Картина, що постала перед моїми очима 21 червня цього року, справила неприємне враження, і досі не дає спокою. Двоє діточок, хлопчик і дівчинка, сиділи на стінках сміттєвого контейнера поряд з кінцевою зупинкою на вулиці Северина Наливайка у Дрогобичі та розглядали серед сміття залишки їжі. Спекотне сонце, рої мух, сморід, в тіні контейнерів – бездомні собаки. І ось замурзаний хлопчина розгледів якусь поживу, стрибнув у глибину контейнера та розпочав щось жадно куштувати.
(натисніть на фото для перегляду, всього 2 фото)
Фото 2.
Поява автора цих рядків з фотоапаратом дещо насторожила дітей. Однак коли відрекомендувався журналістом та пожертвував їм декілька гривень на їжу, діти стали дещо розкутішими. "Ми – з Закарпаття, повідомив десятирічний Йосип. – А з якого саме міста чи села, – прошу дітей уточнити. – З Києва, - відповіла Роза, якій виповнилося 12 років. Отже, діти мандрують країною – зробив висновок. – Де ж ваші батьки? – запитую знову. – Там, – вказує хлопчина пальцем далеко у поле, - залізо копають". Що означає "копати залізо", я так і не зрозумів, але довідався, що їм відоме поняття школи, у якій учнів годують. Проте з невідомих причин родина рушила у кочове життя – голодне і жорстоке.
Мабуть, це циганські діти, - спочатку спробував заспокоїти себе. Та чомусь згадав випуски телепередач "Служби розшуку Магнолії-ТВ", у яких розповідають про зниклих безвісти чи викрадених дітей. Дзвінок до працівників відповідної служби міліції розчарував: міліціонерка відповіла, що для того, щоб служба зайнялася вивченням батьківської опіки над дітьми, я (сторонній очевидець) спочатку повинен повідомити місце їх проживання, імена і прізвища батьків та іншу інформацію, а ще краще – написати заяву. Чомусь до болі знайома калька, чи не так? П’ять хвилин тому діти перебували у сміттєвому контейнері, а куди далі стелиться їх дорога – нікому не відомо. А може, цю гарну дівчинку чи хлопчика вже декілька років відчайдушно розшукують згорьовані батьки?
Байстрюки – це сироти, які поневіряються без сторонньої опіки, наймитують чи є заручниками фальшивих жебраків, і живуть при цьому нинішнім днем. Їх майбутнє – невизначене, ілюзорне, повне небезпек. Мені доводилося зустрічати дорослих осіб, які досі не вміють навіть нажебрані гроші полічити, не отримують медичної допомоги, є беззахисними перед свавіллям представників влади. Безбатченки і безхатченки – це не ті діти, що бешкетують зранку до вечора перед вашими вікнами, стріляють безвідповідально петардами, і не ті нахабні ситі підлітки, що ночами розпивають алкогольні напої у дворах багатоквартирних житлових будинків. Байстрюки сьогодні не будуть "качати" свої права на зауваження працівників міліції, нехтувати віком немічних і літніх людей в автобусах чи електричках. Вони – у групі ризику, найбільш незахищена частина населення України, знедоленим майбутнім яких нехтує держава.
Я довго роздумував щодо етичних аспектів цієї публікації та розміщенням в Інтернеті світлин. Однак коли ми до прав занедбаних дітей в Україні ставимося, як до вуличних собак, то ким ми є і яким буде майбутнє України через 10-20 років, коли ці діти подорослішають? Вони вживатимуть наркотики або займуться проституцією, стануть на шлях грабежів і вбивств, виношуючи в душі злість на нас за холодне, голодне і чорно-біле дитинство.
Переглядів: 7173
|