Плаче жінка у під’їзді, голосно валає.  
По дорозі коліжанку свою зустрічає.  
- Що, сусідко, сльози ллєш? -, запитала тихо.  
- У мій дім прийшла біда, та спіткало лихо. . .  
Під скорочення звільнили мого чоловіка,  
Син поїхав на АТО, а тепер — каліка. . .  
На мою малу зарплату, як тепер прожити? Подорожчала квартплата, чим тепер платити?  
Із Донецька братова, врятувалась з сином,  
І тапер живемо разом, у моїй хатині. . .  
Підросла ціна на ліки, у борги залізла,  
Подорожчали продукти, та пуста валіза. . .  
У Державі нема газу, хату обігріти,  
А попереду зима, що тепер робити? -  
Ти, подруго, не зітхай. Сама винувата.  
В тому, що біда прийшла, брат вбиває брата! Замість того, щоби сина розуму навчити,  
Ти його у “Правий сектор” вмовила вступити!  
А навіщо за нацистів голос віддавала?  
Син поїхав на “Майдан” - ти благословляла!  
Коли в землю ворожнечі сіяли насіння,  
Коли в “Беркут” на “Майдані” кидали каміння,  
Та Будинок профспілок, у вогні спалили,  
Та беззахистних людей, катували, били!  
Ти раділа, як народ, без жалю вбивали,  
А злочинців, як героїв, свято величали! Бог, сусідко, не сліпий! Він усе побаче!  
Хто над злочином сміявся — той тепер заплаче! Що посієш - те й пожнеш! Треба пам’ятати!  
Час розкидати каміння — час їх позбирати!  
За фашистами пішли, як вівець отара!