Важко собі уявити старі галицькі міста без їх затишних вуличок, де завжди мала б бути якась кав’ярня чи цукерня, де творилася історія, або яку творила історія. Старий Дрогобич має безліч своїх закладів, які перебувають в певному забутті. Серед них і одна цукерня, про яку згадував Іван Франко.
На розі нинішньої Ринкової площі та площі Стефаника знаходиться порожнеча і єдине, що в око нам тут нині впадає, це стіна ринкового магазину «Анна» та стіна з кам’яним підмурком зі сходами будинку, де є крамничка «Хоббі». Колись між ними був на два поверхи будинок з фасадом на три вікна, де містилася наразі відома нам найстаріша перша цукерня Дрогобича, яку заклала родинна Височанських (Wysoczański) з села Верхнє Висоцьке, що на Турківщині. Їм також належав і сам будинок та вся ділянка аж до вулиці Гончарської. Тому нинішня кам’яниця на вул. Гончарській, 11, збудований на їх землі.
Була два брати Височанські. Антоній заклав цукерню в нашому Дрогобичі, а Василь, вочевидь, заклав цукерню в Одесі, де саме він жив. Адже там, на славнозвісній вул. Дерибасівській ми знаходимо польську цукерню Височанського.
У 1915 у часи І Світової війни, будинок підпалили російські війська, коли відходили з міста. Вже після війни, стару кам’яницю, з огляду на руйнування, було повністю розібрано. А її місце стало частиною площі, яку перетворили на постійну зупинку для возів та автотранспорту.
Височанський продовжив традицію своєї цукерні та переніс її після Першої світової війни на вул. Ковальську, де слід її історії зникає.
До речі, у «Рутенцях» цю цукерню згадує Іван Франко. У той час цукерня належала Яну Височанському. «До менше невинних розривок у житті гімназистів належали гостини в пиварнях, яких у Дрогобичі було небагато. Треба зауважити, що порядної ресторації в роді тих, яких так багато у Львові, в Дрогобичі, незважаючи на його многолюдність, не було тоді і нема й досі ані одної. Була тільки одна цукорня русина Височанського, та тепер її також нема».
Ймовірно, також про дану цукерню згадується у «Перехресних стежках» Івана Франка: «Меценас був готов до виходу. Але вийшовши, він пригадав собі, що ще не снідав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернувся туди».
Стіни цукерні пам’ятають ще й інший момент, про який згадує адвокат Іван Кобилецький (1875-1944): «Вперше я побачив Франка і з ним говорив, будучи учнем 4-го класу гімназії. Якось у свято наприкінці шкільного року я побачив об 11-й годині перед полуднем фіру з Нагуєвичів, на якій сиділа пані з малими дітьми. Від фурмана я довідався, що та пані є дружина Франкова і що вона чекає на нього, бо він сьогодні має приїхати просто з Відня. Тоді саме й поклав я «говорити з Франком». Майже 3 години я на хіднику коло церкви св.Тройці і чекав, коли-то Франко над’їде. Ту мою цікавість побачити Франка і ту нетерплячку в очікуванні тепер не можна описати. Аж ось чую, що дружина Франкова кричить на дітей: «Тато їде, тато їде». Оглядаючись, видно, що дрогобицький фіакр їде з молодим паном. Франко зіскакує з дрогобицької таратайки, а Франкова злазить з воза, вітаючись і разом їдуть у бік ринку».
Олег Стецюк
Переглядів: 3677
|
