 Про цю моторошну подію розповіла мені автор статті – Наталія Янушевич, а згодом запропонувала опублікувати нарис. Можна критично зауважити, що сайт останнім часом перевантажений статтями песимістичного характеру, а вибагливий читач бажає нарешті прочитати про щось прекрасне, величне, творче, тож деякий час вагався, чи подавати таку "страву" на розсуд читачів. Однак вразило те, що агресія, байдужість, жорстокість може оволодіти й серцем священика – духовної особи, покликаної сіяти добро у наших серцях та величати християнську любов у наших душах.
Це відбулося нещодавно в Дрогобичі, і про це мовчати неможна. Адже такий стан речей є на даний час поширеним. Назву вулиці та ім’я священика не називаю. Сподіваюся, очима сторонньої особи, автора статті, цей пастир переосмислить свій ганебний вчинок, а його сумління… Врешті-решт, багато хто з читачів дасть гідну оцінку дійовим особам (священику, їмості, катові) та поділиться своїми думками.
Побачене
Йду вулицею. Холодно. Сніжно. Саме зимові свята закінчились, настрій умиротворений. Знаєте, як воно на серці світлого січневого дня? До того ж, субота. Хочу смачнющого чаю зі шматочками манго! Власне, заради нього вибралась до крамниці.
Зустріла знайому та її доньку-студентку. Розмовляємо про те, про се. Сміємося, аж тут дівчина зойкнула і прикрила обличчя руками. Ми автоматично подивились туди ж, на інший бік вулиці. А там, на дереві… вішали пса. Буряковий від напруження, огрядний старший чоловік тримав мотузку, створюючи противагу, а собака чіплявся лапами за гілку, за молодий стовбурець, звивався і хрипів. Ви бачили коли-небудь щось подібне? Я - ні, оце вперше.
- Не дивись туди! - випалила моя співрозмовниця. Її обличчя змінилось від жаху, нудоти і безпорадності. Я покірно виконала команду, до кінця не второпавши, що саме відбувається: заплющила очі, затулила вуха. Ми утрьох заклякли від побаченого у білий день посеред тротуару. Але тривога морозом пробиралась під шкіру. Не витримали, подивилися. Виявляється, страта – не таке моментальне діло. Пес все ще звивався.
З дому вийшла жінка середніх років. Не рятувати, а переконатись, що все вже відбулось. За хвилю зникла у глибині помешкання.
Перемагаю суцільний жах однією думкою про можливий порятунок, мчу на той бік вулиці, спиняюсь під загорожею. Прошу-молю-благаю: "Відпустіть!". Буряковий чоловік навіть не повернувся у мій бік. Кричу, що заберу. Якщо захоче - присплю. Марно, тільки дратівливе "Не пхайтесь!". Кілька перехожих отетеріло спинились і помчали далі з вигуком "нелюд!".
Тварина сконала. Знов з’явилася жінка і звернулась до мене:
- Ви б не забрали пса, він людей покусав. Йдіть собі своєю дорогою.
Заспокоїла. Але стояти тут тепер і справді було неможливо. Тож я полетіла, прощально махнувши рукою протилежній стороні вулиці і не озираючись. Змушувала себе думати про чай, про те, як питиму його з улюбленого керамічного горнятка у затишному домі, про нечитану книжку, про перші писані літери донечки, навіть про різницю між спортивними і фігурними ковзанами. Але спокійні думки прострелила інша: чи розглядатиме Божий суд цю справу? Адже звірство над собакою відбувалось на подвір’ї, де побудувався священик. Та жінка була його дружиною. Невже у них та їхніх сусідів не знайшлося грошей, щоб приспати того рудого "двіртер’єра"?
Напевно, межі моралі набагато ширші, ніж я собі уявляла. Не знаю. Тільки коли п’ю чай, часто обпікаюсь об той спогад, а вулицю намагаюсь обходити. Добре, що нема щоденної потреби іти нею.
Переглядів: 6445
|
Чого це ви дозволяєте собі обмежувати висловлювання ваших дописувачів? Тема тут яка? Людина вбила тварину - що ж в моєму коментарі не по темі? 