 Хтось бере відпустку, щоби відпочити на берегах тропічних морів, а Руслан Щерба з Дрогобича та його побратим на псевдо Тур - щоб поїхати на фронт. Виховані у християнському дусі чоловіки добровільно їдуть на фронт, відмовившись від платні та пільг учасників АТО. Вони бійці ДУКу – Добровольчого Українського Корпусу.
Руслан перед тим взяв відпустку державного службовця за 2014 рік та ще десять днів за власний кошт, а тепер – такі ж відпустки за рік нинішній. Коли питають, що з того буде мати – аж шаленіє. Темно-сині очі стають сталевими, шрам над ними опускається ледь не до перенісся, а розбитий кулак автоматично стискається:
"Не за гроші та пільги ми там воюємо, а за те, щоб наші дружини почувалися жінками, діти могли спокійно вчитися, а онуки не здригалися від кожного різкого звуку!"
Зазвичай, цього достатньо, щоби зациклені на вигоді особи замовкли. З обачності вони відразу ж намагаються перевести розмову в інше русло, щоби чого доброго він не запитав:
"А чому ти, чоловіче, не на фронті?"
Дехто, випереджаючи таке запитання, сам запитує:
"І за кого ти там воюєш? За тих, хто вибухівку в банці з медом підсовує, чи за тих, хто, немов мантру, повторює "Путин, приди!"? Ось, якби ворог ступив на територію Галичини, то і я би взяв до рук зброю".
Такі відповіді ще більше дратують Руслана:
"Та не за донецьких бандитів ми воюємо, а за Україну! Якщо ворог дійде сюди – буде пізно. Хіба хотіли б ви, щоби Львів став подібним на понівечений Донецьк, а Дрогобич – на вщент зруйноване Дебальцеве!"
До розмови приєднується Тур:
"Учора йду вулицею Трускавця й бачу трьох молодих здорових хлопців, які п'ють пиво. "Чому не йдете воювати?" — питаю. "Ми за ту владу не підемо воювати", — відповідають вони. Тоді я не витерпів і кажу: "Владу, хлопці, змінюють, але ні батьків, ні Батьківщину не міняють! Хіба ви не готові стати на захист своєї матері чи сестри?"
Несподівано на півслові він замовкає. Дзвонить телефон.
"Хто телефонує?" – перепитує Тур.
"Монгол", — відповідає Руслан.
Обидва замовкають і вслухаються. В слухавці чітко чути гул канонади. Досвідчені воїни легко вгадують, з яких видів зброї обстрілюють позиції побратимів. Їхні обличчя стають суворішими. Між тим, Монгол не фільтрує слова:
"Валять по-повній. Раніше "градорізка" була в основному вночі. Перед перемовинами в нормандському форматі важка зброя б'є по нас безперестанку вже і вдень!"
Співрозмовники в цей час немов би, телепортувалися в інший світ, де панують закони війни. В тому світі, де смерть чатує на них на кожному кроці, життя сприймається по-іншому.
"Ти чув, яким тоном говорив Монгол?" – дивлячись повз мене в очі Тура, запитав Руслан.
"Так, він дає зрозуміти, що їм зараз потрібна наша підтримка", — відповів Тур.
"Маємо поспішати", — каже Руслан. - "Час повертатися!"
"Але чи бажаними ви є для тамтешніх людей?", - запитую.
"На Донбасі є різні люди. Багато із них просто чудові, та російська пропаганда серйозно "промила" їхні мізки. Тому декому доводиться пояснювати, що дітей на обід не їмо та й кров людську на десерт не п'ємо. Поступово ставлення до нас змінюється. Часто нас просять про допомогу. Якось звернувся високий місцевий міліцейський чин з проханням "витягнути" з Донецька його маму. Не до спецслужб звернувся, а до нас. А це вже свідчить про високу довіру. Тому й серед кіборгів у Пісках, Тоненькому, в Донецькому аеропорту дуже багато воїнів із ДУКу".
Дивлячись на цих двох високих, підтягнутих, атлетичних чоловіків, важко було засумніватись у сказаному. Та часто браві в цивільному житті здоров'яки після першого ж бою опускали руки. Бо ж хоча сила тіла на війні має дуже велике значення, та сила духу – незрівнянно більше. На шевронах у вояків ДУКу гасло вояків ОУН-УПА "Воля або смерть". Це вибір їхнього духу.
"Можливо, це звучить пафосно, але таким є наше переконання: без свободи нема життя, а без України нема свободи! – каже Руслан. – Як на мене, так думають усі внутрішньо вільні українці. Тому вони готові брати на себе відповідальність. А раби чекають, що хтось прийде й кудись їх, немов стадо, пожене".
І тоді Руслан разом із Туром розповіли про ДУК таке, що воєнному начальству не тільки російської, а й нашої армії наразі видається немислимим. У Добровольчому Українському Корпусі, за їхніми словами, все діється за законом вільного вибору. Добровільно стаєш членом ДУКу, але й у будь-який момент можеш його покинути. Навіть на завдання ідеш не із примусу, а із власної волі.
На запитання "Чи вірите, що запрацюють мінські угоди?", Руслан відповів:
"Хотілося б вірити, та ми маємо справу з північним сусідом. А москалям вірити – себе не поважати! Мир навіть на таких умовах для них буде програшем. Вони на це не захочуть піти. Тому маємо готуватися до чергового витка збройного протистояння. Власне тому ми й створюємо новий батальйон. Користуючись нагодою, запрошую вільних людей стати його членами".
Переглядів: 5982
|
