«Про значення маци, себто «хліба бідності», я дізналася трохи пізніше. Як і про свою національну ідентичність, — каже Юлія. — Коли мені було 13 років, у нашому місті почала діяти перша недільна єврейська школа. Про неї мені пошепки розповіла подруга».
Офіційно в Радянському союзі антисемітизму не було. Проте негласно він траплявся на кожному кроці. Євреїв не любили: їх могли звільнити з роботи або «витіснити» з громадського життя. Тому радянські євреї, як правило, не афішували свого походження. Так робила й родина Юлії. Сама вона навчалася у єврейській школі й чітко знала про свою національність, але так само мовчала про неї, як і батьки. За часів Радянського союзу з антисемітизмом вона не стикалася, бо була ще дитиною.
На дворі стояв холодний 1989 рік. Єврейське життя поволі відновлювалось у колишньому СРСР, а відтак і в російському Брянську. Юлія захопилася єврейською культурою, особливо її релігійним аспектом. Проводила у єврейській школі майже увесь свій час, багато спілкувалася зі вчителями, читала сакральні тексти та книги.
З приходом дев’яностих розпочалася велика хвиля репатріації євреїв до Ізраїлю, відтак багато вчителів із недільної школи, яку відвідувала Юлія, виїхали назавжди. В 15 років Юлія сама почала викладати історію єврейського народу, його традиції, музику. Навколо неї сформувався своєрідний клуб єврейських підлітків, які багато говорили про культуру та формували нову прогресивну спільноту міста.
Фото: Ігор Гора / Заборона
«Це було моє покоління, яке, як і я, виросло без розуміння традиції. Ми разом вчилися: навчались івриту, святкували єврейські свята, брали участь у різних освітніх семінарах і дізнавалися багато нового про свій народ, але найперше — про себе. Це був як ковток свіжого повітря для нас», — згадує жінка.
Тоді ж до Брянська вперше приїхав рабин, який належав до Хабаду — релігійного та філософського руху в хасидизмі, течії ортодоксального юдаїзму.
«Якось ребе сказав мені, що я розумна дівчина й можу навіть бути дружиною рабина, — сміється Юлія. — На що я відповіла йому: «Сама стану рабинкою!».
Рівність, інклюзивність та прийняття
Реформістський юдаїзм виник у Німеччині у двадцяті роки ХІХ століття. Звідти згодом і поширився на інші країни Центральної й Західної Європи.
Фото: Ігор Гора / Заборона
Основні ідеї цієї течії — збереження «етичних» заповідей із відмовою від «ритуальних» заповідей. Рух прогресивного юдаїзму — це ліберальна течія в юдаїзмі. Прогресивний (сучасний) юдаїзм каже, що єврейська традиція постійно розвивається, з кожним новим поколінням набуваючи нового сенсу й нового змісту, прагне до оновлення й реформи релігійних обрядів у дусі сучасності. Сьогодні прогресивний юдаїзм налічує понад 1,7 мільйона прихильників та прихильниць, які проживають на 5 континентах у 36 країнах. Першою жінкою-рабинкою в сучасній історії була Регіна Йонас — в сумнозвісному 1944 році вона була депортована в Аушвіц, де й загинула.
«Мене привабив реформістський юдаїзм своєю ідеєю рівноправності й сучасним поглядом на традицію. Мені було вкрай важливо розуміти, що я можу молитися так само як і всі, а не як жінка в ортодоксальному юдаїзмі — на балконі або в окремій кімнаті».
Юлія каже, що для неї насамперед були важливі такі цінності, як рівність, інклюзивність і прагнення до соціальної справедливості не тільки всередині єврейської громади, а й у суспільстві загалом.
Фото: Ігор Гора / Заборона
«Для мене прояв сексизму або антисемітизму — це однозначно показник недостатньої освіти людини. Тому реагувати на колючі зауваження на кшталт «У вас бороди немає, тому ви не рабин» я не вважаю за потрібне. Єдиний спосіб протистояти цьому — це займатися просвітництвом, розповідати людям, що світ не буває білим або чорним. Розповідати тим, хто готовий почути. Та й коментар від мого першого рабина про дружину рабина був сказаний не для того, щоби принизити мене. Радше виокремити хороші, професійні якості… Проблема глобальніша. Суспільство патріархальне й дуже консервативне. Ухвалення чогось нового чи іншого перетворюється на суцільну суперечку».
У прогресивному юдаїзмі, пояснює Юлія, рівно ставляться до жінок у всьому, тому жінки теж можуть стати рабинками.
Благословення рабі
У 2000-х Юлія переїхала в Одесу. Закінчила в Україні інститут для духовних працівників при русі прогресивного юдаїзму «Махон». Після цього Юлія Гріс стала духовною лідеркою в Одесі, але ще не рабинкою.
За правилами, щоби стати рабином, потрібно отримати спеціальну освіту та мати багато років практики. Благословення рабі, себто «сміху», — титул рабі через рукопокладання свого вчителя — Юлія отримала тільки у 2014 році. До цього часу мала хороший авторитет як духовної лідерки у течії реформістського юдаїзму. Ті, хто відвідував одеську спільноту реформістського юдаїзму тоді, говорили: «Ми ходимо до Юлі».
Фото: Ігор Гора / Заборона
Зараз спільнота прогресивного юдаїзму в Одесі «Шірат ха-Ям» налічує приблизно 200 осіб. Усі мають рівні права та можливості. Релігійні служби відбуваються декілька разів на тиждень. Головна відмінність від ортодоксальних правил у тому, що жінки та чоловіки моляться в одному залі. Важливим елементом служіння є музика та співи. У спільноті є декілька канторіальних солісток та солістів, які співають молитви разом із рабинкою під час служби. Є відмінності й у текстах молитов в порівнянні з ортодоксальними Сидурами. Сюди приходять як жінки, так і чоловіки. Приміщення, у якому відбуваються релігійні служби, винаймане. Рабинка Юлія мріє, щоби в майбутньому спільнота «Шірат ха-Ям» мала свою синагогу.
Громада збирається під час усіх єврейських свят та щосуботи в день Шабату. Часто проводять у місті освітні та культурні проєкти, спрямовані на залучення єврейських жінок в активне суспільне життя. Також Юлія допомагає організаціям, що опікуються дітьми із синдром Дауна. Бо спільнота має піклуватися не лише про «своїх».
Жінка та стереотипи
Юлія Гріс вважає, що стереотипне уявлення про роль жінки в спільноті сучасного реформізму зупиняє багатьох. Процес навчання для рабинок дуже складний та інтенсивний. До того ж інституту для духовних працівників Махон, де навчалась Юлія у 1998-2000 роках, зараз уже немає в Україні. Тому для навчання доводиться на якийсь час переїжджати за кордон, а така можливість є не у всіх. Окрім того, ставлення до жінки-духовної лідерки в суспільстві не завжди схвальне.
«Основна проблема жінок-рабинок — визнання. Дуже часто їм кажуть: «Ти занадто добра і м’яка, щоби бути рабинкою». А іноді до нас звертаються «реббецін», себто «дружина рабина». В таких ситуаціях жінка має проявити волю і відстояти позицію», — розповідає одеська рабинка.
Відсутність рабиністичних шкіл в Україні — це одна сторона проблеми.
«Інша, — продовжує Юлія, — те, що єврейство України асимільоване в духовному плані. Третя — суспільство, як і раніше, патріархальне. Проте попри все, Україна досить прогресивна, тому я вірю, що з розвитком толерантності, прийняття різноманітності, реалізація жінок-рабинок відбуватиметься і у нас. Наразі жінки можуть отримувати релігійну освіту тільки в Німеччині, Англії, Ізраїлі й Америці».
Фото: Ігор Гора / Заборона
Донька рабинки Юлії Гріс Ізольда, якій зараз 18, усіляко підтримує мамину справу та займає активну позицію у громаді прогресивного юдаїзму в Одесі. Вона супроводжує релігійні служби, співає, навчає дітей та займається із молоддю.
Кіпи носять не лише чоловіки
Минулого року Юлія презентувала персональну виставку жіночих кіп. Їх вона робить сама. У кожної своя назва, колір та значення. Каже, що виготовлення кіп — це жіноча, єврейська та реформістська сублімація. У єврейській традиції заведено, що кіпи носять лише чоловіки як релігійний головний убір — принаймні, так пише вікіпедія. Рабинка Юлія припускає, що такі статті написані чоловіками, тому що жоден класичний юдейський текст не містить однозначних вказівок щодо носіння кіпи й гендеру. Одягати єврейський головний убір — це не закон і не заповідь, а традиція, яка розвивається залежно від свого історичного бекграунду. Ніщо не заважає жінці носити кіпу, тому що покриття голови в юдаїзмі — ознака богобоязливості. Тому багато жінок у ліберальному напрямі юдаїзму носять кіпи.
У сучасному юдаїзмі жінка також має право носити кіпу. Ба більше — надавати їй актуального сенсу.
Фото: Ігор Гора / Заборона
«Для мене теж дуже важливо носити кіпу, але я хочу, щоби це була жіноча кіпа. Тому вирішила робити їх сама», — розповідає Юлія про свою колекцію.
Кіпи рабинки зазвичай зроблені із намистин та бісеру. Вона одягає їх у повсякденному житті, на свята та служби. Давні народи носили головні убори передусім для того, щоб ідентифікувати свою національність. Наприклад, колись іспанські євреї одягали капелюхи з довгим ковпаком. З часом ця форма трансформувалася в мініатюрну кіпу. Слово «кіпа» на івриті означає «купол», себто «те, що тебе покриває». Юлія зізнається, що покрита голова дає їй відчуття внутрішньої гармонії та спокою.
Юлія Гріс впевнена, що один гендер не може «приватизувати» релігійні традиції. Тому жінки в громадах ліберальних течій носять і кіпи, і таліти (молитовні покривала). Нещодавно жінки зі спільноти реформістського юдаїзму в Одесі вирішили самі зробити жіночі таліти, розписавши їх традиційними єврейськими візерунками в техніці батик.
«Я пишаюся цими жінками, які знаходять свій шлях у юдаїзмі», — каже Юлія.
Фото: Ігор Гора / Заборона
