Нещодавно один дрогобицький музичний виконавець Mario Joseph(Мар’ян Ганусяк) випустив у світ свою чергову композицію «А може, колись…». Натомість Zmistovno.com.ua вирішили не відкладати «на колись» і поспілкувалися з молодим провінційним музикантом Мар’яном Ганусяком про музичну культуру нашої молоді, основну проблему більшості українських музичних гуртів та дізнались, чому інколи краще страждати, ніж бути щасливим.
«Я – Ганусяк Мар’ян Йосипович, тому й виникла така назва – «Mario Joseph». Існує «Mario» з тих пір, відколи я почав займатись музикою. А було це дуже давно. Вже років 15 приблизно. За професією я маркетолог і дизайнер. Музика для мене – це життєве покликання. Якщо вона ще й приноситиме прибуток – буде дуже круто».
Мар’яне, що Вас найбільше тривожить у музичній сфері?
Дуже хвилює культура української молоді, яка, йдучи вулицею, слухає на колонках у повний звук російський реп. Як це змінювати, я не знаю. Повинна мінятись психологія людей, менталітет та національна свідомість. Не бачу сенсу в якійсь забороні на державному рівні, адже заборонений плід ще більш привабливий, особливо для молоді. Держава лиш повинна сприяти молодим людям у розвитку.
Більшість українських музичних гуртів знайомі з фінансовими перепонами. Адже запис, зведення звуку та зйомки кліпу – це все немалі гроші, якими звичайні провінційні музиканти не розкидаються. На жаль, брак коштів – це глобальна проблема не тільки музичної сфери, але й розвитку нашої молоді загалом.
Буває, ти молодий перспективний 17-річний хлопець з крутим музичним матеріалом, але якісь дядьки тобі кажуть, що на те і те треба 500 доларів. Здебільшого, на цьому кар’єра молодого музиканта завершується. Думаю, ми маємо один одному допомагати і йти назустріч. Є багато ситуацій, коли за гроші створюють і розпіарюють абсолютно пришелепкуваті пісні, а гідні композиції, у які не вклали багато коштів, на жаль, занепадають.
Ваша думка: мовні квоти на радіо якось впливають на якість української музики?
Можливо, й варто створювати більше якісного українського контенту. Але, включіть радіо і послухайте українські пісні, більшість – це повна нісенітниця. Без змісту і сенсу. Інколи, слухаючи радіо, мені хочеться плакати. Проте людям подобається і вони це активно слухають.
В мене є пісні, в яких мало змісту і я розумію, що вони сподобаються. Але, всупереч цьому, оприлюднюю композиції тільки із глибоким смислом.
Ваш кавер на композицію Тараса Петриненка «Україно» видався досить актуальним, натхненним та з вірою у світле майбутнє…
Українська культура, як на мене, дуже сумна і плаксива. У оригіналі цієї пісні це дуже відображається. Тому захотілось зробити її жвавішою, дати їй друге дихання. Але заслуга композиції абсолютно не моя, а Петриненка.
Об’єктивно критикувати владу й вимагати змін у неї, чи шукати в усьому позитив й змінюватись самому? Як балансуєте між цими виборами?
Думаю, все залежить від нас. В першу чергу потрібно змінюватись самому. Коли людина робить щось через критику, то вона не міняється внутрішньо, а лиш пристосовується до обставин. Тому спочатку варто мінятись самим, а потім вже можна думати й про критику. Взагалі не маю бажання розбиратись у підводних державних каменях. Все, що я хочу – це писати музику.
Як говорив О. Довженко: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі». А що здебільшого бачите Ви у своєму житті?
Знаєте, ще у дитинстві, коли випадав дощ, тріщини асфальту з калюжами мені завжди нагадували якісь фігури чи малюнки. Є у мене одна пісня – «Сьогодні в нас дощ». Написав її за 10 хвилин, йдучи вулицею Шевченка у Дрогобичі, якраз під зливу. Композицію планую випустити восени.
Насправді я бачу чимало поганого і багато страждаю. Як тільки починаю сильно радіти, пропадає моя творчість. Коли є радість, немає про що писати, адже, умовно, ти всім задоволений. Для мене важливий момент страждання, коли виплескують емоції й хочеться писати. Це важливий аспект творчості. Страждання мене надихає, дає поштовх і спонукає працювати. Завжди, коли стає погано, людина починає рухатись вперед. Думаю, в глибині душі всі люди нещасливі. Така вже наша натура. Найголовніше, щоб в усьому була гармонія. Це життєво необхідний процес. Звичайно, я ще й дуже тішуся, люблю дітей і стараюсь бачити в усьому прекрасне.
Спілкувався Петро Юрса
Фото Христини Романчак
Переглядів: 3224
Коментарі (14)
Страждалець, спробуй трохи попрацювати, а не бринчати на гітарі. Зразу легше на голову стане і часу для страждань буде менше.
Цей хлопець повинен був перенести якусь власну трагедію-стрес, коли постійно страждає. Це не вихід страждати все життя. Нема чого нити, а брати себе "в руки". І буде все ОКей!
То є так, дядку, але було б краще, якби українці їздили у Європу не гній метати й цеглу двигати, а- як їхні пенсіонери: на спацер. Але, або "ми, українці, всюди- українці", або "нікому то не треба".
Усе правельно, дідо тут їздив трохи у Італію, бо пенсії навіть внукам на цукерки не вистачає, то скажу вам, що робити там навіть легше, а роботодавці відносяться більш людяно, ніж наші рідні українські.
стаття названа тупорило. недавно говорив з Мар, яном про розвиток музики в Дрогобичі. ніхєра не робиться зі сторони владних чуваків нашого міста для розвитку молодіжної, та й з рештою будь-якої музики у нашому місті. лише бабос і купи-продай. репетиційні бази, обладнання для втілення музики в життя, якесь заохочування до цьлго і тд. не вітається або сприймається як дитячі забавки. ми з гртом довипускаєм 3 альбом і згортаємось, тому що меркантильна складова тих хто може допомогти гуртам, через які б люди більше дізнались про наше місто і нашу культуру, просували б свою творчість, переважує на терезах свій набитий гівном мозок і живіт. Повірте, що є гурти, або були , багатенно, які поїздили по Українським фестивалям і клубним концертам і представляли Дрогобичі. місто бариг) Мар, янич, тобі наснаги.
Нещодавно один дрогобицький музичний виконавець Mario Joseph(Мар’ян Ганусяк) випустив у світ свою чергову композицію «А може, колись…». Натомість Zmistovno.com.ua вирішили не відкладати «на колись» і поспілкувалися з молодим провінційним музикантом Мар’яном Ганусяком про музичну культуру нашої молоді, основну проблему більшості українських музичних гуртів та дізнались, чому інколи краще страждати, ніж бути щасливим.
