Ця одинока жінка, з російським (точно не згадаю) прізвищем, не є поштаркою, вже досить давно. На вигляд і по розмові, як мені сказали, досить адекватна. Хіба що ця, порівняно нестрашна манія . .  
Але! Як Ви можете допомогти людині проти її бажання? Ніяк.  
У неї немає проблем, це у Вас проблема- терпіти її розлад. (наголошую, не хворобу, а психічний розлад! ).  
Психічні розлади взагалі дуже складна тема. Якщо людина сама не страждає, для оточення є безпечною, ніхто насильно лікувати не буде.  
На крайній випадок, ось тільки вже у неї там заведуться щури або усе це почне розкладатися і поскаржаться сусіди колективним листом, то є маленька ймовірність, що санепідемстанція або місцева влада щось зроблять в примусовому порядку.  
Але вірогідність дієвості такого примусового прибирання украй мала. Ніякі переконання не допоможуть, у неї своя логіка, раз і назавжди.  
Єдине, що можна зробити - тихенько викидувати, коли вона не бачить, оскільки вона все одно точно не знає, скільки у неї барахла і де лежить.  
 
Щодо того, що наше місто вкрай засмічене. та загиджене в багатьох місцях, то, на жаль, гірка правда полягає в тому, що це не влада нам таке зробила і робить, а ми з вами, шановні дрогобичани! Хтось в сутінках викидує сміття на узбіччя, а хтось мовчить, коли бачить це неподобство. І до тих пір, поки не станемо поважати себе й людей, не будемо вчити своїх дітей шанувати довкілля, будемо смітити на вулиці і в лісі, гадити в під"їздах, ламати ліфти, псувати громадське майно, до тих пір будемо тонути в смітті і дивитися на розгромлене місто. І сотня двірників тому не дасть ради!  
Вихід наразі один- добрячий штраф або громадські роботи. Як то колись мали право швидко винести присуд сільські чи міські урядовці (старости, війти, жандарми, не знаю . . ). І громада їх підтримувала!