Призначити зустріч одній людині і не прийти – це є хамство. А призначати зустріч багатьом товаришам по духу через І-нет і не з’явитись, ну це вже …  
Та на превеликий жаль, Д.Г. не один такий. Ду-у-у-у-же багатьом з нас притаманно пообіцяти і не зробити. Мало того, нам навіть у голову не приходить що треба вибачитись за таку негідну поведінку. 
З літератури ми знаємо : « слово офіцера! », « слово дворянина! » Це було слово! Порушити таке слово означало зганьбити себе навік! І не тільки себе, але всю свою родину, весь свій рід! Ця ганьба була страшніша за смерть. Люди стрілялись щоб тільки не зганьбити своє ім’я.  
Навіть бандюки тримають слово, бо якщо ні, то можна позбутись голови. 
А у нас слово, як у пса «гав». Мало того що це гріх. Це неповага до людей. То на яку ж повагу можна сподіватись від цих людей? А якщо нема поваги, то ким ти можеш керувати? Якщо нема твердого слова, то хто тобі повірить? 
Оце і є одна з наших бід. Що рвуться до влади всілякі , вибачте, мудозвони. ( Нікого персонально я не маю на увазі! ) Крику, галасу від них аж у печінках відлуння. А як до діла, то тут дупель-пусто. 
Отже до нової влади повинні прийти люди діла! Не ті хто кричить «дайте мені владу і я зроблю» А ті, хто не маючи офіційної влади, вже щось зробив для людей. 
І такі люди в нас є. От тільки час їх, здається, ще не настав. Бо більшість громадян наших вірять обіцянкам, красивим словам, вірять пустослів’ю. І зовсім не цікавляться тими, хто вже скоро 20 років годує їх цими обіцянками. 
Тому, як тільки на трибуну залізе таке «обіцякало» яке з піною на вустах кричить «я зроблю», треба негайно спитати в нього: « А що ти вже зробив, шановний ?» Якщо нічого, то йди й роби. А на трибуну? На трибуну у вільний від роботи час… 
 
Хотів підписатись «Інкогніто», але мені це гидко. Ніколи не від кого не ховався. Тому підписуюсь як завжди. 
Анатолій Докукін. Член Національної спілки журналістів України. Голова правозахисного об’єднання «Громада». Засновник, власник та головний редактор газети «Аварійний вихід».