 З неспокоєм прочитав у місцевій пресі Звернення дрогобицького товариства "Просвіта" до влади і громадськості міста Дрогобича. Що ж примусило високотитулованих мужів науки і нібито представників громадськості до такого кроку ? Вони не можуть спокійно спати тому, що національно свідомі громадяни хочуть повернути нашому місту історичну справедливість - відновити монумент Лицарю, встановленому у 1916 році в Дрогобичі на відзнаку першої річниці звільнення міста від російських загарбників.
Мені, як людині, котра разом зі світлої пам'яті Ярославом Вільховим були заступниками першого голови товариства "Просвіта" Павла Витичака і в буремний час для незалежності України 30 липня 1989 року відкривали в Дрогобичі перший демократичний мітинг, не байдуже, а навіть дивне це звернення.
Підписанти Звернення наголошують на тому, що в тодішній вітчизні Австро- Угорщині, в своєму краї, українці не були політичними та економічними господарями. Хотів би запитати титулоносців – може в Російській імперії, чи може в іншому краю вони були такими?
Не прагну втомлювати читачів, але хотів би нагадати місцевим маніпуляторам і нібито громадським діячам, що саме завдяки Австро-Угорщині українці, після більш ніж 400- літнього поневолення Річчю Посполитою отримали шанс на відродження і не сполонізувалися остаточно, не перетворилися в манкуртів чи сучасних лугандонів, себто відступників Українського Сходу.
Не будучи ніколи австрофілом, хочу нагадати навченим мужам, що змінилося в житті українців за часів Австрії.
1. В 1774 році, через 2 роки після зайняття Австрією Галичини, у Відні відкрито семінарію для уніатського духовенства, яку в 1784 році перенесено до Львова у статусі Генеральної Семінарії.
2. В 1785 році при семінарії відкрито університет, а при ньому Руський, себто Український інститут, в якому у 1787 році лекції читали народною мовою.
У 1792 році вийшов цісарський указ про навчання українських дітей рідною мовою і запровадження шкільної повинності.
До 1914 року в нашому краї діяло 1340 народних шкіл, 6 державних, 8 приватних і 10 українських гімназій.
В 1782 році Австрія скасувала кріпацтво, за словами Івана Франка "галичани перестали бути білими неграми в центрі Європи".
У 1848 році в Галичині скасовано панщину. Не дивно, що в наших селах на відзнаку про цю подію встановлювали Хрести Подяки, які стоять до сьогодні, якщо не були знищені московськими окупантами після "золотого вересня".
В 1807 році завдяки австрійській владі відновлено Галицьку метрополію УГКЦ, яку очолив Антоній Ангелович. Загальновідомо, що УГКЦ головне забезпечила надійний захист української мови, боротьбу за яку активізували "Руська трійця" в 1873році, "Просвіта" - в 1868 році, "Товариство Тараса Шевченка"- в 1873 році, "НТШ"- в 1892 році.
Після "Весни народів" в 1848 році українське життя розпочало широкоосяжний поступ у всіх царинах:
-перші демократичні вибори до Віденського парламенту, на яких українці вибороли 39 місць, серед яких був дієвий селянин Іван Капущак;
-вибори до Галицького сейму, де було вже 19 українських послів;
-стало можливим створення низки перших українських партій, які закликали до єдності на всіх українських землях: Радикальна партія - 1890 рік, Українська Національно-Демократична партія - 1899 рік. Не випадково великий Каменяр свого часу назвав Галичину "П"ємонтом України", що підтвердила наступна епоха.
Так, Австрія не була для нашого народу рідною матір'ю, але не була і мачухою. Я не маю наміру співати осанну Австро-Угорській імперії, але залишаю за собою право належно оцінити її роль в українському відродженні. Завдяки освідченому абсолютизму австрійських імператорів ми отримали школи у всіх селах і містах, в яких вчили українською мовою і які в основному збереглися до сьогодні. Модерні будинки, бруковані дороги, якими так люблять хизуватися мешканці міста, побудовані до 1914року. Не випадково майже в усіх сільських оселях висіли портрети Франца Йосифа.
За сорок років педагогічної роботи в школах та педінституті наводив учням і студентам ще з десятки прикладів, які підтверджували своєрідність становища українців за часів Австро-Угорської імперії, яка чимось уподібнювалася до сучасного Євросоюзу. Саме за участі "бабці Австрії" першим міністром охорони здоров'я став українець Іван Горбачевський. Хочу нагадати, що саме австрійська влада долучилася до створення Легіону Українських Січових Стрільців, який став зародком Української Галицької Армії, а згодом - Української Повстанської Армії та сучасних Збройних Сил країни.
Австрійська влада в лиці проукраїнського старости Дрогобича К. Гужковського при підтримці товариств "Просвіта" Дрогобича, Борислава, сіл Тустанович та Мражниці встановила в місті монумент Лицаря як збірний образ не лише як відзнаку про звільнення міста від російських загарбників, але в першу чергу як відзнаку честі і доблесті українських січовиків у боротьбі з ними. "Фонд Лицаря" очолював громадський діяч, директор школи із с. Ясениця Сільна Григорій Коссак, чим засвідчував шляхетність Ідеї і Чину.
Визнаючи історичний факт існування монумента такого Лицаря в Дрогобичі, підписанти пропонують при відновленні запхати його на територію музею. Добре, що не планують накрити ще якоюсь веретою. Звідки в наших знаних дрогобичан таке колоніальне мислення і загумінкована меншовартість? Можливо, вони сумують за тими часами, коли в центрі міста горбатилися перед псевдо могилою ген. Васильєву, чи бовванам типу Леніна, при знесенні яких і близько не було тих, чиї підписи тепер ледь помістилися під Зверненням.
Справедливо писав Іван Франко:" Все, що йде поза рамки нації, це фарисейство або хоробливий сентименталізм фантастів". Бідкаються не бідні автори Звернення, що "доходи від цвяхів марна річ", маючи на увазі цвяхи-пожертви біля монумента Лицаря, посилаючись на те, що гості міста не кидають монетки в Дрогобицький фонтан, який за словами наших сусідів поляків є "образом нензи і розпачу". Ще в попередній публікації "Візитівка Дрогобича на віки"(" Галицька Зоря", 2006р. ) я акцентував увагу на тому, що до сьогодні Дрогобич титульної візитівки немає. А мав би стати монумент Лицаря на площі Ринок, що підтверджував би тяглість нашої європейськості з давнини до сьогоднішнього дня. І не треба гадати, що наші краяни не будуть в змозі на пожертви біля монумента Лицаря для потребуючих. Щораз більше громадян після революції Гідності стали керуватися гаслом відомого бізнесмена і доброчинця Євгена Чекаленка, який закликав: "Треба любити Україну до глибини кишені".
І не треба фарисействувати, панове науковці, та відмовляти ентузіастам у відновленні монумента "Рицареві небіжки Австрії", як ви глаголите. Прикро визнавати, що комплекс колоніального мислення і загумінкової меншовартості аж випирає з вашого Звернення, хоча б тому, що ви на кшталт московських писак послуговуєтеся термінами "рицар", "рицареві", що не властиве нашій історії і мові, забуваючи про "лицаря", "лицарство", що визначають шляхетність, відвагу, жертовність.
Дуже не хотів би, щоби після вашого Звернення дрогобичани говорили, що "Просвіта" зійшла на пси, а прийдешні покоління називали своїх попередників хрунями.
Встановлення монумента Лицареві в центрі Дрогобича стане підтвердженням національної свідомості, патріотичної постави, громадської активності, зрілого інтелекту, європейської шляхетності.
Переглядів: 3552
|
Своїх героїв немає? 