу і жах.
Впокорений падає завжди навколішки.
А влада і справді вже загнана в кут,
Як спротиви стали мільйонними.
Збагнімо ж нарешті – в хвилину важку:
Пухлина це ракова – владна агонія.
Агонія – вийти з народом на бій,
Агонія – всім пригрозити в'язницею.
А вихід – здолати її в боротьбі,
Якщо є народ і у нього є лицарі.

Найважче рішення

І кожен видихнув: нарешті!
Всім зволіканням край, кінець.
Так, мир – жаданіший. Але ж ти
Сам це відчув – урвавсь терпець.
Бо перемир'я, й стільки вбитих!
Який з ним може бути мир –
Із терористом і бандитом?
Невже такі наївні ми?
Та ні – за кров, за смерть, за рани
За край розтерзаний, за біль,
Благословен тобою, бранець
Встає із ворогом на бій.
Таки вже досить відступати,
Таки час наступу настав,
Аби змести цю нечисть кляту,
Хоч справа дуже непроста:
У знахабнілого бандита
І зброя є, і сил сповна.
Та край це наш. І нам тут жити.
І Україна в нас одна.
Повік фортеця нездоланна –
Любов до рідної землі.
Благословен тобою, бранець,
Як птах на дужому крилі,
Свій дух – невтримний і розкутий –
Меті підкорює одній:
Прогнати зайд. І мир здобути –
Трофей найбільший на війні.
А вже прогнавши окупанта,
Не раз згадаємо добром
Найважче рішення Гаранта,
Що свій почув-таки Народ!

Левченко Іван, м. Київ, 62 роки

***

Почервонів жовто-блакитний стяг,
Там бездиханне тіло на майдані,
Йому було лиш тільки двадцять п'ять.
Він не побачить карі очі мами,
Не поцілує любу дівчину в вуста,
Яка чекає його вірно вдома,
Все заглядаючи в вікно…
І тільки втома, схилить її голову у сон,
З надією, що завтра приїздить,
Вона обійме, поцілує, Він – її…
Чудово стане як було колись,
Ще до цієї лютої борні…
Так. Він приїде.
Але вже не сам. Його вам привезуть
У дерев'яному, холодному гробу,
Який так не пасує юнаку!
Йому б ще жити, вірити, кохати,
Дітей народжувати, щастя пізнавати…
Все перекреслив лиш момент,
Коли ворожа куля зі свинцю
На виліт пролетіла крізь грудину…
Мати втратила єдиную дитину,
А у полку героїв – прибуло…

За волю та за долю України
Боролися століття і віки,
Душею боліли за нею батьки.
Тепер прийшла і наша черга
Усьому світу довести:
Хто такі є українці,
І як свободу ми умієм берегти!

Глущенко Катерина, Дніпропетровська обл., Солонянський р-н.с. Військове, 16 років

***

Не думай за їжу, мій брате,
У що ти одітий і як.
Життя воно тим і багате,
Що ти не будяк, а свояк.
Ти знаєш, за що ти живеш,
І за що померти готовий!
Душа українця без меж,
А мова його без полови.
Ще буде тривоги багато,
Проллється чимало сліз.
Україну ножем розтято,
Й виною тому не біс.
Не думай за їжу, мій брате,
У що ти одітий і як.
На схід вже пора вирушати,
Доки світить надії маяк.

***

Ну нащо ви, мамо, це кажете:
Бандерівці, зрадники, злидні!
Хіба ми для цього страждали?
Пліч-о-пліч на мурах всі рівні.
Хіба ви не бачите, мила,
Як яро спалахую часом?
То буремний у грудях огонь
Здичавілим зривається басом.
Дух арійський з кайданів лютує,
Предковічний не знає спокою.
Як нащадки коритися можуть,
Чом не підуть на хама війною?
А що мені дітям сказати,
Як батька колись запитають…
Куди мені очі сховати,
Сказати ганебне: «не знаю?!»
Не бійтесь, що згину самотньо,
Відчайдухів за спиною маю.
Без краплі вагання я з ними
Бандитський режим закопаю!
Тоді повернуся додому
Зі споминів різьбленим шрамом.
І вперше за ціле життя
Промовлю: «Простіть мене, мамо!»

Подвишенний Олександр, м. Рівне, 20 років

Україні

Де ви ясні зорі?
Де ви води тихі?
Поле неозоре,
Що не знало лиха?

Де моя Вкраїна?
Де поділась пісня?
Попелом зітліла
За осіннім листям?

Чи вернеться знову
Золота та мрія?
Чи десь є ще мова,
Що її відкриє?

Сон важкий у прірві,
Взяти б крихту віри.
За зерном надії
Світ не стане сірим.

Небесній сотні
(Жалоба)

Пустка від пожежі у серцях,
Чорний дим – в душі гарячий цвях,
Сльози не зросять уже землі,
Залишилися таки самі.

Кожному відлунює свій біль,
Порожньо. Віддати звідки сил?
Замкнено згорьовані уста,
Замітає снігом німота.

Сотня полягла - один в один,
Кожен брат комусь, а може, син,
Як забути втрату навіки?
Як змиритись, що лишився ти?

Задорожна Маріанна, м. Львів, 31 рік

Відданість через почуття

Землею пахнеш,
Що змочена дощем,
Дитячим сміхом,
Що змішаний з плачем,
Покосом житнім,
Що згорів від спеки,
Пташиним співом
І летом лелеки.

Як той осінній дощ,
Що суху землю напува,
Як безтурботний сміх,
Що сум від серця відганя,
Як зерно житнєє,
Що нагодує і тіло
І як спів пташиний,
Що поверне нам надію.

Ось так щоднини думаю про тебе,
Такою щирою у снах приходиш ти до мене.
Ніщо не змусить полюбити іншу.
Тебе, Вкраїно, у своєму серці я залишу!

Послання від нащадків духовного провідника українського народу

Якби якось наш Тарас на мить побачив,
Які квітучі лани широкополі
Розкинулися за морем у неволі,
Серце би стиснулось, а може би й зрадів,
Що й без землі навчилися ми жити.
Щоб слово українське не згубити,
Ми і чужих любить його навчили,
За кордони далекі відпустили.
Грають струни на землі чужинській,
Голос з-під них чутно український,
Кобзар тихо під свій дзвін гомоне,
А від слів тих повітря холоне.

Танасюк Алла, Чернівецька обл., Кельменецький р-н, с. Подвір'ївка, 28 років

Рідну мову треба відчувати

«Та не говорили так мої бабуся!..»
Василь Остапов(ич)

Не за словником звіряю Слово:
Їх не завжди творять мудраки.
Не зріднить праматеринська мова
Наголос чужий. Бо ж не з руки

Нам «випáдок» мовити чи «нóві»...
Нашою – лиш вúпадок, новí.
Наголос у слові – то основа,
То душа його, природній квіт.

Нація – перепустка у Вічність,
Мова рідна – віза у віки.
З рідним словом житимемо вічно,
З суржиком ми – покруч, будяки!

Ну не говорили так бабуся!
Давня мова – пісня, вишиття!
Словом рідним живлюсь, боронюся.
Витворилась мова із життя.

І тому Селом звіряю мову:
Як ще мовить інколи село.
Є потвори-покручі – і мовби
Нас тисячоліття й не було.

Говори ж, як говорила мати,
Як пульсує слово з власних вен.
Рідну мову треба відчувати!
Ти ж бо нею дихаєш, живеш!

А вона ж – світ визнав! – друге місце
Серед всіх народів і країн!
З Оріяни – наших слів намисто,
З праРуси, з Ор-Дани, з УкРАЇв!

Майдан

Йдуть нові патріоти. І їхня хода
Додає нам відваги і сили.
На планеті постав, наче фенікс, Майдан,
України повсталої символ.

Перемог не буває безкровних… Шкода!..
Повалили режим цей насилу!
Знай же, враже-манкурте, що є в нас Майдан,
Революції нашої символ!

Знай же, кожен диктаторе: влада – не дань!
Нас нікому не вдасться місити!
Тож затям, що Майдан – це не площа. Майдан –
Волелюбної нації символ.

Хто не був, той не відає, що то: гуртом.
Навіть мирний Майдан має силу!
Прозрівай! Повставай! Ти – не раб вже! Отож –
На Майдан! Бо це – гідности символ!

А якщо небезпека, як знову – біда,
За одно будь, і батьку, і сину!
І тоді не здолати Народний Майдан,
Української нації символ!

Хто він?

Хто прикидався облесливим лисом,
А потайки хижо іклами зблисне
І при нагоді – ножа поміж ребра, –
Друг він чи недруг?

Той, хто порушує людські закони,
Цивілізації всі заборони,
Хто демонструє нахабний свій норов, –
Друг він чи ворог?

Хто має нормою зради, обмани,
Хто не лікує – роз'ятрює рани,
Жар загрібає руками чужими, –
Хто він, скажи нам?!.

Той, хто зі зброєю вліз в нашу хату,
Хто не дає, а забрав так багато!
Нищив засланнями, нищив нас мором, –
Брат він чи ворог?!.

Хто йде з мечем – від меча і загине,
Хто ще не знав, хто такий українець.
Ми – волелюбні! Затям (саме в пору!),
Друг ти чи ворог.

Хто ще боїться прозріти й боротись,
Відсіч нанести нахабній корості,
Думай відверто, хто ти для народу:
Син, чи манкурт, а чи ворог?!.

Сердунич Любов, Хмельницька обл., смт. Стара Синява, 55 років

Іван Франко – це Каменяр

Іван Франко – це Каменяр.
Який талант і Божий дар!
Він міг пером дух роз’ятрити
І свій запал в людей вселити.

Борімося, як вчив Франко
Держатися всім заодно.
Хай дух вкраїнський не згасає
Народ про це хай добре знає.

Лупайте скелю на путі
Щасливий шлях стелім собі,
Щоб Україна процвітала
І вільною навіки стала.

Учімось скрізь перемагати,
Щоб Україні волю дати
То ж без вагань йди до мети
Хоч, як не важко – все ж іди.

Не пора, не пора …

Не пора, не пора, не пора …
Це Франкові крилаті слова.
Вже буде Україну ганьбити,
Нам пора для України жити.

Не пора, не пора, не пора …
Кров людську проливати щодня.
Ми не будемо більше терпіти,
Україну ми будем любити.

Не пора, не пора, не пора …
Хай пропаде проклята мара.
Український народ – це єдина родина,
Хай живе, процвітає наша рідна Вкраїна.

Бо пора се великая єсть:
В боротьбі здобуватимем волю.
Якщо треба поляжем за щастя і честь,
Україну не зрадим ніколи.

Вставай народе, час вже сіячам …

На наших українських сторінках
Історія писалась густо кров’ю.
І дзвоном відзивалася в серцях
І утішалася любов’ю.

Та кожний раз, в критичний час доби,
Коли марніло серце України,
Її сини, незборені сини,
Вставали із духовної руїни.

Із тих синів найперший є Тарас –
Наш геній слова, волі і свободи.
З минулого звертаючись до нас,
Він кличе: «Уставай, народе!»

Той клич палкий лунає з давнини,
В нім осуд страху й настанова мужнім:
- Зборіте кривду, доньки і сини,
А не живіте віком непробуднім.

Вставай народе, час вже сіячам
Та й засівати вічне, добре, щире.
Щоб не жилось привільно бур’янам
І не велося яничарство хтиве.

Пророче наш, вже досить сивих літ,
Як Ти спочив у Каневській могилі,
Як повернувся в наш стражденний рід
Під синє небо в Україні милій.

Тарасе, спи. Надій Твоїх жага,
Пройшовши часу неозорі далі.
Впаде зерном на зоряні поля
І зродиться світанком без печалі.

Тарасе, спи. Ми ж справами життя
Здолаєм, розвінчаєм злую долю.
І на підмурках нового буття
Твою завітну розбудуєм волю.

Франко Олеся, Івано-Франківська обл., м.Калуш, 48 років

Мова

Мово наша дорога
Для людей ти – мати!
Кожен справжній українець
Має цінувати:
Слово рідне стоголосе,
Ніжну колискову,
Рідну, батьківську, чудову
Українську мову.

Рідний край

Я люблю свій рідний край
В ньому - світ казковий .
Пісне, радісно лунай
У кожному домі.
Мама двері відкрива,
Кличе на розмову.
Україна ожива
У кожному слові.

Лебедь Анастасія, м. Устилуг, Володимир-Волинського району Волинської області, 10 років

Тарасове слово

Гаряче й глибоке Тарасове слово,
Як в синьому небі яскрава зоря.
То тиху і лагідну чуєш розмову,
То грізно й суворо нахмурить чоло.

Тарасове слово безмежне і щире
Про долю і волю народу твого.
У небо злітають рядки гомінливі
Говорить Вкраїна до сина свого.

Звучить віковічно Тарасове слово,
Народ зігріває в годину лиху.
І шепотом тихим лунає розмова:
«Моліться за рідну Вкраїну свою!»

Сон

Дивний сон приснивсь мені:
В синім небі – журавлі,
Ще й веселка, мов дуга
Через річку пролягла.
Понад стежкою калина,
По стежині йде дівчина,
Вбрана в чарівне намисто,
Роздає водицю чисту.
Пісня понад полем ллється,
Щемом в серці віддається …
Мені сниться Україна –
Найдорожча Батьківщина.

Рідна мова

Крізь діброви, крізь гаї
Лине пісня калинова.
Пісню ллють не солов'ї,
То лунає рідна мова.

Крізь діброви і гаї
Слово ллється стоголосе.
Рідні проліта гаї
Мову запліта в колосся.

Демчук Вікторія, м. Устилуг Володимир-Волинського району Волинської області, 14 років

Колискова мова

Над колискою в тиші вечірній
Мати донечці пісню співає.
І злітають слова солов'їні,
Тихо доня тоді засинає.

Ті слова осідають в серденьку,
Міцно в душу впускають коріння…
Отак мова іде до дитини
І прямує в нові покоління.

Рідна мова

Мова, моя мова,
Мова солов'їна.
Словом українським
Розмовля дитина.

Радісно лунає
Українське слово.
Серце завмирає,
Коли чую мову:

Рідну, українську,
Ніжну, барвінкову.
В калинове гроно
Вберу рідну мову.

Де б не проживав ти,
Маєш пам'ятати.
Мову милозвучну,
Що навчила мати.

Захарова Ірина, м. Устилуг Володимир-Волинського району Волинської області, 14 років

***

Любим неньку Україну,
Рідний край квітучий.
Поле й ліс, садок й долину,
І народ співучий.

Перше вимовлене слово,
Руки материнські.
Рідну українську мову
І землю волинську.

Мова

Мова лагідна й привітна,
В ній слова - ласкаві й світлі.
Мелодійна, милозвучна,
Кожне слово в неї влучне.

Слово тверде, наче криця.
Ллється, як дзвінка водиця.
Кобзарева рідна мово,
Любим кожне твоє слово!

Веремчук Софія, Волинська обл., Володимир-Волинський р-н, с. П'ятидні, 10 років

Емігрантам

Тихий шепіт океану
Нагадає вам минуле.
Я тривожити не стану,
Ви й самі ще не забули.

Вранці пісня солов'їна
Щемом в серці озоветься.
Як там наша Україна?
Як сьогодні їй живеться?

Тихо гомонить водиця
Про вчорашнє незабутнє.
Де ж ви, рідні ? Озовіться!
Де ж те щастя не здобуте?

Вам би душу відігріти
У хатині, де калина.
Повертайтесь , блудні діти ! –
Тужить мати Україна.

Україно!

Україно, стомлена моя країно!
Впродовж віків шматована мечем.
Схиляюсь долі я твоїй уклінно,
Покарана була не раз ти палачем.

Тебе ділили, грабували і палили
Татари, половці, монголи і ляхи
Але степи широкі волею манили,
Де Січ Дніпровську заснували козаки.

Ти не скорилась, не здалась, не впала,
Ти завжди мала гідність і красу.
Тебе орда ворожа не стоптала,
Черпала сили ти й не гаяла часу.

Я хочу, щоб ти гідно процвітала,
Була багата сотні тисяч літ,
Щоб смутку жодного ніколи більш не знала
Й Шевченків завжди пам'ятала «Заповіт».

Куляша Ольга, с. Тростянка, Володимир-Волинський р-н, Волинська обл., 16 років

Мамо, не плач!

Матусю рідненька, благаю не плач,
За сльози й страждання ти сина пробач,
Що відчаю й горя завдав так багато –
Я вже не вернуся до рідної хати.

Пробач за цю траурну, чорну хустину
Й за осиротілу маленьку дитину .
Ти згадуй небесної сотні героя,
Навіки залишуся серцем з тобою.

Хай донечка татка свого пам'ятає,
Вже в Божому царстві він правди шукає.
Небесним бійцям більше смерть нестрашна,
Бо пам'ять про них буде вічно жива.

Тарасе-батьку!

Тарасе-батьку, наш поете,
Думок повчальних світлі злети.
Ви мову підняли з руїни
Й прославили свою країну.

В часи кріпацтва і неволі
Зазнали відчаю і горя.
В дитинстві сиротою стали
І змалечку наймитували.

Ви так любили малювати!
Паперу ж ніде було взяти,
Тож малювали на дошках
Вугіллям в стомлених руках.

Ви в царській армії служили
Ох, й нелегке життя прожили:
Заслання… Каземат… Неволя…
Ви мріяли про вольну-волю,

Про сад вишневий коло хати,
Спів солов'їв… Вкраїну-матір
Просили із колін звестися
В єднанні й силі вознестися.

Ми пам'ятаємо Вас, Батьку,
Ви нам дали безсмертну згадку.
«Кобзар» біля сердець тримаєм,
З молитвою його читаєм.

Лебедь Ярослава, м. Устилуг Володимир-Волинського району Волинської області, 14 років

На перехресті

На перехресті доброти і зла
Моя страждальна Україна.
До волі рубікон пройшла,
Не опускалась на коліна.

З народом гордим до мети
Свій хрест важкий несла,
Щоб щастя й миру досягти,
Через Майдан і біль пройшла!

За Україну, Мир і Волю!
Життя віддала, знявшись в небеса,
За Україну, Мир і Волю!
Небесна сотня – Молодість твоя!

На твоїх лагідних полях
Чатує смерть серед хлібів
І тіні недругів, що на шляхах,
У серці викликають гнів.

Від зради поле почорніло,
До неба дим, як ніч летить,
І сонце наше спохмурніло,
З-за хмари виринати не спішить.

Та вірю я: прийдуть ті дні,
З тобою, Україно, – твій народ.
Розправиш крила жовто-голубі
І полетиш до щастя без скорбот.

За Україну, Мир і Волю!
Життя віддала, знявшись в небеса,
За Україну, Мир і Волю!
Небесна сотня – Молодість твоя!

Моя калина

Сонцем і любов'ю зігріта земля,
Золотом вкриті широкі лани.
Простори твої, Україно моя,
Радують погляд, як райські сади.

Одна в душі, одна-єдина.
Ти найдорожча, моя країно.
Щасливі люди, щаслива доля –
Тебе любити, калино моя.

В блакитнім небі відблиски поля,
Казковим птахом злітаєш ти.
Найбільша мрія – то твоя воля,
В світі безмежнім щастя знайти.

Краю мій милий, людяний, щирий,
Любимо ми нашу землю святу.
Краю казковий і калиновий,
Серцем сприймаю я пісню твою.

Солодкі сни

В солодких снах лечу я в Україну,
Мов лебеді проторую шляхи.
Веселкою з-за океану лину,
Додому прокладаючи мости.

Моя любов єдина, неділима,
Земля батьків, почуй свою доньку.
Слова і пісня наша солов'їна,
Летіть до серця попри самоту.

Твої сади наповнені терпінням,
Мій славний рід, що будував світи,
Скажи чому, за чиїм повелінням,
На відстані все любиш землю ти?

Звучать слова й мелодія так звично,
Що ти одна у світі, – тільки ти!
Земна краса і мова наша вічно
В серцях-колисках проживе віки.

Кондрюк Анатолій, м. Кам‘янець-Подільський Хмельницької обл., 62 роки

Серце України

Господи! Не залишай мою єдину Україну,
Її стражденну щастям наділи.
Вона жила, живе і не загине,
Бо має силу, маєм силу ми!

Омита кров'ю, сльозами сп'янилась,
Земля стерпіла роки катувань.
Століттями під деспотами гнулась,
І загнана вождями у туман.

Ми пережили війни, бурі, грози,
У кожному із нас горить свіча,
По тих, хто за народ святий боролись,
По тих, хто заплатив за це життям.

І хто з нас не повірить, що ми сильні?
Що доленьку несемо у руках.
І хто з нас не повірить, що ми вільні?
Бо воленька живе в наших серцях.

Як чисте небо твоє серце, Україно,
Повітря свіже – всі твої слова,
Що розквітають як п'янкі жоржини,
В Шевченкових пророчих посланнях.

Прекрасна, щира, вічна і кохана,
Іще розквітнеш, ще прийде твій час!
І у твоїм небеснім серці забуяє
Любов Господня, і врятує нас.

Про героїв

За мир, за правду, чи за волю,
За що, скажи, душа болить?
Що кидає людей до бою?
І чом, скажи, під свист патронів,
Ніхто не кидає постів,
А більше й більше кам'яніє,
Щоб і на крок не відступить.
І ті, хто впали на майдані,
Хто боронив цей день від зла,
Хай моляться за них нащадки,
Щоб встали знову на світанку,
І показали їм оте,
Безстрашне серденько своє.
Щоб діти наші теж згадали,
А краще – завжди пам'ятали,
Той шлях, яким тоді пройшли,
Герої нашої землі.

Душа свободи просить

Ми – покоління непокірних,
Так прагнуть душі до свободи.
Нарешті ми таки прозріли,
І день у день наш гімн заводим.
Герої всіх часів незламні, –
Сини і дочки України,
Століттями кати прокляті,
Їх прагнули в склепах згноїти.
Народ мій сили і безстрашшя,
Сміються очі у народу,
І з кожним новим сходом сонця,
Земля нових героїв родить.
І виступають в грізній силі,
Благословення в Бога просять,
І правду кров'ю окропивши,
До неба меч і щит підносять.
У дощ і в сонце безпощадне,
Рубають шлях крізь муки й злидні,
Нове життя в пітьмі шукають,
Освітлюючи духом вільним.
Той шлях прокладений смертями,
На нім при місячному сяйві,
Приходять душі і співають,
Щоб не заснули ми як завше,
Й ходили сонними без долі.
Але Господнім повелінням,
Ми не ховаємось від бою,
Душа свободи палко просить,
І зброя вже напоготові.
Та жаль втрачати рідних духом,
Простих людей з сусідніх вулиць,
І з острахом чекати звістки,
Про нових жертв кривавих воєн.
Так, ми втрачаєм найсильніших,
Слабкі ж душею ті, хто зрадив.
Вони вмирають як злочинці,
Їх лиш з огидою згадають.
Але хіба ж не заслужили,
Ми жити так, як заманеться,
Невже ми не достойні мати,
Землі своєї – України?
Століттями терпіли й спали,
Та час зібратись і повстати,
Щоб в славній й сильній Україні,
Ми не журились, а сміялись.
Молюсь за тебе, Батьківщино,
Щоб дні прийшли твої щасливі,
І ти незломлена і вільна,
Розквітла в серці небом вільним!

Прокопенко Світлана, м. Вишневе, Києво-Святошинський р-н, Київська обл., 21 рік

Свою рідну землю люблю до упаду

Свою рідну землю люблю до упаду.
Травичка лоскоче босоніж йдучи.
Величні Карпати за мною позаду.
В свіженькому вітрі тону біжучи.

Плакуча верба, а під нею кобзар
Повільно печальну мелодію грає.
Там у селі десь стався пожар.
Від кобзи мелодії він загасає.

А я все іду і дивуюся людям.
Вони ж її люблять так само як я.
Нікого в своїх провинах не судять.
Свою землю люблять як власне життя.

Люблю до упаду й зелені ліси,
Що її прикривають від сонця.
Не бачив я в світі такої краси,
Як бачу я у своєму віконці.

Україну потрібно від зла берегти.
Захищати за правду за волю.
Зможе вона тоді розцвісти
І вбити власну недолю.

Дніпро там за гаєм повільно тече.
Величні Карпати за мною позаду.
І власна душа з середини рече:
"Свою рідну землю люблю до упаду!"

Гуцько Андрій, м. Дрогобич Львівської обл., 14 років

***

Моя чарівна Україно,
Скарбниця затишку й тепла,
До тебе серцем щиро лину,
Бо тут із малечку жила.
Твоя природа мальовнича,
А мова - ніжна й милозвучна,
Волосся кольору пшениці
Й блакитні очі незабутні.
Твої Дніпровії пороги
І гори Кримські, і Карпати...
До тебе всі ведуть дороги,
Бо ти - квітуча й ніжна мати.

Червона Калина

Якось жила дівчина у одному селі.
Була дуже красива, умивалась в росі.
У любистку купалась і подобалась всім.
Вишиванку вдягала, мала стрічечок сім.
Усміхалася ніжно небу, сонцю й траві,
Була завжди щаслива на материнській землі.
Україну любила, бо вона - її мати.
І до церкви ходила, любила пісні співати.
Якось, одного разу, батько, козак завзятий,
Привіз з війни козаченька (Ранили турки прокляті).
Вона біля нього ходила і його доглядала,
Серце його підкорила і сама покохала.
Якось, щоби попрати, йшла до річки по воду.
Хтіли турки забрати за красу її, вроду.
Вже наставили руки, щоб її упіймати,
А дівчина красива раптом кущиком стала.
І злякалися турки, що тут відьма чаклує.
Повиламує руки, їхній табір зруйнує...
Посідали на коні, дуже довго втікали.
І раділа Калина, що її не забрали.
Краще кущиком стати на своїй Батьківщині,
Ніж у клітці літати, і в неволі загинуть.
На чужині погано, хоч і в нас не казково.
Там ніде не почуєш материнської мови...
Розпустилися віти і зелені листочки.
Вже немає на світі красивішої рощі.
Ось прийшов козаченько свою милу шукати,
А Калина маленька стала віти пускати.
І красиві листочки ніжно зашелестіли:
"Не сумуй, мій хороший! Ось ягідки дозріли..."
Між зеленого листя висів кетяг великий,
Із ягідок намисто, наче крові краплинки.
"Ягоди ці цілющі. З'їж хоч одну, козаче!
Я, хоч маленький кущик, можу усе лікувати.
Ти не кривись... Гіркенькі! Але ж вони лікують!
Ти проковтни швиденько! Навіть птахи їх люблять..."
Вилікувала рану хлопцю Червона Калина.
І засіяв коханий: "Яка ж вона красива!"
Всі вони, всі червоні... "Це ж моя мила, Калина!
Ягідки на долоні, мов віночок красивий".
Дуже зрадів козаченько, пісні завів чарівної,
Птахом став, Соловейком, біля Калини милої.
Підлетів аж до неба, заспівав пісню дивную.
І не чула Калина ще такої красивої!
До сих пір, кажуть люди, росте кущик у гаї,
А малий Соловейко на Калині співає.
Він смакує частенько тії ягідки спілі
І дарує миленькій гарну пісню уміло.
А Червона Калина нашим символом стала,
Бо любила Вкраїну і красою сіяла.
Не пішла на чужину за багатство даремне...
Пам'ятайте Калину! Не згубіть рідну землю!

Григорук Юлія, м. Вінниця, 19 років

До сучасників

Виростала із літери в слово,
немов пагін безсмертної квітки.
Не згубилася ти, Рідна Мово,
не злякалась залізної клітки!

Народилася з болю і крові,
Твоє слово – велике, могутнє!
Тож, вклонімося ми Рідній Мові –
Незалежно йдемо у майбутнє!

Знову вітер, насупивши брови,
чекає на тебе між хмар.
Не цураймося ж Рідної Мови!
Наша мова – цілющий нектар!

***

Молюсь за тебе, Україно
За нашу сотню, що дивиться з небес!
І у це Світле Воскресіння
Ми кажемо усім: Христос Воскрес!

Цвітуть сади, весна буяє…
Молюсь, щоб повернувся кожен син.
З весною й Батьківщина оживає,
вже піднімаючись з колін.

Молюсь, за всіх жінок твоїх, Країно!
Щоб їх серця не знали більше горя!
Щоб Крим був українським, неодмінно,
І діти їздили туди щорік на море.

Молюсь, за все твоє сліпе коріння,
що за червоний паспорт душу продає!
У Господа прошу для них прозріння,
А Україна-мати все пробачить й обійме.

Молюсь за тебе, Батьківщино,
у повній тиші, наодинці з Богом.
Ми непідкорені, ми сильні, ми єдині!
І вибираємо вперед свою дорогу!

«Христос Воскрес! Воскресне Україна!» -
Зовсім не правильні слова!
Нікому не під силу вбити Батьківщину,
Вона завжди незламна та жива!

Аніщенко Оксана, м. Чернігів, 29 років

Моє село, моя перлина

Я народилась і живу
У мальовничому селі,
Тож палко Сімер я люблю -
Воно найкраще на землі.
Дарує ліс, повітря чисте,
Сади, річка й поля повсюди,
Калина одягла намисто,
Милується на краєвиди…
Розташувалося село
Між зеленими полонинами
І всім тут добре й весело
Живеться між долинами.
Сімер – всі село зовуть
Й щастя тут усі знайдуть,
Адже люди тут веселі,
Радісно в кожній оселі.
Допоможуть тут усім,
Запросивши у свій дім,
Нагодують смачно вас,
Чи Петро ви, чи Панас.
Ви село не обминайте,
В цей куточок завітайте,
Бо село гарненьке дуже
Не забудеш його, друже.
Є в нас гори пишно вбрані,
Все тут любе, всі старанні,
А ще й Тур'я невеличка,
Вона Ужа є сестричка.
Протікає поміж гори,
Поспішає аж до моря.
І де б я не була й не ходила,
Та край свій любий забути безсила,
Бо тут усе рідне, таке дороге
І знаю що воно – моє.
А сіл чимало є на землі,
Та лише в одному любо мені.
У селі моєму, що Сімер зоветься,
Бо любо і радо тут пісенька ллється,
Бо село моє, моя перлина -
Я закричу на цілий світ,
Бо тут земелька серцю мила,
Ніхто не знає горя й бід.
Моє село, моя перлина…
Чарують нас ліси й струмки.
Тут гарні ночі, ясна днина,
Тут любо й радісно мені.

Україна

Моя чарівна Україно,
Рідна серцю Батьківщино,
Ти цвіти рожевим квітом,
Як весною, так і літом,
Восени даруй врожай,
Взимку снігом посипай.

Юзьо Світлана, с. Сімер, Перечинський р-н, Закарпатська обл., 18 років

Кургани мовчать

Кургани мовчать. Віковічна обітницька тиша.
Ковильні степи – наче сиве волосся Землі.
Згорають століття, і в небо димлять попелища,
Кістки українців запікши в гарячій золі.

Кургани мовчать і вдивляються в приспані зорі,
Що зранку пірнають в глибоку криницю Дніпра.
Розплетена й боса, у гордій, німій непокорі
Йде берегом ніч і у пелену роси збира.

Кургани мовчать. Тільки чути як дихає поле.
Гайдається місяць у срібних тенетах небес.
І молиться ніч, і росою окроплює доли,
Щоб край український за Божої ласки воскрес.

Кургани мовчать. Заглядають за хмари тополі,
Листочками дрібно у місячнім сяйві тремтять.
Чи довго тобі, моя земле, коритися долі
І волі чекати, - кургани уперто мовчать.

Щоб вижити

Відпусти мене, моя
доле…
Я навшпиньки, мов дитя,
слідом
За вітрами побіжу
в поле,
Де у травах задихнусь
цвітом.

Я проміння заплету
в коси,
І душею обійму
тужно
Батьківщину, де мовчать
кобзи,
Її кволу, ледь живу
душу.

Я у Бога попрошу
крила,
Полечу у журавлів
зграю,
Наберуся від птахів
сили,
Щоби вижити в своїм
краї…

Сілецька-Васильєва Яна, Дніпропетровська область, Покровський район, смт. Покровське, 33 роки

Солдатська доля

Тиша навкруг, солдат спочиває,
Схиливши голову на автомат.
Здається йому, що він не дрімає.
А думка далеко вернулась назад.
Вернулась в село, де зосталась дружина,
Й маленька донька, яку ніс на руках.
- Вернися, татусю, вернися рідненький,
І сльози текли по дитячих щоках.
За вас, мої рідні, за всю Україну
На смерть, якщо треба, піду.
Ви тільки чекайте, надій не втрачайте,
І я з перемогою в дім наш прийду.
- До бою! – зірвались солдати на ноги,
Аби лиш до вечора нам простоять.
А там незабаром підійде підмога,
Якщо ще буде кому помагать.
На щастя, минула лиха його доля,
В живих залишився один він, як птах.
І все ж таки він дійшов до Берліна
І прапор підніс на високий рейхстаг.
З надією в серці додому прилинув,
Зайшов у село – і завмерла душа:
Усе почорніло, хати погоріли,
Нікого живого навколо нема.
Солдат похитнувся, і сльози здушили:
- Пробачте рідненькі, кохані мої,
Спасав Батьківщину, дійшов до Берліна,
Лиш вас я спасти не зумів…

Бакун Яна, Хмельницька обл., Віньковецький р-н, с. Калюсик, 16 років

Львівська сотня

Сил нема. Надії розіп'яті.
Рідша дим. Багаття догора…
Де усі? Останній штурм о п'ятій…
Молимось. Прощатися пора.

На усе Господня воля й ласка –
Під кінець не дай упасти в страх!
Вже ідуть – з щитами і у касках,
Як один – із бітами в руках…

Бій останній при́ймем за багаттям –
Снайпер ціль вишукує живу…
“Вибачайте – запізнились, браття,
Ми готові на передову!”

І уже немов нема загрози –
Боже, перемогу нам зішли!
Не встидались – витирали сльози,
Обнялися – і вони пішли…

Ще не знали – в заметіль криваву,
Проти “беркутні”, наруги-зла.
Львівська сотня вирішила справу,
Але за годину полягла…

За свободу, нас усіх заради,
Що на Україні воскреса!
Нам здалось – пішли на барикади,
А вони – у вічність, в небеса…

Потім сум і розпач серце виїв –
Де той снайпер, що по них стріляв?
Де ДАІ, що не пускала в Київ?
Де той кат, котрий команду дав?

Бог воздасть. Правí і винуваті –
Суд Страшний відбудеться без сурм,
Бо вони, щоранку тут, о п'ятій,
Відбивають той останній штурм…

Тарас на Майдані

Він там був також, разом із нами,
Воював, кричав до хрипоти,
Щоб за дерев'яними щитами
Перший ряд назад не смів іти.

Над Петром схилявся чи Іваном,
Що нежданно впали горілиць,
І витав, як сотник, над Майданом,
У серця вселяв несхитну міць.

“Будем панувати брате-пане,
Згинуть воріженьки, як роса…”
Розквітали у серцях Майдани
І летіли ввись у небеса.

Кожен з них – Герой і легінь-красень,
На вустах звитяги вперта в'язь.
А найкращі – в Бога вже, Тарасе,
Ціла сотня, Батьку, вознеслась…

За свободу й долю, Богом дані,
Душі їх, зневіро, не тривож!
Догоряли шини на Майдані,
В тебе снайпер цілився також…

…Нині ти, Тарасе, певно радий,
Що нащадки подолали страх,
Дивишся згори на барикади,
І гордишся там, на небесах…

Гентош Іван, м.Львів, 56 років

Будьмо людьми

Не крайні ми і крайніми не були ,
як мудро все зробив для нас Господь.
Земля в нас кругла знаємо, і чули
куди не глянь... краю шукай, знаходь...

Ніде не знайдеш, всі в одному колі,
Творилися Держави навпростець.
Усе робилось і по Божій волі,
його ми діти, Він для нас, - Отець !

Немає крайніх, є хіба молодші,
якщо із нас двоїх, то старші ми.
Русини жили тут, але не мокші,
у чому суть? Та будьмо всі людьми!

Україна житиме завжди

Ми маєм честь, чужого нам не треба,
але й своєї п'яді не дамо.
Не наша в цім вина і не потреба,
та московиті граблять в нас майно.

Завжди вони в усі часи й століття,
на наших землях знищували нас.
І доленьку все рвали на лахміття,
хотіли щоб вогонь у душах згас.

Вкраїна мила, наче Фенікс-птиця,
із попелищ злітала в небеса.
І сила прибувала неначе криця
та райською ставала все краса.

Від того скаженіли московити,
хотіли нас зігнути, як завжди.
І наші землі крівцею политі,
та впевнені, що вийдемо з біди.

Не будемо рабами ми ніколи,
не знатиме народ уже нужди.
Ми скинемо з Держави всі окови
і Україна житиме завжди!

Кара Олександра, м. Тернопіль, 67 років

Сон-засторога

Сьогодні батько снився юнаком:
Стояв вночі на сонному подвір’ї.
Кричав чекіст хрипливим матюком,
Хтось плакав збоку в одежині сірій.
І страх, як пітьма, випав над селом
До хат, де хлопців школярів будили
Вчорашні «визволителі» й тавром
«Врагів народу» всіх, під ряд, клеймили…

…Червоне лихо щупальця липкі
До тіла України присмоктало:
Доноси, тюрми, вироки тяжкі,
Етапи у Сибір – біда не спала, –
Ламали дух крицевий бойовий.
І сонце волі в душах пригасало,
Народ дрімав лякливо-мовчазний, –
Зі страху владі тихо потакали…

…Приходить батько іноді у сни,
З собою пам'ять не хова у вічність.
А поглядом допитливо-сумним
Тривожно зазира мені у вічі…
…Приходить батько іноді у сни…

Вечір у бараку

В кінці бараку світло каганця.
На мерзлих стінах мерехтливі тіні.
Запахла терпко гілка ялівця,
Цвіркун сюрчить невидимо в щілині,
А дівчина – хоч воду пий з лиця:
Шнурочком брови, оченята сині, –
Допорює старанно рукавця
Із вовняного светра, щоб однині
Нитками стала одежина ця,
І ними вишивати далі сині,
Біленьку хату, квіти, деревця
І тугу по далекій Україні,
З якою так єднаються серця
Усіх, із Тернопілля чи Волині,
З Покуття, із Полтави, Трускавця –
Привезених ґвалтовно з України,
З душею українців – до кінця…

Молитва

Господи, на все є Твоя воля:
І на небі, і на цій землі.
Але серце крається від болю:
«Що тут роблять кляті москалі?
По якому і чийому праву
Вчать на сході з матом керувать,
Топчуть грубим чоботом державу,
Україну кожен день сквернять?»

Господи, ми грішними ділами
Не завжди найкращими були:
Чварами, гординею, думками
Не один Тебе раз розп’яли.
Але щиро просимо прощення,
І благаєм: «Зглянься із небес,
Та зішли Своє благословення,
Щоб воскресли, як і Ти воскрес!

Щоби не розкисли од зневіри,
Об’єднались у кулак міцний,
І прогнали цього людозвіра
У барліг московський, руйнівний.»
Дай нам, Боже, мудрості на чатах:
Друзів впізнавати й ворогів,
Міру в душах до маєтків мати,
Щастям оновити край батьків.

Гуменюк Марія, м.Тернопіль, 57 років

Україні

Україно моя, піднімайся з колін,
Одягни, як колись, вишиванку.
Хай лунають пісні і нехай ллється сміх,
Розпочни жити прямо з світанку.

В тебе в златі поля, в тебе спів солов’я
Над землею врочисто лунає.
Залишися, Вкраїно, навіки моя –
Тобі рівних у світі немає.

Хай народ оживе і підніме свій стяг
До блакитного простору неба.
Україно моя, в тебе сила в літах,
Тож, прошу, помирати не треба!

Чи ж дарма козаки свою кров пролили
У холодні Дніпровії води?
Чи ж дарма ті поети в засланнях були,
І боролись у війнах народи?

Чом минуле, мов птах, не тріпоче в серцях? –
Ми забули дідів і руїни…
Зупиніться, прошу, бо розітрете в крах
Скоро й мову її солов’їну.

Не діліть ви братів на той Захід і Схід –
Бо у них же єдиная мати…
Не соромте козацький свій відданий рід –
Бо без нього вас також не знати!

Заколосяться знов хай хліби на полях,
Соловейко наш гімн заспіває.
Бо якщо ви Вкраїну зруйнуєте в крах –
Хто ж тебе, українця, згадає?!

«Отче Наш, спаси землю святу…»

…Доспівували пісню солов’ї…
По чорній ниві, по опавшім листі
Проходили брати мої й твої…
Й ніхто не міг утриматись на місці…

Несли в руках ланів духмяний хліб,
А разом з ним шматочок свого неба.
Лишавсь холодний, скам’янілий слід…
«Нам Україну неподільну треба!»

«Нам треба вільну пісню солов’я
Від Закарпаття прямо до Донбасу…
Нам треба рідну мову Кобзаря,
Яка була взірцем тому Тарасу…»

Не раз Дніпро вже ніс дідівську кров,
Ми знаєм шлях гіркий до перемоги.
Сміливі дуже? Куль схотіли знов?
Чи ж мало матерям нашим тривоги?

… Ішли брати з братами на війну…
А матері ставали на коліна,
І: «Отче Наш, спаси сім’ю мою…
І землю цю, що зветься – Україна…»

Юник Наталія, Полтавська обл., Гадяцький р-н, с. Красна Лука, 21 рік

Неподільне

Укрий мене смарагдовою ковдрою
Своїх переболілих почуттів,
Вона розшита ніжністю ранковою,
Любистком оторочена з країв.

Коли я уві сні піду в похід
За рідну землю, сиву вже, аж срібну,
Позбав мене всіх сумнівів й страхіть,
Зроби на Жанну д᾿Арк подібну.

Мій лицарю, моє кохання неподільне,
З одним тобою мої мрії оживуть,
Та лиш тоді, коли постане вільною
Вкраїна — не у мріях, наяву…

Вставаймо!

Болить — нестерпно, гірко, стрімко,
І розпач серце огорта,
Коли так радісно і дзвінко
Зозуля нараховує літа.

Вже сотні залишилися без світу,
Вже тисячі німих калік,
І кров′ю посмішки залиті
Тих, що ще мріяли торік.

Розіп′ята, розірвана війною,
Розколота на безлічі шматків…
Облишивши зброю,
Вставаймо до бою,
Поки ще світ від болю
Не згорів!..

Синельникова Марина, м. Харків, 29 років

***

Моє коріння в Матері-Землі.
Дажбоже це коріння не стоптати,
Не спопелити, не вмертвити! Ні!
Я Сонечком засвічу кожну хату!
Я Рідну Віру Світочем внесу
В сучасне України та майбутнє.
Святої Волі очисну росу –
Меч Святослава буде тут присутнім!
І в ураганах ошалілих орд
Небесних сотень я почую голос:
«Ми – не раби! Ми – Нація! Народ!»
Хоч лихоліттям виснажений колос !
Зернина я, що прагне ще дощу,
Щоб у землі цій міцно проростати.
Я ворогам ніколи не прощу, –
Честь України вам не розтоптати!!!

Мені болить!

Мені болить, коли дівча
Цигарку палить безтурботно.
Як риються в чужих речах,
Так неприємно та гидотно,
Коли з вікон автомашин,
Летять кульки із папірцями,
На маму руку підняв син,
Копнув малечу хтось ногами...
Мені болить коли своє,
Як непотрібне, – відкидають.
Коли брат брата не взнає,
Коли «поют», а не співають.
Болить мені, ой, як болить, –
Як не співають колискових,
Як чужа музика гримить,
Казок не чути загадкових.
Болить мені, болить мені,
Як рідну мову зневажають.
Коли пісні свої в тіні,
А чужу попсу всюди пхають.
В ефірі – секс, бойовики,
Чужа мораль панує всюди.
Вчитайтесь у мої рядки, –
Чи не болить душа в вас, люди?!?
Коли на вас усіх – хрести:
На шиї, тілі, в хаті, храмі.
Допоки ж будемо нести,
Свою любов чужій ми мамі?

Пурім, песах, – які іще
Будете свята святкувати?
Чи вам приємний морок цей,
Й себе даєте зомбувати?
Мені болить, болить, болить:
Двійна мораль, – з якою йдемо...
Не забуваю ні на мить –
Я – з України!!! Не з Едему!

***

Ви думали нас залякати можна,
Що ми «нікчемні подлії раби» ?
Та на Майданах українець кожен
Повстане до святої боротьби!
Наш непокірний рідний дух свободи
Вам довго буде спати не давати.
За нами – світ! За нами – всі народи!
Ти нас не будеш, Путін, грабувати!

І вже твої потуги в небезпеці:
Розсиплемо на друзки план Москви.
Нам тридцять третій з пам'яті не стреться, –
Не познущаєтесь над нами більше ви!

Джурик Любов, м. Львів, 55 років

***

Замерзли всі дороги до тепла.
Ще мить – і тепла крига скресне.
Завалить нас зимою й догола
Розбудить те, що завтра вже воскресне.

Буди! Не бійся, доле, не засни,
Перемотай вперед давно забуту кіноплівку
Отої пломенистої весни,
Яка лежить там на горищі. Впала на долівку.

Повстань. Бо люди вже не сплять.
Запах свободи жити наймано не може дати.
Там скрегіт влади. Прометеї там стоять.
Зібрались в подорож до царської палати.

Вже роздовбали їм і вени, й капіляри,
Але ще кров живу не випили до дна.
Не вирвали ще серце, душу не догнали,
Не вбили волю і відповідальність ще до тла.

Ще крапля в морі, море в океані.
І біди всі невигадані йдуть за планом.
Ще не диктатор, ще сотня тиранів
Поженуть нас власним тараном.

Женіть. Не захлисніться власним брудом.
Усе повернеться усім в стократ.
Одного разу вас життя забуде,
Й запам’ятає ваш мішок лиш кат.

Біла Божена, Львівська обл., Дрогобицький район, м. Стебник, 18 років

Майдан. Чотири місяці до свободи

І. Листопад
Ця осінь не проста, в ній чутно подих зла,
Надія все ж жива, що йде пора нова.
Як стерпимо таке? Це наша лилась кров,
«Пакращення» прийде – це буде знову й знов.
Ще вечір не настав, бо сонце лиш встає
Країна ця – жива, майбутнє в неї – є.
ІІ. Грудень
Держава ця багато пережила:
Пройшла крізь війни, голод і пітьму
Та це не вбило – лиш додало сили
Боротись за права в важкім бою.
Нас не здолати, волю не спинити
Народ не потерпить брехливих слів!
У світі демократії ми хочем жити,
Настав наш час, дух нації дозрів!!!
ІІІ. Січень
Війна триває, боротьба за правду
Стояти будем, хоч і до знемоги
Дітей майбутнє ставиться на карту
Вже іншої нема тепер дороги.
Негоже спати в ці морозні ночі,
Бо промінь віри кличе на Майдани
Ми – люди, що відкрили врешті очі
І знаєм – перемога буде з нами!
IV.Лютий
В ці дні похмурі і такі сумні
Вже навіть небо плаче від скорботи
Ховає нація своїх синів –
Ціна майбутнього, ціна свободи.
Це перемога. За ціну високу.
Омита кров’ю тих, хто був живим
По-справжньому. В чиїх серцях глибоко
Палає те, що вічним є й святим.

Гаряча зима Майдану. Любов

Я пам’ятаю, як гуляли ми з Тобою
Тою далекою казковою зимою,
Як сніг блищав, і Ти співав пісні,
Були тоді ми юні і смішні.

Знов сніг навкруг, і ліхтарі ті самі,
Роки пройшли – та юність все ще з нами.
Зима гаряча кличе всіх у бій
І ми йдемо, я ловлю погляд Твій.

Все добре буде, справа наша права,
На небі зірка радості зійшла
Колись вона з Тобою нас вінчала
Сьогодні – в бій за правду повела!

Історичному дню, 27 червня, підписанню асоціації з ЄС, присвячується

Цей день великий, в боротьбі здобутий
Гартований морозом і вогнем
Козацький дух, що був немов забутий
Повстав за волю зі щитом й мечем.

Бо перемога з тими, хто за правду,
Хто не боявся холоду і куль,
Із тими, хто боровся за свободу,
Із тими, хто життям її здобув.

Помолим Бога, слава щоб лунала,
Щоб миру прозвучав щасливий дзвін,
Щоб Україна гідно заспівала
В спільноті рівних свій безсмертний гімн!

Лещій Леся, м. Київ, 37 років

Молитва матері

Все, мамо, війна! В окопах допостимо Паску
Слова відцвітуть, нова слава зросте ріднотрав’ям.
Та ти не хвилюйся. Молися. Це ще не фіаско
Якщо і загину – наснюся. Та чи не казав я,
Що нас, немов звірів, покинуть в зруйнованих клітках
Де продано все і розгублено ніби непотріб.
Рахую патрони, щоб трохи поспати. Покликав
Приємне відбуле у свій партизанський погріб.
Не плач, моя мамо, усе ще чужі не спалили –
Цвіте алича і річка біжить в море дзвоном.
Дасть Бог перемоги, додасть мені вітер сили
І небо розвидниться і перестане буть чорним…

Миколаєву, який вистояв

Спустись горизонтом від неба до рідного моря
Тяжким кораблем, та хіба наша доля легша?
Татуюється віра, датується сірим на очі хворі
Над мідним розливом насунулась тінь. Впадеш
і
Піднімешся хвилею – своїм надвисоким кордоном,
Не час відлежатися рибою в чорних глибинах води.
В руках ватерлінії сонця скарбниця бездонна
І юність, яка без нас не зуміє зрости…

Вакуленко Володимир, Харківська обл., Ізюмський район, с. Капитолівка, 42 роки

Моя Україна

Не цвітом єдиним моя Україна
Відома на цілі світи.
Не тільки колосся, моя Україна,
Життя дарувала в пітьмі.
Кропила дощами й грозилася громом,
Кричала про правду пісні,
Моя Україна - не дівчина в полі,
А бунт у волошок красі!
Моя Україна! Моя Батьківщина!
Пишаюсь, навіки твоя.
Де грона калини, моя Україна,
Цвіте у піснях солов'я.

***

Я не пишу патріотичні вірші,
Про те, як сильно люблю Україну,
І як прекрасно жити в ріднім місті
Як у душі залишу ту калину.
Я не кричу про те, що ми найкращі,
І не осуджую, ні владу, ні людину,
Та я пишаюсь тим, що я кохана,
Кохана донька власної країни!

Поробок Олеся, м. Хмельницький, 17 років

Блудний син

Я ще нап'юсь небесної блакиті,
Ще вмочу руки в сонечка меди,
Я ще вклонюся клену, дубу, липі…
Я ще прийду! Село моє, прости!

Я ще торкнуся джерела святого.
Сльозою карі очі заблищать,
Коли побачу, що мене з чужини
Прийдуть тополі блудного стрічать.

І капелюха здійме хата батька,
І горда мальва схилить ніжний цвіт:
«Ну що, ти став тепер скоробагатьком?
Де ж ти блукав, синочку, стільки літ?

Що ти приніс у батькову хатину?
Що ти здобув, блукаючи світами?
Чи ти зберіг ту вишиту хустину,
Яку колись отримав в дар від мами?»

Промовлю тихо: «Я ж села дитина.
І це збагнув, признаюсь, лиш з літами.
І досі біля свого серця ношу
Хустину, вишиту руками мами.

Я втратив все, що заробив,
Об'їздив всі моря, всю сушу,
Та суть свою не розгубив,
Не втратив совість, честь і душу».

І соняшник змахне сльозу,
І мальва мило усміхнеться,
І кущ калини під вікном
Плеча легесенько торкнеться.

«Ну що ж, заходь, – почую від горіха. –
Бач, стежка поросла уже травою.
Яка б це була для усіх нас втіха,
Якби застав ти матінку живою».

І я впаду на списи трав, як мертвий,
І землю цілуватиму вустами
Для чого, люди, були всі ці жертви,
Якщо нема на білім світі мами?!

Я ще нап'юсь небесної блакиті,
Дуби, джерела, мальви ще побачу.
Але за те, що не застав матусі,
Собі ніколи в світі не пробачу!

Малоросам

Заблукала наша мова,
Дороги не знайде,
Бо її дороговкази -
Невігласи й зайди!

Вона ноги ісходила,
Одяг ізносила,
Ледве-ледве шкандибає,
Вже не має сили.

То впаде, то знову встане,
Але йде додому.
Гай-гай, мово, не потрібна
Ти тепер нікому.

До столиці України
Ледь донесла ноги,
А її тут не пускають
Навіть до порога.

А її тут цураються,
Язиком глаголять!
Лиш багатства та розкошів
Щодня в Бога молять.

Хіба хохли й малороси
Знають ціну слову?
Хіба вміють шанувати
Прадідівську мову?

Бодай же ви оніміли,
Язики ковтнули!
Пам'ять втратили? Іуди,
Ви мову забули!

Ви її мов, сиротину,
З торбами по світу
Побиратися пустили.
Звірі ви - не діти!

Ви ж матері одцурались!
Ви ж осиротіли!
Самі себе обікрали!
Душею зміліли!

Не надійтеся! Не прийде
Добро у оселі!
І не будете ніколи
Заможні й веселі!

Доти мучитись будете
І злидарювати,
Доки буде рідна мова
Світами блукати…

Розсипане намисто

Розсипала Україна
Намисто по світу.
Погубились намистинки,
Мов малії діти.

Пішла би сама шукати
По світах незнаних,
Та на кого ж лише хату
Й діточок коханих?

Вмилась чистою росою,
Вклонилась низенько,
Склала руки у молитві
До серця близенько.

- Любий друже-вітровію,
Ти всюди літаєш!
Може, ти моє намисто
В світах пошукаєш?

- Сонце яснеє, трисвітле,
Ти світ зігріваєш!
Де розсипане намисто,
Ти, напевно, знаєш?

- Трави, в ніжнім оксамиті
Зростаєте всюди!
Чи сховали ви намисто,
Чи стоптали люди?

- Рідна Україно-нене,
Ми всюди бували!
Твоє краснеє намисто
По світах шукали.

Поприймались намистинки
У землях чужини.
Й проросли, усім на диво,
Кущами калини.

Всі, хто бачить, – милується
Кетягом калини.
І намисто з ягід роблять,
Бо то з України.

Поклонилась Україна
Друзям за новину.
І раділа, що намисто
Зросло у калину.

– Не шкода мені намиста,
Хай собі зростає.
Шкода лише, що цвістиме
У чужому краю.

Ой, болітиме серденько,
Як чужії люди
Цвіт калини обламають,
Гілочки порублять.

Нікому буде калини
Кущик підв'язати,
Бо ж далеко Україна,
Рідненькая мати.

Заплакала Україна
Рясними сльозами,
Що розсипала намисто
Чужими світами,

Що не вберегла намиста,
Яким так пишалась,
Що калина на чужині
Без неї зосталась.

Жубіль Галина, Львівська обл.,м. Дрогобич, 58 років

До України

Україно! Болять мене рани твої,
Ниють ночами, днями криваво ятряться.
Твої думи обвуглюють скроні мої,
Душу кременем крає тяжка твоя праця.

В твоїй суті – жита золотавим вінком
На розп'ятті страждальної сонце свободи.
На устах твоїх білим п'янким молоком
Розвивається цвіт яблуневої вроди.

Чую стогін і тихі зітхання твої,
Що розносяться вітром в густім верболозі.
Україно моя! Ще не стихли бої
У серцях, ще у душах не висохли сльози.

Ти у всесвіті – зболена пісня доріг,
Вічна мрія у сяйві життя молодого.
Україно – ти хліб, ти святий оберіг,
Стоголоса , благальна молитва до Бога.

До мови

Рідна мово моя, тиха ласко моя ясенова,
Я до тебе, велична, на сповідь приходжу щодень.
Я тобою молюсь, як святиню несу твоє слово,
Я кохаю тобою, співаю тобою пісень.

Незбагненна моя, синьоока струнка полонянко,
Ти солодка зажуро, грайлива веселко моя,
У окриленім серці моїм розцвітаєш світанком
І різдвяною зіркою світиться ніжність твоя.

Ти блукала не раз попідтинню в подертій сорочці,
І цурались тебе, і ганьбили, і гнали в пітьму,
Називали мужичкою, хижо плювали у очі.
І на Долю тобі, як тавро, виставляли ганьбу.

Але ти не пропала, бо вірні тебе підібрали,
Заховали у серці самому, а там не знайти.
Тихо пестили, рани твої лікували,
Бруд із тебе змивали, давали снаги.

І очищена встала ота, що колись осквернили,
І розправила плечі, й нову вишиванку вдягла,
Бо тепер сам Господь вдарував неземної їй сили
За страждання усі, за часи лихоліття і зла.

Рідна мова моя на землі райським садом розквітла,
Руйнувала недолю, непотріб кидала до ніг,
Спопеляла бур'ян, і тремтіли від правди і світла
Ті, хто зрадив її, хто її не пускав на поріг.

Неосяжна моя, ти у кожному милому слові
Зберегла таємницю, сопілко моя золота.
Материнська моя, ніжна пісне моя колискова,
Неозора кринице людського сумління й добра.

Я тобою живу, і радію, і мрію казково,
Я без тебе – ніхто, ти – єдина земна моя суть.
То ж довічно живи, українська свята моя мово,
Хай нащадки тебе, наче скарб, у віки понесуть!

Майданівець

І
На шлях піднесення святого
Вкраїну Бог благословив.
Ніхто не знав, що вийде з того,
Та у надії кожен жив.
Терпіння розпачу порвалось,
Народ сказав, - Хай буде так!
Серця мільйонів поєднались
І стали битися у такт.
Крізь чорний дим, через руїни
Усіх будило, мов набат,
Гаряче серце України
І не було шляхів назад.
Сини і доньки перші встали
В стрімкім пориві юних літ
І гімн державний заспівали,
Його почув широкий світ.
По Україні полетіли
Слова по селах, по містах.
Майдани гнівно зашуміли,
Як води в збурених річках.
Уже не стримати потоку,
Ні сили в праведній руці,
Лиш боягузи стали збоку
І ті, хто спали, мов мерці.
А хтось казився і ховався,
Скакав, як заєць по пеньках,
Бо неминуче наближався
Його страшний ганебний крах.
І він відступником зробився,
Бо за людську межу ступив,
І крові пінної напився,
Страшну розправу сотворив.
Рука убивці не здригнулась,
Коли прицільно він стріляв,
Розпука смертю захлинулась,
Та сталось диво – страх пропав,
А народилося єднання
Таке, якого світ не знав,
Морозом палене світання
Зродило хвилю нових лав.
І стрічки траурні, мов тіні,
Героїв пам'ять зберегли,
А їхніх прагнень воскресіння
Такими віщими були.
Усі хотіли змін, бо жити
Ні дня так більше не могли,
І кожен прагнув щось зробити,
Щоб вийти з темної імли.
І твердо вирішили люди,
- Стояти будем до кінця,
Хай з нами сила духу буде
У сяйві Божого вінця.
Напившись вдосталь злого трунку,
Народ знедолений стогнав,
У революції рятунку
І долі кращої шукав.
І кожен вірив,що руїна
У сад квітучий перейде,
І стане іншою Вкраїна,
Новою зіркою зійде.
А українці гонорові,
Що козакам-дідам під стать
Могутнім полум'ям любові
Усю неправду спопелять.

ІІ

Він був з провінції, з народу,
Один із відданих синів,
Що захищав свою свободу
І тамував у серці гнів.
Він думав нині не про себе,
Не будував далекий план,
Відкритим був для сонця й неба
І розумів його Майдан.
Боровся мужньо із брехнею,
Бо знав, де правда, де брехня.
Злітав орлом понад землею,
Тоді тремтіла «беркутня».
Зі снігу зводив барикади
І бачив серед вражих лав,
Як в гострих кігтях злої зради
Шахтар макіївський конав.
А він тоді сказав до нього,
- Життя прожив ти, наче кріт,
Не знаєш ти коріння свого,
Замкнувся в колі власних бід.
Скажи, невже такої долі
Бажаєш дітям ти своїм?
Життя нужденного доволі,
Нехай живеться краще їм.
Нехай вони у ріднім краї
Достойне мають майбуття,
А зла недоля помирає
В глухій темниці забуття.
І стали слухати й питати,
Ті, що були по інший бік,
- А як того сміливця звати,
І хто той Божий чоловік?
Та він – Майданівець, тай годі
І цим вже сказано усе.
Він правді відданий, свободі,
А в серці, волі стяг несе.
Він звик з дитинства працювати,
Долав біду, нужду і страх,
А Україна – наша мати
Його носила на руках.
Він любить край свій до загину,
Життя віддасть за свій народ.
І просто він така людина,
Яка не прагне нагород.
І не знайти такої сили,
Яка б розрушила оплот,
Щоби йому зламала крила
В стрімкім польоті до висот.
Він і натхненний, і відважний,
Він має праведну мету,
Бо він – Майданівець, він – справжній
Борець за істину святу.

ІІІ

Ми всі чекаємо Месії,
Щоби над нами сонцем встав,
Щоб наші сумніви розвіяв
І шлях нам праведний вказав.
Щоб стежка величі й достатку
Широким шляхом стала враз,
Ми згідні все почать спочатку,
Без недовір'я і образ.
Ми щиро молимося Богу,
Збираєм Віче день при дні,
Щодня торуємо дорогу
Й нові складаємо пісні.
Ми всі чекаємо терпляче,
Благання стогоном ячить,
А матері щоночі плачуть
І свічка пам'яті горить.
Коли ж прийде спаситель віщий,
Народ наш виведе з біди,
Бо ж був Мойсей, він знав навіщо
Свій люд пустелею водив?
Були ж і Байда, і Бандера,
Шевченко був і Чорновіл.
Тепер нема – одні химери
В склепінні сірих міст і сіл.
О, якби зараз нам такого
Нащадка славних козаків,
То ми б повірили у нього,
А він би нас вперед повів.
Усі б його зустріли радо,
Він би для нас рятунком став,
Та щоби щеплення від зради
Отой новий Месія мав.
Щоби був правді вірним свято
І не належав сам собі,
О, як ми хочемо багато,
Які ж ми грішні, далебі.
Чужі рахуємо провини,
Йдемо неправді на поклін,
Даємо серця половину,
А ціле хочемо взамін.
Живуть між нами ще потвори
І заздрість, і зловтішна гра,
Від того наше спільне горе
І криза мудрості й добра.
А той Месія є між нами,
Що кривду викрив не одну,
Він вірить в душ величні храми
І в Україну осяйну.
Він той Майданівець, впізнайте
Його в стотисячній юрбі,
Йому жалі свої звіряйте
І вірте так, немов собі.
Він є, не вигадала, люди,
Бо я знайома з ним сама,
Бунтарський дух його повсюди
Народ за правду підійма.
І не страшні йому кайдани
І в шквалі куль прощальний час,
Мов Прометей з вогню він встане,
Прийде до кожного із нас!

Обшарська Раїса, Тернопільська обл., м. Чортків, 49 років

Я - українка

Я - українка! І я горда цим званням!
Іду. Пишаюся. Заквітчана барвінком
Моя душа. І прадідів земля
Веде мене в майбутнє. На хвилинку
Я зупинюся, щоб напитися життя
З криниці, щоб набратись сил від сонця,
Відчути серцем пісню солов'я,
Спіймати долю у свої долонці.
Я - українка! Це моє ім'я!
Моє покликання! Моя болюча туга...
Ступаю боса... Зорана рілля
Димить у полі під залізним плугом.
Цвіркун скликає гучно на обід,
У пелюстках квіток бджола працює.
Я хочу відродити славний рід,
Де мир, любов і щастя запанують!
Я - українка! Горді куполи
Повстануть брамою. Земля моя священна
Воскресне з першим паростком з землі.
Повстане. І вогнем благословенна,
Очиститься, умиється від сліз,
Відродиться, вдихне на повні груди.
На сцену гордо вийде з-за куліс!
Я - українка! І ніколи не забуду
Цього звання!..

Пробудження Кобзаря

Здригнулася у Каневі земля:
Кобзар прокинувся, і вже йому не спиться...
Під берегами сивого Дніпра
Він на коліна впав до Бога помолитись:
"Моїм думкам Ти спокою не дав!
О, Боже, Ти за що мене караєш?
Невже Ти хочеш, щоб я людям нагадав?
Невже на це мене Ти знов спіткаєш?
Щоб ті слова, що билися колись
У грудях, знов з'явилися на волю,
Щоб сила у думках і волі міць
Плекали щедро українську долю...

Молюся, бо вся правда у Тобі,
І сила вся, і воля - все єдино!
Іду на Київ. Там моя душа.
Я завжди був Вкраїні вірним сином."

Промовив, і затихло навкруги,
Так стало тихо, наче все поснуло.

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Цю землю мир і щастя оминули?

Я бачу, що розруха тут і там:
Села немає, всі хліви розбиті,
Ліси в смітті, а на полях бур'ян,
Будівлі... та дахами не покриті...
Всі люди злі, обурені життям.
Надія є, та справдження немає.
Іду на Київ, може краще там,
Бо душу ця картина розриває..."

Прийшов. Стоїть. Весь Київ у вогні...

"Спинися, Боже! Лихо мені, лихо...
Невже привів мене сюди у час війни?
За що моїм очам така от втіха?"

"Прокиньтесь, люди! Ви ж усі одне!..
Навіщо постріл серце розриває?!
Ви - українці всі! І це святе!
І в єдності лиш сила розквітає!
Спиніться, люди! Разом до мети!
Нехай "пани" вимолюють прощення!
За грати! На тортури! Навесні
Нехай не буде їм благословення!

Ви винні всі, хто дав чіткий наказ!
І ті, хто промовчали! Всі ви - вбивці!
Не змити кров... не висушити сліз...
Брудна вода тече у цій криниці...
Небесна сотня вартою стоїть!
Повірте, вони тут ось біля мене!
Вони були, щоб правду відродить,
Вони були, та вже їх не повернеш...

І вам, прийдешнім, буде хай закон:
"Людина - то найвища в світі цінність!"
І люди ці, яких лилася кров,
Вони для вас дали таку можливість.

Тепер при владі! Здійснюйте думки
Свого народу, і йому во благо!
Ви - виконавці, не керівники!
Бо ми - народ, який не знає страху!"

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Моє Ти серце знову розтривожив?
Пройшли роки, минулися віки...
А спокою нема... За що, мій Боже?"

"Ти - син країни! Ти - її душа!
Слова твої - то влучний в серце постріл!
Вони почують! Подивись! Весна
Уже новий лаштує в світі простір!.."

Я - Україна

Я розриваю синій небосхил...
Куди летіти?.. Бог один лиш знає.
Я – білий ангел, що летить без крил.
Я в серці маю те, що не згасає.

Кайданами закута навіки,
Моє ім'я священне – Україна!
Та ж хочеться від себе утекти,
І хочеться не впасти на коліна.

Розп'ята, я крокую по життю,
Зав'яли у вінку моєму квіти,
Моя душа відкрита каяттю,
Та хто ж навчить, як після смерті жити.

Лечу у неосяжну височінь,
Де темна ніч мій смуток приховає.
Я – Євшан-зілля, степовий полин.
Я в серці маю те, що не згасає!

І те, що не згасає, буде жить!
Нездолана, незборена до краю,
У воскресіння вірю світлу мить,
І сонця промінь в серці відчуваю.

Заклятих не боюся ворогів,
Незламний дух мій смуток приховає,
На сповіді очищусь від гріхів,
Вогонь свободи знову запалає.

І вірою оспіване життя
Залежність незалежністю замінить,
В людських серцях воскресне каяття,
І дух свободи зло вже не зупинить.

Лук'яненко Катерина, Сумська область, м. Ромни, 25 років

Вербні джерела

Верба в Україні є символом
її чарівної природи і трагічної долі.
З народного писання

Безкінечні степ, запорізька гребля,
Безкінечні рід, прадідівська кров...
Як бійці з імли, поставали верби –
Вартові Землі стережуть Дніпро.

А покрай ріки – цугом – їх коріння,
Сплетене щорік тисячами вен.
В вербницю вони гомінким цвітінням
Провіщають нам небо громове.

З деревних порід – перші одягають
Листяне вбрання, й кобзи з них такі, –
До сих пір гудуть в кобзаря Мамая,
Гру перейняли – наші козаки.

Бачте, угорі воронова зграя,
Й берег хижий звір жадібно гребе?..
Кожного із нас вщерть вони лякають:
Ті – дзьобаті, злі, той – повзе, реве…

Видворю страхи хльосканням вербою,
Жахи прожену в підвербовім сні.
Замалюю біль новою строфою,
А тепер, лихий, спробуй, дожени!

Під вербою сни, що були з кошмарів,
Обертаються у казковий флер:
Корінці знайшли в водоноснім шарі
Джерело надій, життєдайний нерв.

Вгору, крони всі, ширше, вербогаю!
Віття, прямо йдіть, вліво і цабе!
Та живи повік, наш одвічний краю,
Соки верб дзюрчать, живлячи тебе!

Родинні прізвища

У кожного із нас в роду були усі –
Монголи, греки, росіяни і євреї.
Але неспинно мерехтить в пітьмі-крові
Вогонь споріднених вкраїнських Моісеїв.

Музично-лагідно бринять навік склади
Їх прізвищ із закінченням
на «ко» і «енко»:
Батьки Вітчизни і її дочки й сини –
Сірко, Франко, Шевченко, Лисенко, Руденко*.
___________________
^{* Дівоче прізвище матері автора – Руденко.}

Хочеш, заспіваю?..

...та вставайте,
кайдани порвіте...
Т.Г. Шевченко. «Заповіт»

Хочеш, заспіваю нашу пісню –
Голосно, щоб за горами чути,
Дзвоном гнівним, вільним і розкутим
На Майдані збуреного міста?

Хочеш, заспіваю нашу пісню
Голосом осіннього прозріння?
Й золотом нового покоління
Спалахне нарешті сад-Вітчизна:

Над бруньками-рухами просвіти
Ранок буде завжди рожевіти,
Величчю молитви нині й прісно

З'являться у муках росту діти –
Паростки живого Заповіту!
...Хочеш, заспіваю нашу пісню?..

Васіна Олена, м. Дніпропетровськ, 63 роки

***

Я знаю, що таке війна.
Я чула заклики: «Свободу»!
Як дивно бачити життя,
Таке важке, таке турботне…

Як просто хочеться заснути,
І бачити барвисті сни…
І до коханого прилинути,
Відчути дотики руки.

Але на дворі знову кулі,
І чути постріли гармат,
Молю мій Боже, всі ми - люди,
Врятуй…але не знаю як…

Шеховцова Тетяна, м.Сніжне, Донецька обл., 20 років

Балада про матір

Присвячується матерям, сини яких загинули у війні 2014 року

Проводжала у дорогу сина
Пізньою весною стара мати.
Мов востаннє, пригорнула ніжно
Свого сина, а тепер – солдата.
І тремтячими старенькими руками,
Що так пахнуть хлібом і землею,
Одягала хрестика на шию
Синові з таким благословенням:
«З Богом, синку, мій ясний соколе!
Як же важко тебе відпускати,
Але зараз ти потрібен дуже
Тій, котру повинен захищати.
Тій землі, стежинами якої,
Ніжками збирав ранкові роси.
І сміялись волошкові очі
В золотавих кучерях волосся.
Ти ж у її серці народився,
В її лоні набирався сили.
А тепер ворожі, злії орди
Ці святі місця заполонили.
Топчуть, нищать, палять і плюндрують,
Кров'ю омиваючи могили,
Наших предків, що колись так само
Українську землю боронили…
Тож іди! Іди, моя надіє!
Не жалій життя для України!
А як зрадиш… не вертай додому…
Хай сира земля тебе поглине…
Чуєш, синку?..» Й залилась сльозами.
Із грудей ридання виривались.
«Я не зраджу! Мамо, прощавайте!
Вже пора…», - ось так і попрощались.
День минув. За ним і другий…третій…
Час змінив свій лік уже на тижні.
А старенька мати все чекала
І молилась: «Господи Всевишній!
Захисти, спаси мою дитину!
Вбережи від ворога лихого,
Порятуй нещасну Україну -
Рідну землю від усього злого…»
Скільки сліз спливло вже й не згадає,
І ночей недоспаних без ліку.
А від сина ні листа, ні слова.
Хоч би з пташкою послав про себе звістку.
Все нема й нема… А прийде вечір,
Мати вже чекає на порозі.
Може він знесилений, голодний
Вже десь недалеко, вже в дорозі.
Так небога раптом задрімала,
Під покровом зоряної ночі,
Заколихана піснями соловейка…
Враз відкрились материнські очі.
Бачить ненька в місячнім сіянні
На порозі постать свого сина –
В жовтих кучерях тріпоче теплий вітер,
Рідні очі волошково-сині.
«Синку! Ти прийшов! Ти повернувся!..», -
Мати кинулась в омріяні обійми.
«Та невже тебе я дочекалась,
Рідний сину, любий мій, єдиний!».
Обіймала, пестила, вмивала
Слізьми, що не виплакала й досі.
Ну а він ще не зронив ні слова…
«Що ж у тебе синку у волоссі?
Що за дивна квітка там розквітла –
Наче кров, червона ружа дика.
Погляд, колись лагідний і теплий,
Став холодним і таким безликим.»
«То не квітка, рідна моя нене,
І не рук дівочих подарунок.
Це – ворожа куля, що хотіла
Віднайти собі новий притулок.»
«Сину! Сину! Як же так? Ой, синку…»,
Крик здавив їй груди, розум, душу.
«Як же так? Тобі ще жити й жити!
Я ж тебе віддати смерті мушу!
Ти ж один у мене, милий сину…
Хто ж мене до старості догляне?
Хто прикриє після смерті очі?
Хто в могилу проводжати стане?».
«Не журіться, мамо, якось буде.
Ви про мене лиш не забувайте.
Я живий і житиму! Люблю Вас!
Дякую, рідненька! Прощавайте!..»
Кинулась за ним, а він розтанув,
Як туман, який зникає зранку.
«Синку!..», - і од сну вона проснулась.
В той же день принесли телеграму:
«Син Ваш став Героєм України
І його чекає нагорода,
Та уже посмертно – він загинув…
У бою за волю і свободу…».
Ще якісь слова про біль утрати,
Співчуття (усе як і годиться).
Та уже несила розібрати,
У сльозах слова розмились, лиця.
У очах темніє. Серце рветься.
Іще мить і в ній життя погасне,
В голові луна остання фраза –
«Я живий…», - дзвенить так гучно, ясно.
Світ завмер, земля пішла по колу,
Але хтось їй не дає упасти.
«Мамочко, тепер я буду з Вами…»,
Ніжний голос чується неясно.
Темнота… І скільки так тривало
Знає час і… карооке диво,
Що, мов Ангел, припада до неї
І шепоче: «Лиш тримайтесь, мила!
Біль мине, ми все переживемо.
Ви ж для нас повинні й далі жити.
Він живий… живе в моєму лоні
Син його - його слід на цім світі».
Встала мати, і в душі у неї
Радість, і журба переплелися.
Син живий – і він разом з нею!
В цій дитині знову відродився.

***

Пройшли літа… Її старенькі руки,
Що свіжим хлібом пахнуть і до нині,
Волосся пестять жовте, як колосся,
Їй з вдячністю сміються очі сині…

Гайдук Леся, м. Борислав, Львівська обл., 26 років

Ангел небесної сотні

У чорну хустину вдяглася моя Україна
Квітуча й красива, вмивається, бідна слізьми,
Який біль у серці, коли ти хорониш дитину,
А їй би ще жити, любити, рости і цвісти.
Коли я маленьким, вкладався тихесенько спати,
Матуся співала мені українських пісень,
У кожнім рядку, я чув щире слово любові,
І вчила та пісня любити свій край і людей.
Не раз мама мріяла: виросте любий синочок,
І тихо над ліжком співатиме внукам вона,
Та мрії усі, усе те, що так ніжно любила
забрала жорстока і сповнена болю війна.
Тепер лиш крізь сон, у мареві тихої ночі,
Я прийду до тебе у сні, посміхнуся й піду,
Щоб ти не тужила, слізьми не вмивалась, голубко
мені тут так добре, я з неба тебе бережу.
Я вдячний тобі,що навчила любить Україну,
що я не боявся, у бій проти ворога йти,
за те,що в мені, ти вільну відкрила людину
Таким мене в серці своїм назавжди збережи.

Молитва до Бога

О Господи, прошу, допоможи!
Дай сили все здолати, страх перемогти,
Дай мудрості повірити собі,
не зупинитися в житті на пів дорозі,
і рук не опустити на порозі чогось нового,
і незвіданого досі.
Прошу, про мене Боже, не забудь,
коли складатиму я свій важкий екзамен,
коли не знатиму кого й за що люблю,
коли стоятиму на перехресті долі тоді,
не залишай мене мій Боже!
Повір мені, коли проситиму прощення,
не у церквах із золотими куполами,
а в чистім полі, десь під небесами,
чи у старенькій хаті з образами...
я, говоритиму до тебе лиш думками,
лише сльозами, що вмивають душу...
блаженну тишу й словом не порушу.

Караванська Ольга, м. Тернопіль, 35 років

Людяносте, де ти?

Пам'яті всіх полеглих та Богдану Заваді, який собою затулив побратимів на війні.

Бідненька моя Україно,
Матінко-ненько рідненька,
Як тобі важко в руїнах,
Як твоє плаче серденько.
«Синку, синочку, герою,
Не думала я й не гадала,
Що доведеться собою
Тобі закривати маму…»
Ось ти ідеш, усміхнений.
Вітер щасливий співає.
Сяєш юнацькими мріями.
День, наче сад, розквітає.
Раптом війни потвора
Виповзла з пащі друга.
Зрада його – потворна.
Ну а душа – зміюка.
Ти іще вірив, синку:
Друг схаменеться. Схибив!
…Тільки волошки сині
Вирвав скажений вибух.
Падали хлопці в вічність.
Кров'ю земля вмивалась.
Від України мами
Діти ішли навіки.

Вогонь тебе оточує, мій рідний.
Вже рота в реві рваного вогню.
І ви ще не обстріляні, наївні,
У чесну іще вірите війну.
Між вами сидів зрадник кароокий,
Пив каву в синіх паузах боїв,
Й тихенько продавав життя і спокій
Підступним ворогам, твоїм й моїм.
…А дуже рано, в сірості світанку,
Розпачливо завили небеса.
Із «Грaдів» - град вогню. Ревіли танки,
Криваво розривалася краса.
В ту мить не думав, соколе, про себе.
Удар прийняв. В безжальному вогні
Ти друзів затулив тремтливим серцем,
Сам на шматки криваві розлетівсь.
Поміж дзвіночків голова лежала,
Рука стирчала з чорних васильків,
Із місива кривавого кричала
Душа солдата в пекло це без слів.
…А матері чомусь в ту ніч не спалось:
Примаривсь босоногим у житах:
Біжить, сміється. Сонечко з ним гралось,
Ховало сонценятка в колосках…
…Нема тебе. Але часинку виграв!
Зібралась рота з силами – і в бій!
«Ура!» в кривавих спалахах летіло.
Осколки рвали жили з рук і з ніг.
Земля горіла, звуглювалась. Темінь.
І чорна кров лилася із життя.
Росіє, «братом» кликала тебе я.
За що спалила золоті жита?!
…Гукнув хтось: «Він закрив усіх собою.
Снаряд в собі спинив. Нас врятував.»
І вчулося страшне: над полем бою
Полеглим колискову хтось співав.
Це Україна! Мати-Україна
Тужила за синочками своїми,
ридала на весь Всесвіт Україна,
Дитиночка їй кожненька боліла.
Кричала: «Враже, зупинись! Не цілься!
Хоч зараз кари Божої побійся!»
…Та цілився у спину зрадник підлий
У брата, у сестру, і в матір рідну.
Вже ворог не хова криваві руки.
Регоче, як садист, над рваним трупом.
Хитається планета від розпуки,
Горять міста, від болю стогнуть луки.

- Росіє, зупинись! – Європа просить.
- Росіє, зупинись! – кричить планета.
- Синочка вбили! – матінка голосить.
Повстало людство:
- Людяносте, де ти?!
Світ згуртувався:
- Україна гине!
- Спиніть війну! – наказує нам Всесвіт.
Учора вбили України сина,
Сьогодні – тризни божевільний регіт.

***

Прошу тебе, не важчай, бідне небо,
Гуркотом тривожних літаків.
Не наповняйся смородом. Не треба
Криваво-чорних, розпачних слідів!
Пульсує тиша, як перед інфарктом,
І серце у тривозі груди рве.
В дитятка завтра вже не стане татка…
Душа, як тур поранений, реве.
А велетень війни залізний гупа
По пшеницях і сонячних гаях.
Ані плачу, ані вмовлянь не чує –
У нього кров в провалених очах.
І пада юність, сильна і прекрасна,
В останню мить з усмішкою любить.
І важчає сльозами неба чаша.
Дощі і зливи, досить голосить!
Знак оклику вогненний – спалах смерті
У знак питання матінки-землі.
Хоч обіймай соколиків померлих,
А хоч кричи – у світі, як в труні.
Волосся на собі рве мати сива…
«Ох, синку, чи ж була я молода?
Яке то щастя – як тебе носила!
Убили! Стала прірвою біда.»
Не важчай, небо! Люди, схаменіться!
То ж молодь гине, завтрашнє, любов!
Солдатику чужий, постій, не цілься
У братика свого! Невинна кров
Так неслухняно ллється, просякає
У чорнозем, живий червонозем.
У війнах благородства не буває.
У них останній промінець помер.
І темрява повзе криваво, важко
Попід свинцевим небом, наче ртуть.
О людоньки, одумайтесь, будь ласка!
Дітей на розстріл нелюди ведуть!
Як без синочків їстоньки і пити?
Для чого дихать?! Україно, мов!
Ох, крадіям хотілося пожити:
І плюндрували, й проливали кров.
В синах свята повстала Україна
За правду, за любов і за красу.
Не розростайтесь розпачем, руїни!
Яку вже сотню Ангели несуть?!
Прошу тебе, не важчай, рідне небо!
Солдатів душами не важчай! Пожалій!
«Життя одненьке, берегти ж як треба..!» -
Казала ніжно мамочка мені.
Кому ж замало неба і землі?!
Під кулями, із сонцем на крилі,
Курличуть, кличуть в пісню журавлі…

***

Злітайтеся в мій сад,
зірки і птиці,
Всідайтеся безпечно у гіллі.
Осяює вас Місяць яснолиций.
Дозвольте привітати вас й мені.
Взяла б я кожну зірку у долоні,
Як світлячка з таємності ночей,
Птахів би огорнула я любов'ю
В квітучім саді маминих пісень.
Тут ходить Місяць
поміж груш і яблунь.
Він кроки мого батька пам'ята,
Який цей сад
плекав під небесами...
Тепер і він
зорею проліта
У сад надій,
у серце України.
...Калина розпишалась, як весна!
Таке все рідне в єдності родинній
Над берегами вічного Дніпра.
Як пахне сад!
І кожна квітка – зірка
У солов'їній казочці тремтить.
Гудуть джмелі.
А я така щаслива
Красу цю відчувати і любить!
Заходьте, гості,
у мою оселю:
Сузір'я і галактики
й світи.
Он їжачок, –
розкаже вам про землю, -
Джерельну,
в пшеницях й садах веселих,
Яка вам буде
зіркою світить.

Козлова Олександра, с. Військове, Солонянський район, Дніпропетровська обл., 62 роки

Небо над Майданом чисте

Як же хочеться жити!
Браття, простіть. Відпусти.
Долю й Бога не перехитрити.
Браття, простіть, мила, і ти прости.

Небо над Майданом синє, чисте.
Лиш копіть диму покублилась ввись.
Душа в тій копоті спинилась,
Лишилась мить - роззирнись.

Вогонь, вугільно, чорно, страшно.
Криваві плями. Немає часу для сліз.
Гучно, моторошно й лячно.
Душа просилась з раю вниз.
Лишилась мить – роззирнись.

Води потоки, кулі й шини.
Немає болю, все є біль.
Попелу сніжинки білі,
З-під них не видко барикад вершин.

Як же хочеться жити!
Вдих, останній вдих.
Небо над Майданом чисте.
Лишилась мить…

Україні

Моє серце живе серед степу,
Й там де вітер летить з полонин.
Там де чути шепіт смереки
Й хори дзвонів линуть з долин.

Де Дніпро могуче ридає,
І гора підіймається ввись.
Де кобзар життя сповідає,
Й козацькі могили простяглись.

Де небо кричить громами
Й шепоче житом земля,
Де проросли з крові маки,
Де потом просякла рілля.

Сіренко Лідія. Київська обл., Бориспільський район, с. Гора, 24 роки

Я завжди, Україно, в серці з тобою…

… а я вже спокійно можу іти на війну…,
по собі, надіюсь, лишив уже спомин…
Помирати не хочу, але як помру,
то за рідну країну й її передзвони…

У полях, ще блукатиме вітер стокрилий,
а в лісах, ще звучатиме спів солов'я…
Я повернусь, або буду безсилий,
та пам'ятатиму завжди твоє ім'я…

Я не хочу, не хочу до рук брати зброю,
не хочу вбивати прицільно й наосліп…
Я завжди, Україно, в серці з тобою…
Хочеться миру, а не йти на обстріл…

Волинянам під Волновахою

Прощавайте мої волиняни,
там де ви, вже мовчить Україна…
Рідний край зажурився із днями,
похилилася в лузі калина…

Від життя не лишилось нічого,
а там вдома, чекають на сина…
Більше ніколи біля порогу,
не зупиниться тато ні на хвилину…

Не вистачає слів, лиш клубками
у горлі сльози, дихати важко…
Не прийдете до хати стежками…
Вічна пам'ять моїм волинянам…
пробачте ...

Хлопцям, що загинули в ІЛ–76

Спочивайте з Богом, українські солдати…
Хай Вам посміхається небо безхмарне,
ми будемо завжди про Вас пам'ятати,
та на серці так важко залічити рани…

А я на ніч молюся, щоб все було краще,
зі сльозами в очах збитий згадую ІЛ…
Ну чому саме так, ну чому не інакше,
ну чому так багато солдатських могил…???

Ви уже там, де янголи і херувими
на небі…, і під вашими крилами ми…
Не забудьмо про тих, хто так рано загинув
за свою Україну… на підлій війні!

Дякую Вам солдати…

Матвійчук Юрій, Рівненська область, м. Острог, 24 роки

Моє Придніпров'я

Моє Придніпров'я, мій край волелюбний,
Овіяний славою тисяч людей,
Ти – серце країни, яскраве минуле
Історії рідної, нації всей.
Руками твоїх працьовитих героїв
Творилась могутність минулих часів,
І в завтрашній день зазирнути сьогодні
Ми завжди спроможні на злість ворогів.
І зараз, у саму запеклу годину,
На смерть відсилаєш найкращий синів,
Щоб бились за правду в своїй Батьківщині –
Хай їх захищає лиш праведний гнів!
А згодом наш мирний народ розбереться
Хто справді в Украйні за волю стояв,
І місце почесне назавжди знайдеться
Усім, хто мільйонам життя врятував!

Дирін Ілля, м. Дніпропетровськ, 12 років

Астрологам та пророкам…
(що слугують агресії)

Пророцтва, ниць! Ковтайте свої зорі,
Намотані на котушки жалів.
Сузір'я скручені в клубки вже хворі
На кров, на смерть, на множення нулів.
Гордієвим вузлом зав'язані дороги
Із витоків Праматері Землі.
Нектар прокис. Лишились монологи
Багатством, владою та славою хмільні…
Пророцтва, ниць! Викручую їх мокрі.
Із ними розум б'ється на ножах.
Зволожений брехнею віщий окрик
Бруднить одвічний наш Чумацький шлях.
За пазуху сховаю його святість,
щоб там зігрілась, висохла від мук,
Вогонь спитає всіх, чи винуваті?
Кому вкладали зброю ви до рук?
Буває… Скаче скверна не самотня…
Нехай відмолить нас конвалій дзвін.
І там, на небі наша, ой, чи сотня…,
Що душі нам підводила з колін.
Вкраїна вийде в шатах із поезій,
Із мрій, думок, що сплетемо їй ми.
Пророцтва, ниць! Ви, виродки амнезій.
Від вас, незрячих Боже борони!

Дід Дуб
(Дубові Максима Залізняка присвячується)

Старезний сивий дуб схопив гілками небо,
Закрючився у них, і спрагло п'є весну.
Cерпанок cнів її — то дідові плацебо,
Пухлини дум сумних промінчик полоснув…
Порепаним чолом торкнувся дуб до хмари…
— О, скільки вже віків нанизано на спис,
О, скільки чув він слів бунтарських і зухвалих…
Дуб схвилювався знов, як це було колись.
Невже збудивсь той день!? За волю битва буде?
Почув, як під людьми, зростає мурава…
Розправив гордо він свої могутні груди,
І радість небеса на клапті розрива.
Гай, гай, коли було! Одвічні ці окови!
Ще гайдамацький клич будив землицю цю,
Текла вода свята, замішана на крові,
По грудях, по старих, раменах і лицю…
Сам Залізняк із ним, було, спина до спини…
Тепер йому старий – довічний побратим.
Вчувається здаля: десь журавлино лине
Той гайдамацький клич. Вимолює світи.
Пророки з дуба міць святу завжди черпали,
Було тут… Ой було… Стомивсь Холодний Яр…
Та волю у гілках вигойдував з опали,
І посміхався дуб по-батьківськи з-за хмар.
Дід дуб мов світ старий. Підсліпувато зирить
І недовіру ще ховає за кору.
Благословляє світ нам волею і миром.
І розпускає лист, мов істину стару.

Колискова

Чом не спиш, моя дитино,
Чом не спиш?
Чуєш, котик поза тином
Мне спориш…
Чорний-чорний йде гульвіса-
Муркотун,
Котить місяць із-за лісу
Мов кавун.
Треться спинкою об хмари –
Іскри в ніч
Зірочками пострибали
Навсібіч!..
Сиплять зорі сни медові
На дахи,
Ловлять пазли кольорові
Дітлахи.
Прилетів твій сон пухнатий –
Здоганяй!
В ньому мама, рідна хата,
Рідний край…

Бонь Наталія, Черкаська область, м. Золотоноша, 58 років

Відчайдушна надія

Убили маленьку мову. У Звіра виросли ікла.
Байдужі зітхнули: «Так, чудес не бува.
Слабких світ вбиває – ми вже до цього звикли,
Тож мови вмирають – так, як вода й трава».

Романтики строго дивляться в очі Долі,
Вдягнувши вбрання жалобне. А Час летить.
Йому всіх шкода: і дурнів – вони в неволі,
Й розумних – вони поніміли від самоти.

Вбивають людей, і мови нещасні гинуть
У війнах жорстоких, тихих… Життя – не гра.
Лиш мудра душа впізнає свої провини.
Які ж-то серця в шаленців, що нищать Храм?!

А мову не вернеш. І немовля окрадене
Вже зна, що слабким і вбогим у світ іде,
Бо смерть його мови стала найбільшою зрадою
Батьків нерозумних… Полює Зло на людей.

Чиясь безталанна мова рида за обрієм,
А я українську – рідну – до серця тулю.
Повзе небуття у світ отруйною коброю,
Щоб вкрасти у мене право на абсолют.

Та я не скорюсь. Я з клітки втекла до Храму,
Бо вмію розгадувать загадки хмар і Ярила.
Я вірю Творцю. Вчорашні розлуки й драми
Уже не болять – я зброю із них створила.

А може, воскресне мова? Втече з полону Аїда?
Так хочеться світ зцілити! Хтось каже: «Пізно».
Ні! Хлопчик-Дніпро вже став сивочолим дідом,
Але не втомивсь нести нам у хвилях Пісню.

Літаю з вітром понад Майданом…

Скажи, Вкраїно, що буде потім,
Коли затихне звитяги марш? –
Зітхає серце, і я в скорботі
Разом із вітром лечу до хмар.
Це вже не сон – це з собою сварка,
Я не вірю своїм сонетам.
Немає сили «тримати марку»,
Я ховаюся в тінь комети.

Літаю з вітром понад Майданом.
Хтось шепоче: «Тепло стає».
Так, я вчорашньою вже не стану,
Горда Муза на сполох б'є.

Я хочу кинуть прокляття в спину
Отим зрадливим, сліпим, німим,
Що прикували мою Вкраїну,
Як невільницю – до пітьми.

І знаю, що не піду, не поїду
Я від неї – зрослися венами.
Блукаю світом, немов сновида,
Когось дратую сумними рефренами.

Якщо сьогодні я не померла –
Ще років триста слова кресатиму.
Чекає Судного Дня і Дніпро, й Говерла.
Думки розпались на атоми.

Сказали янголи дітям і зорям,
Що знаменний Час вже настав.
А вітер знає – співати з горя
Й мовчать від радості – це висота.

Оті розвеснені, вільні й щирі
Юнки, хлопці, жінки й дідусі
Уже збагнули, що ігри звірів
Державу нищать і нас усіх.

І це не жарти, не просто криза.
Ми – заручники дикунів.
То що ж казать про натхнення бризи!
В чистих душах – печаль і гнів.

Мені промовили зорі строгі:
«Це початок. І він – важкий.
Та далі зцілення буде, і духом вбогі
Вжахнуться з себе. Голос Ріки

Підкаже людям, що правда й воля –
Не порожній звук на землі.
Без них і меч, і молитва – кволі,
Тому й не варто диких жаліть.

Творець вам дав і життя, й свободу,
То чому змаліли ви так?
Цікавлять вас лиш розваги й мода.
Чом же цвіт пізнань обліта?»

Майдан мовчить. Може, це питання
Страх його спалило дотла?
Моя скорбота, зловісна й рання,
Вже в щілину часу втекла.

Дивилась ніч у мої зіниці,
Я молилась – вперше – за світ.
Чиясь пустеля знайшла криницю,
Хтось Пегасу мовив: «Привіт!»

А я незчулась, як вітер гордий
В руки дня мій смуток віддав.
Я чую знову надій акорди.
Це – початок.
Час – не вода.
Люди! Час – не вода.

Українська нірвана

Що за епоха: Венера в Сатурні,
Правда – в тумані, багатство – у дурнів.
Мало шедеврів, багато реклами,
Лицар і змій обмінялись тілами.

Батьківську ниву нам ліньки орати,
Матері брешем, цураємось брата.
Хто ж ми, вкраїнці, у рідній державі?
Наші клейноди й серця – не іржаві.

Нащо ж ми прагнемо жити впівсили?
Так, ми квитків у цей світ не просили.
Що буде завтра? Втечем на Багами?
Сум наш стоїть між двома берегами.

Нами забута, палає калина.
Люди! А може, лишилась хвилина
До небуття, до імли, до прощання!
Море зруйнує палаци піщані.

Шкіриться Цербер у царстві Аїда.
Хай йому грець! Я нікуди не їду.
Зірка Вітчизни моєї не згасне.
Чуєш, Вкраїно: спинись, ти прекрасна!

Ролі невдах ми втомилися грати.
Сниться мені: Сулима йде на страту
І посміхається... „Батьку Іване!” –
Кличу, прокинувшись. Вийшла з нірвани.

Федько Наталя, м. Дніпропетровськ, 27 років

Козакам України

Русь Київська, державо славна,
Багата силою й добром,
Народом щедрим з давен-давна,
Майстрами, різним ремеслом...
З тобою знані королівства
За честь вважали справу мать,
Чи за столом святковим сісти,
Чи силу ратну в поміч звать.
В руках козачих дужих, вправних
Несли «роз'яснення » в ребро
Мечі Гатила (Аттіли) в битвах славних
Мов блискавиці над Дніпром.
Пихатий Рим, тебе пізнавши,
Схилив пригнічено чоло,
Олегів щит собі придбавши
Як знак про руське ремесло.
Всі половці і печеніги,
Хазари, турки, татарва...
Всі їхні підступи й набіги
Зотліли й сліду їх нема!
А от же ж! Як тебе згубила
Гостинність щедра русичів...
Варязька хитрість підкосила
Коріння київських князів,
Аскольда й Діра підло вбила
На Кия стіл варяг щоб сів.
Від того часу хижий Рюрик
Облудно в кров еліти влив
Жадобу, заздрість і байдужість
До всіх нащадків русичів.
Одне еліту ту турбує:
Де б що загарбать чи вхопить...
Брат з братом люто ворогує,
Як конкурента щоби вбить!
Давно правителі змінились,
Точніш, посади їх оті...,
Але повадки залишились:
Це все ті ж самі лихварі!
Народ при тій еліті стогне,
Ярмо нестерпно спину гне...
Душа кипить, вся гнівом повна:
Коли ж прокляття це мине?!
Тож об'єднайтесь в добрій волі
Щоб захистить на всі віки
Від піни жадібної, злої
Свою Вкраїну, козаки!

Пам'яті Шевченка

«Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями...»
Т.Г.Шевченко

Народився Тарас два століття тому,
Й ще не знала тоді Україна,
Що кріпак, сирота, (що сказати й кому?!.)
Стане гордістю й честю країни.

В дяка грамоті вчився, помиї носив
Та весь час свій він мріяв про волю;
В чистім полі і душу, і Слово гострив,
Щоб позбутись кріпацької долі.

Молодий Енгельгардт як господарем став –
Про кріпацький талант зміг подбати:
Він Тараса в малярню навчатись послав,
Щоб художника власного мати.

Та столиця Росії ще не втратила дух
Декабристів, повішених злісно,
Тож Тарасові мрії від Брюллова рук
В лист свободи формуються спішно.

Та не відчув Шевченко волі
В Росії царській кріпаків,
Бо син народу, що в неволі,
Змиритись з панством не хотів.

Він таврував тюрму народів,
Російських друзів поважав,
Панів (фальшивих лібералів)
Й родину царську – зневажав.

Як у пана служив чи у війську страждав,
Чи писав про колишні події –
Все життя наш Тарас тверду впевненість мав,
Що Вкраїна – раба для Росії.

Як багато пролито на схилах яруг
Задля волі козацької крові,
І могили високі постали навкруг
Для народної кращої долі.

Тому, «пригорнувшись до рідного слова»,
Нагадав я Шевченка слова
Про «любов» москаля і зрадливу обмову,
Що до горя і крові нас завжди вела.

***

«...Пригорнувшись душею до рідного Слова...»,
Обігрій його сонцем, що сміється в жнива;
Хай звучить воно в пісні, хай розквітне з ним Мова,
Бо живе поки Мова – Україна жива!

Та історія людства красномовна мов повість:
- Не одне лише Слово державу трима;
Ще потрібна і Сила, ще потрібна і Совість,
Ще й народ свій любити мала б Влада сама.

Ми вже мали Державу могутню ще здавна,
Що Руссю від Києва знана була;
Багата і сильна, і воями вправна,
І слава державі тій світом гула.

Та жадоба влади і розбрат князівський
Монголам прийдешнім ту землю здали;
Здали на поталу й грабунок нелюдський,
І Київ величний з землі геть змели.

Відтоді століття минули похмурі
Аж доки наш Київ збудовано знов;
Тримаючись міцно, мов дуб під час бурі,
Розправив він спину й позбувся оков.

Тому, пригорнувшись до рідного Слова,
Людино, не втрать свою душу просту!
Коли ж задля Влади ти й в пекло готова -
Ми втратимо знову Державу оту.

Отож, замало Слова, браття любі!
Потрібно б переглянути й Мету:
Про владу й гроші мріємо ми грубі,
Чи Україну ми будуємо святу?!

Радутний Володимир, Полтавська обл., Кременчуцький р-н, с. Чечелеве, 72 роки

***

Чи знаєш ти, як я її люблю,
Чи знаєш, як люблю я Україну,
Її природу неповторно чарівну,
Її красу безпрецедентну і єдину.

Чи знаєш ти, як я люблю пісні,
Які лунають серед пахощів малини,
Після серпневої виснажливої днини
Вони звучать із легким вітром вдалині.

Чи знаєш ти, як я люблю поля,
Укриті барвами гарячого світанку,
Не надивитись на багатство це й до ранку,
Отак приліг би, й слухав цю пшеничну колисанку.

Чи знаєш ти, як в нас цвітуть сади,
Запилюють їх бджоли безустанку,
Як сонце сходить на небеснім ганку,
Зорі зникають барви і сліди.

Чи знаєш ти, які у нас ліси,
Якими кронами вони сягають неба,
При погляді на них нічого вже не треба,
Лише вникати в таємничі голоси.

Чи знаєш ти, яка у нас зима,
Якими кожухами загортаються дерева,
Як сонце сяє в лагідній блакиті неба,
Це незбагненна, майже чарівна краса.

Я міг би довго ще описувать тобі,
Яка чудова і прекрасна в нас країна,
Чого лиш вартий запах свіжоскошеного сіна...
Нестримний час немовби завмирає на земній осі...

Мартинюк Андрій, Житомирська обл., м Бердичів, 29 років

***

Дивлюся, Україно, в твої очі,
Що палають гнівом і тривог,
Бо готові рознести на клоччя,
Що зіслав сьогодні для на Бог.

Владу, що загарбала державу,
Притоптала наші всі права,
Сфальшувала історичну славу,
Повернулась до російського совка.

Важко вже повірити на слово,
Ніби ми в Європу вже ідем,
Слово їх мов кукіль і полова,
По їх діях – в Азію ідем.

Я не вірю щоби в Україні,
Знову малороси грали бал,
Щоби хтось ховався десь у сіні,
Вірю – гряне всенародний шквал.

Шквал, що принесе усім свободу,
Європейський мир і благодать,
Щастя Українському народу,
Мудрі нами будуть управлять.

І не піде більше брат на брата,
З миром обіймуться Захід й Схід,
Зникнуть з України вороги закляті,
Ще зааплодує нас весь світ.

***

Україно, молитво моя,
Як слуга Твій стою на колінах
І прошу у Всевишнього я:
«Не пусти в Україну руїну,

Щоб не рвали землицю Твою
На шматки і не гинули люди,
Милосердя зішли нам, молю!
Віднови для нас спокій усюди.

Дай нам мудрості вийти з біди,
В боротьбі і труді без спочину,
Щоб не слухав ніхто сатани,
Тільки думав лише про Вкраїну»

Україно, молитво моя,
Я до Тебе возношу свій голос,
На колінах стою, Твій слуга,
У поклоні до Тебе по пояс.

Яким Степан, м. Дрогобич Львівської обл., 69 років

Роздуми

Нам траєкторію життя
Намалювала пані Доля.
Заручена з терпким буттям,
Блукає десь сестриця Воля.

Не вистачає слів і дій,
Аби збагнути нарікання.
І день спустошених надій
До нас наблизив час прощання.

В одній руці тримаю ліхтар,
У іншій – плаче привид крові.
Та Смертю зроблений нектар
Ми проковтнути не готові.

Сумує небо. Тишина
Не відпускає нас з полону.
Бринить життя жива струна –
Здолаєм перепони!

Втрачена міра

Нас сонця не радують промені,
І квітів аромат вже не чарує.
Ми болем, зневірою стомлені.
Нами нажива керує.

Цінуєм тимчасове, поверхове.
Одвічні архетипи в забутті.
Космічний рівень мислення, панове,
У зародку, у нашому чутті

Втрачена міра дається взнаки.
Хаос сприяє розрусі.
А люди, неначе ті хробаки,
Готові жити в цій задусі

Модель майбутнього в наших руках
Давно пора вже щось робити.
Хай нами керує не жадність, не страх,
А прагнення світле майбутнє творити!!!

Літак Антоніна, Закарпатська обл., Ужгородський район, с. Баранинці, 31 рік

Я – українець

Я – українець, чорнявий, чубатий,
Під сонцем родивсь і в трудах засмаглів,
Вишневий садок насадив коло хати
Весною чекати прильоту птахів.

Я українець чубатий, чорнявий
Від скрипу возами чумацьких шляхів,
В боях не цурався козацької слави,
Піснями пшениці врожай золотив.

Чубатий, чорнявий… Я – українець:
Розум і мудрість від предка зорить.
Мене не здолати – хай знає чужинець:
Із написом ВОЛЯ мій стяг майорить.

Мова жива українська

Коли ти була ще в колисці,
Так свідчить сама давнина,
Древлянок* у спів голосистий
Лунали перлинні слова.

Ти йшла на козацьких шаблюках
На турка вертати ясир*.
Ти лиха дала закаблукам –
Тобою гопак прояснив.

Коли потухали Стожари,
Будила ти гамором день:
Скрипіли із Криму мажари
Розмаєм чумацьких пісень.

Млини українські мололи
Бравурні шляхетські цвеньки*.
Литвин і татарин холонув,
Як чувся їм спів твій дзвінкий.

На призьбі до пізньої ночі
Шевченко наслухавсь хлоп’ям
Про долю нелегку дівочу –
З Катрусею жарт москаля.

Співанок Руданського парость
Буяла над бідним двором:
І з скіпкою чорною зналась,
І з гусячим білим пером.

Взяла від братителів* частку,
Не їм прославлятись одним,
І милість у слові, і ласку,
Щоб корінь слов’янський ріднив.

Нашкрябана цвяхом на тиньку*,
Крізь табори смерті пройшла,
Ти – вища ціни і розцінки –
І в пеклі лишилась жива.

Володарі в безвість зникали,
Никло холопське їх військо…
Ти – вічна! Тебе не здолати,
Мова жива українська!

^{* Древляни – стародавнє східнослов’янське плем’я, яке жило у прип’ятському Поліссі.

* Ясир – бранці, полонені, яких захоплювали турки й татари під час розбійницьких нападів на слов’янські землі.

* Цвеньки – похідне від – цвенькати – розмовляти чужою мовою.

* Братителі – двоюрідні брати й сестри.

* Тиньк – вапняна штукатурка.}
Зі мною будь, моя любов

Зі мною будь, моя любов,
До лісу, що стоїть стіною,
До поля, що тягнеться ген,
До птаха, що над головою –
Лишайся вірною здавен.

Будь ще міцнішою, любов,
До сонця сходу і заходу,
До вітру, що несе весну,
До жінки, гарної на вроду.
Любов, без тебе я умру.

Палай вогнем, моя любов,
До милих діток, до онуків.
За милу душу я прошу,
Не покидай, поки розлука
Мене не ввергне в темноту.

Ще будь палкішою, любов,
До серцю милої країни –
Де народився, де живу:
Не проживу без України.
Не потухай, любов, прошу.

Коли вже немічним я стану,
Байдужим стане все мені,
(Не хочу мати таку славу),
Благаю, при останнім дні
Не полишай мене, любов.

Нізовцов Михайло, м. Котовськ, Одеська обл., 63 роки

Що буде завтра?

Дуже цікаві створіння – люди.
Хотіли би знати, що завтра буде:
Сонечко світитиме чи, може, дощ литиме?
Ходять до ворожок, пророків шукають,
На усілякі дрібниці увагу звертають.
А якщо конкретно в кожного спитати,
Що він дуже хоче вже сьогодні знати,
Думаєте, назовуть розумні речі?
Будуть таке городити, якби впали з печі.
Дівчину хвилює, коли заміж вийде,
А заміжню жінку – чи коханець прийде.
Що спитають в школі – учень хоче знати,
Гробаря турбує, чи будуть вмирати.
Майбутнє для всіх є важливим:
Чи буде сумним, чи щасливим?
Що зростає швидше – зарплата чи ціни?
Чи є в макаронах якісь вітаміни?
Чи матимемо газ? Чи уряд дбатиме про нас?
Чи ходити у куфайці? Чи плодитись, як китайці?
Картоплю садити чи краще купити?
Молоко здавати чи свині зілляти?
Чи буде дотація? Чи зросте інфляція?
Чи чекати кризи? Чи будуть сюрпризи?
На що сподіватись? Плакать чи сміятись?
Як з неправдою боротись, та так, щоб не напоротись?
Що краще – авторитет чи імунітет?
Чи будемо дві мови мати, чи рідною розмовляти?
Я вам не підкажу, але своє скажу:
Ми би краще жили, якби менше пили,
Трималися разом й до церкви ходили.

Із перших уст

Україна в небезпеці! В Донецьку й Луганську
Розпалили вороги війну громадянську.
Стала земля, наче в пеклі, у вогні горіти.
Залишають схід держави жінки й малі діти.
Одні їдуть у столицю, інші – до Одеси,
Можна і в Галичині нервові зняти стреси.
На заході молитви люди шлють до неба,
Ще й останнім поділяться, якщо є потреба.
І на базах відпочинку біженців приймають,
Санаторії, курорти двері відчиняють.
Біда людей об’єднує. Треба розуміти,
Схід і захід мають спільно все перетерпіти.
… Мати з дочкою, здолавши усі перепони,
Зійшли з потяга нарешті на львівські перони.
Добралися до номера. Санаторій «Крила».
Зайшла до них покоївка, постіль їм вручила,
Знайомиться з прибулими, щирість проявляє:
- Как зовут тєбя, малишка? – в дівчинки питає.
- Вєроніка. Я с Луганска. Маму зовут Зоя.
Мой отєц вчєра увьоз нас прямо с поля боя.
Било очєнь-очєнь страшно, когда дом взорвался.
Ми уєхалі, а папа в Луганскє остался.
А, знаєтє, почєму он нє уєзжаєт?
От фашистов бандеровскіх зємлю защіщаєт!

Борщик Ігор, с. Подорожнє, Стрийський район, Львівська обл., 40 років

Люблю!

Я душу одягну у вишиванку
І українською скажу тобі –
Люблю! Мій рідний краю, де щоранку
Я сонце бачу в небі голубім.

І трави, що гойдаються на вітрі,
Простори, що півсвіту обняли,
І краєвиди, що неначе титри
Летять. Летять, як з вирію бусли.

Я вас люблю, ліси і чорноземи.
Чому душа в сорочці, а болить?..
На серці плачуть втомлені дилеми.
Крізь душу голка шиє білу нить.

Вірю!

Яблуками пахне і журою
У саду, що пережив село.
Обніму я стовбур і постою,
Самотою хату замело.
Плечі опустила, похилила
Голову до самої землі.
Кволе тіло покидає сила,
Серце отруїли духи злі.
Млин благає крилами-руками,
Упокійну кряче чорний крук.
І по душах гострими плугами,
Вир зневір і прірва всерозпук.
Так селянам руки пов’язали.
Соломина тільки у воді…
Не лишень забуті ідеали –
Вже й підкови збили вщент гніді.
Українську хату на коліна
І садок вишневий в полини?
Ти ж, село, ростило покоління…
Вірю! Є і дочки, і сини.

Без коментарів

Бачиш – росте калина,
Мальви ген під вікном.
Мати з війни жде сина,
Сльози із полином.
Думка гуляє вітром,
Хилиться до межі.
Падають, наче цвітом
Хлопці, свої й чужі.
Чуєш, кричить калина
Голосом матерів.
Боже, чиясь дитина!..
Це без коментарів...
І посивіло небо
Заходом аж на схід.
Чом і кому так треба,
Щоб серед літа лід.
І домовини чорні,
І наречених плач…
Батька сухі долоні,
Земле моя, пробач.
Місто, прости і села,
Біженці помежи…
Хата, що невесела,
Господи, поможи…

Васильєва Тамара, м. Кременчук, Полтавська обл., 49 років

***
(пам’яті Небесної Сотні, та подіям в Україні)

Якби все навмисно та й стерти,
Ті хмари повільні й обдерті -
Засмучені в танці обману,
Пливуть хвилі вітру-тирану
Закручують їх у вигнання.
Ті збурені долями сили,
Ту правду, що вміло й невпинно
Вже з’їла тебе зсередини.
Той вечір, що так хочу спати,
Той смуток…якби занедбати.
Ту переболілу подію,
Що в серце ввірвалась й осіла,
Кістляві спотворені пози –
Заручники ми у знемозі.
Якби все навмисно тай стерти,
А хто замалює ті смерті,
Ніхто, бо в свідомості сила,
А ми стерті власним безсиллям.

***

Я зміню полюси любові
Я зміню все, чим скривджений цей світ.
Та я залишу справедливість в слові
Історію прадавніх поколінь.
І мову, що оспівана з дитинства
В віршах Шевченка, і Франкових мрій.
І пісню мамину в очах її таїнства
Та сльози щирі, сповнені надій.
І все життя ми будемо творити
ту казку, де усі стають людьми.
І будем жити, мріяти й любити.
Не позичаймо щирості внайми!
Між нами буде прірва в сонцесході
І вже змінити світ, не стане сил
А мова рідна стане нам в пригоді
І запах цвілої трави полин.

***

Ти зупинись, ти почекай, куди ти?
Не забувай, що вірності цей шлях.
І на устах і в серці правда жити
Як той скривавлений блакитно-жовтий стяг.

А ти підеш , покинеш ці простори,
Не буде вже нічого лишень тьма,
Та ще є світлі Божії собори,
Які чекають нашого тепла.

Мине ще рік, а може два і більше,
Коли ми будем згадувать тебе
Тоді заглянем правді щиро в вічі ,
І скажем «Ми - народ»! і все мине.

Возродиться культура, пісня, мова,
І птах співаючи полине в небеса,
Невже це наша Україна нова
І дякуємо Богу – це краса.

Краса – життя, науки, віри , правди
І гімн лунає і немає зла.
Ми будем разом, нас не спопелити,
А Україна – це наша земля.

Мадай Романа, с. Черлянське Передмістя, Городоцький район, Львівська область, 21 рік

Люблю Україну

Люблю Україну за степ і діброву,
За наймилозвучнішу рідную мову,
За віру, що дав «Заповіт» Кобзаря,
За славний Дніпро і безмежні моря,
За гори високі, за співи пташині,
Все любе для мене на Батьківщині.
Я дякую, Боже, тобі за країну,
За Незалежну мою Україну:
За небо блакитне і хлібні поля,
За все, бо це батьківська рідна земля!

Рідному місту

Комсомольську, моє рідне місто!
Всім серцем я люблю тебе за те,
Що маєш ти історію барвисту,
Хоча за віком зовсім молоде.

Сивий Дніпро тебе в своїх обіймах
Ніжно пестить вже півсотні літ.
Зростаєш вірним сином України
І слава йде про тебе на весь світ.

Тобі пишатися серед каштанів
І між тюльпанами яскравими цвісти,
А нам гордитися батьками і дідами
Та зміною надійною для них рости.

Рідний край

Наймиліший рідний край:
Місто, річечка і гай,
Любо стежкою іти,
Тут живемо я і ти.

Все в ньому гарне і живе.
Он в небі хмаронька пливе,
І квітка полум’ям палає,
Чарівна пташечка співає.

Вода, мов дзеркало блищить,
Бджола над квіткою дзижчить.
Наш дивний край, немов би казка,
Тож бережи його, будь ласка!

Литвин Юлія, м. Комсомольськ, Полтавська область, 8 років

Діалог змайбутнього

Сонце встало, небо зайнялося
Ніби вперше. Вперше у житті…
Я вплітаю донечці в волосся
Синю стрічку в коси золоті…
Знов сама до себе посміхнуся,
А вона до мене промовля:
«Розкажи, як всі жили, матусю,
Ще до того, як з’явилась я.
Чи ходили діточки до школи?
Як пишався хвилями Дніпро?
Де дідусь розводив наші бджоли?
Чи творили на землі добро?»
Ти ж моя допитлива малече,
Що на все оце відповіси?
«Є, дитинко, в світі такі речі,
Що давно не змінюють часи.
Це як мама, тато, Батьківщина,
Віра в себе, в Бога, у народ.
Бо людина завжди є людина,
Як вона у серці патріот.
А життя багате на події…
Зрозумієш, ти ще замала…»
«Розкажи, матусю, що за мрії
Ти в собі з дитинства берегла?»
Теплий спогад серця доторкнувся,
Плин думок у мозку, наче рій:
«Цей період, доню, вже минувся.
Тих палких, моїх дитячих мрій.»
«Ти, напевне, дуже одинока,
Бо лиш мрія крила надає.»
«Вона тут – маленька й синьоока
І мені питання задає!»
Я притихла, спогад увірвався
І розрізав пам'ять, мов ножем.
Скільки б час даремно не старався,
Спогади ми в серці бережем.
Я згадала все, чого хотіла.
Я згадала все, чим я жила.
Мріє, мріє, як же я летіла!
Як мене тримали два крила!
Як натхнення струмом било в груди,
Як було багато поривань…
Я шукала відповіді всюди,
Та стрічала більше запитань.
А тепер зітнулась із тим самим.
Ти ж моє допитливе дитя!
Хто розкаже правду краще мами?
Хто віддасть перепустку в життя?
«В нас країна сильна і могутня,
Наш народ - незламний, як граніт.
Ми живем і творимо майбутнє,
Взявши досвід із прожитих літ.
Ми тепер у лідерах, у перших,
Нас єднає український дух.
А колись життя було завмерлим
В колі зради, відчаю, розрух.
Ми жили й не бачили прогресу.
Все, що є, було недосяжне.
А мене, ще юну поетесу,
Це вбивало, мучило мене!
Я хотіла єдності свідомих,
Їх же більшість! Більшість серед нас!
Це не ті, що скиглять в себе вдома,
І для кого завжди «ще не час»!
І була єдина в мене мрія,
Щоб прийшли часи рішучих змін,
Щоб народ скоріш ставав до дії,
Щоб піднявсь на ноги із колін.»
«Я, матусю, це не розумію.
Я ніяк цього не осягну.
Все, що є, колись була лиш мрія?
Це як пташка мріє про весну?
Як сади про яблука і груші,
А зелена гусінь про політ?
Так і ти… Колись давно, матусю...
Так і ти чекала скільки літ?!
В серці вогник віри не згасила,
Роздмухала тисячі пожеж.
То у чому ж, мамо, наша сила?
І яких вона сягає меж?»
«Наша сила, доню, не в заводах,
Не в машинах, зброї, кораблях.
Наша сила, доню, в синіх водах
У пшениці, ставшій на полях.
У корі столітньої тополі,
У зітханні й шепотінні трав.
Наша сила, доню, в нашій волі,
Бо її ніхто в нас не відняв!
У мені, в поезії, у музі,
Наша сила, доню, у крові!
І поки з тобою вірні друзі,
Твоя сила, доню, у тобі!
Сила в мрії. Я її здійснила.
Мрія ця ніколи не помре.
В цім і є найбільша наша сила:
В тім, що ти продовжуєш мене.

Освальд Катерина, м. Нова Одеса, Миколаївська обл., 21 рік

***

…Кружляє лист білядерев самотніх,
Пастух отару сам пасе.
Звертаємося ми, щоб цього разу
Подав Бог мудрість, що недолю віднесе.
І от «Кобзар» відкриєш — і вже краще,
Бо правда тут — усі слова.
Ти, наш Пророче, був в московській пащі,
Та дух твій всіх нас зігріва.
Нехай ізнов навернуться шаблі,
Нехай ізнов вернуться козаки,
Тоді, можливо, і ми далі
Будемо мудрішими людьми.
Кобзарю! Мудрий наш Пророче!
Тарасе, наш духовний Отче!
І де ж та влада є «правдива» —
Усі цим мучаться тепер.
Реклами обіцяють диво.
В очікуванні люд завмер.
Ми — як маленькі порошини,
На цій планеті — муравлі.
Як жити будемо щоднини,
Так буде світу і Землі.
…На столі «Кобзар» лежить
І порохами припадає.
Лише задумаюсь на мить —
І його тихенько відкриваю.
Цікаві твори серця благородного,
Такі, якими є життя.
Читайте всі мислителя народного,
Бо його твори — сіль буття.
Доля людини — як рослина:
І в’януть можуть, й відцвітать.
Та основне не та мара дорогоцінна,
А лиш духовні блага розвивать.
І Біблія, й «Кобзар» — це золотий наш сплав.
Це та основа для всіх українців,
Це шлях і напрям думок, справ,
Бо сильна дума та ідея — вічні.

***

Ллється кров з завзятихтіл,
А їх душа летить до бою…
Лежать рядком тіла борців,
Які згубили долю свою…
Війна прокляла москаля,
Який стина життя жорстоко.
І смерть полотна розстеля
Й збирає трупи по обидва боки…
Земля вбирає каплі крові,
І плоть, і піт мужніх синів…
Гудить ненависть в кожнім слові
Серед навколишніх руїн…
Допоки зло буде в нас жати
Людські тіла у товстий сніп?
Допоки буде стара мати
Синів чекати в гортку сліз?
Господь, пошли землі спасіння,
Країні- спокій, лад і мир.
Нехай майбутні покоління
Будуть щасливими людьми!

Фойт Тетяна, село Городниця Підволочиського району, Тернопільськаобл., 19 років

Україно, скажи…

Україно, чого ти палаєш в вогні?
Мирна, любляча, щира
Засльозилась від втрат.
У задумливих роздумах
Клени сумні.
Впав на рідній землі
Український солдат.

А вона, ніби сина, його обняла,
Поцілунками трав,
Шепотінням дібров…
Він ішов, щоб її
Захистити від зла
І віддати свою
Невичерпну любов.

Чом на зламі століть
Зіштовхнулись світи?
Чийсь затьмарений розум
На народи сягнув.
Череда лихоліть,
А за ними – фронти…
Їх велику ціну
Розум той не збагнув.

Розлетілась у щент
Братня велич слов'ян.
На кордонах з вогню –
Неприкаяна смерть.
Дикий експеримент:
Крим, Донецьк – Як Афган…
Ніби камінь , ловлю
Історичний момент.

Україно, зігрій молоденьку вдову.
Їй бо трішки за 20,
А біда затягла
У болючі вузли душу, наче канву.
Боже, дай не зламаться
Від образи і зла.

Бережи матерів, що чекають синів.
Тут мобільний, як храм,
Де звучать голоси,
За малесеньку мить
Ворог знов озвірів…
І навіки затих серцем люблячий син…

Над труною, як тінь, почорніла стоїть.
На сьогодні – це звичний,
Реальний сюжет.
- Синку, Рідний ти мій,
Ти ж просив не хворіть.
Я купила тобі новий бронежелет.

Мій хороший, пробач,
Запізнилась, нажаль…
Хай тобі назавжди, стане пухом земля.
І слова ті, і плач
Вкрила чорна вуаль.
Їх вітри пронесли, ніби крик журавля.

Україно, скажи, чом палаєш в вогні?
У наш спокій, як грім,
Закотилась війна.
Твої сльози і біль небайдужі мені.
Їх розділим на двох.
Вип'ю чашу до дна.

Внучко Поліна, с. Рождественське, Драбівський район Черкаської обл., 55 років

Герої України

Коли потерпає від болю
мій край, моя рідна земля
Не сила сидіти й дивитись,
як гине країна моя.
Не сила сидіти й дивитись,
як хлопці ідуть на війну,
щоб стати на захист людей України,
щоб вистоять волю свою.
За правду ідуть воювати,
За мир воювати ідуть
Це справжні сміливі солдати
Героями Неньки стають.
Герої наші відважні,
Боріться за чесність ідей,
щоб було світле й яскраве
майбутнє у наших дітей.
Щоб знову розквітла країна,
щоб єдність в ній завжди була,
хай стане моя Україна
багата і сильна земля!

Рідна ненька

Як із ненчиного дому
у старе віконечко
виглядала мати сина,
мов яснеє сонечко.
Виглядала, та й питала
де ж ти , мій соколику?
Б'єш ти ворогів поганих
За рідну стороночку.
Сам пішов син воювати
за свою країну,
щоби неньку захистити
у лиху годину.
Він повстав проти свавілля,
за мир і за правду,
за родючі наші землі,
за батьківську хату.
Україну нашу любу
треба захищати,
щоб могла спокійно спати
старенькая мати.
Щоб не лила більше сльози,
щоб життю раділа,
щоби пестила онуків,
та й Бога хвалила.

Дериземля Євгенія, м. Кременчук, Полтавська обл., 30 років

Рідний край

Кохаю тебе, рідний краю,
Прекрасна квітуча земля,
Лани золотаві безкраї,
Гаїв тихий шепіт зрання,

Засніжені горні вершини,
Морської волни вільний біг,
У синьому небі клини журавлині,
Струмочків сумний ніжний спів.

Тебе, мій Дніпро величавий,
Що в віршах Тарас оспівав.
Ти свідок козацької слави.
Душей України ти став.

Найбільше ж люблю рідну мову,
Що ллється мов спів солов'я,
Народну живу мову творів
Тичини, Франка, Кобзаря.

Мій краю, любий мій краю!
Прекрасна квітуча земля.
Пишаюсь тобою і знаю,
Що кращого в світі нема.

Синам України

Коли країна моя мила
Стікає кров'ю від війни,
На захист неньки-України
Стають відважнії сини.

Стають за правду, за свободу,
Добробут рідної землі,
Сміх діточок, коханих вроду,
За спокій своїх матерів.

Відважні, сильнії, сміливі,
Чоловіки, батьки, сини -
Ви гордість всіх жінок країни,
Славетні воїни її.

Дериземля Ксенія, м. Кременчук, Полтавська обл., 32 роки

Українка

Родилась в Україні я,
І тим горджуся!
Пишаюсь я,
Що Українкою зовуся!
Радію я,
Що мовою рідною спілкуюся!
Співаю гордо я,
І лине пісенька скрізь моя.
Батьківщину сонячну славлю я!
З Україною нікого в світі не боюся,
За неї до Бога я молюся!

Молитва

Мій Господи, молюся я Тобі
За Україну мати-неньку,
За мову нашу солов'їну,
За наш народ в тяжку хвилину.
Я на колінах тебе прошу,
Господи! Убережи в лиху годину
Ти нашу славну Україну!
Згуртуй народ і дай йому краплину
Простого щастя, життя і миру!

Склянчук Анна, м.Любомль, Волинська обл., 10 років

На Київ, на Київ, на Київ
(Галі Кирпі та Дмитрові Чередниченку)

На Київ, на Київ, на Київ –
Там друзі мої, як печать.
Там доля правічного Кия
В Хрещатика світлих очах.

Тополі завмерли – на Київ –
Там Галя, Надійка, Дмитро.
І меншає друзів у Кия.
Кривавиться сивий Дніпро.

Вже Львів задалеко – Зазбруччя –
Гортаю сторінки доріг.
І висить між нами обручка
тих спогадів щемний поріг...

На Київ, на Київ – до Гірки.
Андрій Первозванний як тінь.
Охрещені води погіркли,
Софія і Лавра – не ті.

Там друзі з часів первозванних –
Сергій, Валентина, Петро.
Чом, друзі, сьогодні за Вами
Заламує руки Дніпро?

Маріє, на Київ, на Київ –
Ген там, Бровари за Дніпром.
Моя злотокоса Маріє,
Розлука між нами – крилом.

На Київ, на Київ, на Київ –
Ідея сурмить на щиті.
Когось поховали із Києм .
Лишили сліди золоті.

Аскольда могила – на Київ –
У Божому сні триста душ.
Хтось німб поминальний накинув
І колір із Мулена-Руш.

У Львові, у Львові, у Львові.
Хоч юности потяг притих…
Та свище дорога на Київ
У стигмах Воріт Золотих.

***

І відкрилися Нижні Ворота
Відкрилося Боже Слово
Про що вістувала дорога
заклечана
звуком коліс...
Яри
обертались
химерно –
змії
часів Пенелопи –
вибігли на дорогу –
вибігали зусібіч...
марево золоторунне
зіткане
із потоків
мелосу
їхньої мови
шепоту
невидимих сил
Таємна моя батьківщино
із поглядом едельвейса
в загублених строфах
скороминущих візій
непроминальна
ЄСИ

***

Тобі
рідний мій
відкрилася
як найкраща поема:
занесло мене
із античних піль
світанковим щемом
праісторій далеких
поглядом
пракаменю
з Херсонесу
Зупинила
вісь
сходу-заходу
півночі-півдня
Помістила
у невидимі світи
легенди
краю північного
В узголів'ї
стала
приспаним вітром...
гноми заворушилися...
прибігло небо
взувши на босу ногу
постоли
Олекси Довбуша...
- Ой, лелечко!
- А де ж Дзвінка?..
...тільки душа
немов
карабін!

Павличко Ярослава, м. Львів, 58 років

Читав Кобзаря

В Україні, в скарбниці перлин
Жив миротворець, Вірменії син –
Від правди – красивий, від віри – міцний
Відданий, щирий і серцем благий.

Золотом вкрилась осіння пора,
Вітром піднялися хвилі Дніпра,
Мовою предків, небесних октав
Син життєлюб свого батька питав:

“Щедра й багата козацька земля,
Чому в господарників долі нема,
Світлої долі, щасливої долі,
Миру та злагоди в отчому домі?

В домі, де квітне калина й жасмин
В домі, де в барвах - Карпати і Крим
В домі, де ріки, озера, моря
В домі, де слово і дух Кобзаря”.

Батько світанкове поле орав,
Сина дослухав і відповідь дав:
“Де справедливості й правди бракує –
Гірко живеться, народ там бідує”.

Чи літо, чи осінь, чи лютая стужа
Душа патріота до бід не байдужа,
До бід України, простого народу,
Що є спадкоємцем козацького роду.

Дякую, батьку. за радість довкіль,
Дякую, мамо, за хліб і за сіль.
Зове мене в Київ далека дорога
Майдану потрібна моя допомога.

А що на Майдані? Щодень то не легше,
Вже смерть на підході, долонями плеще
Машини горять, чадять димом колеса,
Пролилася кров. Не одна, і не десять.

З відкритим обличчям, обличчям добра,
Учасник Майдану читав “Кобзаря”,
А вже незабаром стулились вуста,
Бандитська рука обірвала життя.

Близький і далекий, старий, молодий
Бувалий, покірний, гучний, запальний,
Чи ти в вишиванці, чи в бронежилеті –
Не в силі ніхто відкупитись від смерті.

Дніпро синьоокий від смутку волає,
Брат брата калічить, брат брата вбиває,
Панує безкарність, жорстокість, цинічність
Душа патріота полинула в вічність.

Вірменська родина лишилась без сина,
З героєм Майдану прощалась Вкраїна,
З відкритим обличчям, обличчям добра,
Що голосом правди читав “Кобзаря”.

Бігли коні

Серед літа, серед цвіту,
Голосисті де трембіти,
Де веселковий розмай –
Бігли коні через гай.

Через поле, срібні роси,
Напівкуті, напівбосі
Без дзвіночків, без прикрас
Бігли коні на Донбас.

Поміж грози та шторми,
Блискавиці та громи,
Щоб знеславлену громаду
Врятувати від чуми.

Свищуть кулі автоматні,
Рвуться постріли гарматні,
Ходить смута у скорботі
Та й питає : “Коні злоті!

Хто вас, рідні, напуває,
Хто вас, рідні, поганяє,
Хто розчісує вам гриви,
Хто пісні співа красиві?”

“Не питай, чого не знаєм,
Не проси, чого не маєм,
Бо ми родом з Прикарпаття,
Де пахуча зелен-м'ята.

Де барвінок біля хати,
Де смерекові Карпати,
Де в молитвах дзвони б'ють,
Богу шану віддають”.

Вже годинонька вечері.
Де та кухня, волонтери?
Не діждавшись допомоги,
Зупинились край дороги.

Щоби голод віддалити,
Стали пити, стали пити
Коні вправні, коні дужі
Та й водиченьку з калюжі.

То не коні, то не коні –
То в мінорнім камертоні
Новобранці-соколята
Син за батька, брат за брата.

Що комар – то свіжа сила.
Потерпає від нещастя,
Потерпає від прокляття,
Від жахливої події –
Від агресії з Росії.

Слабодухі – на колінах,
Чорне золото – в руїнах.
Від байдужості та зради
Погасились зорепади.

Красне літо догорає,
А добра, на жаль, немає.
Залишились старі схеми,
Нерозв'язані проблеми.

В держбюджеті вітер дує,
Наша армія бідує,
Бракне броні, автоматів –
Як без зброї воювати?

А магнати? Що магнати?
За байдужість – в шию гнати!
Їли, пили та гуляли
Й Україну грабували.

Олігархи-напівбоги
Вмили руки, вмили ноги,
Язиками ляси точуть
І не прагнуть, і не хочуть
Україні послужити,
Славне військо відродити.

Гинуть воїни-соколи:
Не поляки, не монголи,
Української весни
Кращі внуки та сини.

Наша слава, наша гордість,
Наша віра та жертовність
Полягли у домовини
Патріоти України.

Вкрита смутою калина,
Вкрита смутою шипшина.
Дніпра хвилі синьоокі,
Я запитую вас: “Доки

Буде кров рікою литись,
Буде серденько журитись,
Будуть сироти та вдови,
Мізер правди та любові?”

За туманами – смерека,
За моря летить лелека
Лиш Шевченко, наш Тарас,
Щиро молиться за нас.

За згуртовану родину,
За соборну Україну,
Побратимів обнімає,
Заповіти посилає.

З болем, з криком достеменно
Нам нагадує щоденно:
“Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.”

Подяка воїну Вітчизни

Ще вчора небо було мирне
В висотах жайворон бринів
Сьогодні небо темно-синє
Не чути клекіт журавлів.

Стинають обрій України
Смертельні постріли гармат,
Горить земля, бетонні стіни
На фоні тьми – вогненний град.

Обвуглив клена та тополю,
Спалив акацієвий цвіт,
Затьмарив димом світлу долю,
Позбавив голосу трембіт.

Ридає кобза, плаче скрипка,
Гуде мінором контрабас,
Прийшла з Московії велика
Біда, що знищує Донбас.

Вітрами люті, духом смерті
Несе розруху, сльози, біль.
Погасли сонячні кларнети
І хліб – не хліб, і сіль – не сіль.

Запопелилося довкілля:
Гора, дорога, поле, ліс.
Війна на крилах буревію
Не йде на жоден компроміс.

Горять від залпу мінометів
Оселі мирних городян
Нема води, немає світла
Безжальний з півночі тиран

Ні йоти совісті немає,
Руйнує, знищує наш край,
У матерів, дітей стріляє
За що любов така, спитай?

Не так давно ще був за брата
Піснями душу солодив
В гримасі Божого розп'яття
Лукавив, хитрістю дурив.
Ось вона, правда – мир, братерство,
Ось вона істина, дивись:
Стоїть в руїнах Божа церква
Хрестись, безбожнику, хрестись.

Жадав Росії? Полюбуйся
Ось її ласка, доброта
В обіймах смерті погибає
Безвинна юність молода.

Густий туман, журби туман
Стискає серденько від болю
Тіла розкидані по полю
І чути стогони від ран.

Ридати, плакати, молитись,
Чи підкоритися вітрам?
Та краще низько поклонитись
Відважним дочкам та синам,

Що в бій ідуть… Не ради слави –
Козацький дух життя віддав
В почин вкраїнської держави,
Щоб в краї мир запанував.

О, скільки їх в вогненнім пеклі,
Узявши в руки автомат,
Без страху, броні, без шанелі
Вітчизні відданий солдат

Не відкупився, не злукавив
Не втік під батька оберіг,
А став щитом для України
Примножив славу й честь зберіг.

Солдат Вітчизни, славний воїн
Ти сто смертей переборов
Твої мозолисті долоні
Спиняють вражу нелюбов.

Герой нескорений, сміливий,
Тобі – пошана і хвала,
І щира мамина молитва,
Яка від смерті вберегла.

Гарник Юрій, с.Раневичі Дрогобицького р-ну Львівської обл., 53 роки

Троянда

Горить-палає,
не викинеш, хоч проклинай,
У полі чорному троянда.
Росте стеблина на костях.

Горить-палає,
І дихає, осквернена живе.
Не вирвати, не розрубати,
Така, як лихо, на костях собі росте.

Свята проклятая троянда,
Що не згоріла від огня.
Її неситий тихо трупом закидає.
Але засипати не може - та росте.

А хто її прокляне, як не матір:
Коханий син її до армії піде.
А хто її зневажить? Навіть батько
Цеглиночки в Московії кладе.

Та не клянуть і не зневажують кохану,
Леліють, моляться, бо Божий день іде.
Пожар великий запалав, немов світанок.
Костями повнеє те поле проросте.

Тепер усюди ті троянди проростають!
Тепер усюди ті троянди, мов огень.

Вольна-воля

Славне лицарство зібралось
На великую війну,
І померли всі разом,
Та не втратили її..

Та й була іще дівчина,
Що не втратила її,
Бо пішли усі в полон,
А вона в землі кривавій.

І як ти захочеш в небо
славно-славно підійти,
Не згуби отую квітку,
Що прозвалась вольна-воля.

І як ти захочеш раптом
Із орлами політать,
Будь, як птаство піднебесне:
Вольну-волю не віддай.

А ще в нашій Україні
Жив багатий чоловік.
Він продав свою святиню
За рублі оті криваві.

А ще в нашій Україні
Жив дурненький чоловічок:
він продався, мов повія.
Двіста гривень за уклін.

Вже чекають в темнім пеклі
Тих любителів грошей,
Там розпалене багаття
Всяке зрадництво знайде.

І плювок за насолоду
Із священного раю
Ті благатимуть потвори,
Що продались під Москву.

Патріот

Не знаю, як плавиться сталь.
Не чув, як ті хлопці кричать.
Не знаю, як страшно,
Коли ти один…

Не знаю, як сиплеться Град…
Не знаю, як жити без сна.
Не знаю, як страшно,
Що ніг вже нема.

Давай поговорим, що ти патріот.
Давай почитаємо мудрих книжок.
І ще ми заслухаєм вуйка з села,
Що йшов би до війська,
якби не війна.

Скоп Михайло, м. Львів, 21 рік

Крик душі
(щодо подій у лютому 2014 року)

«Небесна сотня», ми з тобою,
Як разом почали, так до кінця
Ми переборем ту злощасну долю,
Яку подарувала влада екс-царя.

Він думав: ми змовчати зможем,
Гадав, що зможе керувать…
Ех ні, ти помилився, Янукович,
Ми разом – сила, нас не подолать.

І справді, ми не підкорились,
Усі ми стали разом за народ.
Народ, який відстоював свободу,
Боровсь за вільний хід своїх думок.

Ти всіх хотів зробити нас рабами,
Як це колись робили всі кати.
Кати вкраїнського народу,
Які вже поплатились за гріхи.

Гадав ти: «Це ж радянські люди!
Що хочу, те і буду тут робить!»
Аж ні, ми – українські діти, і тебе
Ми тут не будемо терпіть.

Ганьба тобі! Ганьба і твоїм слугам!
Які за гроші продали усе:
І Батьківщину, і надію, й віру,
Себе самого і , забувши все…

Усе те, що зробили люди,
Аби ми жили на оцій землі.
Дивились на веселе сонце
Й раділи кожній миті у житті.

Та ті герої вже ніколи
Не погуляють на полях,
Не будуть мріяти про щастя,
Про їх дітей або ж внучат.
Ти знаєш: важко їхнім сім'ям,
Вони ж утратили усе…
А ти утік із України
І просиш вибачень за те?...

Та ти не гідний навіть смерті,
Тобі лиш мучитись вовік…
Нехай Господь тебе розсудить
За твій страшний, страшенний гріх!!!

Герої наші, ви – безсмертні!
Ми будем пам'ятати вашу міць,
Ваш вільний дух сміливої людини,
Якій не страшне навіть дуревій.

Молитва за Україну

Ох, Боже, вже немає слів!
Поглянь на нашу Україну.
Почуй дзвінкий церковний спів,
Що лине із гір на долину.

Народ вже плаче від безсилля.
Ніхто не йде на поміч нам.
Уже приклали всі зусилля,
Щоб дати відсіч ворогам.

А москалі аж звели зуби,
Все пруться й пруться що є сил.
Навіщо вам ті страшнії згуби?!
Й прокляті цифри … для могил?!

Ви хочете, щоб ми страждали?
Бажаєте зламати нас?
Та ми вже іншого і не чекали.
Вас просто заздрість з'їла враз.

Бо наш народ – незламний духом,
І чесність в нас понад усе.
А ваше рильце вже покрите пухом,
Ви все жадаєте чогось … і все …

Хоч стільки років ми перемагали,
Та справді, Боже, сил уже нема.
І від Європи допомоги ми чекали,
Та схоже… й їм усе дарма.

Лишень на тебе, Боже, є надія.
Допоможи Вкраїну зберегти!!!!
І буде скрізь лунати наша пісня!
Врятуй нас!!! Хто ще, як не ТИ!!!

Телятник Ксенія, м. Новий Калинів, Самбірський район, Львівська обл., 18 років

Відчай

Яке страшне життя настало,
Птахи співати перестали,
Рідні міста тепер немилі,
Що ж таке діється в країні?

Хто відповість на це питання?
Покається в своїх зізнаннях?
Що був неправий; зрозуміє
І дасть народові надію.

Але ніхто цього не робить,
Тільки народ в оману вводить
Вам це не зійде просто з рук -
На Вас чекає Cтрашний суд!

Господь все бачив и вже знає –
Кого і як він покарає.
Розплатяться усі, хто винен,
За тих, хто в боротьбі загинув!

Народ хотів добра в країні,
Кричали нам, що ми єдині,
Більше не вірим цим словам,
Той хто сказав – він винен Сам.

Лапшу на вуха вішав добре,
Носив корону дуже гордо,
А на народ було начхати;
Повинен сісти він за грати!

Немає ладу і не буде,
Їздять на нас, як на верблюді,
Сказати щось – права не маєм,
Народ раби – про це ми знаєм.

Країна люба – друга ненька,
За тебе крається серденько,
І сльози котяться рікою,
Я до кінця буду з тобою.

Гордєєва Вікторія, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл., 19 років

Україна

Тихо над водою
Верба похилилась,
Мов наша країна
В прірву провалилась
Гнуть її додолу
Наші депутати,
Наш корабель славний
Хочуть потопить.
Славу українців
Предків – козаченьків
Гордість України,
Хочуть пригнобить!
Наш бравий народ,
Хочуть заморить
Батька мови рідної
Котляревського!
Разом із Шевченком
Хочуть задушить.
Але не здамося діти Батьківщини,
За село і правду знищимо усіх
Наших ворогів!

За що?

Чи варте це життя таких страждань
За що ж несем не людські муки ми
Чому народ наш все страждає
Від ворогів, сусідів, братів?
А насправді від катів
За що вмирають наші побратими?
За що вмирають наші земляки?
За те, що на східній Україні
Перевелися козаки.
За те, що за гроші продалися
Й забулися чиїх батьків сини.
Як не тривожно на душі,
Як сум охоплює все серце
Вже незалежні більше 20-ть літ,
Але живем, як бидло податками роздерте.
Якби побачили це наші прадіди діди,
Які боролись за Україну
Й платили найдорожчую ціну
За незалежність ту єдину.
Ту віддавали все на світі за ту ідею,
Щоб внуки могли вільно жити,
Щоб малу ту єдину державу, мову й історію.
Та не дали лише для внуків любові,
До рідної землі й своєї мови!

Долюк Іван, с. Іванівка, Радивилівський район, Рівненська обл., 21 рік

За мир і щастя

Скрізь біль і скрегіт…Постріли лунають…
В людей стріляють, як в собак…
Я вистою, матусю, я це знаю!
І не продам Вкраїну просто так…
Не розміняю волю на багатство,
І не віддам державу для катів…
Гордитись мною зможеш, любий тату!
І помолись…За спокій вічний мій…
За мир і щастя віддаю життя…
Не плач за мною сестро, любий брате!..
Назад уже немає вороття…
Не дам згасити вольності багаття!
Пробач, мій друже, що і я не зміг
Закрити тілом твою мужню спину,
Що передчасно в цьому бою ліг,
Оберігай же ти тепер Вкраїну!
Підставлю закривавлене плече,
Ти не сумуй!.. Я повернусь, кохана…
Якщо не сонцем, то рясним дощем…
І на очах сльозинкою зостанусь.

Не вмираю

Останній мій подих, для тебе, кохана...
Останній мій погляд...Від пострілу рана...
Кривава ріка по обличчю стікає...
Пробач за страждання...Та я не вмираю!..
Живу в твоїм серці, у небі кривавім...
Живу у молитві, що лине із храмів...
Пробач, моє сонце, що ти засмутилась...
Та душу свою, я віддав Батьківщині!...

Останній рейс
(пам’яті загиблим 17.07.2014)

Аеропорт... Літак… Посадка…
Квиток – талон в один кінець…
Якби ти відчував, тоді, спочатку,
Що буде це останній рейс…
Хтось їхав в гості, хтось – додому
Когось чекала жінка і сім’я…
Ніхто не знав, що в небі неозорім
Згорить і згасне їх життя…
Чому ці сльози?.. Знов прощання…
- До нових зустрічей!.. Бувай!..
- Ми ще побачимось, коханий!..
- Пиши!.. Дзвони!.. Не забувай!..
Тримає матір за руку дитина,
І розглядає небо голубе:
- Ми злетимо високо, як пташина?
І жоден вітер нас не здожене?
- А правда, що в безхмарнім небі,
Літають ангели святі?
Включають зорі, чують всі потреби,
А ще тримають літаки в руці?
Прощання… Туга… Гул мотора…
У вікнах сяють очі янголят…
Хтось скаже їм: «Щасливої дороги!»
Так тихо в вічність 300 душ злетять…

Несторук Оксана, с. Кропивник, Долинський р-н, Івано-Франківська обл., 23 роки

Україна

Вона іде…В затертій вишиванці
Червоно-чорних кольорів життя.
Її стежки – нескорені повстанці,
Її думки – мільйон сердець биття.

А хто Вона? Незламна й нероздільна,
З очима неба зоряних полів.
Та й непорушно від ударів сильна
Заради щастя для дочок своїх, синів.

Вона іде, не дивлячись в минуле,
Бо там лиш попіл від затертих ран.
Героїв голос у натхненнях чула,
Перемагаючи черствий неправди клан.

А хто Вона? – Воскресла із руїни
Відкрита світу, сповнена чеснот.
Народу мого гордість – Україна,
Що буде йти до праведних висот.

Супостати, вороги, і кати мого народу!

Супостати, вороги, і кати мого народу!
Хто невинну кров пролив, поневолював свободу!
Як, скажіть, живете ви, як спите щодня ночами, –
Ті, що душу продали, розтоптали віру мами?!

А вона ж, бо вас малих, вчила правду прославляти,
Жити совісно без хиб, не забрати, – а віддати.
Чом забули Голос той, що мов грім з небес несеться,
Неминучий Божий гнів, що в ріці із сліз озветься?

За гріхи зчерствілих рук, за зневагу над братами,
Чорна хмара із страждань утворилася над вами.
Не вбивай! Це твій народ, що у мирі хоче жити,
Усміхатись, йти вперед, щиро мріяти, любити!

І здригнеться вся земля, вже від Суду, а не бою,
Не забрати в небуття владну силу із собою:
Бо не в праві кожен з нас людську долю обривати…
Все пройде, минеться час… Справедливість не здолати!!!

Стрічка синьо-жовта

Стрічка синьо-жовта – символ перемоги,
Що у незалежність провела дорогу.
Неба мирний погляд, золотисті ниви,
Жайвора у небі срібні переливи.

Явір над водою і калина спіла.
Поросла травою січова могила.
Тільки вітер вільний пісні їй співає,
Українське серце наше не вмирає.

Тих не забувають, хто в бою загинув,
Їхні настанови в душі дзвоном линуть.
Ми ж бо – українці, є у нас герої,
Що несли крізь бурі прапор сили й волі.

Павлюк Ірина, м. Львів, 24 роки

***

Все! Досить нам жалітися на долю!
Самі ж собі ми завдаємо болю!
Себе ми дозволяємо карати
за мову рідну, Україну-мати,
за непокірність нашого народу.
Його не зраджуй – віднови свободу !
Поглянь довкола! – Що ж це сталось з нами ?!
Всі чорноземи вкриті бур'янами.
Ми толерантно прийняли до хати
біду та злидні з нами проживати –
усе майно до рук своїх прибрали !
Мовчить господар – значить, дав це право.
Де голос твій? Своїх дітей не любиш?
Невже байдуже їх життя загубиш?
Все! Проганяй нещастя від порогу!
Бери каміння й викладай дорогу!
Каміння сили духу, щастя, волі...
Працюй, щоб кровоточили мозолі!
Спали бур'ян, очисти рідне поле!
Лише поглянь – яка краса довкола!..
Насіння краще – свою рідну мову,
пшоно пахуче ,пісню колискову
дітям віддай, ріллю засій родючу,
росу-сльозу вона вбере блискучу
і проросте, розквітне Україна ,
щоб не ставали більше на коліна
ні ми, ні наші діти та онуки;
щоб наш врожай збирали наші руки.
Й коли в безсиллі ти їх опускаєш –
згадай, найгірші вже відбули муки
у голоді і таборах. – Здолаєш!
Як проживеш, так будуть поважати.
Себе – останній камінь спочивати
залиш в кінці широкої дороги,
як пам'ять боротьби та перемоги.
Щоб не зустріти смерть біля руїни,
вклади себе у долю України !

Спадщина

Тебе прошу – байдуже не зникай!
Не розчиняйся в натовпі чужому!
До фальші й лицемірства не звикай;
не відрізай коріння по живому.

Не замінити в жилах рідну кров,
але споганити, чи отруїти можна.
Не відрікайся предків молитов,
молитва рідних – сила переможна.

Прислухайся до рідної землі
і поклонись з подякою до Бога,
що через війни та століття злі
твої батьки здобули перемогу.

Закриєш очі, ляжеш на траву –
підков козацьких грім глухий відчуєш
та українську пісню ще живу,
в якій дідів історія мандрує...

То дзвінко веселиться у житах,
здіймається веселкою від поля;
то болісно здригнеться в небесах,
згадавши кров, що пролилась за волю.

В тій пісні все – і радість, і печаль,
і щастя, і надії та тривоги,
і предків сльози, розпач через жаль,
що марними стають всі перемоги...

В тій пісні – ти, цього не забувай.
На ноги встань! Ти – нації частина,
нащадок козаків! Все пам'ятай,
бо спадщина держави є людина.

***

Самі себе осиротили діти,
обійми матері не можуть їх зігріти.
Не мила їм і материнська мова,
цураються, паплюжать рідне слово.

А мати їм усе подарувала,
останній стукіт серця віддавала;
оспівувала долю,щастя,горе,
пшеничне поле і як світять зорі...

Своїх синів мільйони поховала,
дощем криваву землю омивала.
Була вона й царицею, й рабою ,
і сотні раз здіймалася до бою.

Її вбивали, а вона вставала,
бо слова "покоритися" не знала.
І вірою наповнювала серце,
щоб кожен знав, що вся біда минеться.

... Аби лиш діти потім пам'ятали
своїх братів, що матір захищали,
що в обмін на своє життя та долю
братам молодшим вибороли волю.

Не зраджуй матері! Не відрікайся крові!
Не знайдеш ти щирішої любові.
Чуже – не рідне,мусиш пам'ятати...
Одна дитина – одна рідна мати.

Фуга Ганна, м. Рапалло, Італія, 29 років

***

Виявляється, он яка доля
Випала Україні моїй!
Що повинна боротись за волю,
Що так мало щасливих років.
Моя пташенько, мово, рідненька!
Ти тримайсь, та вже стільки було...
Ти зростила мене, моя ненька,
Ти відкрила для мене любов.
Скільки можна тебе так ділити?
Просто брати і рвать на шматки!
Як нам далі, опісля всього треба жити?
Як забуть й одігнать ті думки?
Моя люба, країно Велика!
Ти вже стільки пережила,
Ворогів твоїх гордо окликну
І славетний наш гімн заспіва!

Батьківська земля

Як вірші Тараса читаю,
Мимоволі згадаю про тих,
Хто казав, що більш всього чекає,
Коли б хто вже звільнить її зміг.
Тій єдиній душою віддались,
Притяглися кохати завжди.
Хоч там як вороги не старались,
Ми любитимо землю батьків!

Мій малюнок

От якби ж хтось сказав мені:
«А намалюй країну з своїх мрій!»
Я б швидко пензлик ухопила
І фарби всі до одної відкрила.
Ось тут намалювала б ліс,
З якого чути солов'їний свист;
А поруч, при дорозі, кущ калини,
Стоїть поодаль, мов сумна дівчина.
Тут, угорі, розкинуться лани безкраї,
В які душа моя щоразу поринає,
Із цього боку на конях козаки,
Що волю свою не дадуть забрати.
А унизу намалюю я море:
Чисте, величне і загадкове.
Гори ще треба тут не забути,
Під снігом вони, чи сонцем окуті.
У середині вінок із стрічками,
Маки у ньому красиві і мальви,
Щоб остаточно усі зрозуміли:
Нема в світі краще моєї країни!

Точенюк Любов; м. Щастя, Луганська обл., 17 років

Вже не раби…

Тарасе наш, провіснику, козаче,
Що виріс велетом, провидцем з небуття!
Постань й дивись, як Україна плаче,
Мов поміж матерів розхристане дитя.
Нема пророка у своєму краї,
А лиж божки й подобіє царів,
Немає мудреця і Соломона,
Щоб поділив дитя між матерів.
Одна «матуся» ревно б’ється в груди:
– Іди до мене! Я – то рідна кров.
Та й інша щирачкує всюди
І демонструє щирую любов.
А правда де? Де істина, дорога,
Якою треба вперто йти?
Йти до добра, до правди і до Бога!
Устань, Тарасе, поможи знайти.
Ту правду й волю, де нема облуди,
щоб не лилась свята народу кров.
Навчи, Тарасе, правди і свободи,
Щоби воскресла поміж нас любов.
Немає в нас ні лівих ані правих
Тече в усіх у нас кров козаків
Не каїни ми, щоб на лаву лава
На радість наших ворогів.
Стоїть на пагорбі Тарас,
З докором дивиться на нас.
Вже не раби голодні й голі,
А ще не хочуть правди й волі,
облудним моляться богам
і кланяються ворогам!
Де твоя гордість, мій народе?
Невже не хочеш ти свободи,
за яку сплачено вікам
своєю кров’ю – ворогам?
Невже не хочеш в своїй хаті
Господарем нарешті стати?!

Баллада про двох синів

Виростали у матері
два дубки, два синочки,
І високі, вродливі, ставні.
Тиха радість її.
Вишивала матуся дві білі сорочки:
На одній – хрещатії гори і доли,
Чорноброві кольори, смерикові гаї,
А на іншій – простори,
Синє небо і поле, колоски, красні маки,
Голосисті й співучі птахи-солов’ї.
І дала двом синам сорочки
на щасливу дорогу,
Щоб ішли вони в світ,
Не забувши її.
Один син уклонивсь, помолившись Богу.
Інший вдарив у груди –
Змовкли всі солов’ї.
Розлилася по грудях
Кров червона, мов маки.
- За що, сину? – враз скрикнула мати.
І упала додолу, як скошений сніп.
- Я не син твій, іду іншу матір шукати!
Злота й срібла хай дасть інша матір мені.
Зойкнув степ, - стали хмари громами.
І лежала покинута матір в стерні.
Спалахнув лютий бій між синами,
Стогнала земля у вогні.

***

Ставай юначе, до борні,
Бо Україна вже в огні.
Буденні справи покидай
Йди боронити рідний край.

Вже знов огидні сили тьми
Жадають крові між людьми.
Терором розбрат зігрівають
Людське й святе за ніщо мають.

Збирай, юначе, силу волі,
Так як господар збіжжя в полі,
Закликав час до бою встати
Жде захисту Вкраїна – мати.

Згадай історію свою,
Як в лицарськім святім бою
Ти сталь, мов крицю гартував,
Країну ворогу не здав.

Захланні вороги ідуть
Розруху й смерть вони несуть.
Ти ж твердо захищай своє
Одна Вкраїна у нас є.

Бо наша гвардія міцна
Всіх ворогів змете вона.
Ми, як Антей, в своїй землі
Зберемо сили чималі.

Сміливо станем до борні
Бо Україна у вогні.
Не відступай, стій за своє
Одна Вітчизна у нас є!

Сондей Стефанія, м. Калуш, Івано-Франківська обл., 18 років

Дуби Екзюпері – Дуби Козацькі

Який товстезний дуб, він справжній красень,
Його ім’я – Старий Екзюпері,
Ти лісу облетілого прикраса,
Ти неповторна спадщина землі.

Твої брати такі як ти широкі
Стоять обабіч мовби на сторожі,
Своїм корінням дужим і глибоким
Січуть граніту поклади ворожі.

І дістають волог підземні ріки,
Що напувають кришталевою водою,
Тому такі міцні ви, і до віку
Своє гілля триматиме стоя.

Під шквалами й грозою не впадете,
Бо глибоко сплели міцне коріння,
Дозрівши з року в рік знов проростете
Під сонця мирного наснаженим промінням...

Старі Дуби Екзюпері, мов люди,
Що мусять прагнути до вод джерел спасіння,
Крізь пласти бруду й недовіри всюди
В собі виховувати праведне насіння.

Тієй водой щоразу напуватись,
Мов кров свою наповнюючи киснем,
Сікти граніт корінням й не боятись
Зрушити брили, що його затисли.

І знову вод цілющих досягнувши,
Умити совість й в гідності скупавши
Своє сумління, більш не повернути
На хибний шлях, наругу подолавши...

Народ єдиний – в цьому наша сила,
В традицій колориті незрівняннім,
Нас Україна духом оповила
Неподоланним, нам лиш притаманнім.

Й крислаті мов дуби козацькі долі,
Що світу ж бо не раз знати давали
Про міць коріння і незламну волю
За неї всі не раз бо підіймали

Голівоньки свої за честь і славу,
За велич Українського народу,
Й не раз в боях й тортурах доказали -
Нема йому у світі переводу !

Товсті дуби з корінням українським
Пронизуєте землю аж до ядра,
Джерел дістаєте палеолітських,
Тож мусить у вас бути рідна назва !

Міцні, мов козаків відбірна сотня,
Під вітром скрипите ви чудернацько,
Немовби радитесь гуртом перед походом,
Бо назва вам, брати, - Дуби Козацькі !

Й ще взнають Україну світанкову!
Просвітлену і вільну від вигнання,
Ми побудуємо разом Вкраїну нову!
Гуртом, ми здобумо собі визнання !

Дуби Козацькі, не зламайте віти,
Січіть граніт і небо підпирайте!
Й зростуть у новім ґрунті ваші діти,
У справі вірній спокою не знайте!

Різдво прийшло!

Різдво прийшло! осяяло обличчя
Усіх людей омріяним теплом,
Святково-незрівнянною величчю,
Духовністю наповненим добром.

Дуби святкові, ніби, і вельможні
У лісі, як у храмі всі стоять
На службі по природньому церковній
Тихесенько молитву заскреплять.

Вшановуючи свято колискове
В народженні безмежного добра,
З появою безмірної любові
До всього, що нікого не зрекла.

Різдвяні дзвони вже співають дзвінко,
Урочистості святу додають,
Вітають всіх з народженням дитинки
І янголи небесні виграють.

Вславляючи Ісусове Рождення,
Марію-Діву – матір же святу,
Господне ж бо його благословення
І долю всеобранця не просту.

Різдво прийшло! усім дало надію
На мирний спосіб втілення ідей,
В єднанні спонукало на події
І гідністю наснажило людей.

Господня ласка в це різдвяне свято
І віра в перемогу не мала.
Молімося, хай брат почує брата -
В Різдво завжди трапляються дива.

Різдво прийшло! Хай люд увесь зрадіє
І хто не встиг – в молитві з усіма
В святковому прозрінні хай змудріє,
Бо більшого прозріння нам нема,

Аніж збагнення вимог особистих
Для поколінь омріяних ідей,
В очах щоб заблищали мов намисто
Думки єднаних вірою людей.

Щоб кожному з нас стало не байдуже,
Від стару й до малого пройняло
Єднання необхідність справжня й дужа
Вкраїнське розбудила врешт нутро.

Досвідчених людей, інтелігентних,
Селян й робітників – усіх разом
До дій і до думок тих іскрометних
Вкраїну відродити загалом.

Тоді Різдвяні дзвони не затихнуть
І вишиванки скрізь замайорять,
Тоді, до правди діти наші звикнуть –
Тоді, таку Вкраїну не зламать!

Кравець Коcтянтин, м. Київ, 34 роки

Сини Божеві

Відчиняйте брами міста,
Сторожі.
Зупинився час із сонцем
На межі.
Ополудні сів ворон
На плече –
В батька серце за синами
Болить, аж пече.
Не вернулися з походу
Живі,
Принесли криваву звістку
Круки польові.
Затуманився зір Божа
В сльозах полину:
Мав він двох синів-соколів,
Вітчизну ж – одну.
Залишив нам у легендах
Пам'ять про синів,
Що зросли попри дорозі
В дужих ясенів.

Правнук Сварога

Нема стежки додому,
Замело дрібним листом,
У танку вітровому –
Горобини намисто.
Не вернутись додому,
Й до криївки далеко, –
З поневільного краю
Відлетіли лелеки.
Заболіло під серцем,
І забракло враз сили, –
То повстанця «Сокола»
Люті кулі скосили.
Притуливсь до землиці,
В руках – гроно калини…
Ой «Соколе», прокинься,
Славний сину Вкраїни.
Багрянилась правиця,
Від гарячої крові
«Слався, рідна Вкраїно»,
Й навій змовк на цім слові.
… Безіменна могило,
Безталанная доле,
Пам’ятають про тебе
Побратими-соколи.

Максимів Галина, с. Солуків, Долинський район, Івано-Франківська обл, 30 років

***

Не стріляй,
бо куля завжди
повертається до свого
власника

не стріляй у дітей
бо і ти колись
знову станеш маленьким
беззахисним анґелом

не стріляй у друзів
котрі більше тебе не люблять
можливо завтра ви знову
будете разом

не стріляй
давай збережемо природу
котра подарувала нам таке
тепле і цікаве місце для життя

не стріляй
бо у кожного з нас
ще так багато мрій
і так багато планів

не стріляй
подивися у мої очі
там стільки любові
і лиш одне прохання

не стріляй...!

***

Вона заснула декілька століть тому
Холодним, мертвим сном
Споглядала з неба за полями
Котрими ходив Тарас

Споглядала за його життям
Плакала, намагалася прокинутися -
Не змогла, Тарас те ж заснув
Тепер вони разом, назавжди

Бігли весни, зими, роки
Незначно змінювався клімат і кордони
Саджались нові, мертві квітки
І юрба, що мервтою поверталась додому

Змушувала, аби туман сіявя в голові
Сиди вдома, не знай нічого
Сиди вдома, не тривож нікого
Сиди в дома, не пам'ятай дурного

А що дурне? Хіба любов була дурною?
Хіба любити землю свою гріх?
Хіба іти по ріднім домі гріх?
Хіба співати, що ніч така місячна, гріх?

Та все ж нічого, і так минав дощ та сніг
То пан, то заслання, то смерть
Але прийшов атеїстичний вік
І проти танків, дали в руки меч

А потім розстріли за те, що любили
Її як сонце, що задивлятись у її зінниці
І наша мова для них - все гірша й гірша
І ми для них - все гірші й гірші

Заснули всі: від Тараса до Василя
Вони всі разом міцно сплять,
Ви уявіть, яка в них мужня сила!
Хочете, я розбуджу для вас Україну?!

Недзельський Роман, м. Тернопіль, 18 років

Йти до волі

Україно, краю милий,
Я завжди тебе люблю.
Ні в печалі, ні в журбі
Я тебе не залишу.

Де б не був я серед дня –
Ти завжди мені рідня.
Місяць, зорі, небо ясне, –
З ними ти свята й прекрасна!

Побажання – йти до волі
Аби щастя було в долі.
З краю стежечки святої
Подвиг славиться героїв.

Мамо – матусе

Мамо, мамочко, матуся, –
За Тебе Бога я молюся.
Ці слова з колиски знаю,
Я про них не забуваю.

Наче з сонця, я з Тобою,
Зустрічаєм день з росою.
Всі пташки летять навколо,
Всі ведуть Тебе у коло.

Ми, синочки – голубочки,
Як курчата біля квочки.
Рідна наша, люба мамо,
Ти встаєш раненько — рано.
Не у глечик, а у відро
Розливаєш Ти добро.

Досяк Юрій, м. Ф'юмічіно, Італія, 16 років

До ювілею Кобзаря

Стирає час, держави і народи
Руйнує гори, висушить моря
Невладний час лиш Батьку над тобою
Чим довше в часі, тим ясніш зоря!

Зоря Твоєї величі і слави
Шана до Біблії, шана до Кобзаря,
Час вимиє усе сміття з держави
Ім’я Твоє ввійде «до вівтаря».

Твоє ім’я в історії навіки,
Твої слова завжди, як «Отче наш»,
Зломилась думка для усіх трагічно
І час ілюзій кінчився для нас.

Твій вільний дух підняв на барикади,
Через століття він знайшов людей,
Твої сини, що край свій ще не зрадили
Життя віддали в честь святих ідей.

Ти вічно з нами в думці і граніті,
Завжди живий у пам’яті й словах,
Як вогник у пітьмі, народ Ти кличеш,
Сліпим, до волі, вказуєш Ти шлях.

В ці дні трагічні, Ти Кобзарю з нами,
Твій дух народу сили додає,
У Твою пам’ять хай не гаснуть свічі,
Ми вдячні Богу, що Ти в нас був і є.

Небесній сотні

Героям слава, Україні слава,
Над краєм лине, аж мороз іде.
Небесну сотню Київ проводжає,
А мати сина у труну кладе.

Спливають сльози на чоло воскове,
Від болю в церкві всюди аж гуде.
Криваво-білих квітів оберемки,
А мати сина у труну кладе.

Всю ніч матуся у вікно дивилась,
На двері, на дорогу: «Де ж ти, де?»
За ночі дві, всю вишиванку вшила,
А нині сина до труни кладе.

Більше не вчуєш, сину, соловейка,
До мами син у снах лише прийде.
Героєм, сину, став ти на Майдані,
А мати сина у труну кладе.

Та що тій мамі з синової слави?
Для неї світ кругами з болю йде,
Чи не забуде з часом це держава,
Як мати сина у труну кладе.

Чорний вівторок

В Києві і Львові ріки болю й крові,
Ріки сліз і крові від часу коляд.
Над чолом юначим, над дівочим личком -
«Беркутівський чобіт» й кований приклад.

Розкинуті руки, погляд в небо синє,
На очах застигла усмішка сумна.
Ці життя віддали за мене й за тебе,
Для них це остання в Києві весна.

Не буде кохання, весіль в них не буде,
І цю вишиванку востаннє вдягли.
Сирітками діти в когось залишились,
Уклін Вам, герої, за волю Вкраїни лягли.

В златоверхім храмі, на стіні високій
Образ Пресвятої засяяв вночі
Виблискують ризи, ніби під росою -
Це свята Марія плаче так вночі.

За дітьми Майдану Пресвята ридає,
І стікають сльози на чорний узор
«Невинно-вбієнних Майдану» скликає
В новий незалежний Помісний Собор.

Цей чорний вівторок ніхто не забуде,
Діточки з Майдану – дочки і сини
За юність убиту, зруйновані мрії,
За біль всього люду в переддень весни.

Житимете вічно в пам’яті Вкраїни
Подвиг Ваш безсмертний просто в мирний час
Мороком покриті стануть всі епохи
Та «Небесна сотня» є свята для нас!!!

Гірчак Василь, с. Сторона Дрогобицького р-ну Львівської обл., 58 років

Україні слава!

Столичний потяг темінь розрізає,
Хтось під гітару гімн в купе співає.
Горіла віра полум'ям у людях.
Дочка заснула з стрічкою на грудях.

Дзвінок від друга десь із Полтавщини,
Три дні всього на збори і родину.
Кричав у трубку: Українці – сила!
Встають Майдани по містах і селах.

Він говорив, що вірить в перемогу.
Життя – присвята Україні й Богу!
І запросив на каву в древнім Львові,
Як будемо, пожартував, здорові.

Як будемо... – немов слова пророчі,
Вони застигли на устах у ночі.
Холодний чай, в вагоні люди спали,
На фоні ламп сніжинки танцювали.

А завтра нас чекали нові Крути,
Бо є Пілати і продажні Брути.
Вмить посивіла Україна – мати,
Стогнав Дніпро, здригнулися Карпати.

Добро і зло зійшлися у двобої,
Антихристи і ангели – герої.
Убивця-снайпер, водомети й шини,
І дух святий, де рабства ні краплини.

Гарячим сніг був чорною зимою,
За рідний край платили головою.
Кача пливло, як мара, по Тисині,
І сотні душ піднялось в небо синє.

Якби ж то можна долю відвернути,
Але синів нам вже не повернути.
Ще надто свіжа рана кровоточить,
Орел меча на Україну точить.

В нас злий сусід, – згадалась Чураївна,
Його мета жорстока й агресивна.
В людській подобі та з оскалом звіра,
Словам орди утрачена довіра.

Про мир говорять, але руки – в крові,
Шляхи в нас різні з стадом людоловів.
Проте, хай зайда добре пам'ятає:
Хто сіє смерть, її і пожинає.

Піднялася на ворога держава.
Весь світ скандує: «Україні Слава!»
Благословив Господь нас на свободу,
Настав момент відбутися народу!

Війна на сході, у диму пожарищ
Цвіт України, з ними – мій товариш.
Нехай вас Бог усіх оберігає,
А львівська кава трішки почекає.

Небесній сотні

Календарний перебіг на весну поглядає,
Соловей на світанку власні гами співає,
Чомусь трелі пташині із відтінком зажури,
Щирі очі Героїв серед нот партитури.

Розтопились сніги,напоїли надію,
В чорнозем український доля правду посіє.
Монолітом ми стали за державу і волю,
Тільки сотні сердець нам бракує до болю.

Юний ранок невміло загорнувся у роси,
Розчесала печаль сиві мамині коси.
Як же хочеться Всесвіт пригорнути до себе,
Де на сотню зірок посвітлішало небо.

***

Стоїть Майдан,як символ непокори!
І прапорів жовто-блакитне море.
Не скориться народ вільнолюбивий
Проти комуно-московщини.
За щастя кожної дитини
Став син,дочка і батько сивий.

Ми не єдині в боротьбі за волю.
Із нами поруч ратують за долю
Гонгадзе, Чорновіл і Симоненко,
Теліга, Маланюк, Шептицький,
Чупринка, Стус, Богдан Хмельницький
І наш Кобзар – Тарас Шевченко.

Взялись за руки внуки Святослава,
Щоб цілим світом гомоніла слава,
Як приклад непоборності країна.
Не здаємось, ми того варті,
Щоби завжди була на карті
Держава наша Україна!

Гаврилюк Марія, м. Анкона, Італія, 47 років

Сурми за Вами не грали

Сурми за Вами не грали.
Знищили сотню за день!
Убивць іще не карали.
«Татусько», проклятий щодень…

Молимось Богу за сотню!
В Музакадемії – дзвін!
Сум переведем на лютню.
Владі дамо «Озвірин»!

Сурми від болю зетерпли?
Скільки ще втратимо душ?
Воля іще нам не змеркла!..
Влада вже слухає Туш…

Небесна сотня

Небесна сотня над Вкраїною
Зійшла веселкою для нас!
Щоб ми не стали всі руїною.
Нас всіх прийняли на Парнас.

Небесна сотня – це майбутнє!
І кожен день, і кожен час!
І кожне ім’я – незабутнє!
Щоб їх вогонь в нас не погас!

Небесна сотня нам відкрила
Дорогу в світ й шляхи нові
Хай їхня пам'ять сизокрила
Пече весь світ в своїй журбі!..

Сторонський Василь, м. Дрогобич, Львівська обл., 64 роки

Молилась мати

Молилась мати. У кутку стояла,
Для сина доленьки просила у Святих,
Він був далеко, та стара не знала,
Що вже нема її соколика в живих.

І свічка полум'ям червоним мерехтіла,
Чаділа димом в стелю, чорним та їдким,
Стара у Господа багато не просила:
Щоб повернувся син до матері живим.

А за вікном зима скрегоче та лютує,
На небі янголи похмуро-мовчазні,
Господь молитви материнської не чує,
І слізьми землю укривають матері.

Загинув син, кати його за правду вбили,
Але народ не вдасться легко так зламати,
Ми захищатимемо все, що ми любили,
Допоки молиться під образами мати.

Я вірю!

Коли-небудь моя країна
Очиститься від гнилі,
Й розквітне ненька-Україна,
Де люди: щирі, милі

Нову державу розбудують,
Де буде лад та спокій,
А поки нелюди панують,
Йде бій на смерть, жорстокий.

Допоки зграя кримінальна
Державу розкрадає,
Людей, катуючи брутально,
Нам спокою не має.

Але здолаємо ми все:
Утому, біль та втрати,
Країна нам – понад усе,
Бо то є наша Мати.

Антонюк Світлана, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл., 42 роки

***

Вкраїна рідна каже нам:
Не бійтесь йти у бій на муки,
І відсіч дана ворогам –
Не сором, лиш ознака злуки!

Лиш злука гідна всіх надій,
Цей напад можна подолати,
Зібравши сили в справжній бій,
Зірвавши сумніви і ґрати!

Візьмімо приклад зі стрільців –
Упівців славних знаменитих,
Збудімось знов з омани снів,
Згадаймо ціль повстанців вбитих!

Мета була у них одна –
Здолати ворогів проклятих,
В яких в думках була стіна;
Здолати зло, з ярма повстати!

Упівці прагнули створить
Державу нашу вільну й славну,
Щоб у неволі вже не жить,
Збудить ідею національну!

УПА – не байка, не обман,
Не розбишаки безталанні,
Це промінь сонця серед хмар,
Дорога світла у тумані!

Нелегко битись проти всіх,
Непросто зважитись на муки,
Та коли знаєш, що Пан-Біг
Веде тебе – забудь розпуку!

Їх твердість в мужності умів,
Їх сила – у безсиллі часу,
Бо час настав вже, загудів
Свободи потяг, віри в Спаса!

Упівці гинули за нас,
Бо знали, що прийде година,
Коли згадають зміст їх фраз –
Повстане ненька-Україна!

Засвітить сонце неодмінно,
Почуєм голос у серцях:
«Славім ОУН-УПА пломінно,
Не даймо згинуть їх ділам!»

Державність наша, щастя стан,
Не є простим дарунком долі, –
Це чин повстанців, їх талан:
Загинуть за майбутніх волю!

Тож не кидаймо марних слів,
Не вірмо тим, що топчуть правду,
Учім історію дідів,
Дізнаймось, як було насправді!

***

Писемність наша й чиста мова,
Відображають дух дідів,
Що рідне стерегли до крові,
Не побоявшись злоби днів.

Колись ніхто не біг у рабство,
І не ганявся за грошем,
Не гнітили тюрма й кріпацтво,
Бо в грудях чувся дому щем.

Не нарікали при невдачах,
Не сподівались на катів,
Любили й вірили у краще,
Надії вогник ще горів.

Хоч гнобили дідів й вбивали,
Чужих не брали мови слів,
Чому ж тепер задарма стали
Своє ховати без слідів?

Чому так є, чому так сталось,
Що утискають мови стан,
У думку щось страшне закралось:
Невже це злий, підступний план?

В свідомість лізуть чужомовні:
ТБ, газети, інтернет,
І ми ковтаємо, (це ж модне!),
Своє ж втрачаєм в цей момент.

І ще й дивуємось, що діти
Байдужі до своїх корінь,
Їм приклад добрий не уздріти,
Його нема, є наша лінь.

Важливо чітко розрізняти
Багатомовність й лінгвоцид,
Своє потрібно знать й плекати,
А не шукати вигод вид.

Цінуймо мову материнську,
Пишімо нею й говорім,
Бо і не зчуємось, як близько,
Забудуть діти рідний спів.

Тож не шукаймо хати скраю,
Щоб не настав для краю крах,
Не треба нам чужого раю,
Не жиймо дійсністю невдах!

Патріотизм не є безчинством,
Не шовінізм, лише любов,
Що толерантна, щира й чиста,
І всіх об'єднує в народ.

Почнімо з себе, з цеї днини,
Відкиньмо впливи звідусіль,
Зберімо волю й безупину,
Плекаймо рідне, попри біль.

Пишімо чітко, говорімо,
Щоб кожне слово лилось з нас,
Вкладаймо в слово душу й тіло,
Й настане кращий щастя час!

Найважливіше, щоб у думці
Не зрадити батьківських слів,
В життя шаленій м'ясорубці,
Завжди триматися домів.

Ніякі гроші не втамують
Плачу сумління, горя зрад,
Забувши мову, лиш існують,
Не слухавши дідівських рад.

Поранить мову – це ще гірше,
Вона ридає і кровить,
«Стіхамі» стануть чисті вірші,
Бур'ян погубить їх умить.

Змішати мови – це безглуздя,
Таким скарали Вавилон,
На жаль, так легше жити людям –
Не помічати заборон.

Потрібно думать, що говориш,
І слухати себе щораз, –
Ти мову суржиком потвориш,
Не бачачи отруйних фраз.

Тож запозичення вживаймо
Доречно, а не всі підряд,
Неологізми відкриваймо,
І діалектам будь же рад.

Багатство мови неповторне,
Тож не обмежуймо себе,
Читаймо книги – скарб народу,
Ще й корисніші, ніж ТБ!

Андрушків Іван, с. Колоденці, Кам'янка-Бузький р-н, Львівська обл., 24 роки

***

Матінко наша, земля Україна,
Кожен, хто любить – за тебе загинув!
Кожен, хто в твоє майбутнє повірить –
В серці з надією душу довірить.
Ти ж не забудь своїх вірних героїв,
Своїх хоробрих, достойних тих воїнів.
Діток своїх, що за тебе до Бога
З честю пішли, хай щаслива дорога
Буде їм вічно стелитись любов'ю,
Шлях до свободи тече разом з кров'ю.
В пам'ять народу, незламного духом,
Слава Героям! Земля хай їм пухом!

***

Спитало в матері дитя:
- Чия це, матінко, земля?
Чи наш це край, чи все чуже?
- Дитятко моє, що ж таке?
Це ми з тобою в нашім домі,
Батьки й діди теж були воїни,
І батько твій зараз в вогні
За Україну, що в пітьмі!
- Матусю, знаєш, я все знаю,
Я Україну теж кохаю,
Я все народне бережу,
Я тільки зовсім не збагну:
Чому ми з «братом» так воюємо,
За що наш татко там під кулі?
- Дитино моя, спи, дитя,
Запам'ятай, що ця Земля
Залишиться навік такою
Непереможно-золотою.
Хай хто посміє нас зламати,
Їм нас ніколи не здолати,
Бо поки дух народу є,
В серцях любов іще цвіте,
Ніхто, ні брат, ні друг, ні ворог
Нас не здолати, їхнє горе!
Заснуло в мами на руках
Дитятко вірне Україні,
Не знати їй, що значить страх,
Її батьки – душа Країни!

Божко Юлія, м. Дрогобич, 26 років

Навіки

"Мамо, не плач, я не забився,
Трохи колінця торкнулись землі.
Подумаєш, з велосипеда звалився!",
І вмить посміхнулись очі малі.

«Тато, не треба, я вже дорослий,
Майбутнє своє я вирішую сам.
Ти обіцяй, що берегтимеш спокій
Мамуні, сестрі, бабусям і дідам».

«Сестро, вітаю, у мене все добре,
Служба минає день за днем.
Вдивляюся часто за рідний обрій
І серце моє палає вогнем».

«Кохана, не треба, хоч справжня війна,
Прошу я, не плач, себе вберігай.
Нехай і кривава, нехай і страшна,
Молись, люби і не забувай».

«Доню, це ти? Моє ти серденько!
Хоч з підбитим крилом, але я живий!
Чому ж ти все плачеш, моя маленька,
Смійся, я люблю твій голос дзвінкий!»

«Онуку, мій любий, досить питати:
Війна із сусідом минула давно.
А ти спочивай, заплющ оченята,
Вкраїна жива й ми навіки разом!"

Волчаста Катерина, м. Вінниця, 20 років

Благословляю мову сонцесяйну!

З розсвітом дня, із сонячним теплом,
З дзвінким повітрям у краю подільськім
Ввібрала з материнським молоком
Душу трипільську, мову українську.

Цілюща, як пісенне джерело;
Могутня, як коріння родоводу,
Мова моя – це Сила і Тепло!
І їй не буде в світі переводу!

Вібрує Всесвіт ніжністю мембран
І завмирає грізна постать війська,
Коли летить в Предвічний Океан
Надмилозвучне Слово українське!

Дай, Господи, Йому керма й весла,
Хай квітне щастям й колоситься славно!
… Благословляю край, в якім зросла,
І мову українську – сонцесяйну!

Баліцька Марія, м. Тернопіль, 50 років

Переглядів: 22393

Ваш коментар буде першим

У даній статті коментарі вимкнено.

Пряма трансляція Mad FM

Позитивні коментарі місяця

Негативні коментарі місяця

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень та не завжди поділяє погляди авторів публікацій. При використанні матеріалів сайту (тексту, фото, відео) посилання на "Дрогобич Інфо" є обов'язковим.