 Пристрасті навколо пам'ятника Руському лицарю знову спалахнули. Цього разу – у світлиці дрогобицької ратуші, де основні опоненти отримали можливість дискутувати в умовах "круглого столу". "Основні опоненти" – це відомий громадський діяч Хосе Турчик та молодший співробітник музею "Дрогобиччина", кандидат історичних наук, викладач Дрогобицького педуніверситету Богдан Лазорак. Активний учасник заочного диспуту стосовно перспективи відновлення цього пам'ятника – краєзнавець Володимир Садовий – також брав участь у засіданні, проте воно розгорталося таким чином, що свої аргументи цього разу йому викласти не пощастило.
(натисніть на фото для перегляду, всього 1 фото)
Неочікуваного енергійного союзника Богдан Лазорак отримав в особі депутата Львіської облради від БПП, відомого у регіоні бізнесмена Михайла Задорожного, який вишукав час, щоб прийти на зустріч та експресивно висловити тут своє бачення… Втім – будемо дотримуватись хронологічної послідовності подій. Найперше слід зауважити, що Богдан Лазорак свою активну громадянську позицію виказує не лише у питанні про відновлення пам'ятника Руському лицарю, якого відновлювати він фахово не рекомендує, його насторожує і дата 900-річчя Дрогобича. На думку цього історика, Дрогобич є значно молодшим, і це своє переконання він висловив цілком впевнено: "Творили комуняки що хотіли! Зауважу, що основні ухвали про святкування 900-річчя приймалися 1991 року на базі цілковито не фахових псевдонаукових комуністичних рішень". Щоправда, аргументи Богдана Лазорака зводяться до загальновідомих фактів, мовляв, рішення приймалося на компартійному рівні ще до 1991 р.
Нагадаю, що в одному із попередніх номерів "Франкового краю" (від 4 березня 2016 р.) була опублікована стаття Володимира Садового на відповідну тему ("Нариси з історії Дрогобича" – книга протиріч"), де наводиться кілька цитат із наукового видання, яке є колективною працею низки відомих сучасних істориків, серед яких: доктор істор. наук, професор, академік НАН України Ярослав Ісаєвич, доктор істор. наук, професор Михайло Кріль, канд. істор. наук, професор Леонід Тимошенко, кандидати істор. наук, доценти Світлана Біла, Андрій Петрик, Руслана Попп, Михайло Сеньків, Юрій Стецик, Віталій Тельвак та інші. Праця вийшла під редакцією Леоніда Тимошенка. Всі наведені цитати аргументовано свідчать на користь "компартійної" версії 900-річчя Дрогобича, оскільки датують досліджений археологами найбільш давній шар міста ХІ – ХІІ ст. На місці Богдана Лазорака хтось би стримався від категоричності в узагальнених оцінках висновків своїх старших колег, які досліджували дане питання – тим більше, що йдеться про цілком фахову монографію із посиланнями на археологічні та письмові історичні джерела. Проте молодий історик щирість у висловлюваннях, очевидно, ставить понад усе. Втім – до теми остання деталь не має жодного стосунку – це лише штрих до портрету Богдана Лазорака як науковця та патріота. А ось його думка стосовно пам'ятника Руському лицарю, озвучена ним на відео у Ютубі, до теми стосунок має безпосередній: "На сьогодні мені вдалося з'ясувати, що таких пам'ятників у всій імперії Габсбургів було близько 4 тисяч. І ставлення таких пам'ятників було державною мілітаристичною програмою, затвердженою у Відні". Дещо випереджаючи події, скажемо, що у Хосе Турчика, який також вивчав проблему не лише за іншомовними публікаціями в Інтернеті, – зовсім інакше бачення історичних реалій, про які згадує Богдан Лазорак. У своєму виступі, з якого, власне, й розпочалося обговорення, Хосе Турчик намагався охопити якомога більш широкий діапазон аспектів, дотичних до даної проблеми. Зокрема, за його словами, не коректно було б говорити про те, що пам'ятники, поставлені синхронно із Руським лицарем, – у межах єдиного заходу, з'явилися внаслідок мілітаристичної програми Австро-Угорської імперії, оскільки йшлося не про мобілізацію військової сили для участі у війні, але про збір коштів для допомоги пораненим. Причому кошти збиралися не лише на території Австро-Угорщини, але й у США, Аргентині тощо, де також були поставлені подібні пам'ятники.
Одним словом – тема для сучасної України достатньо актуальна – співзвучна до волонтерського руху, що намагається допомогти коштами пораненим бійцям АТО, про яких недостатньо піклується наша держава. Та й ворог – той самий. Що не кажи, але згадати про пам'ятник Руському лицарю – саме на часі.
Можливо, не стільки для присутніх у ратушній світлиці, скільки для майбутніх читачів, Хосе Турчик нагадав, що у 2000 р. сесія міської ради вирішила відновити пам'ятник Руському лицарю і виділила на це 120 000 грн. Але невдовзі влада помінялася, і ці гроші були використані із іншою метою. Нова міська влада вирішила продовжити цю справу, розпочавши її з нуля. Зате створили оргкомітет, який почав діяти, аж ось влада знову помінялася… Остання зміна влади також не стала винятком – про пам'ятник Руському лицарю знову згадали… та раптом: у світлі рампи вигулькнула наукова постать Богдана Лазорака, який започаткував у ЗМІ кампанію, спрямовану проти цього задуму, отож, і з'явилася потреба для громадського обговорення даного питання.
На відміну від виступу Хосе Турчика, Михайло Задорожний висловився коротко та емоційно. Передати зміст його виступу було б доцільним, використавши пряму мову: "Не робіть заколоту проти України – ми не австрійська держава!... Я не можу виступати з історичної сторони – я виступлю із громадянсько-політичної позиції. Ми хочемо у Дрогобичі поставити символ Австрійської імперії! Хочете – поставте пам'ятник січовим стрільцям. Ми маємо боротися за чистоту українства!... Цього лицаря Австро-Угорська імперія встановила на честь перемоги над Російською імперією. Але причому тут Україна?!". На запитання Хосе Турчика, чи знає Михайло Задорожний, хто такі Січові стрільці, депутат відповів: "Січові стрільці – це українці, які стали на сторону Австро-Угорської імперії примусово!"…
А що говорять про це самі Січові стрільці? Гімн Січових стільців "Ой у лузі Червона калина", який кожному з нас доводилося чути багато разів, був написаний у 1914 р. поетом Степаном Чарнецьким та чотарем УСС Григорієм Трухом. Ось слова гімну: "Марширують стрільці добровольці у кривавий тан визволяти братів українців з московських кайдан". А, може, "добровольцями" Січові стрільці також називали себе під примусом?
Власна громадянсько-політична позиція – добра річ, проте, коли мова заходить про історичні пам'ятники, без елементарних знань історії обійтися справді важко. Шкода, що Михайло Задорожний не мав часу вислухати думку й інших представників громадськості, котрі виступили після нього, та Хосе Турчика, бо нагода для поглиблення розуміння вітчизняної історії трапилася б чудова. Зокрема, йому було б, напевне, цікаво почути зауваження Заслуженого учителя України, історика Петра Сов'яка про те, що у місцевих газетах, де повідомлялося про спорудження даного пам'ятника у Дрогобичі, його називають не інакше, як "Руський лицар". Власне, опираючись на ці матеріали, автор статті пам'ятник лицарю у Дрогобичі і називає "Руським лицарем". А, може, на чиюсь думку, епітет "Руський" також є перешкодою у боротьбі за чистоту українства? Може Русь – це Московія? Ні, аж ніяк не обійтись без знання історії у питанні її сучасного тлумачення.
Як міг Руський лицар стати приводом для заколоту проти України, як він міг стати символом Австрійської імперії? На це запитання відповісти важко, бо якби справді ним став, ця імперія була б уже не австрійською і не угорською – ми були б у ній титульною нацією.
Виступ Богдана Лазорака зосереджувався на "антилицарських" доказах. Зокрема, він наголошує на тому, що період, коли пам'ятник Руському лицарю був демонтований, збігається у часі із появою документу ЗУНР про демонтаж пам'ятників, які символізують Австро-Угорську імперію. На жаль, копію цього документу він не знайшов серед своїх паперів, натомість зачитав Наказ повітового сотника Грабовенського (представника місцевої влади ЗУНР) від 28. 12. 1918 р., який вимагав замінити німецькомовні назви на україномовні. Тим часом, старший науковий співробітник музею "Дрогобиччина" Володимир Пограничний стверджує, що взагалі ніколи не існувало документу ЗУНР про демонтаж яких би там не було пам'ятників.
Не знайшов у себе Богдан Лазорак копію документу, існування якого він засвідчував, і пізніше. Про це можна судити із того, що Ярослав Радевич-Винницький не опублікував її у своїй статті-звіті про даний диспут у ратушній світлиці, написаній для IA ZIK. Хоч до його публікації додаються практично всі копії із особистого архіву Б. Лазорака, які мають стосунок до справи, зокрема, Наказу ЗУНР від 28. 12. 1918 р. з підписом повітового сотника Грабовенського ("Пристрасті навколо пам'ятника австрійському лицарю на Львівщині".
Інші опоненти Б. Лазорака вважають, що ймовірність демонтажу Руського лицаря у відповідності до розпорядження ЗУНР (якщо навіть таке було насправді, що малоймовірно) – є мізерною. Врешті, такий демонтаж міг виявитися помилкою виконавців можливого розпорядження. Нагадаємо, що окремі воєначальники УГА (армії ЗУНР) припускалися й куди грубіших політичних помилок, зокрема, йдеться про офіційне приєднання до білогвардійських денікінських військових формувань внаслідок двох угод, підписаних Мироном Тарнавським та Альфредом Шеманеком. Логіка Б. Лазорака є такою: не можна відновлювати те, що було знищене ЗУНР. Тут потрібно зауважити, що документи ЗУНР не були чимось сакральним – на зразок церковних догматів, але – тимчасовими діловими рішеннями, які виходили із тогочасних політичних реалій. Багато хто із нас, опинившись на місці Дмитра Вітовського, видав би розпорядження про демонтаж пам'ятників, що символізують Австрію – незалежно від того, чи робив це сам Вітовський. Проте згодом, коли б настав час "збирати каміння", кожен із нас вимагав би відновити те, що було знищене внаслідок помилки – що Австрію насправді не уособлювало. Існують люди, для яких визнання власних помилок було б трагедією, це не дивно – більш малоймовірним видається те, що існують історики, які вважають керівництво ЗУНР непомильним, але, як свідчить історія та сучасність, помилялися іноді (і продовжують помилятися), навіть окремі непомильні Папи Римські…
Ще одного авторитетного союзника Богдан Лазорак знайшов у ратушній світлиці в особі славнозвісного дрогобицького ученого-лінгвіста Ярослава Радевича Винницького. Ярослав Костянтинович, як завжди у подібних випадках, висловився про пам'ятник Дрогобицькому лицарю із афористичною красномовністю: "Я не вважаю, що якийсь ідол нас може об'єднати!". Судячи за цим виразом ученого-лінвіста, він сприймає пам'ятник Руському лицарю як щось подібне до язичницького ідола. Звичайно, йдеться не про Перуна чи Велеса, але про якусь віртуальну сакралізовану істоту, сутність якої – не збагнути. Як альтернативу, пан Радевич-Винницький запропонував спорудити стелу із рельєфом, на якому разом були б зображені видатні дрогобичани минулого. Зокрема, він радить тут розмістити пластичний образ єврейського видатного діяча мистецтв Бруно Шульца поряд із видатним діячем українського національно-визвольного руху Зеноном Коссаком-Тарнавським, який керував ОУН у Дрогобичі, а у 1939 р. був заступником начальника Генштабу Організації національної оборони "Карпатська Січ", та з іншими видатними дрогобичанами українського походження.
Ідея – оригінальна і цікава – особливо у тому випадку, якщо шанувальники Бруно Шульца, заможні бізнесмени єврейського походження (на зразок Ігоря Коломойського), погодяться профінансувати подібний проект. А чому б не спробувати реалізувати такий задум Ярослава Костянтиновича під патронатом Президента, який також є чоловіком не бідним, а водночас, судячи за його виступами, – не байдужим до Бруно Шульца та Зенона Коссака?
У згаданій статті Ярослав Радевич-Винницький не стримався від сарказму: "Якщо хочуть окремі дрогобичани мати пам'ятник австрійському лицареві, хай собі мають. Але хай спорудять його власним коштом, не забувши при цьому, що піших лицарів історія не знає. Слово "лицар" походить від німецького "Ritter", по-нашому "вершник". До того ж лицар із конем матимуть більше місця для забивання "цьвоків", на які дехто покладає великі надії". Пояснимо, що традиція забивати цвяхи у стовп, встановлений перед пам'ятником лицарю, символізує прилучення певної особи до справи, яку він уособлює (у даному випадку – волонтерський рух). Забивання ж цвяхів у самого лицаря – як цю традицію інтерпретує корифей лінгвістики – було б або різновидом вандалізму, або ж – таким собі магічним ритуалом на зразок ренесансного втикання голок у воскові фігурки особистих ворогів.
Пропозицію замість пам'ятника Руському лицарю встановити пам'ятник начальному коменданту УГА, полковнику УСС Григорію Коссаку згодом висунув Богдан Лазорак у своїй публікації за 27 березня. Його вибір здається дещо дивним, оскільки йдеться про політичну постать, яка викликає суперечливі враження. Як історик, Богдан Лазорак чудово знає, що Григорій Коссак у 1924 р. переїхав із Австрії до СССР і до 1931 р. працював тут викладачем у військовому училищі Червоних старшин (м. Харків) та керівником військових кафедр у двох харківських вузах.
Говорити ж про пам'ятник Зенону Коссаку-Тарнавському – справді на часі, проте розглядати його в якості альтернативи Руському лицарю – гадаю, далеко не обов'язково. Якщо ж хтось переконаний, що пам'ятників у нас – забагато, йому слід було б прислухатись до висловлювання Петра Сов'яка на цю тему: "Про Афіни колись говорили, що пам'ятників тут більше, ніж людей, проте це не заважало Афінам успішно розвиватися".
Відсутність належного пам'ятника Зенону Коссаку-Тарнавському у Дрогобичі – річ дивна і недивна – водночас. Дався взнаки космополітизм значної частини дрогобицької інтелігенції, яка не досконало знає свою історію, та недалекість дрогобицького електорату, якому протягом 25 років Незалежності не щастило вибрати мера, що турбувався б про громаду належним чином. Втім, сказане не стосується Тараса Кучми – про нього ще судити нам зарано.
До речі, саме виступ Тараса Кучми виявився того дня найбільш вдалим. Мер міста зумів влучно і переконливо висловити сутність того, що відбувається навколо проблеми відновлення пам'ятника Руському лицарю та того, що насправді він собою являє: "Відновлюємо пам'ятник духу українства! Йде боротьба між людьми духу і людьми вати!".
Тарас Кучма перебував на засіданні біля чверті години, проте його виступ зробив свою справу – нікому більше не захотілося відверто позиціонувати себе як "людину вати". Отож, і проголосував проти ідеї відновлення пам'ятника Руському лицарю лише один присутній. По-секрету скажу вам, що ярлик "вата" не злякав Богдана Лазорака. Інші опоненти даної ідеї – утрималися, а налічувалося тут їх аж 9 осіб. Тих же, хто висловився за неї беззастережно, лічильна комісія в особі Володимира Пограничного зафіксувала 12 чоловік – символічне число абсолютної повноти. Щоправда, Ярослав-Радевич Винницький, який, очевидно, вів паралельний підрахунок голосів (без його озвучення), згодом написав у своїй статті для IA ZIK, що таких було лише 11 осіб, – мабуть, на його думку, Володимир Пограничний порахував один "зайвий" ("не легітимний") голос.
Віктор Кирій
Підпис під фото: "Так виглядав пам'ятник Руському лицарю. Б. Лазорак стверджує, що тут відображена збруя рицарів Тевтонського ордену. Проте овальна форма щита не трапляється в озброєнні рицарства Західної Європи"
Переглядів: 3861
|
Пристрасті навколо пам'ятника Руському лицарю знову спалахнули. Цього разу – у світлиці дрогобицької ратуші, де основні опоненти отримали можливість дискутувати в умовах "круглого столу". "Основні опоненти" – це відомий громадський діяч Хосе Турчик та молодший співробітник музею "Дрогобиччина", кандидат історичних наук, викладач Дрогобицького педуніверситету Богдан Лазорак. Активний учасник заочного диспуту стосовно перспективи відновлення цього пам'ятника – краєзнавець Володимир Садовий – також брав участь у засіданні, проте воно розгорталося таким чином, що свої аргументи цього разу йому викласти не пощастило.
