Основне меню

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Погода у Дрогобичі

Архів

↓↓↓ показати все ↓↓↓

Останні новини та плітки

Всього 7603 статей

Останні прокоментовані

Всього 166622 коментарів

Шанс на моє життя

Роздуми

Написав(ла) Дрогобичанин

04.05.2015

Моя баба Марія народилась в селі Стара Калитва на Вороніжчині у 1925 році. Село було заселене донськими козаками та селянами, зі слів бабці – нащадками запорізьких козаків, і станом на початок сорокових років минулого століття в основному було україномовним, що в навіть в нинішньому застосуванні тамтешню місцеву говірку місцеві мешканці вважають українською мовою. Крім того, знайомі усім "Розпрягайте хлопці коней", чи "Ой на горі женці жнуть", зналися в селі у найчистішому літературному варіанті, а портрет Шевченка висів не тільки у шкільних класах, але й у багатьох мешканців у хатах.

Говірка у Старій Калитві істотно відрізнялась від інших донських говірок, особливо від Новочеркаської, у якій домінує російська мова. Про українськість Старої Калитви на нинішній день говорять прізвища її мешканців Отрешки, Жимайли, Куцеволи, Пархоменки, Ігнатенки та інші.

Після громадянської війни село довго ділилось на червоних та білих, так як земляки моїх предків воювали по різні сторони фронту.

Село пережило в тридцятих роках розкозачування та колективізацію, а також голодомор 32-33 років, що на мою думку мотивувало моїх прадіда та прабабу віддати перед війною у 1941 році, свою дочку, а мою бабцю, і в ремісниче училище на навчання на пекаря.

З початком війни, після наближення фронту, ще не до кінця підготовлених пекарів - 16-17 річних юнаків та дівчат призвали у військові польові хлібопекарні, які забезпечували фронт хлібом. Так як фронт восени 1941 року стрімко і невпинно просувався на схід, польові хлібопекарні, хоча й розміщались у прифронтових тилах, змушені були постійно евакуйовуватись в глибші тили.

У липні 1942 році відбувся прорив німецьких військ і стрімке просування німців змусило командування червоноармійських частин знищити пекарню, на якій працювала моя бабця і евакуйовувати її робітників пішим ходом в сторону Сталінграду. Таким чином моя бабця, з десятком дівчат та юнаків, опинилися в багатотисячній колоні біженців, які йшли сухими донськими степами на схід. Колони біженців у перемішку з евакуйованим господарством, численними державними службовцями, військовими частинами та госпіталями безперестанку бомбили. Обабіч дороги на багато кілометрів степу виднілися свіжі могили, деякі з них були позначені хрестами або пірамідками, але більшість пізнавались лише за горбиком свіжої землі.

Колона по мірі просування танула, багато хто звертав у бокові дороги, або вертав назад. Однак команда польової пекарні, якою керував сорока-сорока п'ятирічний політрук продовжувала просуватись на схід. Політрук був похмурим чоловіком з чорним волоссям і великим гачкуватим носом, якого поза очі називали "жид".

Колона постійно йшла на південний схід в сторону Сталінграду, однак зрозуміти де був фронт було важко, так як громи боїв лунали з усіх сторін, а в ночі горизонт навкруги був освітлений сяйвом пожеж. Найяскравіше виднілось якраз в стороні Сталінграда, однак колона продовжувала рухатись туди.

В один з днів біженців наздогнали німецькі частини. На диво німці нікого з цивільних не чіпали, тільки виводили з колони поодиноких військових і кудись відводили. Так сталось і з політруком, який вів групу пекарів. Німці на кількох мотоциклах під'їхали до групи побачили політрука наставили на нього автомати і наказали підійти. Через перекладача запитали: "jude?". "Ні, я грек, Маріупольський грек", відповів політрук. "Скажи щось грецькою", наказав перекладач. Політрук щось сказав на незрозумілій мові. Німці ніби повірили, тоді один німець показав на зірки, які були нашиті на рукавах гімнастерки, і щось сказав, з чого бабця зрозуміла лише одне слово - "комісар". Політрук намагався пояснювати, що вони тилова частина, а дівчата це пекарі і він один військовий, що вони участь у боях не приймали і зброї не мають. Німці наказали політрукові вийти на обабіч дороги. Усім стало все зрозуміло. Тоді політрук попросив перекладача, дозволити підліткам не дивитись на страту. Перекладач наказав усім повернутись спиною. Останніми словами політрука були – "будь ласка не чіпайте дітей". Коротку автоматну чергу бабуся сприйнята за тріск якихось дощок.

Німці поїхали далі. Політрука ніхто не поховав. Підлітки боялись підійти до нього, і хотіли як найшвидше покинути злощасне місце.

Далі пішли не дорогою а степом, який був пласким як дошка і проглядувався на багато кілометрів у різні боки. Вирішили далі йти до Сталінграда. В степу зустріли відступаючих червоноармійців, які напоїли та нагодували підлітків та довели до переправи через Дон навпроти хутора Вертячого.

За кілька днів було видно пригороди Сталінграда, які горіли.

В Сталінграді був страшенний хаос, кілька днів перед тим місто пережило страшенне бомбардування. Розруха була повна масово лежали трупи загиблих цивільних, які на жарі почали розкладатись. Підлітки-пекарі в паніці погубились, а бабця прибилась до якогось чи то дитячого будинку, чи школи, що намагались евакуюватись. Учителі прийняли бабцю доручивши пильнувати кількох малих дівчаток. Німці продовжували бомбардування Сталінграду. Горіли навіть цегляні стіни і навіть ріка Волга. Це вже пізніше з літературних джерел мені стало відомо, і я пояснював бабці, що насправді горіла нафта та бензин з розбомблених цистерн, які горіли та стікали в Волгу. Палаюча ріка на деякий час повністю унеможливила евакуацію. Коли вогонь на ріці згас дітей та учителів посадили на баржу, яку буксир переправив на лівий берег. Переправлялись під постійним бомбардуванням. На зустріч через Волгу йшли катери, баржі та плоти з військовими, у деякі влучали бомби і розірвані тіла разом з уламками плавзасобів розліталися в сторони.

На правому березі НКВД проводило фільтрацію евакуйованих. У бабці документів не було, так що довелось детально пояснювати чекістам усю свою історію від самого народження. На щастя у фільтраційному таборі зустрілась дівчинка, з якою працювали на польовій пекарні та йшли на схід степами. Так як покази обох збігалися то їх відпустили прикомандирувавши до ешелону, що вирушав на Урал – це евакуйовувався якийсь Сталінградський завод, який ще за місяць перед тим був переправлений на лівий берег Волги.

Так моя бабця попала в Челябінську область.

Завод монтували прямо в полі. Про те, що бабця пекар ніхто слухати не хотів. Поставили за фрезерний станок кілька разів показали операцію і до роботи. Конвеєри ще не були змонтовані, тому деталі від верстата до верстата переносили спеціальні команди перенощиків. Серед таких перенощиків був і мій дід, який у грудні 40-го року разом з батьками та молодшими братами і сестрою був виселений з Дрогобича на Урал, як представник ворожого класу.

З часом у цехів звели стіни та дахи, запустили механічні конвеєри а вивільнених перенощиків перевели на інші роботи, зокрема на будівництво бараків для житла і адміністративних споруд. Дід та баба почали зустрічатись і комунікатором тому слугувала українська мова, яку знали обидва, хоча дід говорив галицьким діалектом, а баба слобожанським. У грудні 1943 році дід з бабою одружились, шлюб оформили в конторі заводу, де якийсь дрібний чиновник виписав відповідну довідку. А в лютому 1944 діда призвали на війну, про його куркульське походження мабуть забули.

Служив дід в Уральському добровольчому танковому корпусі. З того що корпус складався з "добровольців" часто кепкував, пояснюючи, що у авторемонтній роті, з якою він пройшов від Проскурова до Праги, з добровольців не було нікого. Корпус приймав участь у відомій Львівсько-Сандомирській операції, так що дід воював з фашистами і на Дрогобицькій землі, зокрема на початку вересня їхали дорогою з Миколаєва на Комарно, а на півдні виднілись гори і видно було світло Дрогобича. Однак будучи у 30 кілометрах від Дрогобича відвідати рідне місто не вдалось.

У 1946 році в Німеччині, уже після закінчення війни, отримав під час ремонту автомобіля травму, яка послужила підставою для демобілізації за станом здоров'я, одним словом комісували.

Повернувшись на Урал знову влаштувався на завод, правда на інший ніж до війни. В цей час частину робітників і службовців стали відправляти в європейську частину СРСР, зокрема в Україну на відбудову заводів. Діду вдалось домовитись щоб відправили до Львова, де він влаштувався шофером на нафтобазі. У 1948 році дід з бабою переселились в Дрогобич. Батьківська хата була зайнята переселенцями з Польщі. Довелось жити у старшої двоюрідної сестри, яка не мала сім'ї.

НКВД а пізніш МГБ періодично смикали діда, однак через "заслуги" трудівника тилу та фронтовика якось доводилось утрісати ці проблеми. Хоча пляма неблагонадійних часто проявлялась в долі мого батька та його сестри, моєї тітки. А прадіду та прабабі так і не дозволили повернутись на Україну, навіть під час Хрущовської відлиги, вони пішли спочинок там – на Уралі.

Я часто розглядаю дідові нагороди, бойових серед них не було. З воєнних відзнак збереглась лише відзнака гвардійської частини. Нагороди дід отримував лише приуроченими до чергових днів Перемоги, як правило це були ювілейні медалі – 20 річчя Перемоги, 30 річчя Перемоги, 50 річчя Радянської Армії тощо. Дід ніколи їх не одягав на публіку, мабуть соромився.

Уже в недавні часи, бабця мені часто розказувала: "Як бачу червону зірку завжди згадую політрука і його останні слова "будь-ласка, не чіпайте дітей".

Можливо виконавши прохання політрука було дано шанс на моє життя.

Переглядів: 3400

Коментарі (6)


	Бо ти не перець, а ***. Стаття здається про історію однієї дрогобицької родини. До речі нормально написано, але у автора з комами велика проблема ! Цікава ідея у такий спосіб інформувати нам про історію місцевих родин. З дозволу адміністратора я опишу свою історію, там теж є голодомор, війна, партизани, повстанці, і тюрма на Стрийській. Повідомити адміна Рейтинг: 4+ -2-

читака, 18:39 05 травня 2015 р.


	Друже перче, якшо важко читати то лучє дивись тєлєк про Віталіка. Там і буков нема і всьо чотко і понятно. А главне смішно. Не утомляй собі мозги. Повідомити адміна Рейтинг: 5+ -1-

бомко, 18:55 05 травня 2015 р.


	До речі, я теж напишу, аби тільки час був. І у моїй історії є війна, повстанці , розстріляний дід. Повідомити адміна Рейтинг: 3+ -2-

бомко, 18:58 05 травня 2015 р.


	ВВВ забрала багато людських життів! То були страшні часи! По статті зрозуміло те, що загинув політрук чи то еврей чи то грек ? Але вже знаючи що його вб*ють сказав "Не чіпати. дітей". тому авторка статті. і вижила! Моі родичі\царство ім небесне\пройшли ад німецького концтабору "РАВЕНСБРУК". Німці знущалися дуже над вивезеними на примусові роботи до Германіі! В 1945 році іх звільнили американці. Давали шоколад, сухарі, курево. пропонували іхати до АМЕРИКИ! Але батьки приіхали в УКРАІНУ. а тут НКВД. Переодягалися в стріій бандеровців і нищили людей. Але німці потім вже в наші часи виплатили бувшим полоненим інвалюту, а москалі в ті часи якщо хтось признався що був на примусових роботах, вивозили таких людей до СИБІРУ! Низько вклоняюся всім загиблим і тим хто вижив в ті страшні часи! УКРАІНІ СЛАВА! Повідомити адміна Рейтинг: 9+ 0-

Були страшні часи..........., 19:07 05 травня 2015 р.


	І чому оцей "читака" вважає себе чимось? Дурного і по "каці" видно Повідомити адміна Рейтинг: 1+ 0-

менше носа дри до гори, 16:58 07 травня 2015 р.


	Слезная статья. У моей бабушки была похожая юность. А дед по Сталинградом попал в плен к румынам, многие из которых говорили на украинском языке ! Для деда это был шок. Теперь мы знаем что это били буковинские или молдавские украинцы которые воевали в румынской армии. Повідомити адміна Рейтинг: 0+ 0-

Елисеич, 19:23 09 травня 2015 р.

Додати коментар

Пряма трансляція Mad FM

Позитивні коментарі місяця

Негативні коментарі місяця

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень та не завжди поділяє погляди авторів публікацій. При використанні матеріалів сайту (тексту, фото, відео) посилання на "Дрогобич Інфо" є обов'язковим.