Чотири роки тому Ірина Понізова із Авдіївки щиро раділа, що у свої тридцять п'ять має все, про що мріяла: улюблену роботу, власне житло та щасливу сім’ю! Проте в одну мить пазл щастя з тріскотом розсипався.
Виною цьому - російська агресія на Сході України та війна, яка затяглася на довгі роки. Через систематичні обстріли рідної Авдіївки сім’я пані Ірини була змушена прийняти радикальне рішення - покинути свою малу батьківщину та мігрувати на Львівщину. Як склалося життя переселенців у Трускавці та чи планують вони повертатися до рідного дому – читайте у нашій історії-сповіді.
Вона щира, відкрита та усміхнена, в її очах жодної ноти суму чи тривоги. Хоча пані Ірина зізнається - 4 роки тому була абсолютно іншою: не такою сміливою, менш наполегливою. Мешкаючи з родиною в Авдіївці, Ірина Понізова працювала бухгалтером на одному із місцевих заводів. До початку воєнних дій сім’я придбала автівку, власну квартиру, у якій мріяла зробити ремонт. Підростали двоє чудових діток: восьмикласник Євген та ще зовсім юна дочка Софія.
- Все змінилося в одну мить: зі сторони Донецька «Градами» почали обстрілювати Авдіївку. Пам’ятаю як сьогодні – їдемо з чоловіком забирати доньку із дитячого садка, а вихователька питає – якщо буде йти мова про приєднання нас до Росії, то ви за кого будете? Це питання вибило мені землю з під ніг. А потім був день народження у мами, зібралася наша родина та її друзі і на святі розмову повели про те, хто за Росію і чому. Ми з чоловіком пішли зі свята швидше. Зрозуміли, що чекати далі немає сенсу – місто в політичних поглядах розколюється на частини, колишні друзі стають тобі ворогами. Ми перечекали ще референдум, який теж багато чого продемонстрував (людей звозили автобусами голосувати), і вирішили, що їдемо звідси, - ділиться спогадами про сумний 2014 рік на Донеччині пані Ірина.
В Авдіївці починається безлад, відкриті цькування за проукраїнську позицію та комунальний колапс – в таких умовах сім'я Понизових вирішує вивезти дітей із мамою з міста на море, а пані Ірина з чоловіком збирає речі, щоб мігрувати із Донеччини. Збираються під ревіння снарядів, в місті на певний час пропадає електрика, вода та газ. До Авдіївки перестає курсувати транспорт – тож із міста до найближчого сполучення сім’я добирається бронетранспортером через поля.
- Із початком АТО у нас на заводі неодноразово співробітники розповідали, що, мовляв, на Західній Україні настільки ненавидять росіян та російськомовних громадян Сходу, що їдять їх. Такі розмови страшенно дратували мого чоловіка – ми ніколи не вірили в ці байки. Тому, коли постало питання, куди ж їхати, чоловік вирішив – на Львівщину. Немов хотів довести усім – там живуть люди, які нікого не їдять, а вірять в Бога і болять долею України. Трускавець ми обрали через те, що в мого сина певні проблеми зі здоров’ям і нам лікарі порадили тричі на рік їздити саме в курортне місто на лікування. Так ми і опинилися тут. Ще була кумедна історія, коли ми їхали сюди потягом – жінка у купе переконувала: якщо хочемо, щоб дітей взяли до школи на Західній Україні, треба вивчити державний гімн. Я повірила в це і ми його швиденько вивчили. Звісно ж, у трускавецькій школі не перевіряли знання гімну, але ми пишаємося, що знаємо його, - розповідає пані Ірина.
Трускавець зустрічає сім’ю Понізових спокоєм, притаманним курортному місту, та повітрям без свинцю та пороху. Орендуючи житло, пані Ірина оселяється в Трускавці із матір’ю та двома дітьми, чоловік тимчасово вимушений поїхати на заробітки в Польщу, щоб забезпечити сім’ю. Паралельно син Євген вливається у новий шкільний колектив, а донька Софія стає першокласницею.
- Наше життя в Трускавці почало налагоджуватися. На два місяці до нас приїхав мій батько, потім він вернувся в Авдіївку, бо переживав за будинок, в якому мешкав. Мама сумувала за рідним містом і, почувши, що напередодні 1 вересня на Донеччині оголосили перемир'я, вирішила повернутися. Це була найбільша помилка. На третій день її перебування Авдіївку почали сильно бомбити - було поранено нашого сусіда, а моя мама від пережитого перенесла стрес, який провокує в неї хворобу – асцит. Дізнавшись про таке лихо, я забираю маму в Трускавець. Лікарі зробили все, що можливо, однак врятувати найріднішу для мене людину не вдалося. Пережити горе та організувати перевезення мами в Авдіївку мені допомагає сім’я Явір, з якою ми познайомилися в школі, де вчаться мої діти. Винаймаючи бус, ми веземо домовину із прахом матері в Авдіївку і ховаємо її там під свисти куль, - ділиться болючими спогадами про пережите пані Ірина.
Та темна смуга життя не спустошує пані Ірину, а служить поштовхом до нових дій. Повернувшись до Трускавця жінка вирішує – сидіти вдома немає сенсу, слід шукати себе в новому місті. Найперше, що спадає на думку – пекти солодкі трубочки і продавати їх відпочивальникам. А згодом мама однокласника сина запрошує пані Ірину відкрити спільний бізнес - магазин жіночого одягу.
- Немаючи досвіду у торгівлі, я таки погоджуюсь і ми відкриваємо магазин «Модна пані» неподалік залізничного вокзалу. Спільно працюємо два роки, а потім я вирішую відокремитися, бо товару в магазині назбирується багато. Тож беру в оренду невеликий бутік на ринку, в якому і працюю нині.
Моя робота мені подобається – я спілкуюся, як з місцевими мешканцями так і з відпочивальниками, зустрічаю серед них людей з Донеччини, Дніпра, ми ділимося спогадами та згадуємо той час, коли був мир в Україні. Знаєте сьогодні я не шкодую ні про що – війна змінила мене, я стала іншою, сильнішою, з нуля будую своє життя і ні про що не шкодую. Адже саме тут в Трускавці я зустріла людей, які підтримали мене у найважчі хвилини, шкільний колектив який дуже тепло прийняв в свій гурт моїх дітей, лікарів, які до останнього боролися за життя моєї матері, та друзів, які готові завжди протягнути руку допомоги, - резюмує усе пережите Ірина Понізова.
А ще пані Ірина зізнається – повертатися у Авдіївку сімє’ю вони не планують, бо тепер їхній дім у Трускавці, і їхнє нове життя, в якому немає місця поділу на «руских» та «бандеровцев». Мрії жінки світлі та прості – добробут її родини, успішне навчання дітей (старший син уже студент) та мир в Україні. Віримо - їм усім судилося зреалізуватися!
Розмову вела Наталя Зелена
