До вісімнадцяти років, життя нічим 
особливо не тішило. Сувора гірська 
місцевість, натуральне 
господарство, жорстокі 
безпросвітні будні, сільська школа,  
де інколи залишався два рази в одному класі і дуже з того 
страждав, бо вже починали рости 
вуса і з’явились прищі. Тому дитячі 
дзвінкі голоси на тлі його 
поламаного рику виглядали як 
аномалія. На щастя директор був з міста, тому сир, сметана, яйця і дві 
свинячі ратиці , які принесла 
турботлива ненька нашого 
самурая, були для директора 
школи майже скарбом, і 
залагодили шкільні проблеми нашого героя. Після одинадцятого класу, коли 
самурайчику вже стукнуло 
вісімнадцять, батьки відправили 
його вниз до цивілізації, у 
величезний мегаполіс Дрогобич,  
аби син купив солі, бо все в їхньому селі робили самі а от сіль… 
ні. Вже з перших хвилин 
перебування в Дрогобичі, вогні 
великого міста закружили голову і 
перевернули світогляд пацана. Він 
не міг зрозуміти, як люди поставили 
девіть хат одну на другу, і жиют там, ніби в голуб’ятнику. Загадкою 
для юного самурая був кран, який 
стирчить зі стіни, а з нього – о, Боже 
– тече вода, хоч керниці нігде нема. 
Багато відкрив для себе в той день 
гірський самурай, і з таким роззявленим ротом і пачкою солі в 
руці, викликав наш герой 
зацікавлення військового патруля,  
який блудив містом в пошуках 
м’яса призовного віку. Так потрапив самурай в армію, де на диво зразу призвичаївся, бо 
зрозумів нарешті одну просту 
істину: якщо інколи розповідати 
начальству про когось якісь 
секрети, то життя одразу стає 
легшим, і масла в пайку більшає. Всю військову службу самураю 
снилось не рідне гірське село 
Турківського району, а велике і 
незвичайне місто Дрогобич, куди 
він мріяв повернутись. 
Дослужившись до сержанта, в лямпасах, і напастованих чоботах, самурай вийшов з армії. Вдячне 
командування частини, за 
регулярний стук на сослуживців,  
порадили пацанові йти працювати 
в міліцію. І навіть головний 
полковник частини витерши скупу вдячну сльозу, накатав самураю 
дифірамбну рекомендацію у 
внутрішні органи. Отак Дрогобицька міліція 
поповнилась ще одним цінним 
кадром. Далі життя самурая 
складалось як у казці: дружина – 
повариха заводської їдальні, в хаті 
завжди повно харчів, підприємливий самурай не забуває своїх батьків, щоденно 
переправляючи міліцейським 
“бобиком” у рідне село два баняка 
помиїв із заводської їдалки, аби 
батьки вигодовували свинок, які в 
свою чергу слугують кар’єрним каталізатором у вигляді 
подарованих начальству великих 
куснів м’яса. Тепер він дільничний, в його районі 
є невеличкий локальний базарчик,  
теж неабияка прибавка до 
зарплати. Тепер він знає закони, і 
має пістолет, не любить рагулів,  
любить бити п’яних в себе в кабінеті. Для цього він набирає 
повну дволітрову баклажку води і 
гамселить щосили бідолашних 
пияків по ребрах, любить файно 
поїсти на халяву, зі всіма на “ти”,  
але не любить хамів, намагається багато не говорити: так він виглядає 
солідніше. Та й узагалі він тепер 
займає найвищу соціальну 
сходинку в суспільстві. Отак-то мрії збуваються