 Переглянувши в Інтернеті коментарі на статтю Хосе Турчика "Лицарю" в збруї – бути?", я був дуже здивований. Складається враження, що більшість українців навіть поверхнево не знають своєї історії і чомусь нехтують пам’яттю по полеглих співвітчизниках у Першій світовій війні (1914 – 1918). Таким варто нагадати, що дрогобицький Лицар, споруджений у 1916 р. з нагоди річниці визволення Галичини від російських окупантів, який простояв до 1919 р., був насамперед символом свободи і доброчинності. Нехтувати цим – означає показати усю нелюбов до рідної землі і повне незнання історії свого народу. Галичину і, зокрема, Дрогобич у тій війні визволяли від російських окупантів поруч з представниками інших націй багато українців. Дехто закидає, що, мовляв, Австрійська імперія, до складу якої входила Галичина, теж була її окупантом. Для таких "знавців" нашого минулого варто зробити невеличкий екскурс в історію.
1. Галичина прилучена до складу Австрійської монархії у 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Відбулося це мирним шляхом, без кровопролиття. Варто нагадати, що до цієї ж імперії до 1918 р. входило багато сучасних європейських країн, а саме: Чехія, Румунія, Угорщина, країни бувшої Югославії, а також частина Італії. Так що ми, галичани, на відміну від сьогодення, вже тоді були в Європі. Тож про яку окупацію може йти мова?
2. Австрійський імператор Йосиф ІІ (1741 – 1790) у 1782 р. видав Маніфест про скасування панщини на наших землях. Однак, наполеонівські війни завадили втілити це в життя і її скасування відбулося лише в 1848 р. Цікавий і водночас сумний історичний факт – російська імператриця Катерина ІІ у цьому ж 1782 р. запровадила панщину на Україні, яка тоді, крім Галичини, Карпатської України та Буковини входила до складу Російської імперії.
3. При вищезгаданому імператорові у Львівському університеті філософія і теологія стали викладатися не тільки німецькою, але й українською мовами, що було на той час нововведенням, яке далеко не всім подобалося.
4. Австрійський імператор Франц-Йосиф І (1830 – 1916), відвідавши в 1851 р. Львів, власноручно заклав перший камінь у фундамент українського Народного дому, що яскраво засвідчило його ставлення до галичан.
Чи доцільно після вищевикладених фактів (а список можна було б продовжити, та це окрема розмова), вважати Австрію окупантом? Адже окупант – це той, хто силою захоплює чужі землі і прагне знищити культуру, мову поневоленого народу. Яскравий приклад – царська Росія, а згодом СРСР, наслідки окупації якого відчуваємо ще й сьогодні.
Та повернімося до Лицаря. Варто знати, що після його встановлення був створений фонд допомоги вдовам, сиротам та інвалідами війни, куди, як зазначає часопис "Шляхи" за 30 червня 1916 р., що видавався у Львові під редакцією Федя Федорціва, була перерахована фантастична на той час сума – півмільйона корон. Кошти надходили як від багатих людей (фабрикантів, інженерів, духовенства), так і від малозабезпечених. Це свідчить про ставлення широких верств населення до постраждалих у цій війні. Шкода, що таке поняття як доброчинність, сьогодні у нас потроху зникає.
Оскільки багато галичан поклали тоді свої голови у боротьбі з російськими окупантами, ми сьогодні не маємо права нехтувати пам’яттю про них і відновлення Лицаря в Дрогобичі є надзвичайно важливим. Так само, як і спроба відновлення пам’ятника Грюнвальдській битві у 2010 р. з нагоди її 600-річчя, яка, на жаль, так і не була втілена в життя. Очевидно, сталося це теж від незнання нами своєї історії, а вона, як відомо, найкращий вчитель, шкода, що ми погані учні. Варто нагадати крикунам, які виступали проти його відновлення (знесений був "совєтами" в 1950 р., та ще й за свідченнями старожилів, чомусь вночі), деякі історичні факти. Ще один екскурс в наше минуле буде для них дуже корисним.
Грюнвальдський бій відбувся в 1410 р. у східній Прусії поблизу польської границі між селами Грюнвальдом і Таненбергом. В битві зійшлися два давні вороги – німецькі хрестоносці та слов’яни. Метою перших було загарбання земель, на яких жили слов’яни – Польщі і, зокрема, Галичини, а також Литви. В 1910 р. у Львові виходить книжка під назвою "Грюнвальдський бій" з нагоди 500-річчя цієї битви, головним редактором якої був Іван Свистун. Наведу кілька цитат з неї.
1. "З другої сторони постало військо польське. З допомогою полякам підійшли народи східної Європи. Найбільше було русинів, литовців, чехів. Їх було понад 100 000" (С. 4).
2. "Брали участь у тій боротьбі і русини з нашого краю, з сьогоднішньої Галичини, а саме з землі Львівської і боролись під прапором жовтого лева, на скалу вступаючого, на синьому тлі" (С. 11).
3. "Що наші русини проявили свою хоробрість перед лицем усього світу, свідчить сам польський історик Длугош, який народився по п’яти роках після Грюнвальдської битви і знався та говорив з багатьма, що боролись на полі Грюнвальдськім" (С. 11).
Тут, як кажуть, коментарі зайві. Не давши згоду на відновлення пам’ятника цій битві, ініціаторами і фундаторами якого були, до речі, поляки, оскільки шанують своїх героїв, ми зневажили пам’ять по своїх полеглих співвітчизниках, а це характеризує нас не з кращої сторони.
Сьогодні дехто безпідставним галасом хоче зробити теж саме – завадити спорудженню Лицаря, який, немов перегукується з героями Грюнвальдської битви – за рідний край, за свій народ! Невже зробимо ще один нерозважливий крок, не вшанувавши тих, хто поклав свої голови у боротьбі з російським окупантами під час Першої світової війни? Тоді гріш нам ціна. Усі хочемо в Європу, та чомусь рідне місто віддаляємо від неї. Абсурд та й годі. Адже два пам’ятника – Грюнвальдській битві і дрогобицькому Лицарю – зробили б наше місто більш європейським. Дехто заперечить: "З такими дорогами?". Однак, важко зрозуміти, чому через їхній сьогоднішній стан ми повинні забути свою історію.
Залишається незрозумілим, чому дехто з коментуючих статтю Хосе Турчика проводить паралель між дрогобицьким Лицарем та Польщею. Очевидно, це теж від незнання історії, бо до і під час Першої світової війни вона, як самостійна держава, не існувала, а входила до складу Російської імперії. Самостійність Польщі проголошена в листопаді 1918 р., отже вона не мала ніякого відношення до Лицаря.
Болюче питання – кошти. Багато хто вважає, що вони осядуть в кишенях чиновників. Таких можна заспокоїти – кошти на спорудження Лицаря будуть надходити на спеціальний рахунок від тих, кому небайдужа історія рідного міста, від патріотів і доброчинців. В будь-якій іншій країні такий почин отримав би підтримку. Тож чим ми гірші?
Шкода, що таких ініціаторів відновлення Лицаря як Хосе Турчик, в Дрогобичі обмаль. І це в місті, де народився вчений світової слави Юрій Котермак, де навчався Іван Франко! В місті, де споруджені такі шедеври галицької дерев’яної сакральної архітектури ХV століття, як церкви св. Юра та Воздвиження Чесного Хреста, які зробили Дрогобич відомим цілому світові!
Висновок один – якщо Лицар не буде відновленим, то це означатиме, що ми зневажаємо пам’ять по своїх співвітчизниках які не шкодували життя у боротьбі з російськими окупантами під час Першої світової війни.
Можливо, на цю статтю буде вилито багато бруду людьми, далекими від історії і для яких не існує понять патріотизму і доброчинності. Таких навіть трохи шкода, оскільки виставлять себе на посміховисько, самі того не усвідомлюючи. Невже викладені у цій статті історичні факти не переконають багатьох противників відновлення Лицаря у протилежному? Якщо так, тоді, важко зітхнувши, можна сказати – немає у нас майбутнього…
Переглядів: 3601
|
