Оксана ЛИНІВ - українська диригентка світової слави, одна із найяскравіших представниць жінок-диригентів сучасності. У 2017 році українка стала першою жінкою, яка очолила філармонійний оркестр та Оперу міста Грац (другу опера Австрії після Відня) за понад століття її існування. Саме тоді про її талант голосно заговорили в Україні та світі.

В творчій професійній біографії Оксани стільки успішних проєктів та вагомих здобутків, заслуг і нагород, що їх перелік потребує окремої статті. Назвемо основні із них.

В Україні - це участь у створенні Молодіжного симфонічного оркестру України (YsOU), заснуванні Міжнародного фестивалю «LvivMozArt» та розвиток музичного проєкту «Ковчег Україна: музика». Оксана є Почесним амбасадором Львова (2018), нагороджена Орденом за інтелектуальну відвагу від видання “Ї”, а також є переможницею в престижних українських преміях: «Люди Львова» (2017), «Люди нового часу» (2017), «BOOM Awards» (2018); входить у список «100 найвпливовіших жінок України», (2018) та «100 найвпливовіших українців" (2019)...

Закордоном - це запрошення працювати із найкращими оркестрами світу (графік Оксани складений на кілька років вперед!), «Зірка року» у номінації «Класика» та приз фестивалю Державної Баварської опери, в Австрії два роки поспіль номінована статусом «найулюбленіша Штирійка» в категорії «Мистецтво» (2018/2019), нагорода «Найкраща диригентка 2020 року» в Німеччині і сходження на найвищу вершину диригентської кар’єри - у травні 2021 року українка стане першою за 145 років існування жінкою-диригенткою найпрестижнішого оперного фестивалю світу: Оксана Линів відкриватиме Вагнерівський фестиваль новою постановкою «Летючого Голландця»!

Приголомшливий успіх, нагородна за нагородою, світове визнання… Оксана Линів порвала безліч шаблонів та стереотипів, стрімко увірвавшись у світ, де до того століттями панували і задавали лад виключно чоловіки! У нашому інтерв’ю вона зізналась, що на початку творчої кар’єри про такий успіх навіть і не мріяла.

Здавалося б, від такого стрімкого професійного злету може закрутитися голова, появитися зірковий німб, але це не про Оксану. Вона залишається людяною і відкритою, приємною в спілкуванні та, незважаючи на щільний графік, погодилася на інтерв’ю.

Про відому українку багато пишуть, запрошують на ефіри радіо і телебачення, та у нашій розмові ми говоримо про ті особливі моменти її життя, які поєднують Оксану Линів із Дрогобичем та мальовничим гірським селом Опака, з її корінням та духовними витоками.

Дідусь Оксани - Дмитро Линів - був шкільним учителем музики, а також регентом церковного хору у місцевій церкві. Його учні згадують як вимогливого і відданого справі вчителя, який з усіх сил намагався творити злагоджений шкільний хор навіть в тих бідних голодних післявоєнних умовах, в яких довелося жити, і йому це добре вдавалося! Шкільний хор під керівництвом Дмитра Линіва концертував в сусідніх селах та в Бориславі.

Батько Оксани - Ярослав Дмитрович Линів - народився в селі Опака, тут навчався в місцевій школі, музичну освіту здобув у Дрогобицькому музичному училищі ім.В.Барвінського та Дрогобицькому державному педінституті ім.І.Франка. Тут, на музичному факультеті він зустрів свою долю - Ольгу Ковальську. Студентами вони разом співали у Дрогобицькому муніципальному хорі «Легенда». Так, саме Дрогобич поєднав серця двох талановитих людей, які дали Україні майбутню зірку світової величини!

Після одруження молода пара переїхала у рідне місто Ольги - Броди, де й народилася Оксана. Дівчинка змалечку зростала у музичній атмосфері: мама викладачка фортепіано в музичній школі; батько теж музикант, педагог в Бродівському педколеджі, заснував у Бродах народну хорову капелу «Боян», якою керує й досі. Ярослав Линів об’їздив із концертами багато міст України і Європи , але найбільше мріє із своїм «Бояном» виступити в рідному селі (минулого року заплановано турне, на жаль, зірвалося через локдаун).

Для Оксани від народження музика нерозривно переплетена із життям, в дитинстві їй дуже подобалося відповідальне професійне ставлення до роботи її батьків, творчий лад, який панував в дома, підготування до виступів, концертів напередодні свят - все це зближувало родину, дарувало позитивні емоції та теплі спогади. Тож ключову роль у професійному становленні музикантки зіграла пануюча вдома атмосфера творчості та любові: «Я ніколи би не мала таких результатів в творчості, якби я не мала такого джерела Любові, яке я маю з дому», - нещодавно написала Оксана на своїй сторінці у Фейсбук.

Тож нашу розмову із Оксаною Линів розпочинаємо про її родину, батькове село Опака та Дрогобич.

Пані Оксано, які спогади у Вас про рідне село вашого батька - Опаку? Про дідуся та бабусю?

Це для мене надзвичайно світлі і незабутні спогади. На Різдвяні свята ми дуже часто приїжджали в село Опака до наших родичів, тут у нас дуже велика родина! Опака - це особливе місце сили, місце, де я дуже близько духовно відчуваю своє коріння, звідси пішов мій рід. Особливим тут для мене було все - зустрічі з близькими, пісні, яких навчав нас дідусь Дмитро, карпатська кухня, чисте гірське повітря, чудова, мальовнича природа. Літом дідусь мене возив збирати ягоди - ожину і суниці та гриби. Мені це дуже подобалося! Як і всі сільські діти, я допомагала по господарству, мені доручали випасання кіз.

Тут було добре просто гуляти, збирати квіти, пити джерельну воду. Дуже приємно усвідомлювати, що в Опаці багато людей має прізвище Линів, яке загалом в Україні не дуже поширене, і вони є моїми далекими й близькими родичами. Особливі сакральні відчуття переживала в поминальні дні, коли з разом батьками відвідували могили наших предків.

У вашій біографії також є фрагмент із Дрогобича.
      Так, після 9 класу я вступила на навчання в Дрогобицьке музичне училище ім.Барвінського. Але це було досить далеко, 240 км від дому, це були матеріально нелегкі часи, не було можливості винайняти житло, тож після першого курсу я перевелася на навчання до Львова. Це значно ближче, та ще й у Львові були родичі, де я змогла проживати під час навчання. У Дрогобич потім я приїжджала відвідати свій курс, а якось, їдучи в село, заходила в музучилище провідати викладачів. Дехто із моїх однокурсників пише мені і досі.

Чи відгукнулися б Ви на запрошення виступити у Дрогобичі?

Я не відкидаю такої можливості, все залежить від формату та нагоди. В Дрогобичі є чудові місця, особливо мені подобається унікальна Церква Святого Юра. Однак зараз, у зв’язку із карантинними обмеженнями, складно щось прогнозувати, культура перебуває в кризовому стані, повністю збився календар запланованих концертів, так як в різних країнах діють різні правила.

Що стало визначальним у виборі майбутньої професії? Коли Ви зрозуміли, що хочете стати саме диригенткою?

Диригування - моє покликання, в цій багатогранній професії я можу повністю реалізувати свій потенціал та обдарування. Вибір постав після музучилища - на який факультет вступати в консерваторію. У мене добрі вокальні дані високого сопрано, але вокалістів обмежує репертуар. Я могла б також стати піаністкою, але мені було б самотньо на сцені у цій ролі. Тож зваживши свої бажання та різнобічні обдарування, я обрала факультет оперно-симфонічного диригування.

Професія диригента особлива тим, що, хоч диригент і не продукує музику, але він керує процесом, комунікує з виконавцями, відповідає за драматургію всього концерту, працює з різними колективами. Тут є широке поле для творчості та експериментів. Диригентство дає мені свободу у стилях, репертуарі, жанрах і навіть епохах.

За помахом Вашої «чарівної» палички десятки та навіть сотні музикантів творять не тільки фантастичну музику, а й задають неймовірну енергетику в залі. Однак, через карантин, доводиться виступати без публіки. Як впливає ця ситуація на загальний настрій, чи не зменшується мотивація?

Я б не сказала. Це має і свої позитивні сторони та відкриває нові можливості. Наші концерти он-лайн дивляться люди в різних куточках планети, ми отримуємо колосальну підтримку та зворотній зв'язок від глядачів. Це дуже мотивує! Наш Різдвяний концерт, записаний в Андріївській церкві у Львові, за три тижні сягнув мільйонне охоплення і отримав сотні коментарів. Навіть найбільший зал світ не дав би нам такі можливості!

Тож, карантин значно розширив нашу аудиторію, а глядачам дав можливість краще бачити обличчя артистів, їхні емоції та деталі виконання через великі плани.

Водночас такі виступи дуже дисциплінують нас, бо, якщо трансляція йде наживо, то найменша помилка музиканта залишається в записі і потім буде піддаватися критиці, тому викладаємося максимально.

Справжні творчі люди вже не розділяють - де приватне життя, а де професія, ми постійно під прискіпливим оком великої кількості людей. Це не може не впливати на спосіб життя, вимагає великої дисциплінованості та відповідальності.

В короткі терміни я перелаштовуюся між зміною країн, оркестрів, творів, солістів. А зараз, у час пандемії, додалися ще й термінові зміни програм та зміни у складі оркестрів у зв’язку із обмеженням кількості осіб на сцені. Усі оркестри та театри поміняли короткочасно програми, це вимагає швидкої адаптації, і водночас необхідно при цьому залишатися цікавими для публіки .

В різних країнах кожен оркестр має свої усталені традиції, специфіку і внутрішній клімат. Підготовка симфонічної програми триває лише 3-4 дні, після виступу починають виходити критики, і це дуже важливо - саме вони створюють інтернаціональний імідж. Люди, які не були на концерті, читають професійні рецензії і формують своє враження. Тому будь який виступ - це величезна відповідальність, ми постійно перебуваємо на високому емоційному градусі, ми постійно повинні працювати, щоб вразити публіку.

Загалом і фестиваль «LvivMozArt» і Молодіжний оркестр, а тепер ще й «Ковчег Україна: музика» - усі ці проєкти, де я стояла з перших днів їх заснування, - відбулися і мають успіх. Але найважливіше для мене це не те, щоб вони, немов яскрава зірка, засвітили і погасли. Моя мета: щоб вони стали невід’ємною частиною української культури. Я хотіла створити щось таке, що дасть Україні розвиток в довгостроковій перспективі.

Якщо говорити про Молодіжний симфонічний оркестр України, то тут дуже важливо було зробити платформу для української молоді, щоб талановиті молоді українці мали мотивацію для розвитку, щоб був майданчик для їхньої самореалізації та професійного росту. Ми знайшли неймовірно талановиту молодь, наші концерти проходять із великим успіхом на кращих сценах України і Європи. Але найскладнішим залишається пошук коштів, оскільки постійного фінансування ми не маємо і утримуємося за рахунок грантів та спонсорських вкладів.

Основною метою фестивалю «LvivMozArt» - було створити культурну подію, яка б асоціювалася з Україною для всього cвіту, і я радію, що так воно і сталося. У нашу програму завжди включені твори українських композиторів. Зараз закордоном не обходиться жодне інтерв’ю, щоб мене не запитали про цей фестиваль.

***

Як бачимо, Оксана для популяризації України та української культури у світі виконує таку ж місію, як Міністерство культури. Батьківщина завжди у серці, в творчості та у справах великої українки. Навіть її хобі - теж пов’язані із Україною. Оксана захоплюється плетінням з бісеру (ще в студентські роки виготовляла оздоблення для одягу відомої дизайнери Оксани Караванської, встигла навіть попрацювати для Оксани Білозір та Руслани Лижичко).

А ще музикантка колекціонує українські вишиванки, особливо цінує автентичні екземпляри вишиті на домотканому полотні. «Їх у мене вже більше ста, - сміється Оксана, - тепер вже б тільки носити».

Вона завжди святкує українське Різдво та Великдень за усіма нашими традиціями, і навіть, якщо час свят випадає для диригентки за межами України, вона на чужині влаштовує маленький острівець України. «Де б я не була, я завжди ретельно готуюся до наших свят, заздалегідь орендую помешкання замість готелю, купую необхідні продукти, беру із собою вишитий обрус і готую традиційні українські страви. На Великдень випікаю паски, а на Різдво - це кутя і калач»- розповідає Оксана.

І у львівському, і в німецькому помешканні Оксани на чільних місцях красується українська вишивка, в тому числі із Опаки, яку вишивала колись Оксанина бабуся Антоніна.

На завершення нашої розмови я побажала Оксані успішних виступів і, в тому числі, вдалого дебюту на Вагнерівському фестивалі та запросила Оксану відвідати село, в якому вона вже давно не була, але в якому дуже радіють за її успіхи та пишаються нею.

А ще ми поспілкувалися із батьком Оксани, Ярославом Линівим, він розповів нам, якою була Оксана в дитинстві: «Яскраві здібності Оксани та тяга до мистецтва були помітні з дитячих літ. В нашій родині музика присутня завжди - Оксана відвідувала музичну школу по класу фортепіано та гри на сопілці. Ми навіть мали свій родинний ансамбль, він так і називався «Родина». До нього входили, окрім нашої сім’ї, також сестра моєї дружини Ольги - Ярослава та її діти близнюки. Ми виступали на обласному і навіть на центральному телебаченні. на всеукраїнському телебаченні була така передача «Сонячні кларнети».

І в Опаці у нас також дуже співоча родина - батькового брата Михайла свого часу запрошували співати у Львівську академічну капелу «Трембіта»! Коли ми всі збиралися на Різдво і колядували, то аж шибки дзвеніли на вікнах! Це незабутні спогади…

Але талант Оксани не став би запорукою успіху, без її систематичної, самовідданої і, я б навіть сказав, жертовної праці. І зараз, коли вона приїжджає у Броди, то після спілкування з родиною, йде працювати над партитурами.

Що я відчуваю? Звичайно - гордість і щастя. Коли відвідував її виступи у Мюнхені, Стокгольмі, Барселоні, Відні то важко навіть словами описати мої відчуття - це було аж до щему та трепету в душі».

Автор Віра ЧОПИК
Фото надані Оксаною ЛИНІВ та Дмитром ЛИНІВИМ