БОРИСЛАВСЬКА ВЛАДА ПОГАНО БАЧИТЬ

Мій візит до окуліста 2 серпня цього року видається кошмарним сном. О восьмій ранку в реєстратурі видали клієнтам десять талонів до лікаря. Мені вже не дісталося.

І ці люди з’явились. Вони прийшли на прийом до окуліста, хоча зранку в загальній черзі до реєстратури я їх не бачив. Напередодні мені там сказали, що завчасно талони не дають і по телефону замовлень не приймають. Тепер ці люди стверджували, що за день до прийому взяли талони в реєстратурі або замовили їх по телефону. Як же так? Сумнозвісний радянський блат процвітає й досі?

Далі сталося несподіване. Дві войовничі жіночки, які мали талони, вирішили не пускати до лікаря тих, хто хоч і мав талони, але прийшов пізніше за них. Спрацював принцип так званої “живої черги”. Дійшло до того, що не пустили лікаря, який мав талон і підійшла його черга відповідно до номеру, вказаному в клаптику паперу. Він деякий час “помпував” свої права, але пробити грізну охорону не зміг. Без черги пускали лише вагітних.

Близько першої години дня, коли всі, хто мав талони, відвідали лікаря, потрапив до окуліста і я. За мною було ще п’ять осіб, найбільш стійких, які витримали це п’ятигодинне чекання. Ще приблизно п’ятнадцять дочасно зійшли з дистанції.

Я розумію, що деякі талони видають не в реєстратурі. Вони безпосередньо потрапляють до лікаря іншої спеціальності, який скеровує свого хворого до окуліста. Але принаймні три медсестри, які не мають жодного стосунку до цього спеціаліста, прийшли зі своїми знайомими, демонструючи в руках талони, провівши цих людей до лікаря. Є рівні, а є рівніші? Якщо реєстратура не має до цього жодного стосунку, як мене запевнили її працівниці, то як у людей з’являються “ліві” талони? Виходить, що будь-хто на клаптику паперу може написати потрібний номер? Чи нас просто вводять в оману, не сміючи відмовити “своїм” і дозволяючи їм поза чергою і в будь-який зручний для них час взяти талони, відмовляючи в них тим, хто законно стоїть у черзі і потребує так само потрапити до лікаря? Чи ці талони лежать не облікованими у доступному місці, і будь-хто може ними скористатися?

Мабуть, криків у черзі і намагань силою прорватися до лікаря не було б, якби в Бориславській поліклініці працював окуліст на повну ставку, а не на чверть, як зараз. Принаймні про це говорили в черзі. Молода спеціалістка приїжджає зі Львова і двічі на тиждень веде прийом пацієнтів по чотири години на день. Одним потоком ідуть до неї ті, кому потрібно пройти медогляд, перевірити зір, поновити дані на комісію з інвалідності чи здійснити хірургічне втручання.

Хлопчині потрапило скло в око. Його пропустили поза чергою, але він швидко вискочив із кабінету. Лікар запропонувала йому почекати, поки прийме останнього пацієнта. Її можна зрозуміти. Або займатися хлопчиною, ігноруючи потреби приблизно двадцяти осіб, які сидять і чекають у коридорі, або все-таки нехай іде все за чергою. Хлопчині підказали звернутися до приватного окуліста, але попередили, що лише за прийом йому доведеться заплатити 150 гривень, не кажучи вже про інші кошти за лікування. У хлопчини не було вибору – і він пішов геть.

Ще одна жінка скаржилася на те, що третій тиждень не може потрапити до окуліста. Спочатку сиділа і чекала в загальній черзі, бо їй не дістався талон. Не кожен здатний витримати п’ятигодинне чекання в коридорі. Навіть якщо в талончику вказаний орієнтовний час прийому (скажімо з 11 до 12 години), то не всі мають можливість поїхати додому, знову витрачаючи вісім гривень (чотири туди і стільки ж назад), щоби потім повернутися. Ось і змушені чекати в поліклініці.

Слід віддати належне лікарю. Вона приймає, що називається, до останнього пацієнта, хоча її законні чотири години праці можуть закінчитися. Але нещодавно вона декілька місяців була на курсах. Борислав узагалі опинився без державного окуліста.

Мабуть, головний лікар може навести лад у реєстратурі, якщо її працівниці справді допускають видачу “лівих” талонів. Якщо ж вони у цьому невинні, то слід з’ясувати, звідки ці талони беруться. Очевидно, це стосується не лише окуліста, а й інших лікарів. Але якщо він не може знайти спеціаліста, який би працював на повну ставку щодня, щоб розвантажити черги, то, мабуть, цією проблемою мав би зацікавитись і Бориславський міський голова. Якщо йому ще не доповіли про неї, то сподіваюся, що мій допис потрапить йому на очі.

Ігор Яворський, депутатський корпус мали би нарешті прийняти рішення і щодо асфальтування вулиці Куліша, яка веде до лікарні. Це жахіття, а не дорога. Взимку водії не ризикували їхати, боячись, що автобуси перекинуться. У вересні почнуться дощі, так що сам час навести лад у серпні. Вулицею Куліша “швидка” везе тих, у кого інсульт чи інфаркт. Хто порахував, скількох невинних людей загробили у буквальному розумінні цього слова по дорозі до лікарні? Ось і виходить, як у тому анекдоті: “Казав лікар: “У морг!” – значить, у морг. Це було би смішно, якби не було так сумно.

Ми кажемо про медичну реформу. Але її не треба, щоби навести елементарний лад у реєстратурі і не допускати видачі “лівих” талонів, знайти окуліста на повну ставку чи заасфальтувати дорогу, що веде до лікарні. Я думаю, що назбирається ще добра сотня подібних “дрібничок”, яка допоможе пацієнтам зберегти здоров’я і саме життя, а для цього медичної реформи не потрібно.

У “Нафтовику Борислава”, куди я скерував цю статтю, сподіваючись на публікацію, ці та подібні проблеми підіймали не раз, але віз і нині там. Невже проблема буде розв’язана лише тоді, коли бориславські можновладці чи їхні родичі потраплять у схожу ситуацію? Чи вони й досі користуються блатом, а тому не долають труднощів, як тисячі простих бориславців? І чому ми повинні потерпати від того, що влада погано бачить і не помічає наших проблем?

Ім’я:
Коментар:
	із правилами користування сайтом ознайомлений