 О, часи, о, люди! Скільки часу протекло на дрогобицькому дзиґарі, скільки всього змінилося, коли я востаннє писав на ваш сайт, мої щирі українці! Я вже вирішив більше не писати сюди, бо якої користі з тої писанини? Вже й нова влада прийшла до керма, значить, настав рай в Україні, бо ми собі тутечки на Галичині повибирали самих патріотів. Всі – свої, рідненькі. А патентованих патріотів поважати треба, бо інакше буде #.
(натисніть на фото для перегляду, всього 1 фото)
От скажіть, якого дідька Хорт у Вінници порвав портрета самого пана По? Ну то й отримав # на 4,5 роки. І кому з того полегшало? Та хіба треба було рвати таке добро, та ще й на очах публіки? То – таке саме, що порвати самого По. Краще б тихенько, без шуму і пилу, запхав чоловік того портрета до свого п'єца, мав би чим дрова підпалити. Корисно, тепло і тіло – вдома. Тому, людоньки, слідкуйте відтепер пильно, коли йдете з газетою до вітру – а раптом там буде портрет того самого По, або ще гірше – дрогобицького Ку. За таке по голівці не погладять, а якщо й погладять, то патиком по іншому місці.
Так ото чого я пишу? Моя жона Алла заставила. Пиши, каже, і край. Злосна дуже на всіх. Я їй кажу: потерпи, нема чого на владу нарікати, бо ж своя, рідненька, така вишивана-вишивана, як нива колгоспна. А вона мені: пиши, діду, бо голодний сидітимеш не тільки у піст, але й на Великдень. Ну, щоб не злити свою жону, мушу у всьому покаятися вам, мої щирі українці.
Поставили мені в хаті у листопаді місяці лічильник на газ. Йой, що тут почалося! Він так ся рухає, як секундна стрілка! Мотає-обертає, холєра, куби, як циган – сонце. А то всьо б'є по нашій з Аллою пенсії. Я вже чекаю швидше літечка, аби митися у річці, а не у ванні. Он дощ паде, але зимний, під ним, якщо приймати душ, то мож' якусь простуду підхопити. Ну ось, накрутив той лічильник за п'ять місяців аж 160 кубів! Я з Аллою мусіли разом у ванну лізти, аби трохи газу зекономити. Так от, дзвонимо в газову контору, аби дати показники, а там ніякі телефони не працюють, крім 104. Попрасувала мені Алла сорочку, натягнув я піджак та й пошкандибав в ту контору. Знаєте, старість – то є старість. Йти не можу, ноги болять, голова трохи ся крутить. Але мушу. Приходжу нарешті в ту газову контору і товстій пані на першім поверсі кажу, що треба з тими рахунками якось розібратися. А вона на мене як гаркне: "Зайдіть в особистий кабінет – там все написано". Людоньки, якби ви знали, як я ся втішив! Значить, недаремно я стільки писав, владу проти шерсті чесав! Мене вже тут знають, поважають, і в конторі на мене "особистий кабінет" чекає! Відчув прилив сил, а радості скільки! Пішов я по коридорах шукати свій кабінет. Дивлюся на дверях, де б писало "Гершко Перець". Йду, шукаю, і втіхи – повні щічки. Довго ходив, придивлявся – нема. Питаю молодиць в коридорах, де тут є мій особистий кабінет, а вони з мене сміються. Я вже й на горище поривався йти шукати, або як тепер модно казати, пентхаус, але там зачинено. І що я тепер Аллі скажу? Пішов старий, і свій кабінет не надибав? Сором який! Пішов я тоді до контролерів, дав показник. Записали. А ниньки нарешті прийшов рахунок у поштову скриньку. Читаю – пише 110 кубів! Вар'яти там сидять, чи москалі? А 50 кубів що, корова язиком злизала? Тепер мушу знову туди йти і виясняти. І за що мені така кара?
"Якщо у вас нема собаки, то його не отруїть сусід", – співається в одній пісеньці. Ну, пес у мене є, і то зубастий. І сусід є. Але нахабний. Переорав мені пів городу, і все. Прихватизував, іншими словами, як ото на Закарпатті землі під кордонами. Пішла моя Алла в ратушу скаржитися. А її не пустили. Сказали, що влада зайнята, думи думає, до десятої години не приймає. Мусіла чекати. А потім сіла, написала заяву і зареєструвала у третім кабінеті. Минув місяць. Дивимося – на нашім полі вже сусідський овес зійшов, а від влади – жодного пуку. Прихворіла моя жона, мушу вдруге до влади йти сам. Погодував курей і свиню Путінку, дав їсти псові Бровкові, та й пішов. Поки дошкандибав – на ратушанському дзиґарові вже дванадцяту пробило. Ну, думаю, ще є час, бо в порядних людей і колись на дрогобицьких заводах обід з першої години починався. Приходжу, значить, а мене не пускають, бо у них обід починається якраз о дванадцятій. Мусів майже годину чекати під дверима третього кабінету. Вистояв, як в міськім автобусі, бо на кріслах чиїсь дітиська сиділи. Перед першою годиною нарешті прийшли офісні молодиці, пошурхотіли журналами і знайшли номер кабінету, в який передали заяву від Алли. Йдіть діду, кажуть, у 26-й, на другім поверсі. Тішуся, що в ратуші є три поверхи, а не дев'ять, як у львівській податковій. Але тільки-но я ступив пару сходинок на другий поверх, як вискакує з кабінки молодик і гав на мене – як ото мій пес з буди. "Куди, діду, йдете"? Ну, кажу, в 26-й. "Неможна, – відповідає молодик з кабінки "Черговий по місту". Та як то неможна, якщо обід вже закінчився? "Так, обід закінчився, але юристи тяжко працюють, думу думають, і приймати простих людей починають аж з 14-ї години. Бачите, он на папері написано, що з 14.00 години", – тицьнув пальцем в папірець на дверях кабінки молодик. От холєра, та я вже годину вистояв, а тепер мені ще одну годину стояти, – питаю отого, що "гав!". "Нічого не поробиш, діду, як хочете", – відгавкнувся молодик. Бачу, налаштований він рішуче, як бандерівці на москалів, може кинутися на мене і покусати. Ех, думаю, повернути б мої молоді роки, то б так ‘му зацідив межи очі, що бись перевернув і ногами ся накрив. Мене, старого Перця, котрий все життя тяжко проробив на землі, і ось так зневажити?
Вийшов надвір – дощ паде, все довкола зеленіє і цвіте. І куди мені тепер йти? Треба було шину з собою взяти, або й дві. Повертаюся назад. Дітиська, котрі на кріслах сиділи, вже пішли. Сів, чекати ще годину. Панство, дівиці фігурові снують туди-сюди по сходах, а я мушу чекати. Виджу, мій старий кумпель по сходах йде. Він недавно депутатом став, тому ходить коридорами ратуші вільно, як я – на своїм обійстю. Йому – мож, а мені – зась. Пригадую, як перед виборами прибігав до мене, під милий бік просив, золоті гори обіцяв, аби ми з Аллою на вибори прийшли і саме за нього проголосували. Ну, ми тоді змилосердилися (хоча тоді я тяжко хорував) і пішли, за мого кумпеля проголосували. "Ти що тут сидиш, Гершку?", – здивовано мене питає. Так ото, кажу, така й така біда, сусід мою землю місяць тому анексував, як Путін – Крим, чекаю на реакцію ООН, що на другім поверсі, а реакції – нуль. Похилив кумпель голову, нервово посмикав губами, як студент перед екзаменами. Але я йому кажу, жеби особливо не переймався, я си якось дам раду. Втішився кумпель моїм словам, як дитина – цукерці, і його наче вітром здуло.
Пробило чотирнадцяту, пішов я нарешті на другий поверх. Ходжу, шукаю 26-й кабінет. Є, знайшов. Заходжу, бачу молоду панну. Вислухала мене чемно, пошурхотіла сторінками в журналі і каже, що заява моєї Алли зареєстрована… іншою датою, а саме через п'ять днів після того, як моя жона її подала у третім кабінеті. "Ну, не знаю, коли її ви подали у третій кабінет, але у нас вона зареєстрована таким-то числом". Ого, – думаю, заява з першого поверху повзла на другий зі швидкістю слимака! Я б уже допоміг її занести з поверху на поверх, але по обіді, інакше буде "Гав!". Горіла шина, палала, моя заява п'ять днів на другий поверх йшла. З тим і пішов на вихід. Йду по сходах вниз і бачу: біля кабінки молодика зі стелі висить на дротях табличка і світиться веселим написом "Вихід EXIT". Як пояснив мені потім сват, то з англійської перекладається так: "Пішов звідси, діду на…, бо дістанеш копняка в с…". І то, людоньки, така мені віддяка і повага від патріотів за мої листи?
Ну, і з чим тепер маю додому повертатися? Що Аллі скажу? Та вона сказиться так, що доведеться мені в буді разом з Бровком ночувати. Але, дякуючи прожитим спільно рокам, ми з жінкою якось дійшли в тім питанні консенсусу: борщу мені налила, пиріжками з бульбою і часничком нагодувала.
Кажуть, жи одна біда по світі не ходить. З моєї майстерні три місяці тому вкрали електродриль. Пішов в поліцію, але писати заяву заборонили. Чекайте, мовлять, зараз вас, діду, допитають. І слово ж таке придумали – "допитають". Нібито не в мене вкрали, а я – злодій. Чекав десь півгодини. Нарешті прийшов поліцай і почав отой "допит". Руки, щоправда, не скручував, кайданки не натягав і пальці в чорнилах не катав. Понаписував ото все, що ‘му розказав, записав у протоколі мій номер телефону, дав підписати і пішов. На виході сказав, щоб я чекав дзвінка від слідчого. Ото чекав я два місяці – цілковита тиша, ніхто не дзвонить, і крім усміхнених Свідків Єгови, в двері не ломиться. Не витримав я, пішов у поліцію знову. Дві години топтався на першім поверсі поліції, що на Стрийській 22,аж поки не вияснив ім'я того слідчого. Нарешті перестрів його, питаю що і як. Він мені пояснив, що про мене не забув, але має стільки роботи, що йо! Дав мені папірця про те, що відкрите кримінальне провадження, і каже, аби м забирався якомога швидше з його кабінету. Мовляв, EXIT, діду, звідси, поки не пізно. На виході молоденький такий поліцай, котрий з Турки, сказав підписатися в журналі, що претензій до поліції не маю. Уточнив: слово "не маю" означає, що вам, діду, не заламували руки і не били по еннім місцю. Цікаво, а навіть якщо б і дістав по карку, хіба у мене були б інші варіанти? Написав я оті чарівні два слова, підписав, і тепер чекаю, доки слідчий знайде мій дриль. Зустрів недавно свого приятеля, якому колись допомагав хату в Дережичах будувати. Вповідаю, що в мене дриль вкрали, але поліція ніц си з того не робить. Він на те каже, що якби поліція хотіла шукати злодія, то вже б давно знайшла, бо, по-перше, весь район від вул. Самбірської, Івана Франка і аж до Дережич і навіть далі злодії періодично зачищають людські маєтки від електроінструментів. Але люди заяви в поліцію не пишуть, бо знають, що з того толку не буде. У кого ж така манія на електроінструменти і куди їх злодії збувають? – питаю приятеля. Він з того сміється і каже, що злодія люди знають, і шукати його сліди треба якраз у Дережичах, але оскільки у поліції заробітні плати маленькі, то без відповідного озеленення вона працювати не годна. Людоньки, мені що, посадити в поліції грушку?.. Попередня влада он, сто тисяч дерев садила, а нинішня цю традицію продовжує. Садять все, тільки не всіх, і то вибірково. Таке озеленення тепер по-модному називається "кронуванням". Так, холєра, тотально кронують, що потім на місці дерев бізнес-центри з кнайпами виростають. Живемо в час парадоксів: бензин дорогий, дороги – гірші, ніж в Африці, соціальний рівень життя – нижче ватерлінії, комунальні послуги – шкуродерні, на ліки і продукти – захмарні ціни, заводи вирізали разом із совістю, на сході – війна і розруха, українські заробітчани піднімають економіку розвинених країн, у магазинах – суцільний секонд-хенд, а тут машини по місту гонять тисячами, люди на роверах майже не їздять. А ще скаржаться, що їм зле живеться. Кому – як. Тільки от чим далі наші внуки дихати будуть, і як взагалі їм жити; хто скаже, де отой EXIT у прекрасне майбутнє?
На тім закінчую. Як побачите мій особистий кабінет – заходьте в гості, радо вислухаю всіх без черги і без обідньої перерви, ще й кавою почастую. Через два тижні – Пасха. Дай Боже вам, людоньки, розуму і побільше совісті, миру і тепла, у кошик на Великдень – ковбаски-яєць-сиру-солі-хрону-масла, пухкенької пасочки і зеленого барвінку. Хай Творець нарешті змилосердиться над нашою Україною, згине росою на сонці ворог та настане на Сході тиша і спокій.
Будьте здорові!
Переглядів: 5228
|
О, часи, о, люди! Скільки часу протекло на дрогобицькому дзиґарі, скільки всього змінилося, коли я востаннє писав на ваш сайт, мої щирі українці! Я вже вирішив більше не писати сюди, бо якої користі з тої писанини? Вже й нова влада прийшла до керма, значить, настав рай в Україні, бо ми собі тутечки на Галичині повибирали самих патріотів. Всі – свої, рідненькі. А патентованих патріотів поважати треба, бо інакше буде #.
